понеділок, 24 жовтня 2016 р.

«Глибиною буває у два аршини, а місцями й більше…»


«Глибиною буває усілякої спекотної літньої пори у два аршини, а місцями більше й менше…» Неймовірно, але йдеться тут про річку Тетерів попід Радомишлем. Аршин, зазначу, дорівнює 71 см. Відтак середня глибина Тетерева біля міста сягала півтора метра.
Справді неймовірно, але – як для сьогодення. Бо ось так виглядає головна радомишльська річка в році 2016-му на фотопогляді з мосту, спорудженого на ній при вїзді в місто.


А наведено було на початку витяг з опису Радомишля від 1805 року.
Підтвердження таким «глибинним» характеристикам подаються і у військово-статистичному огляді Київської губернії 1848 року, де Тетерів названо у переліку головних річок Радомисльського повіту, що сприяють розвиткові торгівлі та лісосплавові.
Втім І.Фундуклей, характеризуючи 1852 р. Радомисль в «Статистичному описі Київської губернії», висловлює сумніви щодо цілковитих лісосплавних можливостей Тетерева. За його твердженнями, таке можливе нижче за течією, починаючи від Вишевичів (власне, у статистичних звітах ХІХ століття наводяться пристані та лісосплавні пункти на території теперішнього Радомишльського району у Веприні та Макалевичах), а біля самого Радомисля річка має «низьку воду» та безліч каміння у річищі, що затруднюють лісосплав, не кажучи вже про судноплавство.
Тим не менше Радомисльський городничий Д.Круглов, рапортуючи у квітні 1803 року Київському губернаторові про стан справ у повіті, зазначає, що сплав лісу по Тетереву не провадиться через велику кількість гребель. Одначе зауважує, що роком раніше мав місце факт переправляння корабельного лісу через греблі аж від самого Житомира.
Тож за бажання здійснити лісосплав таки можна було. А щодо заперечення судноплавства, то тут теж не варто відкидати протилежні міркування і навіть свідчення.
Приміром, свого часу в сучасному Радомишльському дитсадку №1 під час ремонту натрапили на металеву табличку з судноплавною символікою: на ній було зображено суднову кітву (якір) з написами «Надежда» та «Учр. 1847 год». Цим, власне, засвідчувалося існування в ту пору в Радомислі відповідної річкової компанії. Хоча її повноваження напевне ширилися не лише на Радомисль, а й на увесь повіт, північна частина якого мала добре розвинене річкове транспортне сполучення.
А от посилання на греблі, які зазвичай споруджувалися для облаштування річкових млинів і нібито унеможливлювали торговельно-транспортне використання Тетерева, то не завжди вони ставали на заваді. У моїй памяті збереглися, приміром, згадки про млин, котрий діяв на Тетереві під Чудином до середини ХХ століття. Так, роботу млинового колеса забезпечувала споруджена тут гребля, що створювала потрібний рівень води. Але у цьому місці був улаштований також обвідний рукотворний «канал», котрий давав можливість оминути водою при потребі і греблю, і млин. І, скоріше за все, це було поширеною практикою.
Врешті Л.Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії» 1864 року, повторюючи викладене Фундуклеєм, мимоволі суперечить сам собі, коли оповідає літописну оповідку про криваве придушення княгинею Ольгою древлянського бунту. Краєзнавець ставить під сумнів можливість походу річкою (по Уші) на човнах в давнину (йдеться про 946-й рік) літописного князя Мала до Києва з Іскоростеня (Коростеня), де нібито була древлянська столиця. Натомість стверджує, що Тетеревом таке цілком можливе і в середині ХІХ століття.
Але ж від описаного в літописі переказу про Ольгу до епохи Похилевича проминуло більше тисячі літ! Це значний часовий відрізок не лише для історичних, а й для природних змін. І Тетерів за цей період також міг і повинен був змінитися.
Пригадується, коли у 2006 році проходила міжнародна наукова конференція, присвячена 50-річчю відкриття палеолітичної стоянки «Радомишль», під час однієї з дискусій зайшла мова про особливості розташування подібних стоянок, що за твердженнями науковців зазвичай містилися біля річок. Відтак зауважено було, що Радомишльська стоянка розташована дещо задалеко від річки, маючи на увазі передусім Тетерів. Але опонент зазначив, що неподалік від місця розкопу стоянки протікає невеличкий струмок, який 30-35 тисяч років тому (саме цим періодом окреслено існування стоянки) цілком міг виглядати великою повноводною річкою. Важко уявити, яким був тоді й Тетерів (і чи був узагалі?).
Втім, не вдаючись до припущень глобальних тисячолітніх перетворень, які виникали природним шляхом, слід таки зміни останніх півтора-двох століть віднести передусім на згубний вплив господарської та іншої людської діяльності, що порушує сталий екологічний водний баланс. Відтак годі тепер дивуватися разючим перемінам, котрі відбуваються на наших очах зі знайомими й близькими водоймами та іншими водними обєктами – і рукотворними, і природними.



понеділок, 17 жовтня 2016 р.

Місто на семи пагорбах і трьох китах


Тихий і провінційний, як за сучасними мірками, Радомишль, звичайно ж не претендує на статус Третього Риму. Може, тому, що перебував у складі Російської імперії, яка не приховувала своїх саме таких амбітних намірів, лише два століття. Тобто, за порівняно невеликий проміжок часу критичної маси імперських вірусів зросійщення не надбав, згадавши свої прадавні корені у час українського національного відродження та промовисто підтвердивши їх у пору теперішніх лихоліть і випробувань. 
Втім деякі паралелі з Вічним містом радомишляни для себе усе ж проводять. Бо в Радомишлі так само проглядаються сім утворених ярами, вибалками й річечками невеликих пагорбів, які, щоправда, суттєво знівелювалися роками й природою.
Не менш примітною за «щасливу» сімку є для радомишлян і культова цифра «три». Вона, знову повертаючись до прадавнього Риму, за античними легендами про світобудову уособлювалась з потрійною кількістю китів, котрі тримали на собі нашу планету.
Три голуби зображені на давньому радомишльському гербі, символізуючи три річки, на яких розбудовано місто: Тетерів та його притоки Мика й Сухарка. Упродовж кількох століть головним храмом Радомишля вважалась церква Святої Трійці, відтак храмове свято було загальноміським. І ця традиція продовжується донині, бо саме на Трійцю радомишляни й тепер відзначають День міста.
А ще одна магічна трійка – це ті історичні першопочатки, що, мов три радомишльських кити, допомогли Радомишлю зіпятися на ноги та ствердитися. Спитайте будь-кого з радомишлян, які стародавні назви досі зберігаються на міських теренах, у відповідь неодмінно почуєте: – Микгород, Рудня, Папірня.

