неділя, 28 вересня 2008 р.

Села, як жертви адміністративно-територіального свавілля


Здавна відоме в нашому краї село Юрівка, що підпорядковане Кичкирівській сільраді. Перші згадки про нього, і саме під такою назвою, в історичних джерелах зустрічаються ще у XVIII столітті. Називають так село краяни й донині. Хоча офіційна назва його тепер трохи інша - Нова Юрівка. А чому ж Нова, адже село як стояло, так і стоїть на тому ж місці, що і сто, і більше років тому.
З'явився ж оцей додаток в пору Хрущовських адміністративно-територіальних реформ. У 1962-му році Радомишльський район було ліквідовано і приєднано до Малинського. Несподіваними жертвами цього реформаторського заходу виявилися стародавні села Радомишльщини: Городище і Юрівка. Враховуючи те, що населені пункти з такими назвами існували і в Малинському районі, приєднанців, аби не було зайвої плутанини, перейменували відповідно на Мирне і Нову Юрівку.
Мабуть, якесь раціональне зерно у цьому було. Але історія наша подає, проте, чимало прикладів, коли і назви були схожими, і плутанини не було. Мається на увазі простий географічний або інший додаток до назви. Як, скажімо, маємо Перший і Другий Глухови, Забілоцьку і Потіївську Гути, Мінинську, Облітківську чи Радомишльську Рудні, Малу і Велику Рачу. Тож за аналогією цілком могли застосувати тимчасові або ж неофіційні додатки на зразок Юрівка Малинська і Юрівка Радомишльська, Городище Потіївське і Городище Пинязевицьке, чи за належністю до сільрад тощо.
Існують, врешті, у нас Стара і Нова Буди. Але утворювалися й існували вони впродовж століть окремо, хоча й по сусідству, на місцях старого і нового поташевого промислів. У випадку ж із Юрівкою зі «старого» села просто зробили «нове», та й годі.
Юрівці, щоправда, «пощастило» трохи більше. Бо першооснова у назві все ж лишилась. А от Городище, що свідчило про давність і зв'язок села із праслов'янською історією (городищами в давнину називалися укріплені поселення - фортеці), стало таким собі Мирним. За тлумаченнями радянської топоніміки це мало означати мирні устремління радянського народу.
І хоча тривало те об'єднання двох районів недовго, трохи більше двох років, після відновлення Радомишльського району повертати назад історичні назви не стали. Врешті, у ті часи подібне чинилося тишком-нишком і виключно «по многочисленным просьбам трудящихся». Тож, очевидно, «просьб» щодо повернення колишніх назв не надходило. Так і залишилися перейменовані наспіх села з новими назвами.


Газета «Зоря Полісся», 28 вересня 1996 року.




вівторок, 9 вересня 2008 р.

Таїни Свято-Миколаївського храму


Церкви традиційно будувалися на найкращому, найвищому місці. От і Радомишльський храм Святого Миколая видно звідусіль, з якого боку не під’їздив би до Радомишля. І міститься він у самісінькому, що не є, історичному центрі міста, на площі, яка і в давнину, і тепер носить назву Соборної.


Малюнок В.Корницького. 1992 р.

Наміри збудувати цю церкву у повітовому Радомислі виношувалися довго, не один десяток років. Практично ця ідея почала витати з часу ліквідації в місті уніатської митрополії, про перебування тут якої нагадував недобудований величний собор.
Попервах передбачалося будувати новий православний храм на підмурах унійного. Але та споруда, що містилась біля колишніх митрополичих будинків (нині це територія школи №5), була настільки монументальною, що коштів на її добудову або перебудову не знайшлося ні в державній, ні в церковній казні. «Сподіваючись добудовою собору засвідчити «неспроможність унії в краю», тогочасна влада виявила, одначе, лише власне безсилля», - коментував цей факт історик Л.Тимошенко.
Відтак ще через 70 літ після утвердження в місті православ’я 1864 року краєзнавець Л.Похилевич в одній із своїх праць, оповідаючи про Радомисль, звертає увагу на кучугури цегли і каміння, які лежали на міському майдані. Власне, десь після цього й було остаточно визначено із будівництвом храму. Цікаво, що пропонувалося навіть спорудити православну церкву і облаштувати Соборний майдан на іншому місці (йдеться про перехрестя вулиць Борщагівської та Малої Житомирської, що виглядало цілком логічно, зважаючи на розбудову Радомишля у західному напрямку і доцільністю певного віддалення нового храму від існуючої Троїцької церкви), але обрано під такий було врешті центральну площу міста.
Автором проекту Свято-Миколаївського храму був губернський архітектор М.Юргенс. Почалося будівництво 1870 року, а посвячено нову церкву, як свідчать архіви, 13 листопада 1883 р. Отже, будували Собор Святого Миколая у Радомислі майже 14 років.


