пʼятницю, 8 лютого 2013 р.

Перший серед перших


У славному літописі Радомишльської музичної школи він багато в чому став першим: першокласник першого шкільного набору, випускник першого випуску, перший з випускників школи, що вступив до консерваторії, та перший професійний музикант. Йдеться про Михайла Севрука - відомого музиканта-гобоїста, диригента, педагога, композитора, музикознавця.


Народився він 1 вересня 1950 р. в Радомишлі. У 1961-1966 роках навчався в Радомишльській дитячій музичній школі по класу труби у викладачів А.Клименка, В.Зайця і В.Москаленка. На навчання до музшколи Михайло прийшов у рік її відкриття, відтак був і серед перших випускників цього мистецького закладу.


Михайло Севрук (другий зліва у другому ряду) - учень першого класу
Радомишльської дитячої музичної школи.

У 1967 році після закінчення Радомишльської школи №2 він вступив до Житомирського музичного училища імені В.Косенка, де вивчав гру на гобої у знаних педагогів-музикантів І.Мостового, В.Носкова, В.Карамишева та диригування - у Д.Сірого. У 1968-1970 р.р. проходив військову службу у військовому духовому оркестрі у місті Овручі (військовий диригент - майор Г.Відомський).
Після закінчення музучилища у 1973 p. М.Севрук став студентом Київської Державної консерваторії ім. П.Чайковського, де навчався по класу гобоя у видатного педагога, гобоїста, вченого-музикознавця професора Є.Носирєва. Ще зі студентських років, з 1975 року, молодий музикант почав працювати артистом духового оркестру при Київському об'єднанні музичних ансамблів під керівництвом художнього керівника i диригента, педагога М.Косякова. А затим двадцять років, з 1976 до 1995 рр., його творчий шлях був пов’язаний  із Заслуженим симфонічним оркестром Держтелерадіо України, де він працював артистом-гобоїстом і асистентом диригента. Упродовж цих літ відомим мистецьким колективом керували визначні диригенти сучасності: С.Турчак, В.Гнєдаш, І.Блажков, В.Кожухар, Ф.Глущенко, І.Гамкало, А.Власенко, С.Власов, С.Госачинський, А.Білошицький, Є.Дущенко, В.Сіренко, В.Здоренко та інші.
Робота під їх орудою стала для Михайла Севрука неоціненною творчою школою. В складі оркестру він виконував у концертах і для звукозапису музичні твори різноманітних авторів,  жанрів, епох. За його участю записано сотні годин музики для фондів Українського радіо і телебачення, безліч музичних тем і фонограм до кінофільмів на Київській кіностудії ім.О.Довженка. У 1991-1995 рр. разом з оркестром М.Севрук побував на гастролях у Німеччині, Іспанії, Португалії, Франції, Італії та ін., де давалися концерти у найпрестижніших залах європейських столиць.
Паралельно з оркестровою діяльністю Михайло Іванович працював викладачем першої Київської дитячої музичної школи ім. Я.Степового, а також викладачем класу гобоя в Київському музичному училищі ім.Р.Глієра. Серед його учнів - соліст Національного Академічного симфонічного оркестру України Г.Кот, соліст симфонічного оркестру Національної телерадіокомпанії І.Болбот, музиканти С.Кононов, А.Кисілєвський, С.Чистота, М.Любар, С.Виноградов, Ю.Кірпіков та інші.
Зарубіжні гастролі з оркестром водночас суттєво вплинули на подальшу життєву долю музиканта і педагога.  Адже на Заході він побачив зовсім інше ставлення до серйозної музики, до тих, хто її творить і пропагує, до музикантів, врешті, яких там цінують не лише на словах. І у 1995 р. митець, що мав чеський родовід, переїжджає до Чехії, де займається педагогічною, а також активною та плідною концертною діяльністю, даючи сольні концерти і виступаючи у складі камерних ансамблів. Він викладає у Празькому музичному коледжі, пише ряд методичних посібників, музикознавчих праць, етюдів і творів для гобоя, флейти, фортепіано, труби, камерних ансамблів, стає власним кореспондентом у Чехії московського журналу «Оркестр».
Проте не полишив Михайло Севрук міцних зв’язків з рідним краєм, час від часу перевідуючи рідних, друзів, які тут мешкають. Свідченням його любові і відданості рідній землі стали написані ним краєзнавчі дослідження і матеріали з історії та сьогодення Радомишльщини, про музичні здобутки і надбання наших краян. До своєї батьківщини він поринає у своїх віршуваннях. Тож митець повсякчас у творчому пошуку, розкриваючи нові й нові грані свого таланту.