Із глибини віків

Микгородом нині іменується передмістя Радомишля. А кількома минулими століттями це було таке собі невелике село попід містом, що успадкувало свою назву від звісного літописного Мичеська - Мик-города. Літописець розповідає під 1150 роком про відступ вигнаного Ізяслава Мстиславича перед Володимирком Галицьким. Підкорені останнім мичани відкупилися від князя-галичанина сріблом, до того ж у чималій кількості, бо жінки мусили познімати з себе навіть натільні прикраси. Таки заможно жили наші пращури!
Проте в літописних згадках йдеться вже про цілком заселене й обжите місто, початки якого сягають значно глибшої давнини.
Власне, перші сліди перебування тут homo sapiens сягають доби пізнього палеоліту (30-35 тисячоліть назад). У 1956 році, виконуючи земляні роботи під час допомоги підшефному колгоспові в кагатуванні овочів, місцеві школярі натрапили на якісь давні чималі кістяки. Завдяки своєчасному втручанню вчителів роботи припинили, а до місця знахідки викликали науковців, що визначили знайдене як рештки мамонтів. Невдовзі після кількарічних розкопів археологи відкрили на цьому місці палеолітичну стоянку первісної людини, що дістала в науковому обігу назву Радомишльської. Відкопані біологічні та крем’яні зразки зі стоянки зберігаються нині в столичному археологічному та радомишльському краєзнавчому музеях.
Довкола сучасного Радомишля зосталися залишки легендарних «змійових валів», що в сиву давнину слугували оборонними спорудами від набігів недругів,  опоясуючи Київ та інші стародавні поселення.
У виданому у 2009 році академічному тритомнику «Давня історія України» Мичеськ названо серед головних міст і форпостів Древньої Руси, оскільки через нього проходив важливий торговельний та транспортний шлях до західних земель і держав.
Мичани зі своїм стольним Мичеськом вважаються одним з провідних древлянських племен. Недарма, певно, на згаданому гербі міста (його було даровано повітовому Радомислю 1796 року) увічнено літописну оповідку про підкорення бунтівних древлян княгинею Ольгою. Зображені голуби із запаленими смолоскипами вказували на знану трагічну долю спаленого нею в 946 році головного древлянського міста Іскоростеня. Водночас ця символіка засвідчувала можливу Ольжину помсту й самому Мичеську, адже історична думка схиляється до того, що древлянське князівське об’єднання являло собою федерацію з кількох оточених лісами утворень, кожне з яких мало свого князя. «І перемогли древлян. Древляни ж побігли і зачинилися у своїх містах… І пішла Ольга із своїм сином та дружиною по древлянській землі, встановлюючи скрізь… закони і порядок», - читаємо у «Повісті минулих літ».
Про древлянські корені нагадують сучасникам скульптурні зображення пращурів, вирізьблені зі столітніх дубів, на символічній арці при в’їзді до міста.


Нині ж у Радомишлі починає впроваджуватися оригінальний задум про перетворення у дерев’яні скульптури стовбурів аварійних та загрозливих дерев замість узвичаєного їх зрізання під корінь. Перші такі зразки вже з’явились біля міського краєзнавчого музею.
Ще одна повязана з Мичеськом-Микгородом історична дата засвідчує нібито його дарування 1159 року Андрієм Боголюбським Києво-печерському монастирю. Але історики й дослідники піддають цю «дарчу грамоту» сумніву, бо «випливла» вона невідомо звідки вже у ХVІ столітті, коли після ординських спустошень почався переділ «нічийних» володінь. До того ж князь Андрій у ту пору не мав жодних прав на Київщину, тому не міг розпоряджатися її землями. А ще знавці минувшини звертають увагу на непритаманний ХII століттю мовний стиль документа і невідповідність тій добі згаданих у ньому назв деяких довколишніх сільських осадів, річок. Водночас привертає увагу й те, що в історичних джерелах навколомичеські землі називаються материзною (спадщиною від матері) Андрієвої бабусі Катерини. З одного боку це нібито й натякає на спадкові права князя на ці землі, а з іншого – вказує на доволі високий статус давнього Мичеська. Навряд чи правитель княжого рівня взяв би дружину з якоїсь глушини…
Та факт залишився фактом: Мичеськ став церковною власністю, і така належність багато в чому визначила подальший доволі успішний розвиток краю. Стараннями Лаври на протилежному березі Мики було закладено замкове поселення, від якого з 1569 року почала ширитись його новоутворена назва – Радомисль.


Історична реконструкція облаштування Радомисльського замку, виконана І.Драгуном та Л.Тимошенком.

Поширена серед радомишлян легенда розповідає, що таке наймення є похідним від «радісної мислі», що сподвигла мичан на потребу оселитися на новому більш підвищеному березі. Подейкує й посилання на раду городян, що так мислила. Примітно, одначе, що тотожні «радісні мислі» раптом охопили в ХVI столітті жителів відразу кількох поселень у різних і доволі віддалених краях, бо таке ж наймення Радомисль дістали засновані у цей період містечка на Волині (під Луцьком), у Польщі, Чехії і навіть на Балканах. Тож більш вірогідним видається посилання на походження цих назв від давнього слов’янського імені Радомисл або ж від означення радника сановної особи, що деінде іменувався радомислом.
Традиції ж церковної належності дістають несподівані натяки і в початках самого Мичеська та тлумаченні можливого походження вже його назви. У старочеській мові (чеська, до речі, вважається «найчистішою» з-поміж усіх інших слов’янських) наводиться ім’я Мичек, що є відповідником нашого Миколи. Якраз наймення святого Миколая носив згадуваний  в історичних джерелах монастир, «біля Мичеська лежащий». Між тим за тодішньою традицією мандрівні ченці зазвичай влаштовували свої обителі у підземних рукотворних чи природних печерах. Відтак доволі вірогідною виглядає версія про те, що давній мичеський монастир містився саме в дітинці сучасного Радомишля, а залишками чернечих підземних лабіринтів можуть бути легендарні радомишльські підземелля, що час від часу нагадують про себе несподіваними проваллями чи просіданнями грунту.  У спогадах місцевих старожилів зберігаються зокрема згадки про таємничі отвори печер, що подеколи вимивалися зливами чи відкривалися зсувами на високих радомишльських кручах.

