Першодослідник української пісні

 

У 1834 році у Санкт-Петербурзі вийшла друком книжка «Українські народні пісні», підготовлена й упорядкована знаним українським етнографом та книговидавцем Михайлом Максимовичем. Примітно, що чи не вперше у цьому виданні стосовно пісенної творчості наших пращурів було вжито термін саме УКРАЇНСЬКОЇ народної пісні. До того в офіційному російсько-імперському вжитку їх зазвичай називали «малоросійськими». З таким означенням, для прикладу, сімома роками раніше побачила світ перша подібна збірка Максимовича.

Значною мірою такою світоглядною зміною слід завдячувати одному з його попередників на українознавчій етнографічній ниві – Зоріяну Яковичу Долензі–Ходаковському, як у більшості джерел офіційно іменовано цього дослідника, котрого відомий український учений Василь Доманицький назвав піонером української етнографії. За його словами, за кількістю зібраних фольклорних матеріалів він безперечно перевищував усіх своїх попередників на цій народознавчій ниві.

Зоріян Доленга-Ходаковський.

Малюнок К.Прека. 1818 р.

Як зазначає Максимович, він придбав відоме зібрання народних пісень покійного З.Я.Ходаковського, що відійшов у засвіти 1825 року, надзвичайно багате піснями обрядовими та особливо весільними. Їх видавець сповна використовував у своїх подальших пісенно-фольклорних виданнях, не завжди, як це не прикро, посилаючись на першозбирача їхнього походження. Приміром, у згаданому збірнику 1834 року посилання на Доленгу-Ходаковського наведено лише у славнозвісній думі про козака Байду, що дотепер входить до програм вивчення української літератури. Втім, можливо, мали місце тут причини цензурного характеру, адже пізніше з’ясувалося, що Зоріян Доленга-Ходаковський був зовсім не тим, за кого він себе видавав.

Насправді непосидючого пошуковця-етнографа звали Адам Чарноцький, що походив зі збіднілого білоруського шляхетського роду. Ще в шкільні роки хлопчина виявив інтерес до історії, до рідної народної поезії, до давніх сільських пісень, вірувань і звичаїв місцевого люду. «Сміялися не раз із нього, прозивали «zapaleńcem», коли він пильно допитував старих хліборобів про усякі вірування їх прадідів або з цікавістю прислухався до співів селянок», – пише В.Доманицький.

Після школи Адам удався до адвокатської діяльності, хоча й не зовсім була йому до вподоби. Натомість набув не лише непоганий заробіток, а й нагоду копирсатися в архівах, переглядати старовинні документи, зокрема й звичаєві.

Втім у 1808 році Чарноцький пристав на пропозицію одного зі своїх родичів і погодився вступити до Наполеонового війська, що в уяві багатьох тодішніх патріотів Південно-Західного краю могло звільнити польські, литовські, білоруські та українські землі від російського панування. Про свою згоду повідомив письмово, проте лист був прочитаний цензурою. Тож його автора заарештували, доправили до Петербурга й засудили до позбавлення шляхетства та рекрутування у військо. Кілька років дивізія, до якої його призначили, квартирувала в Омську, де, одначе, часу Адам не гаяв і за найменшої нагоди теж вивчав місцеві звичаї, мовні особливості, фольклор, топоніміку. А коли у 1811-му з’єднання із Сибіру передислокували в Бобруйськ, вояк втік звідти і таки став під польські хоругви Бонапарта.

Росіяни його порахували померлим (втікач імітував утоплення). Зрештою після відходу Наполеона Чарноцький потайки повернувся на батьківщину, але вже під іншими найменням та прізвищем. Так він і став Зоріяном Доленгою-Ходаковським – мандрівним дослідником та етнографом. Щоправда, ця діяльність для нього була справжньою і, до того ж, такою, до якої лежала душа, водночас давала змогу пояснювати подорожами ті чи інші біографічні пробіли пошуковця.

