От вам і «чортики»…

 

Нашим краянам добре відомий оцей чудернацький плід із загнутими ріжками, що нагадують якір, котрий зустрічається у багатьох водоймах (переважно малопроточних), на річкових заводях. В народі його називають «чортовим» або «рогатим горіхом», «прогульником» тощо. Пригадую, що в пору мого дитинства між дітлахами іменували колючку, на яку натрапляли під час купання в річці чи на озері, «чортиком». А наукова назва цієї рослини, що, до речі, занесена до Червоної книги України, – водяний горіх.

І це справді горіх, адже його плід, що надійно захищений від водяних гризунів, не кажучи вже про рибу та водоплавних птиць, міцною оболонкою, надзвичайно смачний та поживний. Смажені водяні горішки аж до ХХ століття користувалися стійким попитом на ринках Європі, ними залюбки смакували, скажімо, як тепер ядрами їстівного каштана. Між тим, ще одна з його народних назв – водяний каштан.

У країнах сходу його й тепер вирощують тамтешні фермери, а селяни всякчас заготовляють про запас, пам’ятаючи про рятівні властивості цієї рослини за неврожаю харчових культур. На Європейських теренах тимчасом її майже знищили, недарма потрапила вона до червонокнижних реєстрів.

Позаяк, за твердженням українських біологів, у нас водяний горіх поступово відроджується, зважаючи на спорудження ставків, заболочення – тобто через появу стоячої води. У ній рослині легше втриматися коренями на дні та дати потомство. Саме в такій спосіб вона здатна розмножуватися.

Зазвичай після літнього цвітіння горішки зав’язуються і до осені дозрівають, відриваються хвилями від рослини. Коли листки, що щільно вкривають водну поверхню, та стебла згнивають, плоди падають на дно, де навесні проростають. Але далеко не всі, хоча така здатність зберігається у них до сорока років.

І коли влітку бачимо на водоймах щільний зелений листяний «килим», – утворений він якраз горіховою плантацією. 

Водночас проти таких заростів рішуче виступають іхтіологи та рибоводи, стверджуючи, що в надміру зарослих водяним горіхом водоймах надто низький рівень кисню у воді, і в спекотну пору це може спричинити до задухи та загибелі риби. Крім того, доволі тернисті стебла, крізь які часом доводиться «пробиратися» рибі, можуть залишати на ній хворобливі подряпини.

Разом з тим Червонокнижний статус не дає можливості навіть проріджувати горіхові зарості, адже за знищення однієї такої рослини передбачено майже 40 гривень штрафу.

Наразі, як і у будь-якій іншій сфері, слід шукати розумну рівновагу. Адже порушені природні засоби регуляції потребують створення вже штучних умов для взаємозбереження як рослинних, так і фауністичних видів.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 25 лютого 2022 р.

  

Радіоприймач з бабусиної скрині

 

Серед згадок про перебування в дитячі роки у своєї чудинської бабусі Лисавети закарбувався в пам’яті радіоприймач, яким у 1950 роки її, як передову колгоспницю, нагородили за участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці. Це був один з найкращих за дизайном радянських приймачів «Звєзда-54» (цифри якраз  означають рік початку його виробництва), що значно перевершував своїм зовнішнім виглядом поширені тоді «Рекорди», «Дніпри», «Урали» та їм подібні. Втім, як тепер відомо, цю модель, як і багато інших, СРСР просто «скопіював» з французького аналога.

Бабусин приймач, одначе, не працював, бо був захований у скрині. З одного боку – будинок у ті роки просто ще не був електрифікований. Хоча ще у квітні 1952 року Радомишльська райгазета повідомляла, що електрику вели у Чудин з Кримка, де діяла колгоспна гідроелектростанція. Але – прийшло це благо тільки в оселі артільних керівників, а до помешкань рядових колгоспників не дісталось. А з іншого – кожен наявний у користуванні радіоприймач, як, до речі, і телевізор, потребував реєстрації у Радомишльській райконторі зв’язку та внесення щорічної абонплати. І була вона немалою: за користування подібним індивідуальним хатнім ламповим приймачем, що належав до так званої першої категорії, слід було сплачувати 36 рублів. 

 

Оголошення з Радомишльскої газети «Соціалістична перемога», 1952 р. 

Притому «живих» грошей колгоспники тоді не отримували («заробіток» їм нараховувався «трудоднями»). До того ж, ухилення від реєстрації та оплати каралося штрафом і навіть кримінальною відповідальністю. А ще – заохочувалися у цій каральній системі й такі собі «стукачі»: кожен, хто повідомляв про незареєстровану «в сусіда» радіоустановку, отримував винагороду в розмірі 20 відсотків від штрафної суми. Такий порядок діяв у Радянському Союзі ще з 1924 року, відколи почалися регулярні радіопередачі.