Багатство може вимірюватися не лише благородними металами, а й звичайним залізом

Заболочені заплави тутешніх річок разом з тим слугували не лише додатковим захистом від непроханих зайд, а й сприяли господарсько-економічному зростанню Мичеська, як потому й Радомисля. Саме у заплавах здавна був поширений у цих місцях рудний промисел.
Згадки про радомишльську рудню тимчасом такі ж давні, як і про Микгород. Принаймні на межі XIVV століть уже цілком достовірні грамоти Київського князя Володимира Ольгердовича та його наступників засвідчували належність Мичеська та Рудні, що біля нього, сквирським  князям Рожиновським. А в описі маєтностей Києво-печерської лаври, зробленому 1593 року, довкруж Радомисля перелічено сім рудень, кожна з яких давала щороку 500-700 пудів заліза.
Виплавляли його з болотної руди, покладами якої була надзвичайно багата древлянська земля. Руду просто викопували, бо залягала  вона зазвичай на два-три заступи від поверхні й являла собою кругляки бурого залізного каменю зі вмістом металу у 30-50 відсотків. Викопані валуни перемивали та звозили на «залізний завод» - рудню, що була водночас і металоплавильним, і ковальським виробництвом. З добутого заліза вироблявся різноманітний господарський реманент, а також зброя. Недарма під час Визвольних козацьких воєн середини ХVII століття точилась боротьба й за стратегічні Поліські рудні!
Одним з пам’ятних козацьких місць для радомишлян є урочище «Криниченька» з могутніми віковими дубами, під якими, за переказами, перед боєм за Бердичів відпочивало військо Богдана Хмельницького, насолоджуючись водою з тутешнього природного джерела. Та вода, між іншим, має підвищений вміст заліза.
Важливе промислове значення поліських рудень підтверджують і документи ХVIІI ст. А після розшматування у 1793 році Речі Посполитої та загарбання краю Імперською Росією вирішила російська могутність прирости ще й Поліссям, себто її рудами. Сенатор Петро Кікін, зять впливового царедворця Ардаліона Торсукова, якому дістався шмат володінь колишнього радомишльського митрополичого ключа, спорядив експедицію на розвідку місцевих рудень, сподіваючись їх відновити. Але висновки виявилися невтішними: запаси руд були вже незначними, а якість заліза, що містилося в них, - невисокою.
Проте традиції прадавнього промислу продовжилися зокрема у ковальській справі. І сьогодні у Радомишлі можна оцінити вправність місцевих ковалів та гартованого ними металу на оздобах давніх поховань на старому міському цвинтарі, а ще – на кованих візерунчастих піддашках, що подекуди донині прикрашають входи до давніх будинків і слугують своєрідною ковальською візитівкою міста.


Будівля колишньої жіночої гімназії в повітовому Радомислі, де тепер міститься дитяча музична школа. Світлина 1970-х рр.



На цих міських будівлях, як і на музичній школі, збереглись старовинні ковані мережива.

Руднянський «пагорб» та пов’язані з ним металоплавильні промисли з радомишльської минувшини нагадують про себе промовистими «рудними» назвами навколишніх поселень,  а також деінде шпаристими слідами рудних покладів, що рудуватими барвами виблискують на сонці на урвистих притетерівських кручах.

Захищаючи інформаційний простір

Та рудництво було не головною радомишльською принадою для монахів уже з києво-печерських пагорбів. У 1612 році лаврський архімандрит Єлисей Плетенецький побудував при Радомислі на річці Мика млина, на якому заснував папірню – паперову мануфактуру. Це виробництво мало постачати папером друкарню лаври, що, кажучи сучасною термінологією, спрямовувалась на захист православного інформаційного простору. Враховуючи сталу й немалу за обсягами видавничу діяльність лаврських інтелектуалів, яких залучив і згуртував архімандрит, радомисльські папірники без роботи не сиділи. На виготовленому в Радомишлі папері друкувалися служебні церковні книги, полемічні твори, шкільні підручники, словники і навіть поезія.
У культовому для радомишлян історичному романі З.Тулуб «Людолови», одним з персонажів якого є лаврський настоятель, докладно описано роботу папірні, де попервах порядкували іноземні майстри. За тодішньою технологією папір виробляли з ганчіря. Його очищали, вибілювали, а затим зубчастими валами розтирали на порох і замішували до білуватої рідини. Ця маса тонким шаром розливалась у чотирикутні форми з сітчастим дном, через яку стікала вода. Загуслий осад, що лишався, підсихав, ущільнювався, глянсувався, утворюючи готовий для друку паперовий аркуш.
Розгорнуте Є.Плетенецьким власне паперове виробництво стало першим таким підприємством на прикиївських теренах і вагомою подвижницькою та просвітницького справою архімандрита. «Папірню в Радомислі побудував коштом немалим на подивення у тім краю і як річ небувалу виставив та поніс» - висловився у поминальній промові про заслуги небіжчика його наступник Захарія Копистенський.
На філігранях (водяних знаках) радомишльського паперу, зразки якого дійшли до нашого часу, проглядаються родові герби Є.Плетенецького, З.Копистенського, є на них також зображення культової споруди. Можливо, то радомишльський храм, згадуваний у податних реєстрах ХVІІ століття. Проте церква на цих землях існувала значно раніше. А найпершу, скоріше за все, звели біля своїх печер першомонахи. У 2011 році археологи Східно-Волинської експедиції ІА НАНУ виявили у цьому місці сліди підмурів вірогідної давньоруської храмової будівлі ХІ-ХІІ ст., що продовжилась у зафіксованій вже у літописних джерелах церкві Святої Трійці. У ХVІІІ столітті вона стала кафедральною для Уніатських Греко-Католицьких митрополитів.


Філіграні радомисльської папірні.