Газета «Зоря Полісся», 8 лютого 2013 р.



А Веприн колись був містом!

Про деякі віднайдені невідомі раніше сторінки історії села

У переказах жителів Веприна згадується стародавній мурований чималенький льох, що був тут колись, і у якому начебто у пору Визвольної війни 1648-1654 років лаштувалося козацьке сховище пороху. Чим же привернуло увагу це нині типове й невелике за розмірами село увагу козацьких старшин? Та, виявляється, у XVII столітті його статус був значно вагомішим.
У подимній податі Київського воєводства від 25 січня 1683 року Веприн обліковано як місто (!), яке є власністю пана Динова. Тож недарма на одній з тогочасних карт України, укладеній у середині століття французьким інженером Гійомом Бопланом, з-поміж сучасних населених пунктів Радомишльщини означені лише Радомисль і Веприн (її фрагмент - на наведеному малюнку).


Щоправда, розміри Веприна, вочевидь, були незначними, бо вказано, що з чотирьох димів до скарбниці воєводства сплачується один злотий. До володінь цього магната входили також місто Кухарі (5 димів), села Заруддя (13 димів) і Малевичі (можливо, так помилково названо Макалевичі - 10 димів). Врешті й Радомисль, що так само зазначений у цьому переліку містом, теж тоді нараховував 4 дими. Недарма історики і дослідники називають цей історичний період для нашого краю роками запустіння і руїни.
А серед найранніших писемних згадок про Веприн в історичних джерелах, мабуть, слід назвати Тарифну подать від 5 травня 1631 року, за якою вепринці з трьох димів сплачували до казни три злотих. Село належало тоді до маєтностей Києво-Печерської лаври.
Врешті стародавність Веприна підтверджує й історія тамтешньої церкви в ім’я Архістратига Михаїла. У її візитації, проведеній 1784 року Радомисльським деканатом, зазначено, що «за давністю віків відомостей про побудову не вчинено».
Документи XVIIІ століття дають підстави стверджувати, що Веприн не входив до митрополичого маєтку уніатської церкви, резиденція якої містилась у Радомислі, проте все ж перебував під її юрисдикцією. Діяльність митрополії суттєво сприяла залюдненню і розвоєві краю. І у 1784 р. у Веприні налічувалося вже 413 жителів.
Одним із поширених у ту пору господарських методів управління маєтностями стала їх оренда. Таку форму застосовано було зокрема щодо єврейського населення, яке тоді масово почало ширитися на правобережжі України. Євреї сплачували подушну подать, наразі регулярно здійснювався їх перепис. За даними таких переписів у 1765-1789 р.р. чисельність євреїв у Веприні коливалась від 5 до 15 осіб. Одна з єврейських родин відкрила у селі корчму.
З 1772 року разом з навколишніми поселеннями Веприн перейшов у власність Юрія Галецького, підсудка Овруцького.
А на початку ХІХ століття це село, що входило до Радомисльського повіту Київської губернії, стало місцем дії твору відомого польського письменника і громадського діяча Міхала Чайковського, знаного в літературі під псевдонімом Садик-паша. Свій твір за жанром автор визначив гавендою (різновид оповідки, розповідь у якій ведеться від одного з персонажів), що поширеною була в ті часи. Вона мала назву «Старокияни. 1809». Проте головні її дійові особи зібралися не в Києві, а у Веприні.