Примітно, що споруджувався він одночасно з Володимирським Собором у Києві (роки його будівництва 1862-1882). Відтак і з'явилась версія, що розписували обидва храми одні й ті ж майстри. Внутрішній розпис подекуди майже тотожний. У Володимирському соборі його виконували у 1885-1896 рр. такі відомі російські художники, як М.В.Нестеров, В.М.Васнєцов, М.А.Врубель, українські - В.Д.Замирайло, С.П.Костенко, П.К.Пимоненко, польські - П.А.Сведомський, В.А.Катарбинський. Не виключено, що радомишльський храм був для них своєрідного творчою майстернею. Тобто тут попередньо робилися ескізи, планувалися композиції, які після цього втілювалися в остаточні варіанти вже в Києві.
Приміром, портрети княгині Ольги, Феодосія Печерського, княгині Євдокії (у Володимирському соборі роботи В.Васнєцова), композиції «Богородиця» (В.Васнєцов), «Бог-слово» (М.Нестеров) абсолютно тотожні.
Хоча з цього приводу побутує й інша, більш прозаїчна думка. Володимирський собор є настільки унікальним шедевром, що зроблене в ньому потім почали копіювати в інших храмах. Особливо в периферійних. І Радомисль тут не був винятком.
Посвячений Свято-Миколаївський храм набув статусу собору - тобто, головної церкви міста. Від нього згодом дістала свою назву й площа. Колишня соборна церква - Свято-Троїцька була вже приписаною до нового собору. Початок його діяльності спричинив і до певної церковної реформи в повіті. Тут утворено було благочинні округи.
Ще 22 квітня 1879 року біля недобудованого храму було поховано камер-юнкера двору його імператорської величності, надвірного радника В.В.Синельникова. Небіжчик був предводителем повітового дворянства і церковним старостою Свято-Троїцької церкви. Тож факт його поховання засвідчував уже переваги нового собору, хай і недобудованого, над парафіяльною церквою.
Настінний розпис, іконостас - то все лише рештки колишніх святинь собору. За переказами, тут колись зберігалося чимало цінних реліквій. Деякі з них перекочували сюди з церкви Святої Трійці. В пору громадянської війни багато унікальних речей безслідно зникло. А у роки «войовничого атеїзму» від повної руйнації й подальшого відкритого розкрадання Миколаївський храм, мабуть, врятувало лиш те, що збудований він був із каменю. Відтак «червоні атеїсти» спромоглися зруйнувати лише дзвіницю. Її, на жаль, так і не відновили в первісному вигляді, і нині вона помітно різниться від загального ансамблю і за будовою, і за стилем. Дерев'яні ж будівлі церков або «таємниче» палали під покровом ночі, або ж вилучалися під заклади культури.


1941 р. Прощання з покійником біля Свято-Миколаївської церкви.

Проте храм закрили, і у ньому деякий час містилися комора та навіть конюшня. Відновились службі у соборі після окупації Радомишля гітлерівцями.



1944 р. Малюнок А.Політа.

Друга світова, між тим, нагадала про себе вже в часи незалежної України, коли при виконанні ремонтних робіт у стіні дзвіниці знайшли нерозірваний снаряд, який втрапив туди в пору вигнання окупантів. Мабуть, сам Усевишній півстоліття оберігав храм та його прихожан від трагедії.


1992 р. Про небезпечну знахідку під час ремонту газетярам розповідає настоятель храму протоієрей Є.Васьковський. Справа – житомирські журналісти Лариса Бондарчук і  Раїса Стецюк .
Фото С.Глабчука.

З часів нацистської окупації береже церква ще одну таємницю. Поруч з нею загарбники ховали своїх загиблих солдатів. Хто бачив картину А.Політа «Штурм Радомишля», не міг не звернути увагу на безліч хрестів, намальованих на ній, поруч із церквою. І хоча християнські канони проповідують прощення навіть ворогові, слідів від тих поховань не залишилося. Втім на початку третього тисячоліття німецьким пошуковцям все ж дозволили вивезти частину виявлених тут ними поховань.
Що ж, час - річ невблаганна. Тож бачимо ми нині Свято-Миколаївський храм не таким, яким його намислили й будували зодчі. Псуються з часом і стародавні фрески. На жаль, справжні фахові реставраційні роботи по їх збереженню в церкві жодного разу не проводилися. У кращому випадку йшлося про накладання нового шару фарби. Нерідко вона різнилась від першооснови за кольорами, відтінками. Тому говорити сьогодні про те, що на розписах стін бачимо роботи тих чи інших видатних майстрів пензля, уже не доводиться.
Мовчазно і водночас велично стоїть у Радомишлі споруда собору, ретельно оберігаючи свої таємниці.

Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 1992 року.


Радомишльську Свято-Миколаївську церкву у її первозданному вигляді можна побачити… у Чорнобилі, бо тамтешня Іллінська церква – її точнісінька копія. Більше століття Чорнобиль був волосним містечком Радомисльського повіту Київської губернії.


Акти радомисльської консисторії уніатської церкви, резиденція якої у 1746-1795 р.р. містилась в Радомислі, засвідчують, що в 1749 році було ухвалено рішення про будівництво в Чорнобилі Свято-Іллінської православної церкви на місці давнішої, яка згоріла. Відтак церкву побудовали в 1779 р., проте й вона не вціліла під час пожежі 1873 р.
Відновлену чорнобильську церкву в імя святого пророка Іллі змурували з цегли в 1878 р. за образом і подобою радомишльської.