субота, 24 грудня 2016 р.

«Один інженер…»


У письменника-сатирика Ліона Ізмайлова в одному з його концертних виступів наводився колись такий анекдот: 
«Один інженер купив сто грамів чорної ікри. Подумати тільки, лишень сто грамів... А людина не змогла дожити до получки!»
Цей жартик, повіданий ще у радянські часи, спав на думку, коли один з нещодавніх співрозмовників, який цікавився історією музейного комплексу «Замок Радомисль», дізнавшись, що цю споруду як млин побудовано власним коштом інженера Пекарського, висловив сумнів: «Невже інженер міг собі дозволити таку вартісну оборудку?!»
Мабуть, він теж уявляв інженерну працю та її оплату саме за радянськими зразками, висміяними гумористом.

Одначе, якщо вести мову про інженерний корпус Російської імперії (йдеться про межу ХІХ-ХХ століть, коли якраз і будувався млин Пекарських), праця інженера вважалась надзвичайно шанованою і добре оплачуваною. Адже для Росії то був період потужного індустріального розвитку, відтак на кваліфікованих інженерів тримався неабиякий попит з відповідною платнею. Приміром, у 1913 р. середньомісячна зарплата інженера становила 200 царських рублів, у той час як робітника, - 37,5 рубля. Хоча робітничий клас теж жив далеко не бідно. Для порівняння: борошно коштувало 20 копійок за кілограм,  стільки ж – пляшка молока. Кілограм мяса – 47 коп. До речі, кілограм зернистої чорної ікри сягав 3 руб. 20 коп. За 80 рублів можна було купити корову.
Так що інженер Казимир Пекарський цілком міг собі дозволити придбати не лише будь-яку ікру чи худобину, а й значно більше. Тож, як і тепер, надійними засобами вкладання капіталів були насамперед нерухомість та земельні угіддя. І в кінці ХІХ століття у переліку власників землеволодінь почали дедалі більше з’являтися представники інженерного фаху.
Коли під впливом селянської реформи 1861 р. один з найвідоміших тогочасних магнатів Радомишльщини Роман Вержбицький та його нащадки почали потроху розпродувати свої маєтності, землеволодіння, належні до приміського сільця Папірня, придбав саме Пекарський. Тут у його власності нараховувалося 222 десятини землі, що оцінювалися у 9000 рублів. Ще 35 десятин було при сільці Коробочка, їх там орендували німці-колоністи.
Перейшов до Пекарського і папірнянський млин Вержбицьких на річці Мика. Станом на 1882 рік його вартість становила 5000 руб. Проте інженерна думка спонукала новоспеченого власника до більш досконалого борошномельного виробництва. І у 1892 році на його замовлення інший інженер - архітектор Костянтин Тарасов розробив проект нового млина, що мав споруджуватися на річці Мика на прибережному скельному «фундаменті». Запрацював млин Пекарського у 1902 році. На млині до того ж був обладнаний паровий двигун у 76 к.с. У 1913 р. на ньому перероблялося 120000 пудів зерна.


Папірнянський млин.
Фото Ю.Волошина.

А через століття ця споруда, що вже перестала цікавити промисловців, стараннями подружжя Богомолець-Шереметьєвих перетворилась у знаний тепер музей.
Серед найбільших землевласників Радомисльського повіту кінця ХІХ – початку ХХ століть згадується також цивільний інженер Георгій Шлейфер. За реєстрами 1900 року йому  зокрема належало 7505 десятин землі та лісових угідь в Брусилівській та Вишевицькій волостях Радомисльського повіту. В межах сучасного Радомишльського району вони охоплювали села Раївка, Спірне, Таборище, колишні німецькі колонії Райки, Дубовець, Жиловець, Красно-Лози, Лисиця та ряд інших, обіймаючи територію від цих поселень до Ставища і Містечка.
Цей технар архітектурно-будівельного профілю, звісно, аграрними справами безпосередньо не переймався. Господарювання в угіддях вів керуючий Петро Рогозинський.
Значну частину своїх землеволодінь Г.Шлейфер здавав в оренду колоністам, слобідчанам, селянським товариствам, маючи від того сталий доходний капітал.
Тимчасом рядовим інженером Георгія Павловича не назвеш, хоча й починав свій трудовий шлях він з посади звичайного архітектора Київського навчального округу, де набув гарної ділової репутації. Потому став гласним міської думи, завідував будівельним відділом Міської Управи Києва. Ним затверджувалися проекти планування міста, його забудови, розвитку водоканалізаційних мереж, міського транспорту і т.ін.
    Крім того очолював Г.Шлейфер свого часу Київське Міське Кредитне Товариство, позичками якого, вочевидь, і сам користувався, адже його радомисльські угіддя оцінювалися у 197,6 тисячі рублів. Зорганізував підприємливий інженер також Київське Домобудівне товариство.



