середу, 23 серпня 2017 р.

Як наш прапор виходив з підпілля

  
Гостра політична та економічна криза, що охопила колишній Радянський Союз у перебудовчі роки і поставила під сумнів заяложене з роками гасло «Верной дорогой идете, товарищи!», спричинила не лише до широкого протестного руху, а й до пробудження національно-патріотичних почуттів, що до того рішуче присікалися та каралися радянським режимом. В українському суспільстві зріс інтерес до заборонених раніше сторінок української історії, культури, традицій, символів. Все частіше на різного роду громадських зібраннях почав майоріти синьо-жовтий стяг з тризубом, навколо якого гуртувалась не лише молодь, а й старші за віком, що схвально сприйняли та підтримали ідеї відродження української незалежності.

Мітинг 18 лютого 1990 року в Радомишлі під національними прапорами .

У лютому 1990 року в Радомишльській дільниці газового господарства була утворена первинна організація Народного Руху України за перебудову, яку очолив майстер Микола Будяк. Відтак над адмінприміщенням дільниці замайорів український національний прапор, який вважався символом Руху. Скорим часом до дільниці прибули працівники райкому партії і змусили полотнище зняти: мовляв, установа – державна, а жовто-синє рухівське знамено стосунку до держави немає. Проте той прапор згодом знову з’являвся над цією будівлею, знову знімався, знову вивішувався…
Та серйозного резонансу це все ж не викликало, бо газова служба містилась у віддаленому від центру і широкого громадського загалу місці.
Та раптом, мов грім серед неба, замайорів український національний символ у самісінькому центрі Радомишля – на Будинку побуткомбінату. Щоправда, як згадують очевидці, вивісили його не в такому розташуванні барв, як узвичаєно нині, хоча знавці символіки й досі сперечаються, яке з розташувань є вірним. Та будь-якого поєднання «буржуазно-націоналістичних кольорів» пильне партійно око допустити на могло. Тож реагували райком укупі з міліцією на таку «самодіяльність» швидко й миттєво і перебували увесь час «на ногах», очікуючи, де жовто-блакитний прапор вирине наступного разу.
А як показали наступні події, українські патріоти зазіхнули на «святая святих» - міський меморіал. Вже з роками стало відомо, що встановили тоді його там … міські комунальники, котрі безпосередньо опікувалися наведенням і підтриманням порядку в сквері. Як згодом розповів колишній очільник ритуальної служби підприємства Володимир Науменко, виготовив він прапора разом з головним інженером підприємства Петром Оладьком. Робили це потайки у кабінеті. Спочатку з латунного листа ручною ножівкою по металу та напилком (про «болгарки» тоді ще й гадки не було) вирізали тризуб. Серед ритуального краму підібрали підходящі тканини, які зшили вручну голкою, знайшли підходяще древко, на якому надійно прилаштували знамено й український герб. Затим «катафалком» зранечку під’їхали до меморіалу (машиною керували самотужки, щоби не посвящати у цю таємницю водія) і швидко встановили прапор. І хоча простояв він там лише кілька годин, непоміченим для городян не лишився.
Наступного разу «підпільники» обрали своїм об’єктом  подвір’я міської ради. Тут вони встановили прапор на семиметровій металевій щоглі, виготовленій з 25-міліметрової труби. Довелося, проте, вдатися до певної конспірації, бо вдень зробити це непомітно змоги не було. Вночі ж у міськраді вартував сторож, навпроти до того ж – будинок міліції. Врешті підгадали, що десь о третій-четвертій годині ночі охоронника таки зморив сон, і замислене вдалося реалізувати.
– Сторожу напевне снилися кислиці, - іронізує нині Володимир Науменко, – бо дісталося йому тоді «на горіхи» від влади за те, що проспав таку ідеологічну диверсію. Наш добре закріплений флагшток простояв тимчасом півдня, міліція не поспішала знімати «вещдок», сподіваючись, можливо, що на нього якимось чином «клюнуть» зловмисники, але скоріше за все шукати їх і не збиралась.
Натомість «злочинці» вирішили свій похід на міськраду повторити, закріпивши цього разу прапор на її будівлі. Проте сторож, здається, вже був невсипущим. Як вартовий, ходив він навколо мерії. Прапороносці ж передбачили такий варіант, бо ще з вечора завезли до сусіднього з міськрадою помешкання драбину, і у свою чергу пильно відстежували «маневри» сторожа, бо не міг він бодай раз за ніч не зайти до відомого й потрібного усім місця. Так і сталося. Цих кількох хвилин цілком вистачило, щоби встановити прапор на даху.
Втім цього разу переполоху вже, здається, не було. І український національний прапор уже особливого опору влади не викликав.
– Через кілька днів я, так би мовити, для розвідки зайшов у міську раду, – згадує Науменко. – Тодішня заступниця голови, одначе, наодинці сказала: «Олексійовичу, я відразу зрозуміла, що це твоя робота». Але те залишилось між нами. Вона, до речі, теж була відданою патріоткою України…
А 10 вересня 1991 року жовто-синє знамено офіційно замайоріло над мерією вже за офіційним рішенням міської ради. Хоча такого ж офіційного його визнання на рівні держави довелося чекати ще цілих півроку.