Офіційно на дослідницькому поприщі він засвітився з 1816 року. Відтоді його пошуки й мандрівки з торбою за плечима перебували на видноті. Вони охоплювали Волинь, Поділля, Галичину, Київщину, Полтавщину та інші регіони.

«Яке то щастя тинятися помежи людом, жити поетичним життям селян! Який же я щасливий в своїй свитині, з моєю убогою стравою, коли мені оповідають згадки свої, бажання свої! Між людом живе чеснота, між людом живе поезія! Зле серце має той, хто не кохає люду усією братерською любов’ю!» – записано було в його подорожньому нотатнику.

Двічі у 1817-18 роках шляхи Доленги-Ходаковського перетинали Київщину. І обидва рази одним з місць, де зупинявся етнограф, був повітовий Радомисль. У першу подорож він звідси потім рушив на Київ, а в другу – на Білу Церкву, притому на записаному другому маршруті ним названо Казенну Гуту (вірогідно йдеться про Гуту Забілоцьку, що розташовувалась на тому шляху) та Брусилів.

На жаль, як вказує Василь Доманицький, приписи про місця запису пісень зроблено фольклористом далеко не коло кожної пісні, як і немає жодної хронологічної дати, яка б дала змогу відстежити маршрут дослідника і в такий спосіб ідентифікувати можливе місце походження твору.

Обставини його справжнього життєпису почали випливати вже після смерті. Позаяк вони особливо не вплинули на інтерес до його наукової й зокрема етнографічної спадщини. Проте лише 1974 року у Києві вийшла її найповніша збірка – «Українські народні пісні в записах Зоріяна Доленги-Ходаковського». Хоча, знову таки, краєві походження пісень залишилися «за кадром».

До речі, ця книжка теж була процензурована, але вже «з етичних міркувань», залишивши неопублікованими так звані сороміцькі весільні пісні, що, попри застороги ревнителів моралі, становлять значний фольклорний доробок наших пращурів. І не тільки. Адже дотепер лунають у народних обрядах. Зрештою у 2001 році вони усе ж вийшли друком окремим розділом у збірнику «Бандурка. Українські сороміцькі пісні». Примітно, між тим, що більшість із них була записана саме на Поліссі. Як зазначив упорядник книжки фольклорист Микола Сулима, те, що співається народом, не може від народу приховуватися, бо така позиція «нічого, окрім пирскання в кулак, не досягає».

Тимчасом коло наукових інтересів Доленги-Ходаковського охоплювало не лише етнографію. Він цікавився й займався історією, географією, топонімікою, археологією, підтримуючи зв’язки з багатьма діячами і відповідними науковими й дослідницькими установами та осередками. Сам теж виглядав далеко не дилетантом у цій царині, адже був зокрема членом-кореспондентом Варшавського товариства друзів наук, московського товариства історії та старожитностей російських. Широковідомим його зробила опублікована у 1818 році праця «Праслов’янщина до християнства».

Відомо, що висловлював він свої зауваги з приводу окремих топонімічних невідповідностей та інших сумнівних тверджень «Історії держави Російської» Миколи Карамзіна архієпископові Євгенію Болховітінову та самому авторові. Євгеній поправки сприйняв критично і категорично заперечив. Натомість Карамзін визнав деякі Зоріянові доводи слушними і дещо у своїх рукописах скорегував, а ще підтримав впливовий історик його ініціативу щодо археологічної подорожі росією та слов’янськими землями (зверніть увагу, що слов’янські та російські землі тут розділено!), яка була профінансована державною казною.

Та в Україні все ж головним чином в ньому вбачають етнографа і фольклориста. Саме до цієї спадщини Зоріяна Доленги-Ходаковського переважно зверталися й звертаються науковці та пошуковці. Тут варто зауважити, що його нотатки й подорожні записи зберігаються в різних архівах України, Польщі та росії, представлені вони також в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 17 лютого 2023 р.