Інженер Георгій Шлейфер.

Господарював на Радомишльщині ще один представник київської містобудівної сфери. Її очільник у 1875-77 рр. інженер Іван Хижняков володів двома водяними млинами у Комарівці.
Тож, як бачимо, інженерні пошуки почали активно впроваджуватися і в сільськогосподарську галузь. У цій царині вони також відігравали дедалі важливішу роль.
Слід зазначити, що спочатку в радянські часи, особливо в пору індустріалізації, кваліфікований інженер теж був на «вагу золота». Недарма на головні будови перших сталінських пятирічок залучалися закордонні фахівці, цінувалися водночас і власні кадри, що за крилатим висловом вождя усіх народів, «вирішували все». Втім чимало з них невдовзі потрапили до  «чорного» переліку репресованих «шкідників» та «ворогів народу».
У Радомишлі, приміром, за надуманим звинуваченням у шпигунстві та шкідництві було заарештовано техкерівника суконної фабрики Веніаміна Лося. Трагічна доля спіткала уродженців Радомишля – Якова Біренберга, що працював інженером радіовузла у Хабаровську, фахівця авіабудівного заводу в Івановому Соломона Етінгера, інженера-конструктора закритого оборонного заводу №22 у підмосковних Філях Семена Дукача (Шмуля Грінберга).
А вже у Хрущовську епоху інженера «опустили» до рівня слюсаря. У 1980-ті роки в СРСР середня зарплата інженера з трирічним професійним стажем становила 150 рублів на місяць, зарплата молодого спеціаліста була в межах 65-130 рублів, притому що кваліфікований робітник заробляв до трьох сотень і більше, а середній заробіток по країні обраховувався в 200 рублів.
Певно, якраз на цьому тлі й почало ширитися замість заробітної плати означення «получка», ототожнюючись із такою собі нікчемною подачкою. Як глузувалося в іншому тогочасному «політичному» анекдоті: влада робить вигляд, що нам платить за працю, а ми робимо вигляд, що працюємо.
У сучасних ринкових умовах ціна кваліфікованої інженерної праці починає потроху зростати. Скажімо, коли уводилися нові виробничі потужності теперішнього провідного підприємства регіону Пиво-безалкогольного комбінату «Радомишль», місцеві «базарні експерти» називали просто таки захмарні розміри рівня оплати тамтешніх провідних фахівців. І, певно, не без підстав.
Врешті теперішній рівень комп’ютеризації та автоматизації будь-якого виробництва потребує й фахівців надзвичайно високого інженерно-технічного рівня. Відтак безумовно має зростати й статус інженерної професії.



вівторок, 13 грудня 2016 р.

На початку було слово…


«На початку було Слово,
             і Слово було у Бога,
                          і Слово було Богом…»

Ці загальновідомі рядки з Євангелія від Іоана навдивовижу підкреслюють Божествену сутність та силу Слова, що ототожнюється і з вірою, і зі знаннями. Поєднала їх у собі зокрема й давня богослужебна книга, що дістала назву «Часослов». Її використовували не лише для послідовного читання під час щоденних служб, а й як підручник для навчання грамоті. Особливого поширення й популярності набули часослови у середні віки, коли церква переходила від писаних до друкованих книг. Недарма саме «Часослов» став книжним первенцем для друкарні Києво-Печерської лаври, яку заснував  1615 року архімандрит Єлисей Плетенецький.
Проте для книгодрукування одного друкарського верстату було замало, потрібен був папір і в значних обсягах. Відтак у монастирському містечку Радомислі на річці Мика спорудив ігумен Єлисей водяний млин та при ньому паперову мануфактуру, що постачала вироблений папір до лаври. Тож видруковано було і «Часослов», і наступні лаврські книжні видання на радомисльському папері.