Дещо дивно, чому саме Веприн привернув увагу знаного письменника. Та певні пояснення цьому вимальовуються з майнових прав Чайковських.
1794 року власністю цієї родини стали маєтності на бердичівщині – села Гальчин і Агатівка. Так от, дісталися вони городничому Київського воєводства Станіславу Чайковському (батькові майбутнього письменника) за заставним контрактом від попереднього господаря – овруцького земського судді Михайла Галецького. Частина гальчинського маєтку згодом стала належати Міхалу Чайковському (він, до речі, і народився в Гальчині у 1803 році). Але недовго. Після його участі у польському повстанні 1831 р. належні йому володіння були конфісковані у казну.
Ймовірно, що зі смертю Юрія Галецького (1792 р.) управляти маєтностями, розташованими у різних краях і задалеко одне від одного, його родині було вже не під силу. Та скоріше за все на рішення відмовитися від Гальчинських володінь вплинули борги, адже йдеться у їх відчуженні про заставу, яку внесли Чайковські.
Отак і перетнулися долі цих родів. Тож саме Михайла Галецького, який володів на межі XVIIІ-ХІХ століть Вепринським маєтком і був до того ж підкоморієм Радомисльського повітового коморського суду, зробив головним оповідачем своєї гавенди інший Михайло – Чайковський.
У ХІХ столітті у Веприні діяла лісосплавна пристань, де заготовлений ліс в’язали у плоти і сплавляли за течією. За даними 1856 року тут працювало 34 робітники, сплавлено було 8 лісових плотів загальною вартістю у 898 рублів, у 1862 р. - 44 робітники сплавили 11 плотів на 1948 рублів.
Крім того у різні роки в селі працювало два шкіряних і один винокурний заводи, екіпажна фабрика, лісовий склад Х.Векслера, крамниця Б.Бухман, лісопромислову діяльність тут вели Ф.Рапопорт, С.Фафер, Ш.Броцький.
За реформою 1861 р. в повітах було запроваджено волосний поділ. Веприн увійшов до складу Вишевицької волості і за підпорядкованістю входив до 3-го поліційного стану, 6-ї дільниці урядника, 1-ї дільниці мирового судді, судового слідчого і мирового посередника. Він був одним з найбільших сіл волості і за чисельністю населення поступався лише волосному центрові. У 1865 р. у Веприні нараховувалося 1080 жителів.
У 1880 р. вепринська Михайлівська церква належала до 6-го класу приходу, до її парафії було також приписане с.Вирва, парафіян налічувалося 820 чоловіків і 835 жінок. А ще тут мешкали 41 католик і лютеранин, 48 євреїв. При церкві діяла церковно-парафіяльна школа, у якій навчалося 50 учнів: 48 хлопчиків і 2 дівчат. У 1913 р. цей навчальний заклад іменувався парафіяльним двокласним училищем, завідував яким К.Ганькевич. Служителями культу в кінці ХІХ – на початку ХХ століття були священики П.Буткевич, Я.Коломацький, М.Коломацький.
У 1903 р. тут проводив етнографічні дослідження К.Квітка.
За переписом 1926 р. у Веприні нараховувалося 2442 жителі, 564 двори. Ще 341 мешканець проживав на довколишніх Вепринських хуторах.
Останній радянській перепис 1989 року зафіксував у Веприні 1093 мешканця, перший і поки що єдиний український (2000 р.) – 842. У 2010 р. тут було 670 жителів. На перше січня 2013 року село налічує за даними сільської ради 630 жителів. Так що тенденцій до відновлення давнього статусу, на жаль, не помітно.


Газета «Зоря Полісся», 8 лютого 2013 р.