неділю, 20 серпня 2017 р.

Про повне сонячне затемнення 1851 року радомислян попередили за рік до цього унікального явища


Здавна сонячні затемнення були оповиті загадковістю й таємничістю, часто-густо страхами й панікою, уособлюючись нерідко з апокаліпсисом. Втім це астрономічне явище вже давно добре вивчене й досліджене науковцями, тож стало прогнозованим та передбачуваним і, можна сказати, буденним, якщо розглядати його в планетарному масштабі. Адже, як стверджують дослідники, щороку на землі може відбуватися від двох до пяти сонячних затемнень (за статистикою, упродовж ста років їх трапляється 237). Проте, якщо брати конкретне місце на Землі, то побачити на ньому повне сонячне затемнення з усіма притаманними йому ознаками та ефектами можна в середньому раз на 370 років.
У 1851 році повне затемнення Сонця з цікавістю і захопленням спостерігали жителі Європи. Його вісь проходила від Ісландії до Азербайджану, перетнувши зокрема й Україну.
Примітно, що за рік до того відомий німецький астроном Йоган Медлер видав книжку «Полное солнечное затмение 16/28 июля 1851 года» , у якій навів розраховані ним докладні прогнозні відомості про проходження тіні повної фази затемнення через міста розташовані на цьому шляху. Подано у цій праці інформацію щодо спостереження затемнення в повітовому Радомислі.

  
За розрахунками астронома, межа затемнення пролягатиме трохи на північ від Радомисля. Зявиться воно від Моделева, звідки цілковита темрява пошириться до Юрівки. Початок явища можна буде спостерігати о 16 год. 19 хв., а завершиться воно о 18.14. Тобто у небі над Радомислем затемнення триватиме одну годину і 55 хвилин, притому у темряві місто перебуватиме 1 хв. 43 с. для порівняння: максимальна тривалість цього затемнення була зафіксована за 200 км на північ від Ісландії і становила 3 хвилини 41 секунду.
28 липня 1851 року прогнози Й.Медлера підтвердилися, як підтвердилась і його репутація одного з найвидатніших астрономів Європи. Свої дослідження він проводив в обсерваторії у Дерпті (нині це естонське місто Тарту), яку його запросили очолити.
Слід зазначити, що Йоган Медлер був укладачем першої детальної мапи Місяця. Крім того, він відомий тим, що спроектував найточніший календар, а ще увів в обіг термін «фотографія». У звязку з цим примітно, що затемнення 1851 року вперше в історії було зафіксовано фотографічним способом.
І чи не вперше його майбутніх очевидців, серед яких були й радомишляни, заздалегідь попередили про це у спеціальному книжковому виданні.




суботу, 5 серпня 2017 р.

