суботу, 28 січня 2017 р.

Із роду українських патриціїв


Коли на початку січня 1918 року виникла реальна загроза Російсько-більшовицької військової інтервенції, проукраїнська київська молодь вирішила добровільно стати на захист проголошеної Української Народної Республіки.
Студенти і гімназисти проходили військовий вишкіл у Костянтинівському військовому училищі. А як надійшла звістка про те, що на Київ суне «червона» навала під орудою Муравйова та Єгорова, вирушили на невеличку й невідому доти станцію Крути, що відтоді назавжди увійшла до літопису української звитяги та самопожертви. Декілька сотень мужніх українських вояків змогли тут бодай на кілька днів стримати наступ кількатисячної московської орди.
Українці втратили в тому трагічному бою вбитими, пораненими й полоненими 250-300 бійців та 10 старшин. Крім того, при відступі студентська чота, не зорієнтувавшись у темряві, потрапила прямо в розташування червоногвардійців. Після катувань і знущань усіх їх більшовики розстріляли. До речі, розстріл крутянських полонених став у тодішніх військових кампаніях одним з перших фактів ігнорування воюючою стороною Женевської конвенції про гарантування бранцям життя.
Встановити вдалося прізвища лише двадцяти двох загиблих. Серед них – 23-річний студент Київського університету, один з очільників Української Студентської Громади, член першого зібрання Української Центральної Ради Володимир Шульгин.
Спочатку полеглих під Крутами юнаків урочисто перепоховали у Києві на Аскольдовій могилі. Коли ж у 1934-му більшовики зрівняли той погост із землею, не лишивши й сліду про звитяжців української вольності, бабуся одного з похованих там героїв крутянського бою Володимира Наумовича потайки перенесла останки свого онука та його тезка Шульгина на Лук’янівський цвинтар.

*     *     *
Володимир Шульгин походив зі старовинного українського шляхетського покоління з фамільним прізвищем Шульга, що притримувалося українських звичаїв та традицій.
Проте одному з представників роду, котрий за твердженням дослідників розмовляв українською, під час служби у російському війську зросійщили прізвище на Шульгін, яке потому, звісно, успадкували й усі його нащадки. Одначе російське вірнопіддаництво та українська шляхетність в одній іпостасі ужитися аж ніяк не могли, тож і розділилась родина на русо- й українофілів. Між тим, у подальшому цей світоглядний розподіл позначився й на написанні потомками своїх прізвищ українською мовою: відповідно Шульгини і Шульгіни.
У Миколи Яковича Шульгіна, який в середині ХІХ століття служив секретарем з судочинства у канцелярії Київського генерал-губернатора, у 1851 році народився син, якого на честь діда нарекли Яковом. Невдовзі батько помер від туберкульозу, відтак виховувався Яків у родині батькового брата – Віталія Шульгіна, відомого історика, професора університету. Пізніше той заснував знану своїми українофобськими настроями газету «Кієвлянін», яку очолював до своєї кончини. Віталій Шульгін, крім того,  був причетним до підготовки сумнозвісного антиукраїнського документа, що дістав назву Емського указу, суттєво обмежуючи використання української мови.
Натомість Яків, котрий як і дядько обрав історичний фах, ще студентом університету пристав до українського революційного осередку, якому віддав усі гроші, що залишилися йому в спадок від батька. При всій повазі до Віталія Яковича, котрий по-батьківському опікувався сиротою і вивів у люди, дав освіту, юнак не зміг сприйняти його антиукраїнських поглядів. Притому на виконання Емського циркуляру було закрито прогресивну проукраїнську газету «Київський телеграф», з якою співробітничав Яків Миколайович. Відтоді й розійшлися шляхи цих родин Шульгіних.
У 1879 році Якова Шульгіна разом з однодумцями з «Київської громади» заарештували і заслали до Сибіру. До Києва він повернувся лише через десять літ, проте зумів поновити викладацьку, громадську й наукову діяльність. Його історичні дослідження стосувалися передовсім національно-визвольного руху на українських теренах у XVII-XVIII cтоліттях. Примітно, що в одній з праць ученого, яка стосувалась Коліївщини і була надрукована в «Київській старовині», згадано події гайдамаччини під Радомишлем. Відійшов він у засвіти в 60-річному віці.