В епіцентрі уніатства

Символічно, що саме в Радомишлі – колишньому стольному місті уніатської митрополії – пройшла 2016-го року наукова конференція, присвячена 300-літтю Житомирської унії. Вчені, богослови, краєзнавці, що зібралися у гостинному музейному комплексі «Замок Радомисль», зійшлися на думці, що, завдячуючи проголошеній унії, на лівобережних землях, підвладних Речі Посполитій, вдалося зберегти українські національні традиції, культуру, духовність. Уніатська церква тут стала такою собі міні-державою зі столицею в Радомислі.
Те, що унійні митрополити обрали під свою резиденцію це містечко, яке після Руїни перебувало майже в цілковитому запустінні, значною мірою посприяло його розвою й піднесенню. Митрополія зміцнила й примножила радомисльські володіння, налагодила ефективну господарську діяльність, відновивши й розвинувши передовсім давні місцеві промисли, заснувала довкола нові поселення, поновлювала, ясна річ, храми. Навіть джерела цілковито православного ХІХ століття підтверджують що більшість церков у Радомишлі й довкола нього були збудовані та відновлені тут уніатами.
Найдавніші споруди на радомишльських теренах, що збереглися до сьогодення, стосуються саме уніатського періоду. На жаль, про їх первозданний вигляд говорити не доводиться, бо добряче вони змінилися багаторазовими й недолугими ремонтами, реконструкціями, перебудовами й добудовами. Приміром, для багатьох у 2016-му стали одкровенням виявлені на районному Будинку культури, що в черговий раз капітально ремонтувався, сліди давньої цегельної кладки, що відкрилися під шаром знятої штукатурки. Вони промовисто вказують і на давність споруди, яка у XVIII столітті була митрополичими палатами, а впродовж ХІХ та першої половини ХХ – католицьким костелом, і на її культове призначення.


Фрагменти кладки XVIII ст. на будівлі Будинку культури.

Важко впізнати у сучасному житловому будинку на розі Старокиївської та Великої Житомирської будівлю колишньої уніатської духовної семінарії, що згодом стала дворянським училищем. Освітній заклад розмістився нині у стінах колишньої консисторії (у повітовий період тут лаштувалися присутствені місця).
Як митрополича резиденція, Радомисль став місцем проведення церковних соборів, синодів за участю великої кількості сановних гостей. Тут рукопокладалися та висвячувалися єпископи та священики. У радомишльській землі упокоїлися митрополити Лев Шептицький (предок знаного очільника Української Греко-Католицької Церкви у ХХ ст. Андрея Шептицького) та Ясон Юноша-Смогоржевський. Вочевидь їх було поховано біля згаданого Свято-Троїцького храму.
Недарма у багатьох історичних джерелах йдеться про потужний розвиток Радомисля у ХVIII столітті і його становлення саме як міста.

Меншина, що стала домінуючою

Запроваджені митрополією орендні засади в господарюванні сприяли потужній колонізації краю, передусім – євреями. За переписом 1896 року єврейський прошарок у Радомишлі сягав 71 відсотка. У повітовому місті діяли державні та приватні єврейські училища, молитовні будинки, синагога. Попри численні міграції та гоніння, євреї зберегли тут свою самоідентичність, національні традиції, благополучно уживаючись з корінним населенням та іншими етнічними групами.
Цю багаторічну традицію перервав вчинений нацистами голокост. У радомишльському «Бабиному Яру» - лісовому урочищі на південній околиці Радомишля у серпні 1941 року карателі розстріляли біля двох тисяч місцевих євреїв. Ще одним чорним радомишльським некрополем стало урочище Черча, де розстрільні акції тривали упродовж всієї окупації. Тут стратили й привезених сюди євреїв з прикиївського Ірпеня.
Каральні антиєврейські акції почалися в Радомишлі ще в революційному вирі, що спалахнув після 1917-го. У 2016 році на радомишльському кіркуті (єврейському цвинтарі) відновили поховання святого цадика та праведника Авраама Єошуа Тверського, онука надзвичайно шанованого хасидами брацлавського Ребе Нахмана. Разом із сином його розстріляли у 1919 році.


Могили святого цадика Авраама Єошуа Тверського та його рідних.

Тут поховано й молодшого сина засновника хасидського руху хабад рабі Шнеура Залмана з Ляд – Моше.
Єврейську мистецьку палітру відомих радомишлян доповнюють один з найвідоміших канторів початку ХХ століття Зайдель Морогівський, епатажний художник, улюбленець Монпарнасу Саша Залюк, архітектор Михайло Будиловський, поети Рива Балясна та Григорій Корін (Коренберг), літератори Абрам Веледницький та Дора Шульнер.
В родинах емігрантів з Радомишля народилися всесвітньовідомий учений-біофізик Леон Белл та знаний джазовий маестро Герб Алперт. Під завісу життя зізнався про своє радомишльське уродження уславлений актор і режисер Ролан Биков.
Врешті, доволі поширеним у єврейській спільноті є й прізвище Радомисльський (Радомишльський), що безпосередньо вказує на тутешніх вихідців.  
Між тим, з цим прізвищем пов’язана просто таки анекдотична оповідка. Коли у грудні 1943-го року після вигнання з Радомисля гітлерівців про це, як годиться, сповістило Радінформбюро, його повідомлення страшенно розлютило самого Сталіна.
– Як? Досі не перейменували?!
Виявляється, що назва «Радомисль» нагадала Йосипу Віссаріоновичу розстріляного ним злісного ворога Зінов’єва – таким було партійне псевдо опозиціонера, що мав за батьком прізвище Радомисльський.
Відтак літеру «С» у назві міста невдовзі поміняли на «Ш».
Та насправді у 1946-му Радомисль став Радомишлем з іншої причини. Коли після Другої світової СРСР та Польща з’ясовували стосунки  висилками-пересилками українців та поляків, водночас на українських обширах привели «до історичної ідентичності» й топоніми, лише через 160 років після загарбання Речі Посполитої Російською імперією позбувшись у такий нікчемний спосіб у стародавніх назвах будь-яких польських натяків.

