пʼятниця, 22 листопада 2013 р.

«Чорні дошки» голодного мору

   Одним з найжахливіших заходів в історії репресивної політики 1930-х років проти селянства (і українського селянства у першу чергу) стало запровадження так званого режиму «чорних дошок» щодо колгоспів, сіл, районів та навіть окремих осіб.

Пов'язаний цей термін був із колективізацією, розкуркуленням та наступними заготівельними кампаніями, коли села, що не виконували поставлених завдань, оголошувалися «отстающими», а передовиків натомість заносили на «червону дошку».



Під час Голодомору 1932-1933 років процедуру занесення на «чорну дошку» офіційно визнали як репресивний захід.
Його вже пов'язували не стільки з невиконанням показників заготівлі хліба, а й з особливими репресіями щодо сіл та окремих регіонів, які до того ж і чинили активний чи пасивний спротив політиці партії.
Bтрапити на чорну дошку означало - припинення торгівлі й постачання крамом, стягнення виданих кредитів, чистка органів влади. Туди направлялися каральні загони, звідти брали заручників. Поселення оточували збройною силою й вивозили звідти всі продовольчі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували.
Як правило, на «чорні дошки» потрапляли села, які мали велике недовиконання планів заготівель. Тим, хто потрапляв на ці дошки, загрожувало повне вимирання.
Ініціатором їх всеукраїнського застосування як заходу створення повністю неможливих умов для проживання у певній місцевості стало Політбюро ЦК КП(б)У.
Вперше сам термін «чорні дошки» та його трагічний зміст фігурували в постанові республіканського компартійного штабу від 18 листопада 1932 р. серед «заходів з посилення хлібозаготівель», які застосовувалися для подолання «куркульського впливу».
Офіційним державним актом, що запровадив такий режим, стала постанова РНК УСРР «Про боротьбу з куркульським впливом в колгоспах» від 20.11.1932 та Інструкцією до неї.
Зокрема, інструкція передбачала «для подолання куркульського опору хлібозаготівлям встановити занесення на «чорну дошку» колгоспів, що злісно саботують здачу (продаж) хліба за державним планом». Потому такі заходи стали застосовувати й стосовно невиконання інших сільськогосподарських робіт. Восени 1933-го селян (сільради, колгоспи й одноосібників) почали карати вже за зриви планів осінньої посівної кампанії, яка не виконувалась передусім через відсутність повністю виметеного з господарств посівного матеріалу. Відтак утворювалось замкнене коло: тих, кого заносили на «чорну дошку», позбавляли права закуповувати насіння і брати кредити для таких потреб. Тож місцеву владу спонукали провадити додаткові репресивні заходи для пошуків зернових запасів. До того ж подекуди через масовий мор вже просто не було кому працювати в полі.
Про занесення сільських рад і колгоспів на «чорну дошку» офіційно сповіщали місцеві газети. Тож за публікаціями Радомишльської райгазети «Боротьба за соціалізм» на «чорну дошку» у 1933 р. за «злочинне зривання завдань партії й уряду з осінньої сівби» були занесені:
Березська сільрада
(виконано план на 10,6%),
Білківська (3,5%),
Борщівська (6,6%),
Верлоцька (15,0%),
Вишевицька (6,5%),
Гутозабілоцька (15,4),
Забілоцька (11,6%),
Заболотська (16%),
Кичкирівська,
Комарівська (0%),
Котівська (11,1%),
Кочерівська (15,9%),
Кримоцька (2,8%),
Лутівська (17,0%),
Меделівська (7,9%),
Межиріцька (9,7%),
Мінинська (1,8%),
Мірчанська,
Негребівська (6,7%),
Радомисльська (7,6%) ,
Раївська (10,5%) ,
Раковицька (12,6%),
Ставецькослобідська (21%),
Ходорівська (5,7%);
колгоспи:
Білківський ім. Ворошилова,
Вепринський ім. Петровського,
Вепринський ім. 1 травня,
Вишевицький
ім. 13-річчя Жовтня,
Заболотський «Перемога»,
Красносільський
«Ленінський шлях»,
Лутівський «Наша праця»,
Лутівський «Широкий лан»,
Малорацький «Нове життя»,
Мірчанський «Спільна праця",
Негребівський
ім.14-річчя Жовтня,
Радомишльський
ім. Близнюка,
Раковицький
«Червоний промінь»,
Ставецькослобідський «Перемога»,
Ходорівський «Перелом»;
одноосібні господарства Котівки, Раковичів, Верлока, Гути Забілоцької, Кочерова, Заболотя, Лутівки,
Ставецької Слободи.

Газета «Зоря Полісся», 22 листопада 2013 р.

пʼятниця, 8 листопада 2013 р.

Чорний листопад українських Соловків


За радянської доби географічне поняття Соловків ототожнювалося у населення із смертним вироком. Такої трагічної ознаки набули Соловецькі острови у Білому морі, відомі передусім своїм монастирем, що започаткований був у ХV-му столітті. За царату туди відправляли «відступників» від істинного православ’я, бунтівників чи інших діячів, що були невгодні режимові або осмілювалися не покорятися йому.
Саме на Соловках знайшов свій вічний притулок останній кошовий Запорозької Січі Петро Калнишевський, запроторений туди Катериною Другою після ліквідації головного оплоту козацтва і українського духу. 1801 року його амністував імператор Олександр, та залишати обитель бунтівний отаман уже був не в змозі. Відтак прийняв він чернечий постриг, а за два роки 12 листопада 1803 р. відійшов у світ інший у 113-річному віці.