 

Світлина з Першої світової

   

Ось таке фото здавна висіло на стіні в оселі Боженків з Дітинця. Воно вважалося сімейною реліквією, адже попри надто дрібні постаті зображених на ньому військовиків у роду точно знали, що на чільному місці – їхній славний пращур Григорій Боженко, уроджений 1891 року в багатодітній родині належного до Дітинецького сільського товариства землевласника Лаврентія Івановича Боженка та його дружини Явдохи Василівни.

Світлину було зроблено в пору Першої світової війни. Про неї в СРСР майже не згадували, хоча, здавалося б, значною мірою саме «завдяки» їй на антивоєнних гаслах більшовики у 1917-му прийшли до влади. Та з погляду комуністичної ідеології –  то була «чужа» імперіалістична війна, на якій російська армія йшла у бій «за вєру, царя і отєчєство», а не «за родіну, за сталіна», як на Другій світовій.

Дарма що людські втрати на першій великій світовій бійні обчислюються істориками у 8,5 мільйона військових і 13 мільйонів цивільних. І чи не по кожному селу вже відкриті тепер для вільного доступу електронні архіви подають перелік загиблих на ній воїнів та тих, що повернулися додому скаліченими чи з пораненнями.

Григорія Боженка доля тоді вберегла. Натомість став він жертвою війни, що його вела з власним народом комуністична влада, і притому нібито вважався її представником, адже за авторитет і повагу був обраний земляками секретарем сільської ради. Проте у 1937-му «пильні органи» заарештували його за обвинуваченням «в причетності до контрреволюційної повстанської шпигунської організації». Одним з вагомих аргументів напевне була підтримка вояком  Української Народної Республіки та його участь у її військових формуваннях. Бо ж і дотепер прагнення українців до побудови власної незалежної держави вбачається росіянцями за чи не найбільший їхній злочин. Як зазначено в меморіальному виданні «Реабілітовані історією. Житомирська область», за постановою трійки при УНКВС по Київській області Григорія Лаврентійовича Боженка розстріляно 9 серпня 1937 року.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.

 

Будинок на розі

 

Коли мене років 50 з гаком тому увічнив фотооб'єктив на звісному радомишльському перехресті, й на гадці не малося, що обраний ним ракурс для міста слід вважати класичним. Адже повторює він відому світлину зі стародавньої фотолистівки – одну з тих, що були зроблені в повітовому Радомислі на початку ХХ століття і увічнили тогочасні міські краєвиди.

Нині в інтернет-мережах поширюються 23 таких листівки. З-поміж них і та, що зображує вулицю Присутствену.

До речі, за узвичаєними правилами української орфографії пишеться таке слово якраз без подвоєння літери «н», позаяк практично в усіх адресах та реєстрах розташовані на Присутственій сучасні місцеві домовласники, фопи та юрособи чомусь всякчас вказують її назву за російським стандартом з подвоєним «н».

Одначе за радянської пори обидві перехресні вулиці носили й інші наймення: Присутствена у часи «моєї» світлини наречена була іменем ХІХ партз’їзду (надзвичайно милозвучно, чи не так?), а перетинала її в ту пору вулиця Леніна (тепер і від своїх першопочатків – Мала Житомирська).

А в іншому особливої різниці за перші півстоліття фотовідбитки не зареєстрували. Наявний на обох знімках примітний будинок на розі, як і інші, що вишикувалися за ним.

Між тим, саме в цій будівлі й було видрукувано оті давні радомисльські поштові картки. Адже містилась тут відома в місті та за його межами друкарня підприємливого місцевого єврея Елі Заєздного. При ній діяли також книгарня та бібліотека.

Втім усі зазначені заклади тут започаткувало подружжя потомствених дворян Шиманських, що походили з Васильківщини. У 1885 році Павла Федоровича, що певний час служив приставом у Бердичівському повіті, перевели до Радомисля на посаду помічника повітового справника. Проте через кілька років він залишив чиновницьку службу зі сподіваннями досягти успіхів на комерційному поприщі.