Велич і втрати повітового міста

Ще одним воістину «золотим» віком для Радомишля став його повітовий період. У 1795 році місто самодержавною милістю стало спочатку центром однойменного повіту Волинської, а через два роки – Київської губернії. Повітовий статус ставив Радомишль на один щабель з такими містами, як Житомир, Черкаси, Рівне, Луцьк, Полтава та іншими, що тепер є не просто обласними, а й потужними господарськими та культурними осередками.
Радомисльський повіт охоплював більшість земель Київського Полісся. Простирався він від Брусилова й Коростишева до Малина й Чорнобиля, межуючи аж з трьома губерніями: на півночі – з Мінською, на Заході – з Волинською, на сході – з Чернігівською. З територією у 8429 квадратних верст (9593 кв. км)  це був найбільший за розмірами повіт у Київській губернії. Для порівняння, таку площу обіймає доволі розвинена за європейськими мірками країна як Кіпр, а ще – це третина території теперішньої Житомирської області.
На вибір Радомисля під повітовий центр вочевидь вплинуло декілька чинників. З політичних міркувань – скасовувалось володіння ним уніатської митрополії. Водночас колишня митрополича резиденція суттєво вплинула на фінансові складові, значно здешевлюючи для казни облаштування міських та повітових установ. Якраз у колишніх митрополичих будівлях їх і розмістили.
Не останню роль відігравав і географічний фактор. Радомисльський повіт мав напрочуд «нестандартну» форму і нагадував два чотирикутники («північний» та «південний»), поєднаних між собою кутами. Радомисль лежав у південній частині поблизу «кута з’єднання» і був майже рівновіддаленим від двох сусідніх губернських міст – Києва та Житомира.
У всякому разі місто отримало гарні стартові можливості і доволі успішно їх реалізовувало. Скажімо, чисельність населення в ньому за 1793-1913 роки зросла у вісім разів і сягнула 15 тисяч. Поступово набирав потуги господарський комплекс. Недарма Радомишль вважався одним з найперспективніших міст регіону.
Одначе відчутних втрат засадам його соціально-економічному розвитку завдав транспортний чинник. Адже попередній розвій не в останню чергу був повязаний з тим, що містилося місто на «битих» шляхах і відігравало важливу посередницьку та сполучальну функцію.
Спочатку в середині ХІХ століття Радомисль оминуло новозбудоване Києво-Брестське шосе, що пройшло за 18 верстов від нього. А вже під завісу століття «контрольним пострілом» стало прокладання стратегічної Києво-Ковельської залізниці також в обхід повітового центру. Радомишляни у звязку з цим звинувачували у бездіяльності своїх місцевих зверхників, що не змогли «переконати» урядовців завернути залізничну колію до повітового міста, поскупившись на хабара. Міському голові з майже тридцятилітнім стажем Никодимові Гарбарову це, врешті, коштувало посади, але несприятливу для Радомишля ситуацію не змінило. Хоча вже й вокзал будувався, й насип готувалась…



Неповторний колорит повітового Радомисля зберегли листівки початку ХХ століття, видані в місцевій друкарні Е.Заєздного.

Обереги міської минувшини

Своїми повітовими надбаннями Радомишль успішно користується й досі, частково зберігаючи той колишній колорит. На жаль, запроваджене більшовиками гасло «війна палацам» сподвигло комунарів на руйнацію розкішних садиб Куперницьких, Любанських. У 1963 році згоріла від пожежі колишня будівля міського театру. Подейкують, що його підпалили, аби приховати розкрадання під час капітального ремонту, що тоді там вівся.
Водночас велична споруда колишнього земства нині слугує медичним потребам. «Швидка допомога» тимчасом обіймає будинок, що в ХІХ столітті спочатку належав городничому Карлу фон Раабену, а затим - міському лікарю Цезарію Любинському. Цікаво, що після арешту Раабена за участь у польському заворушенні 1830-31 рр. міська влада планувала викупити у дружини засудженого його дім для облаштування в ньому міської лікарні. Тож певною мірою цей задум зреалізувався вже у радянський час. Хоча нині від колишнього особняка залишилась лише його частина. Адміністративний апарат райлікарні розміщений у садибі одного з найзаможніших радомислян – фабриканта Г.Горенштейна.
Поруч з райлікарнею облаштувалися енергетики, що переобладнали під свій сучасний офіс споруду колишньої міської електростанції, яка чомусь за своєю будовою більше нагадувала культову будівлю, можливо, тому, що зведена була поруч із цвинтарем.
Одним із символів давнини у теперішньому Радомишлі є колишня водогінна вежа, що височить у самісінькому центрі міста. Хоча за віком вона не така вже й давня, кілька років тому почавши відлік лише другому своєму століттю. Втім слугувала башта не лише для водогону, а й була спостережною пожежною каланчею, потреба у якій відпала, коли пожежна команда, що так само майже століття квартирувала поруч у колишньому помешканні адвоката Герценштейна, переїхала до нового депо на міську околицю. Колишню будівлю пожежників потому викупили місцеві підприємці і … зрівняли із землею. Спроба ж місцевої влади реконструювати вежу, щоб зробити її екскурсійним об’єктом, дещо спотворила первісний вигляд споруди і поки що зостається не реалізованою.


 Серед вартих уваги обєктів сучасного Радомишля – вежа, що забезпечувала колись місто водою і допомагала контролювати пожежену ситуацію. Світлина 2004 р.

Будинок, у якому в радянську пору містився суд, вважався одним з культурних центрів повітового Радомисля. У цьому оригінальному за будовою особняку, що в різні роки належав дворянам Зельонкам та Вержбицьким, влаштовувалися музичні вечори для міської знаті. Ймовірно саме тут у 1788 році дав свій благодійний концерт на допомогу погорільцям славетний Петро Чайковський.
Донині виконують освітню функцію збудовані на початку ХХ століття приміщення вищепочаткового чотирикласного училища (нині у ньому діє загальноосвітня школа №3), чоловічої та жіночої гімназій (у них містяться відповідно санаторна та музична школи). Будинки, споруджені у повітовий період, використовують чотири міських дитячих садки (усіх їх у місті діє шість).



В колишній  чоловічій гімназії нині функціонує санаторна школа.

З чималої кількості культових споруд, що функціонували в місті до 1917-го року, відповідає своєму призначенню лише Свято-Миколаївська церква, збудована у 1883 році за проектом губернського архітектора Миколи Юргенса. Примітно, що споруджувалась вона одночасно з Володимирським собором у Києві. Враховуючи те, що внутрішній розпис обох храмів має багато спільного й навіть тотожного, поширеним є твердження, що до радомишльського так само причетні знані майстри пензля - В.Васнєцов, М.Нестеров, М.Врубель та інші, що робили шедевральний київський розпис. Разом з тим собор у Радомишлі нині різниться від первозданного свого вигляду. У пору «войовничого атеїзму» його дзвіницю зруйнували.


Так тепер виглядає Свято-Миколаївський собор.