Тож про лиху славу Соловків українці були начувані упродовж усієї монастирської історії цих островів. Та якщо за перші майже 500 літ його існування тут в острозі утримувалося лише біля 350 в'язнів, то, починаючи з 1920 року, коли  більшовицький режим влаштував Соловецький табір особливого призначення (його називали чорногуморною абревіатурою СЛОН), за два десятиліття через нього перепустили понад 100 тисяч бранців. Сюди зокрема масово виселяли українських селян, що мали тавро куркулів, українську інтелігенцію з означенням націоналістичної, «шпигунів», «шкідників» та їм подібних ворогів народу. Для них етап на Соловки ставав останнім у житті.
За часів незалежної України стало відомо про трагедію одного із соловецьких урочищ під назвою Сандормох. У нашу свідомість воно нині увійшло так само, як Биківня чи Освєнцім. 
1937-й недарма називають роком розгулу сталінських репресій. Тоді каральна машина набула нечуваних обертів. Наразі тюрми і табори вже були неспроможні приймати нових в’язнів, яких масово етапували до них. Відтак з’явився наказ наркома внутрішніх справ М.Єжова за №00447, у якому зокрема вимагалося:
«1. З 25 серпня  почати і у двомісячний термін завершити операцію з репресування найбільш активних елементів, що утримуються в тюрмах ГУДБ і засуджені за шпигунську, диверсійну, терористичну, повстанську й бандитську діяльність…
2. Всі перераховані контингенти після розгляду їх на Трійках при УНКВС підлягають розстрілу.
3. … для Соловецької тюрми затверджується для репресування 1200 чоловік…»
Про виконання, звісно, треба було звітувати. Тож тюремна адміністрація активно заходилась реалізовувати рознарядку.
Особливою завзятістю була відзначена десятиденка у переддень 7 листопада – 20-ї річниці більшовицького перевороту 1917 року. Протягом п’яти днів – 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада було розстріляно 1111 осіб
Призначених до смерті посадовили на баржу й відправили нібито на етап. Довгий час вважалося, що в’язнів просто потопили разом з баржами, аби спростити процедуру страт. Але місцем їх призначення було сумнозвісне тепер урочище Сандормох поблизу міста Медвежогорська. Тут приречених із нелюдською зухвалістю цілодобово розстрілювали поодинці. При тому, що виконувала вирок одна особа – капітан держбезпеки М.Матвєєв. Смертника ставили на коліна — і кат стріляв йому в потилицю. Забитих скидали до ями, де трупи присипали вапном, щоб не можна було вже потім ідентифікувати, і засипали. За таку «тяжку роботу» заповзятий чекіст був нагороджений орденом Червоної Зірки і на персональній пенсії спокійно дожив до 1971 року…
У звіті про виконання «плану» начальник тюрми І.Апетер навів зокрема «розстрільний список» за справою № 103010-37 г. на 134-х українських буржуазних націоналістів. У цьому трагічному переліку – цвіт тогочасної української інтелігенції – письменники Г.Епік, М.Зеров, М.Ірчан, М.Куліш, А.Крушельницький з трьома дітьми, В.Підмогильний, В.Поліщук, режисер Л.Курбас, історики С.Грушевський, В.Чехівський, М.Яворський…
Загалом в урочищі Сандормох упокоєно біля 9 тисяч громадян майже всіх народів СРСР.
Серед них значиться й уродженець Радомишльщини католицький священик Ян Григорович Лукаш (у різних справах його прізвище подається також як Люкач, Лукач, Локач, проте у мартиролозі репресованих священнослужителів Католицької церкви вказано саме Лукаш).

            
           Священик Ян Лукаш.

Він народився 1893 року в с. Забілоччя у польській родині. Після закінчення в 1916 р. Житомирської католицької семінарії служив ксьондзом у приходах Київського та Могилів-Подільського католицьких деканатів.
Вперше його заарештували в 1922 р. під час першої хвилі більшовицьких репресій проти служителів культу. За звинуваченням у «приховуванні церковних цінностей» півтора місяця Яна Лукаша протримали в ув’язненні. Але провини доведено не було, відтак повернувся він до служби Божої на Поділля. Та ненадовго. У 1931-му священика знову взяли під варту і у березні 1932 р. за сумнозвісною 58-ю статтею засудили до 10 років позбавлення волі й етапували до табору на Соловки.
В 1937 році табірного в’язня «арештували» і перевели на тюремний режим. На ту пору в офіційній назві цього місця ув’язнення «лагерь» поміняли на «тюрму». Відтоді моторошне словоскорочення СТОН вже цілком відповідало реаліям, бо водночас запущено було й механізм масових страт.
Рішенням Особливої трійки УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 р. Ян Лукаш був засуджений до найвищої кари – розстрілу. Вирок сумлінно виконав капітан Матвєєв 3 листопада…
Реабілітовано Яна Григоровича Лукаша прокуратурою Хмельницької області більш ніж через півстоліття - 4 грудня 1989 р.
У деяких джерелах у переліку жертв Сандормоху уродженцем Радомисльського повіту названо знаного українського вченого-літературознавця й поета Павла Филиповича (його теж було розстріляно 3 листопада). Проте дослідження родоводу митця вказують на його походження з сусіднього Звенигородського повіту. В оману дослідників вочевидь ввело те, що місцем народження митця є село Кайтанівка, а така назва присутня й на наших теренах.  Можливо, що десь і перетиналися родинні гілки з Радомишльщиною, адже таке прізвище у наших краях доволі відоме…


Павло Филипович.

Сандормох нині не без підстав називають місцем знищення цвіту української нації. Тож теперішні покоління українців мають пам’ятати про це, щоби ніколи не повторилась подібна трагедія і щоб ті розстріли стали останніми в історії нашої держави, якщо хочемо, аби вона мала своє майбутнє.


Українська делегація на Соловках біля памятного Хреста жертвам терору.
Фото С.Шевченка.

Газета «Зоря Полісся»,  8 листопада 2013 р.