*     *     *
Василь, син Віталія Яковича, певною мірою повторив долю свого двоюрідного брата. Як і Яків, він зростав без батька, котрий помер у рік його уродин. Долею хлопця (втім і газетою «Кієвлянін» теж) опікувався вітчим – Дмитро Піхно, професор Київського університету.



Шульгіни: Віталій Якович і Василь Віталійович.


У дитинстві літні канікули Василь Шульгін зазвичай проводив у селі Ставки на Радомишльщині в маєтку, що належав сестрам Вангенгейм, старша з яких була заміжньою за братом Дмитра Піхна – Василем. З Радомишлем Василя Шульгіна пов’язувало ще й те, що брат його першої дружини (і, до речі, двоюрідної сестри по матері) Сергій Градовський (виходить, що теж кузен) в кінці ХІХ століття працював у цьому місті податним інспектором.
Від батька і вітчима Василь сповна успадкував проросійські шовіністичні переконання. Після закінчення юридичного факультету Київського університету він зробив стрімку ділову і політичну кар’єру. Став провідним журналістом, можна сказати, родинного «Кієвляніна», а після смерті Дмитра Піхна очолив видання, яке за його редагування ще більш посилило свої антиукраїнські позиції.
Услід за обранням земським гласним Василь Шульгін обирався депутатом ІІ-IV Державних дум від Волинської губернії, де мав землеволодіння в Курганах Острозького повіту.
Після Жовтневого (1917 р.) більшовицького перевороту був одним із засновників та ідеологів Білого руху. Коли його поразка стала очевидною, емігрував та опинився у Югославії.
У 1944-му його там заарештували радянські спецслужби і допровадили в Москву, де засудили на тривалий термін «за антирадянську діяльність».
Після відбуття покарання доживав віку у Владімірі. На ту пору Василь Шульгін, здається, вже цілком сприйняв Росію Радянську, котра, хоча й під комуністичними гаслами, так само продовжувала імперські великодержавницькі традиції. Недарма він був офіційно запрошений на ХХІІ з’їзд КПРС (!).
Наразі російська політика щодо суверенної української держави донині послуговується доктриною Василя Шульгіна: «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії з пануванням на її теренах української мови та культури. Це ті чинники що спроможні призвести до цілковитого її сходження з орбіти наших інтересів».
Одначе трапилась з цього приводу й ось така оказія. В Одесі, де після вигнання з Києва дислокувалися денікінці, Василь Шульгін ініціював відміну в місцевій гімназії обов’язкового вивчення української мови. Її натомість запропонували гімназистам вивчати факультативно з особистого бажання – за твердим переконанням, що таких не виявиться. Проте двоє бажаючих таки знайшлося: це були діти Шульгіна, які, здається, не цілком сприймали батькове українофобство.
Тимчасом їхня доля виявилась трагічною.
Син Василід, відстоюючи проросійську позицію, загинув у грудні 1918-го в Києві у вуличному бою під час антигетьманського повстання, до якого спричинив проголошений П.Скоропадським курс на федерацію з Росією.
Веніамін, що служив флотським юнкером, у 1920-му потрапив у полон до червоних і потому вважався зниклим безвісти.
Молодший син Дмитрій, що навчався у Кадетському Морському корпусі, емігрував з Криму разом з російською ескадрою. Пізніше осів з родиною в Америці. Після його сина Василя нащадків у цієї гілки Шульгіних, що зрадила прадавнім традиціям роду, начебто не лишилося…

*     *     *
А от діти Якова Миколайовича Шульгина присвятили своє життя українській національній ідеї. 
Донька Надія, за фахом педагог і математик, за української влади входила до Комісії Товариства Шкільної Освіти, займаючись українською математичною термінологією. Вона була автором першого українського шкільного підручника з математики. Потому брала діяльну участь у просвітницькому русі на Волині.
Син Микола, що вивчився на правника, працював радником місії УНР у Парижі.
Олександр Якович Шульгин обирався до другого і третього складів Центральної Ради. В уряді В.Винниченка він був генеральним секретарем із закордонних справ, затим послом УНР у Болгарії, входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі, представляв Україну на першій асамблеї Ліги Націй.
У лютому 1918 року Олександр Шульгин увійшов до складу комісії, утвореної Центральною Радою для з’ясування обставин бою під Крутами. Вочевидь саме він упізнав серед загиблих крутян свого брата Володимира…


Шульгини: Олександр Якович, Володимир Якович, Яків Миколайович.