А це його первозданний вигляд на тлі старовинної Троїцької церкви.

Парадоксально, що «червоними атеїстами» було поруйновано православні та католицький храми, синагогу, а кірху, одначе, не зачепили, незважаючи на те, що Німеччина двічі протягом минулого століття вела тут військові дії і встановлювала окупаційний режим (а була ж іще Перша світова, де теж клали свої голови радомишляни). Можливо, протестантизм з його ідеями «домашньої церкви» став тут таким собі захисним чинником. Адже окрім культового призначення, будівля кірхи була ще й житлом місцевого лютеранського пастора. Як житловий будинок ця споруда функціонує й донині.
У звільненій після переїзду колишній земській лікарні теж квартирує з десяток родин.
Врешті здебільшого під комунальне житло перелаштували більшість будівель повітового Радомисля, як, приміром,  будинки інших «батьків міста» - Григор’євих, Лозинських, Подановських, Вахерів, Колтоновських, Пекарських та іже з ними.



Колишні особняки радомисльської знаті слугують сьогодні соціальним потребам міста.

Загартовані Радомишлем

Наведені прізвища колишніх домовласників мало про що говорять  сьогоднішнім радомишлянам. Проте деякі їхні сучасники, сягнувши вершин у науковій чи мистецькій сферах, уславили не лише себе, а й місто, з якого походили.
Уроджений у Радомислі в родині міського лікаря Анатолій Бочвар вважається засновником вітчизняного металознавства. Його син Андрій, продовжуючи батькову справу, зробив неоціненний внесок у оборонну міць колишнього СРСР. Він був одним з творців кращого танка Другої світової війни Т-34, входив до когорти вчених, що створила радянський ядерний щит.
Оборонними розробками ще одного радомишлянина – Сергія Гусовського, який тривалий час очолював київський завод «Арсенал», досі послуговуються в українській військовій сфері.
У створенні кращих українських літаків АНТК ім.О.К.Антонова брав участь авіаінженер Михайло Березюк. Уродженець Радомишля трагічно загинув під час випробувального польоту АН-70.
У польоті на стратостаті з дослідження стратосфери обірвалося життя основоположника космічної медицини Давида Столбуна, уродженого в Радомишлі.
Становленню українського війська в революційну пору 1917-22 років сприяли радомишляни Микола Архипович, Володимир Равич-Каменський, Олександр Чубенко.
Сучасні принципи міждержавних стосунків знайшли своє юридичне обгрунтування ще у ХІХ столітті в працях знаного правознавця радомишлянина Василя Незабитовського. Його брат Степан, що служив лікарем, є одним з небагатьох українців, які залишили свій автограф у прижиттєвому щоденнику Тараса Шевченка.  В Радомислі народився й відомий шевченкознавець Микола Мацапура.
Теперішня українська столиця певною мірою зобов’язана Радомишлю своїм архітектурним обличчям. Бо творець архітектурних шедеврів повоєнного Києва та головний його зодчий у 1950-55 рр. академік Анатолій Добровольський вважав себе радомишлянином. Саме в місті на Тетеревом промайнули його нелегкі дитячі та юнацькі роки.  Тут він навчався, тут прилучився до художньої творчості, яку потім успішно розвинув і ствердив уже на київському рівні.
А от нащадок іншого славного київського будівничого Івана Григоровича-Барського, що входить до еліти класиків українського мистецтва, Костянтин Григорович-Барський у 1912-17 роках очолював у Радомислі земську управу і навіть представляв Радомисльський повіт у IV-й Державній думі.
На головні міграційні потоки і напрямки в Радомишлі здавна вказували місцеві топоніми. До речі, вже у перші пострадянські роки радомишляни відновили історичні назви своїх первинних вулиць, серед яких зокрема – Старокиївська, Велика і Мала Житомирські. Натомість з карти Києва Радомишльські вулиця та провулок тихенько зникли, втім, як і з житомирської вуличної топоніміки, - теж.

З погляду сьогодення

Врешті теперішня виробнича сфера Радомишля теж спирається на минулі традиції. Збудована у 1906 році на Микгороді братами-чехами Францем та Ігнатом Альбрехтами пивоварня нині успішно функціонує як пиво-безалкоголний комбінат «Радомишль», що є одним з лідерів пивоварної галузі, приваблюючи до міста пивних гурманів з усіх усюд. Поряд із сучасними виробничими потужностями тут збереглися й первісні цехи, збереглися й певні традиції пивоваріння, що йдуть від сивої давнини. Адже перші згадки про броварництво у Радомишлі сягають часів митрополії, тобто ХVIII століття.
А головне багатство древлянського краю – ліси – втішають чудовими грибними та ягідними місцями радомишлян та численних любителів лісового відпочинку, що їдуть сюди з інших близьких і далеких країв. Так само приваблюють до себе любителів порибалити численні мальовничі озерця, річки, ставки. Втішають погляд неповторні краєвиди, що відкриваються з притетерівських пагорбів. Врешті вабить зір й панорама самого Радомишля, що відкривається подорожнім, які приїздять до міста.
Останніми роками їх потік значно пожвавився. Адже історико-культурний комплекс «Замок Радомисль» входить до переліку найпривабливіших туристичних обєктів сучасної України. Його відвідувачі водночас не проминають нагоди ознайомитися і з іншими пам’ятними місцями прадавнього міста, що додають йому свого неповторного шарму і зберігають колоритний та притягальний дух минувшини.


Замок-музей Радомисль.




пʼятницю, 7 жовтня 2016 р.

Радомишльське повоєння Георгія та Дмитра Малакових


Одним з найулюбленіших телефільмів для дітвори 1960-х був польський серіал «Чотири танкісти і пес». Його персонажі швидко завоювали популярність і стали героями дитячих ігор, фантазій, малюнків. В останньому аспекті важливою підмогою прислужилась літературна основа легендарної телестрічки: однойменна книжка польського письменника Я.Пшимановського. У 1971 р. вона вийшла українською мовою у видавництві «Молодь» з чудовими ілюстраціями талановитого художника-графіка Георгія Малакова.
У графічному розмаїтті героїв, подій, привертали увагу ще й переконливі зображення різноманітної зброї. Серед її зразків з огляду на сюжет твору, безумовно, були й танки, притому деталі броньованих машин на малюнках виглядали надзвичайно натуральними, мов писаними з натури. І слід зазначити, що таку натуру митець справді мав і зображував. Зокрема своєрідні «танкові пленери» юний Гога Малаков, як зазвичай називали його близькі, провів у 1949, 1950, 1952 та 1953 роках у Радомишлі. Про це Дмитро Малаков, нині відомий науковець та дослідник-краєзнавець, докладно розповів у своїй книзі «Повоєння. Спогади киянина», яка побачила світ у столичному видавництві «Варто».