Існували «радіообмеження» і в роки Другої Світової. Вже на третій день німецького вторгнення Раднарком СРСР видав постанову про здачу всіх радіопередавальних і приймальних пристроїв в найближче поштове відділення у п'ятиденний строк «з метою недопущення використання засобів радіозв'язку ворожими елементами». Такі заходи діяли до 1945 року (потім в неокупованих районах приймачі власникам повертали).  Подібну практику продовжили й гітлерівці: одним з перших наказів окупаційна влада зобов’язала населення здати у фельдкомендатуру всі наявні радіоприймачі, гучномовці таі інші радіочастини. Адже й радянська, і німецька пропагандистські машини прагнули позбавити громадян отримання іншої інформації, крім офіційной, тобто – процензурованої.

По війні, до речі, з такою ж «благородною» метою в СРСР запровадили «глушіння» «ворожих голосів». Але про що сповіщали різного роду «Америки», «Свободи», «Бі-бі-сі» та інші «голоси», котрі мовили на «коротких» хвилях, розібрати було можна. І добре пам’ятаю, як дядько Микола, що проживав разом з бабусею, на пару з дідом Петрунькою (чоловіком бабиної сестри) жадібно вслухалися в зарубіжні повідомлення та коментарі з приводу вбивства американського президента Кеннеді.

На ту пору приймач та його хвильове радіо у родині вже офіційно ввели у дію, бо й світло з’явилося, і в 1962-му скасували абонплату. Але вона таки стягувалась, але іншим порядком.

Попервах відбулося одноразове подорожчання в торговельних мережах радіо і телеприймачів на 15 та 20 відсотків відповідно. А потім платню за трансляцію додавали вже до «заводської» вартості приймачів, перераховуючи її трансляторам радійних  та телепрограм.

Стосовно ж абонплати, то вона сплачувалась за користування радіоточками дротового радіомовлення (50 коп. на місяць), котрі були чи не в кожному помешканні, переважно на кухні. Мабуть, через те й називали їх «кухонними брехунцями», адже транслювалась ними перша програма радіо, що вважалась обов’язковою для всіх громадян.

До того ж, проводові мережі слугували доволі надійною системою оповіщення на випадок надзвичайних ситуацій. Втім вони усе ж віджили своє, і у 2010-му українські радіотранслятори офіційно оголосили їх про згортання. А вже наступного року в Радомишлі припинили мовлення редакції міського та районного радіо.

Позаяк ті, хто в радянську пору хотів «вільного» вибору, і хто й дотепер не втратив інтерес до радіопередач, послуговувалися й досі користуються хвильовими приймачами, що вдосконалювалися та поліпшувалися услід за технічним прогресом. Нині відпадає потреба і в них, адже радіомовлення стало складовою повсюдної та всеохоплюючої інтернетної павутини. Тимчасом приймачі «зі скрині», такі, скажімо, як бабусин чи подібний, викликають неабиякий інтерес у любителів антикваріату, адже стали справжніми раритетами.

 

 

 

Пригоди капітана Жеграя, що починалися в Радомислі, тривають

 

Залюблені в книгу радомишляни напевне не оминули читацькою увагою детективний твір знаного майстра жанру Василя Добрянського «Помилка капітана Жеграя», що побачив світ у 2020 році у видавництві «Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля». Ним автор започаткував трилогію історико-пригодницьких романів, що висвітлюють авантюрні події 1918-го року – періоду Української держави гетьмана Павла Скоропадського. У першому з них саме за проханням ясновельможного відомий ще з царських часів київський сищик Клим Жеграй розбирався у повітовому місті Радомислі із загадковими подіями, пов’язаними зі зникненням німецьких солдатів та дружини місцевого можновладця генерала Савицького, а також шукав сліди викраденого червоною бандою золота з державної скарбниці.

Зі своїм завданням капітан успішно впорався, тож разом з довірою гетьмана отримав нові відрядження.

Спочатку – в Білу Церкву, де відбувається дія другої книжки серії – «Трибунал апостолів» (вона вийшла друком минулоріч). Там йому довелося розплутувати вервечку вбивств, що їх учиняла таємна організація з назвою повісті. Відбувалися події зокрема в тамтешніх маєтностях магнатки Браницької, чиї володіння, між тим, сягали й Радомишльщини.  У творі, до того ж, хоча й мимохідь, але згадуються радомисльські пригоди вправного криміналіста.

А потім він вирушив до самого Берліна. Днями письменник анонсував вихід книжки «Скриня для гетьмана», що продовжує розповідь про Жеграєві пригоди цього разу в столиці Німеччини. Тут він шукає сліди терористів, які готують замах на Скоропадського, і, притому, причетні до наркоторгівлі. Тож долучаймося до читання нових пригод охрещеного Радомислем слідця.

Втім Василь Добрянський, за його словами, нині міркує над тим, а чи не перетворити історико-пригодницьку серію, що набула популярності, в тетралогію. Так що будемо слідкувати за подальшою творчістю талановитого оповідача.