У ці дні минає 400 літ лаврському першодрукові. І саме Радомишль обрала наукова, церковна, мистецька та громадська спільнота для відзначення ювілею знаної української книжної пам’ятки. Адже у музейному комплексі «Замок Радомисль», який розташувався на берегах Мики у давньому й величному млині Пекарських, його господарі відновили середньовічну технологію паперового виробництва. А засновника папірні Є.Плетенецького увічнили у пам’ятнику, встановленому безпосередньо на Мицькій течії. Знаний просвітитель зображений на ньому в човні, якими напевне й відправляли виготовлені паперові аркуші до Києва.



Як зазначила господиня музею, народний депутат України Ольга Богомолець, «Часослов» став першою друкованою книгою на подніпровських українських теренах, слідом за якою лаврські видання масово пішли у світ, поширюючи і Боже Слово, і православні канони, і грамоту.  І завдяки папірні радомишльській лавра змогла надрукувати цю книгу.
В урочистостях узяв участь предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Разом з усіма присутніми він помолився за мир і злагоду в Україні.



- Цей музей дає можливість побачити, звідкіля починався у нас друк, хто друкував і як друкував, яким чином розповсюджувалися богословні книги, – промовив до усіх присутніх Патріарх. - Якщо ми живемо в незалежній державі, маємо знати її правдиву історію, а не ту, яку нам нав’язували упродовж століть.
Бо найголовніші Господні заповіді – полюби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе. У притчі про самарянина Господь сказав, що ближнім є той, хто потребує нашої допомоги. І таку любов до ближнього сьогодні промовисто виявляють волонтери. Господь випробовує і стан нашої душі: чи любимо ми Господа. За роки незалежності побудовано в Україні більше трьох з половиною тисяч православних храмів. Хіба це не любов до Бога, коли люди віддають останнє, а храм будують. Тому ми віримо, що Господь змилостивиться і дасть нам перемогу. 70 років ми були в духовній неволі, що закінчилась  повним крахом комунізму та атеїзму. Отакий кінець злу. І агресія є зло, тому воно буде покаране.
Усі учасники урочистостей і місцеві віряни, які прийшли на святковий молебень, отримали благословення патріарха Філарета во славу Господу нашому Ісусу Христу і славу Україні.


Ольга Богомолець подарувала Святійшому Патріархові старовинну ікону коронації Пресвятої Богородиці з вірою в те, що в нашій країні таки буде своя єдина Православна Помісна Церква, і зі сподіваннями, що Україна буде коронована своєю єдністю, своєю перемогою над зовнішнім ворогом, перемогою над внутрішніми ворогами, які іноді є сильнішими від зовнішніх ворогів, коронована сильною потужною незалежною державою, де люди будуть мати гідне життя і будуть щасливими.


За заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Української Православної Церкви Філарет нагородив  Ольгу Богомолець відзнакою УПЦ КП - Орденом Святої Рівноапостольної княгині Ольги.  Музей української домашньої ікони та старожитностей «Душа України» було нагороджено Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого другого ступеня.


До присутніх звернувся ректор Відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, православний священик, громадський діяч, професор, отець Георгій Коваленко.


– Радомишлю – радіти мислею, - сказав богослов. – Бо саме тут виробляли папір, на якому писали мислі – думки премудрі, що ширилися усім світом. Сьогодні цей папір, як і завжди, – це в тому числі й наші душі і серця, в яких записуються усі наші слова, відображаються ті образи, що їх ми бачимо тут в музеї. І дай Бог, щоб у Радомишлі завжди лунали розумні й мудрі мислі!
Протопресвітер Житомирського протопресвітерства Української Греко-Католицької Церкви о.Віталій Сидорук передав присутнім привітання з нагоди ювілею від Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава, зауваживши, що без минулого немає майбутнього. Для декого це здається дивним, але для народу надзвичайно важливо пізнати самих себе і навчитися любити самих себе. Бо насправді багато чого з нашого минулого зневажене, забуте.
Отець Віталій передав у дарунок музеєві рукописне Євангеліє королеви Анни Ярославни.
Гості і радомишляни, які прийшли того дня до «Замку Радомисль», оглянули музейні експозиції, мали змогу спостерігати за відродженим у музеї процесом ручного виготовлення паперу за технологіями XVII століття і друку на ньому.




Як зазначалося на урочистостях, радомишльський папір – це не просто частина нашої історії, це наша духовна спадщина, наші помисли і сподівання. І хай вони всякчас спрямовуються на добрі справи і звершення!

Газета «Зоря Полісся», 23 грудня 2016 р.