У київській родині службовців Василя та Євгенії Малакових зростало двоє хлопчаків – Георгій та Дмитро. У важкі повоєнні роки (чого варті лише голодні 1946-47) батьки прагнули влітку хоч якось оздоровити дітей, передусім меншого - Діму. До того ж периферія з її значно нижчими у той час цінами на харчі давала й ширші можливості досхочу підгодувати малечу «вітамінами» та іншими домашніми смаколиками, відпоїти «парним» молочком. І от у червні 1949-го під час «громадського обговорення» на роботі літнього відпочинку мамина колега, вочевидь радомишлянка, порадила їй для відпустки затишний і тихий Радомишль. Ця назва була загалом незнайомою та певною мірою утаємниченою. Втім Гога принагідно пригадав, що у їхнього довоєнного сусіда-єврея було прізвище Радомисльський.
До Радомишля Малакови діставалися попутною вантажівкою, бо регулярне автобусне сполучення тільки починало налаштовуватися.
На четвертій просіці київського Святошина водій Урала ЗИС-5, якого в народі прозивали «захаром», назбирав з півтора десятка попутників і повіз їх (звісно, за гроші) у Радомишль.
Через пару з лишком годин закурені подорожнім пилом внаслідок численних об’їздів і з синцями на сідницях від вщент роздовбаного Кочерівського «соша» Малакови ступили на бруківку центрального радомишльського майдану. Пішли вони за адресою, яку дала мамі співробітниця. Це був будиночок на Купальній вулиці понад річкою. Проте запропоноване господарями помешкання, що наскрізно просякло характерним запахом гасу, надто вже нагадувало ту ж осоружну київську «комуналку». Відтак через пару днів київські відпочивальники перебралися ближче до живої природи: гостинні радомишляни порадили хутір Кевлич.


Малакови на хуторі Кевлич.  1949 р.

Діставалися до місця навпрошки мальовничим сіножатним лугом, розперезаним ручаями й потічками. Тут швидко знайшли запропоноване їм обійстя удовиці Марусі Литвинчук, чия потинькована й побілена хата під солом’яною покрівлею, що закріплювалась на гребені сосновими тичками, своєрідно вирізнялась з-поміж інших. Та хата, до речі,  стоїть і досі, щоправда, вже давно, ясна річ, не під соломою.
Юні Малакови швидко потоваришували з дітьми господині – своїми ровесниками Володею й Толиком. На правах господарів менші Литвинчуки познайомили київських гостей з усіма місцевими особливостями й закутками. Хлопці разом розважалися, ходили рибалити, збирати в лісі ягоди, гриби, хмиз.  Одного разу навіть почули й побачили справжнє сільське весілля, яке співало й гупало у сусідній Гуті Забілоцькій.
Але чи не найбільшою «козирною картою» перед «городськими» киянами були з гордістю показані їм залишки важкої військової техніки, що подекуди залишалась на радомишльських околицях, хоча від часу боїв з вигнання звідси нацистських окупантів минуло вже шість літ. Край доріг, у полі, на лісових галявах, а то й посеред обійсть тут досі бовваніли підбиті радянські й німецькі самоходки, «Те-тридцятьчетвірки», «Тигри», «Пантери».
Втім танками, як бойовими машинами, вони вже не були, бо місцеві «умільці», як мовиться, «голими руками» познімали з них, усе, що можна було. Тож стояли броньовані монстри облудою без двигунів, люків, гусениць, коліс та ін. Але, безумовно, вражали своїм могутнім виглядом і видавалися цілком боєздатними, слугуючи неперевершеними об’єктами для дитячих розваг. На «Пантері», приміром, кмітливі хутірські дітлахи навіть влаштували таку собі катальну «гірку».


Гога і Діма на «Тигрі».  1949 р.

Зважаючи на те, що почала набувати поширення заготівельна діяльність, нужденні краяни зметикували, що від зданого металобрухту можна дещо заробити.  Хлопчаки «підробляли» збиранням гільз, вдосталь розсипаних на місцях колишніх боїв. Щоправда, заготівельники приймали тільки латунні, «чорних» не брали.
На «скопійованому» Гогою радомишльському заготівельному оголошенні, зазначалося, що залізо вартує 60 коп. за тонну, кольоровий метал – 1 крб. за кілограм, гума – 1 коп. за 10 кг.
«Трофейні» надбання можна було бачити на обійстях багатьох радомишлян. У господарствах використовували сидіння, діжки, бензобаки, сталеві листи. Для одягу застосовувалися однострої з убитих німецьких вояків. Жінки шили з них камуфльовані спідниці, або ж яскраві шовкові – якщо щастило знайти німецький парашут.
Гога й Діма теж втішалися роздобутою баклагою та металевою коробкою, що мала зручну кришку із накидними застібками з фірмовою емблемою «Фольксваген», а ще – гумовим амортизатором з «Тигра», на якому особливою цінністю видавалося клеймо з викарбуваною датою виготовлення: квітень 1943-го.
Згодом, забачивши у Марусиній світлиці «вазу», пристосовану з нижньої частини мінометної радянської міни 82-міліметрового калібру, Георгій запропонував господині взамін за неї справжню, куплену в місцевій крамниці. Маруся радо погодилась, а мінометна реліквія донині прикрашає письмовий стіл Дмитра Малакова. На згадку про брата і радомишльське повоєння.


Вуличка на хуторі Кевлич. 1952 р.