Після поразки Української революції 1917-1920 рр., що не відстояла утвореної нею незалежної України, Шульгини-Яковичі теж були змушені емігрувати з рідної землі. На чужині, одначе, вони та їхні наступники вели активну громадську, політичну і просвітницьку діяльність, всіляко поширюючи й пропагуючи українську державотворчу ідею.
Патріарх Мстислав (Скрипник) назвав їх нащадками роду українських патриціїв, які віками зберігали нашу національну духовність та ідентичність. Тож і увійшли Шульгини до славної когорти найвідданіших патріотів та подвижників України.

Газета «Зоря Полісся», 27 січня 2017 р.


вівторок, 17 січня 2017 р.

Водохреща в Радомишлі на початку ХХ століття


У різнобарвній вервечці зимових Новорічно-Різдвяних свят одним з найулюбленіших та видовищних здавна є завершальне з-поміж них – Водохреща. Цей день зазвичай уособлюється з багатосніжжям, тріскучими морозами, попри які люд гуртувався довкола водохрещенських джерел та водойм, аби на цілий рік запастися Богоявленською водою, що вважається цілющою. А ще не побувати на Йордані та не причаститися того дня святою водою вважалося в народі за великий гріх.
Попри гоніння та заборони, що їх зазнавали усі релігійні дійства та відправи за комуністичних часів, традиції Водохреща збереглися і примножилися, набуваючи нині нового розвою й поширення.
Разом з тим цікаво дізнатися, у який спосіб відзначали це свято наші пращури століттям тому. Про те, як проходив у повітовому місті Радомислі 1913 року в день Богоявлення Господнього Хрещенський парад до річки (так названо хресну ходу), розповіли тоді «Київські Єпархіальні відомості».


Як зазначало видання, завдячуючи навдивовижу теплій та тихій погоді, хресна хода для освячення води вийшла особливо урочистою й багатолюдною. Храми Божі в місті ще зрання були переповнені богомольцями.
Хресна хода почалась після завершення літургії з 11.30 від соборної Свято-Миколаївської церкви під святкові переливи усіх дзвонів та гучний спів соборного співочого хору, у переднесенні святого хреста, святкового образа, великої кількості блискучих корогв, що різнобарвно майоріли від легеньких подмухів вітерця, у супроводі святково вбраної тисячної юрби парафіян.
На Великій Житомирській вулиці до хресної ходи приєдналась така ж хода від храму Святої Трійці.
Зважаючи на те, що крига на річці Тетерів того року було надто тонкою, духовенство освячувало воду біля берега в особливій ополонці, влаштованій у вигляді хреста. На саму річку нікого з люду поліція не допустила, розташувавши численний натовп півколом на березі річки і частково на мостах.
Дивну картину, гідну пензля художника, являло це багатотисячне зібрання городян, що зійшлися у строкатому  одязі на березі нашої стрімкої поліської річки – Тетерева.
Під час хресної ходи на Йордань і назад до храму порядок, завдяки уважному ставленню та розпорядливості влади і поліції, був зразковим, не було притаманної таким заходам надмірної штовханини й метушні…


Вірогідно освячення Йорданської води відбувалося в давнину
в Радомишлі на цьому місці, де зливалися Мика і Тетерів.
Фото з Коростишівського краєзнавчого музею.