Місток на … Радомишльщину


«На околиці Білої Церкви була Олександрія, літній палац Браницьких, з одним із кращих парків не тільки Росії, але й Європи. Це був стиль бароко. Біла Церква та Олександрія являли собою справжнє феодальне герцогство, з двором, з незліченною кількістю людей, що харчувалися біля двору, з величезними стайнями породистих коней, з полюваннями, на які з'їжджалась уся аристократія Південно-Західного краю. За обідом подавалося до п'ятнадцяти вишуканих страв…»
Так свого часу описав у своїх спогадах Білоцерківську резиденцію магнатів Браницьких відомий філософ Микола Бердяєв. Бердяєви, що мали володіння в Обухові, теж, до речі, входили до цього обраного високосвітського кола.
Між тим, графи Браницькі володіли в Київській та сусідніх губерніях понад двомастами сіл та кількома містечками. Білоцерківщина Браницьких  ХІХ століття дійсно охоплювала величезні обшири. Тільки на Київщині у їхній власності перебувало 2/3 Васильківського повіту, по третині Таращанського та Канівського, чверть Звенигородського, чималі площі в Черкаському.
Рахувалися Браницькі й серед найбільших землевласників Радомисльського повіту. В середині ХІХ століття їм тут належало більше трьох тисяч кріпаків,  33500 десятин землі, переважно лісової. Їхній поліський маєток містився в Унині. До нього входили також села Ханів, Жеревська Рудня, Заруддя, Блідча, Мигалки, Ніжиловичі та Хомівка.
Століттям раніше ці маєтності належали уніатській митрополії, а після її ліквідації Російською Імперію, коли митрополичі володіння почали роздаровуватися монаршою милістю насамперед тим, хто військовою силою та підкилимною дипломатією забезпечив успішний «третій поділ Польщі», дісталися князю Дмитру Голіцину. А той відразу продав їх за кругленьку суму графу Ксаверію Браницькому на додаток до його величезних білоцерківських володінь.
Поступово радомисльські маєтності (втім як білоцерківські та іже з ними) успадкували його нащадки. У 1900 році села Хомівка, Ніжиловичі, та довколишні хутори Вишевицька Руденька, Нехворощ були власністю Марії Браницької. Господарював тут керуючий Петро Ставинський, опікуючись зокрема двома лісопильними заводами, хомівським водяним млином, лісорозведенням. Це було чи не єдине лісове господарство регіону, що поновлювало лісонасадження. Залишки посаджених в угіддях Браницької лісів збереглися донині, і є найдавнішими на наших теренах.
Села Мигалки, Гута-Купно, хутори Купно, Медведівка, Рудня Мигальська, а також Заруддя і хутір Фабрика входили до володінь Владислава Браницького з керуючим Карлом Янчевським, що піклувався про лісове господарство, яке забезпечувало роботу мигальського смолокурного заводу, наглядав за борошномельним млином. Решта Унинського маєтку з керуючим Іваном Сіроцинським належала Ксаверію Браницькому.
Проте у революційному вирі, що закрутив імперськими просторами 1917 року, від того величезного спадку не лишилося й сліду. «У розпал революції, – зазначає М.Бердяєв, – садибу Браницьких розгромили, будинок спалили. Сама графиня Марія Браницька, жінка по-своєму гуманна, змушена  була тікати і невдовзі померла. Коли я, будучи марксистом, сидів у салоні Браницької, то не припускав, що з марксизму можуть відбутися такі плоди…»
Тимчасом нещодавно під час дорожніх робіт у Білій Церкві ремонтники розкопали стародавній місток-акведук для водогону, збудований за часів владарювання в місті Браницьких.
А от інтер’єр у помешканні однієї літньої радомишлянки донині прикрашає стародавнє люстро.


За розповідями господині, дісталося воно їй, коли в 1950-х роках жила у Білій Церкві. У колишньому маєтку Браницьких містився Дитячий Будинок, у якому жінка працювала. Дзеркало без діла припадало пилом десь у підвалі, і його нібито збиралися викинути на смітник. Відтак вона підібрала його, підремонтувала, а потім забрала із собою й у Радомишль, куди згодом переїхала, проклавши таким чином ще один, тепер уже сучасний місток від Браницьких до нашого краю.