Неповторний радомишльський побут залишився не тільки у реліквіях та спогадах. За рік-другий перед тим Гога був придбав собі в «комісіонці» німецьку фотокамеру, завдяки якій увічнювалися миті життя родини. Зроблені в Радомишлі світлини зафіксували зокрема тутешні базарування, кельвицькі місцини та інші цікавинки. Водночас Георгій Малаков, що з дитинства мав хист до малювання та навчався у художній середній школі, а того року став студентом Київського художнього інституту, нашвидкуруч робив з побаченого невеликі ескізи й етюдики.
Влітку наступного року Малакови знову подалися до облюбованого ними Радомишля, загітувавши з собою ще й родичів, які приїхали з Москви. Москвичі також залюбки скористалися чудовою нагодою досхочу поласувати дешевими дарами тутешніх садів та городів і дармовими лісовими. Відтак безпосередньо на місці столичні гості змогли наварити собі на зиму ягідного й іншого варення.
Пам’ятаючи про побачену торік колоритну радомишльську натуру, Гога цього року вже прихопив із собою фарби, етюдника. Його творчий доробок поповнився самобутніми акварелями з краєвидами радомишльських околиць і танками на їхньому тлі. Щоправда, за рік броньовані машини позбавилися ще деяких примітних елементів, бо вже на повну пішли у хід автоген та подібні самопальні різальні пристрої.


Порізаний танк Т-VI «Тигр» на Рудні. 1950 р.

Тож Георгій поспішав власноруч зафіксувати усі характерні деталі й особливості важкого озброєння і на Кевличі, і на Рудні, і в Лутівці. Водночас брати Малакови дізналися ряд подробиць про обставини бойових зіткнень, внаслідок яких залишилась та техніка на околицях Радомишля.
Приміром, у «Пантеру», як розповів хлопцям Володя Литвинчук, поцілила радянська «тридцятьчетвірка». Обгорілий німецький екіпаж поховали місцеві жителі, а на днищі танка було знайдено єгипетські монети. Недарма ж для  контрнаступу і спроби прориву в листопаді-грудні 1943-го гітлерівці перекинули на Радомишльщину танкові підрозділи з Африки. Це підтверджував і типовий для пустельних боїв жовтий колір танків.


Спалений танк Т-V «Пантера» на хуторі Кевлич. 1950 р.

У Лутівці поруч з підбитою і такою ж жовтою «Пантерою» стояв обгорілий Т-34. Його екіпаж був похованій у могилі з невеличким обеліском поруч. На радянських танкістів, що перепочивали після битви, несподівано наскочили німці і розстріляли їх прямо в танку, а саму машину спалили разом з екіпажем.


Могила екіпажу танка Т-34. с.Лутівка. 1950 р.

Гога, крім того, часто-густо бавився карикатурами. Наразі його жартівлива художня уява зображувала спритні ватаги радомишлян, котрі з примітивними інструментами збігалися на танковий демонтаж, садиби, «прикрашені» трофейним реманентом, місцевих мешканців у німецьких кітелях чи галіфе.


Малюнок-жарт. 1952 р.

У 1952 році Георгій Малаков зумів на короткий час в черговий раз перевідати Радомишль, який називає у листі до рідних «милими йому місцями, вражаючими за багатством мотивів». Ця поїздка поповнила його акварельний доробок. А образ змальованого тоді сільського пастушка у дорослому пальті разом з телятами на тлі підбитого німецького танка художник згодом використав у знаній графічній серії екслібрисів.
Востаннє талановитий митець побував у місті над Тетеревом у січні 1953-го. Тут він вирішив провести свої зимові студентські канікули. Цього разу Георгій дістався Радомишля вже автобусом. Прогрес таки брав своє. Хоча потому довелося йому з неабиякими труднощами добиратися до Кевлича, долаючи чималі снігові кучугури та замети з валізкою й етюдником за плечима. Натомість надбав молодий художник неповторних вражень від зимового сільського побуту, зробивши чергову низку начерків та малюнків.


Панорама міста Радомишль. 1950 р.

*   *   *
Радомишльські акварелі й графічні роботи нині є доволі примітною сторінкою у творчій спадщині заслуженого художника України Георгія Малакова. А загалом у його доробку величезна кількість станкових, книжкових графічних творів. Серед них – ілюстрації до видань казок Г.-Х.Андерсена, братів Грімм, Ш.Перро, «Декамерона» Дж.Бокаччо, «Пригод Тіля Уленшпігеля» Ш.Костера, до творів Ю.Бедзика, О.Бердника, О.Бєляєва, В.Владка, О.Гончара, М.Далекого, І.Єфремова, Я.Купали, М.Коцюбинського, І.Ле, Ю.Смолича, М.Стельмаха, В.Нестайка, М.Носова, І.Франка, Б.Чалого, А.Шияна та ряду інших авторів, десятки ілюстрацій у часописах. Танкова тема тимчасом дістала своє продовження у малюнках до багатьох документальних та художніх книжок про війну.



Танкові книжкові ілюстрації Г.Малакова.

Талановитий митець пішов з життя у 1979-му – в 51-річному віці у розквіті літ від тяжкої хвороби.
А Дмитро Васильович Малаков змінив свій інженерно-будівельний фах на історико-краєзнавчий. Тривалий час працював науковцем та заступником директора у Музеї історії Києва, вважається одним з провідних києвознавців. Він є автором багатьох науково-дослідницьких праць, популярних краєзнавчих книжок. Чимало з них присвячено братові та його творчості. Докладно представлена у них радомишльська спадщина митця.
Під час одного з нещодавніх своїх теперішніх відвідин Радомишля Дмитро Васильович завітав на пам’ятний з дитинства Кевлич.



Дмитро Малаков з дружиною Іриною Магомедівною та Олексієм Шереметьєвим у мистецькому маєтку «Ставки». 2016 р.
Світлина А.Шерман.

У Марусиній хаті нині вже мешкає з родиною її онук Олександр Анатолійович.


У Марусиній хаті нині мешкає сучасне покоління Литвинчуків. 2016 р.

Маруся відійшла у світ інший у 1997-му, відмірявши дев’ять життєвих десятиліть. Слідом за нею відлетіли у вічність і сини...  Володимир, до слова, був військовим (певно, мали тут свій вплив і воєнні, і не менш тяжкі повоєнні роки). Анатолію «трофейні» навички напевне прислужилися в оволодінні технічним фахом.
Залишило радомишльське повоєння  помітний слід і в житті та творчості братів Малакових. Згадуючи свої дитячі враження про Радомишль, Дмитро Васильович зауважує, що це місто дало йому дуже багато не лише для зміцнення здоров’я, але й для пізнання сільського життя, що так різнилося від міського київського. Власне, різниться воно й нині. І має різнитися, аби зберігався тут неповторний місцевий колорит, що його яскраво змалювали художніми і писемними засобами Георгій та Дмитро Малакови.

Газета «Зоря Полісся», 7 жовтня 2016 р.