Про Хрещенський парад у Радомислі до видання повідомив священик Свято-Миколаївського храму Лев Шулькевич, що був означений у публікації як «Поліський ієрей». Цікаво, між тим, що на службу сюди він прибув з містечка Хабне Радомисльського повіту, яке у радянські часи перейменували на Поліське. Так що наведений підпис певною мірою видається пророчим.
Це був один з найзвісніших священнослужителів Радомишля у першій половині ХХ століття, що походив з відомого священицького роду. У ХІХ-ХХ ст. його представники несли службу Божу на Київщині в Радомисльському, Васильківському, Звенигородському, Уманському повітах.
Лев Григорович Шулькевич народився 1865 року. У 1887 р. закінчив Київську духовну семінарію. Рік учителював, а потому був рукопокладений у священицький сан і направлений до Хабного. А з 1912 року став священиком Радомисльського Свято-Миколаївського храму. За віддану пастирську діяльність був винагороджений єпархіальною радою священицькою камилавкою та скуфією.
Слово Боже він доносив людям не лише під час служб та відправ, а й через друковані часописи, одним з яких якраз і були «Київські Єпархіальні відомості». Його дописи про варті уваги події церковного й духовного життя Радомишльщини друкувалися також у повітовій газеті «Радомислянін» (1912-1917 рр.).
У буремному 1917-му отець Лев входив до редакційної комісії «Радомисльської газети», що почала видаватись у місті після Лютневої революції.
У Радомишлі Л.Шулькевич був свого часу членом повітової училищної ради, викладав Закон Божий у місцевій жіночій гімназії, входив до складу гімназійної педагогічної ради.
Священицьку місію у храмі святого Миколая він ніс аж до його закриття у 1930-х рр. Пізніше – у пору окупації, коли служби у церкві відновилися. Тут і скінчив свій життєвий шлях, залишивши краянам у спадок свої добрі богоугодні справи та звершення.

Газета «Зоря Полісся», 13 січня 2017 р.


пʼятницю, 6 січня 2017 р.

Підкорюючи вершини


Зазвичай, коли підводяться підсумки року, що минув, серед його звершень і здобутків часто-густо згадують про ті чи інші подолані вершини – життєві, професійні, творчі тощо. А от радомишлянин Віталій Бідюк, ведучи мову про підкорення власних висот, звітує зокрема про безпосередні здійснені ним разом з однодумцями сходження на справжні гірські вершини. Віталій займається альпінізмом, тож вершина для нього має конкретні й чітко означені виміри – гірський масив, висота, категорія і характер складності маршруту та підйому.
У свої 41 він підкорив висоти Карпат, Криму, Кавказу і навіть Альп. Якраз влітку 2016-го разом з такими ж закоханими у гори товаришами – тернополянами Сергієм Пшибишем та Павлом Ковтуном – Віталій зійшов на найвищі вершини австрійських та італійських Альп – Гросглокнер, Гран-Парадізо та Дан-дю-Жеан. Ці рубежі стали вагомою віхою для нашого земляка, адже саме у Альпійських горах започаткувався більше двох століть тому рух підкорювачів вершин, що й дістав назву альпінізму.


Віталій Бідюк на альпійській вершині з радомишльським прапором.