І вже у реєстрах 1892 року в місті означено друкарню, що належала Євфросинії Шиманській, та бібліотеку-читальню й книжкову лавку її чоловіка Павла.

Одначе комерція, схоже, не належала до переваг Шиманських. Відтак вони поступово збули згаданому Заєздному і друкарню, і книжне місце на розі. Тимчасом у переписних реєстрах 1897 року місцем проживання подружжя вказано будинок по вулиці Лікарняній (тепер – Міськради), що належав… тому ж таки Елі. Хоча мали Шиманські в Радомислі й власне помешкання на Чорнобильській вулиці, де оселився їхній син Андрій – мировий посередник Радомисльського повіту.

Натомість Шиманський у 1912 році став компаньйоном Заєздного, коли той започаткував першу міську комерційну газету «Радомисльскій Лісток об’явлєній Взаімная Польза». Виходила вона раз на два тижні  і друкувалась, звісно, в друкарні Елі Йосиповича, а її редактором був Павло Федорович. Втім проіснувало те рекламне видання недовго, бо його витіснило інше, що набуло куди більшої популярності – повітова газета «Радомислянін», заснована також 1912-го присяжним повіреним Хуною Фельдманом.

Та бізнес Заєздного залишався запитаним і доходним. Відомо, що друкувалися тут книжкові видання (недарма ж свого часу починав розкручуватися майбутній власник друкарні з палітурної справи), до книжкової додалась торгівля канцелярським крамом.

А у буремному 1917-му друкарня Заєздного отримала надзвичайно важливе і вигідне замовлення від повітової управи Української Народної Республіки: у ній друкувалися такі собі «радомишльські гроші» – контрмарки під державні виплати дружинам і сиротам вояків Великої війни (Першої світової) різного номіналу на загальну суму в мільйон рублів. Щоправда, ця справа виявилась надзвичайно відповідальною та ризикованою, і, поки не видрукували останню купюру, друкарня перебувала під суворим наглядом та військовою охороною. Але замовник із цим впорався…

Нині від будинку вже не лишилося й сліду. У 1980-ті його знесли «за ветхістю». Спочатку на тому місці влаштували міську Дошку пошани, затим уже в незалежній Україні встановили пам’ятний знак жертвам голодоморів. Згодом  з відкриттям відділення банку «Аваль» тут просто обладнано такий собі впорядкований куточок.

А от у радянський час у колишньому книжково-бібліотечному приміщенні працював популярний серед містян магазин коопзаготпрому, який називали «угловим»  (подеколи дехто означав його ближче до української вимови «вугловим»). Тут часто-густо продавалися продовольчі товари, що їх заготівельники закуповували в різних регіонах СРСР, зокрема в Середній Азії. Відтак для багатьох моїх ровесників він запам’ятався передусім смаколиками, що їх годі було шукати в інших торговельних закладах міста, – тахіновою та арахісовою халвою, нугою, пастилою та іншими подібними східними солодощами, драже з родзинками, тим же арахісом чи лісовим горішком, а також брикетиками розчинних концентратів кави та какао з молоком (такі собі попередники теперішніх «капучино», «3 в 1» тощо), що їх дітвора полюбляла просто гризти як цукерку. Дорослі навідувалися сюди за соліннями, свіжими овочами-фруктами, часом екзотичними, що іноді завозилися заготівельниками зі Сходу «справи тонкої», часто-густо ловили нагоду надибати в продажу дефіцитну заморожену рибу, оселедці та ін.

А ще ліворуч від входу в магазин зазвичай торгувала ятка з морозивом, що вироблялося на місцевому маслозаводі. Можливо, саме бажання поласувати ним і привело мене тоді на це перехрестя, що його й зафіксувала світлина. На згадку та на пошуки і роздуми…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 лютого 2023 р.