Цим захоплюючим видом спорту Віталій Бідюк активно займається вже 5 років, Хоча, напевне, йшов до нього ще з дитинства. Полонили хлопчину гори, коли провів перших два захоплюючих тижні в Карпатах і здійснив перші символічні сходження. Відтоді він повсякчас прагнув підніматися ще і ще. Тож з нетерпінням чекав чергових канікул, щоб учергове здійнятися до піднебесся й безперешкодно окинути зором безкраї навколишні обрії.
Аби набути початкових навичок, Віталій займався у Радомишлі спортивним орієнтуванням. Саме з керівником секції Анатолієм Куликом здійснив потому сходження на найвищу вершину Українських Карпат – Говерлу.  І вже відпочинку без гір собі не уявляв.
А ще недарма кажуть, що не було би щастя, та нещастя підсобило. Попри активний спосіб життя, відчув юнак проблеми зі спиною. Цікавлячись різноманітними профілактичними вправами, із захопленням пристав він на пораду знайомих зайнятися скелелазінням. Благо знаний і популярний центр скелелазів діє майже поруч - у Житомирі. Тут Бідюк не лише навчився долати прямовисні гранітні кручі, а й потрапив до кола таких же захоплених непосид, що, як і він, наполегливо просувалися від простого лазіння прибережними чи кар’єрними скелями до альпінізму. Після неодноразового підкорення Карпатських гір, праглося вже більшого. І невдовзі Віталій записався до Кримської школи з альпінізму. Двічі на рік виїздив на місячні збори – у Крим, на Кавказ, де наполегливі гірські тренування поєднувалися зі сходження на омріяні вершини.
На жаль, після російської анексії Криму тамтешня підготовка припинилась. Натомість українські альпіністи долучились до тренувальних баз у Грузії, Туреччині, підтягують до потрібних стандартів Карпатські табори. Скелелази Житомирщини мають до того ж можливість вдосконалювати майстерність у Коростишеві, Денишах, порівняно й недалеко – Кам’янець-Подільский.
Втім усвідомив: аби підніматися вище й вище, необхідно постійно тренуватися, щоб перебувати у добрій фізичній формі. А задля цього не обов’язково тренуватися тільки в горах. Та й займаються альпіністи теж не винятково підйомами. Тут потрібна різнопланова підготовка. Відтак почав Віталій бігати кроси, долучився до альпіністських мультигонок. Так підкорювачі гір називають своє багатоборство, що поєднує біг, лижні перегони, плавання, орієнтування і, власне, альпінізм, триваючи від 12 до 36 годин.
Користуються популярністю в їхньому середовищі й інші змагання на витривалість – стомильники, цілодобові орієнтування. У 2016-му, як розповів В.Бідюк, він брав участь у Чорногорському марафоні (на Карпатському масиві Чорногора), де став переможцем, разом з друзями за 13 днів перетнули на велосипедах острів Кіпр уздовж його узбережжя, подолавши до того ж два гірських масиви. А ще у календарі альпініста -  скі-тури – лижні гонки у горах. З лижами пов’язаний  і так званий скі-альпінізм, коли підйом на гору здійснюється на лижах.
Та все це задля найголовнішого – сходження на вершину. Адже перед серйозними експедиціями, аби увійти до їх складу, треба підтвердити свою фізичну готовність виконаними  нормативами. Так було зокрема й перед підкоренням Альпійських вершин.


Нинішнього року підготовка спрямована до сходження на Монблан – найвищу вершину Західної Європи і своєрідний альпіністський еталон (4809 метрів). Триватиме вона кілька місяців заради неповторних 5-10 хвилин, упродовж яких група перебуває на підкореному піку. Бо спускатися з гори подеколи не менш складно, ніж підніматися на неї.


Між тим, щоб піднятися на гору, потрібні ще й чималі кошти, адже й альпіністське спорядження доволі вартісне, і будь-які збори оплачуються з власної кишені. Віталієві тут є доброю підтримкою його підприємницька діяльність. Він називає й багатьох своїх однодумців, що також мають змогу займатися альпінізмом завдяки власному бізнесу. Наразі певною мірою цей вид спорту масовим не назвеш. Тож не без жалю спортсмен стверджує, що, якби більше людей займалося ним, це було б тільки на користь:
– Альпіністи – зовсім інша категорія людей. Важко порівняти альпінізм з будь-яким іншим видом спорту. Тут інакша психологія, бо покладаєшся не лише на себе, а й на руку товариша, тому люди більш серйозно усвідомлюють, що таке життя та його сенс.
Багато важить також підтримка родини, і з приємністю Бідюк зізнається, що всякчас відчуває її, прагнучи до того ж залучати і дружину, і діток до гірського відпочинку. Адже на власному досвіді переконався, що гори змінюють людей на краще.
«Внизу не побачиш, як би не хтів, десятої частки таких красот і чудес…» - оспівав колись підкорення гірських вершин Володимир Висоцький. Ніби продовжуючи поетову думку, Віталій Бідюк так само впевнений, що альпіністи бачать те, що іншим способом не побачиш і не відчуєш, поринаєш у красу, яку оглядаєш завдяки власним кількатижневим, а то й багатомісячним тренуванням та навантаженням. Щоб, підкоривши чергову вершину, так само наполегливо готуватися й крокувати до підкорення наступної…

Газета «Зоря Полісся», 6 січня 2017 р.