вівторок, 5 квітня 2005 р.

Ламати – не будувати…

Років надцять тому якогось дня я зустрів на вулиці Олександра Пирогова, знаного радомишлянам своїм краєзнавчим подвижництвом, що кудись поспішав з фотоапаратом.
— Та ось хочу встигнути сфотографувати магазин «Кооператор», який розвалюють. Для історії потрібно...— пояснив він мету свого маршруту.
Так, від «Кооператора» вже давно не залишилося й сліду. Тож нові покоління городян й не здогадуватимуться, що перед сучасним будинком управління юстиції стояв колись популярний у місті магазин.

...Свого часу його називали «Ривиним магазином» за іменем продавчині, що торгувала тут. Ця назва побутувала серед радомишлян довго, навіть коли славнозвісна Рива вже там і не працювала. У 50-60-х роках магазин той вважався центральним гастрономом у місті, поки не збудовано було новий у будинку, де нині ресторан у сусідстві з банками. Але традиції забезпечувати покупців всім необхідним у «Ривиному магазині» збереглися. Хоча й змінював він кілька разів свою підпорядкованість, як змінювались і його працівники.


Рива навпроти свого магазину.

 Тепер це в минулому, бо не вписався той торговельний заклад у сучасний вже краєвид центру міста. Хоча міг стояти ще не один рік. Коли розбирали магазин, робітники, що робили ту справу, приказували: «Гарне ще дерево...» Але яким би той будинок не був, його долю було вирішено ще в серпні 1992 року, коли міське споживче товариство уклало угоду з банком «Україна» про знесення своїх будівель для будівництва нового приміщення банку.
Цей приклад, на жаль, типовий для Радомишля, де міська влада й досі не має чіткої позиції стосовно старих будівель. А тому вони є власністю установ, організацій, відомств, приватних осіб врешті, які чинять з ними що їм заманеться.


Ривин магазин з чергою за хлібом у перебудовчі роки.

Знесений магазин, звісно, ніякої архітектурної цінності не являв. Але як безжально, приміром, обійшлася райлікарня з будинком Горенштейна (адмінприміщення ТМО), де зруйновано унікальні грубки, зафарбовано чудернацький розпис на стелях.
Свого часу краєзнавча громадськість била на сполох через те, що зник візерунчатий старовинний піддашок з будинку №55 по вулиці Малій Житомирський А інший такий же так і не прилаштували навіть за наполяганням міського керівництва на нинішньому будинку податкової інспекції, звідки його зняли під час реконструкції.
Ще один оригінальний будиночок того ж підприємця Горенштейна, де свого часу були райвно, музей, дитяча консультація, СЮТ, теж зрівняли із землею, збудувавши архітектурний витвір у вигляді кафе «Вітерець» (нині — «Стимул»).


Так руйнували колишню «керосинку» - гасову лавку, що врешті таки псувала вигляд скверу Шевченка. Але колись тут вона усе ж була…

До речі, якось у столиці мав реконструюватися житловий квартал в районі вулиці Горького із типовою житловою забудовою початку ХІХ-го століття. Його, зокрема, пропонували знести, аби не морочитися, і збудувати натомість щось нове і грандіозне. Однак перемогла інша позиція: ремонтувати, зберігши архітектурний стиль, а всередині будинки тільки благоустроїти, проте знову ж таки не за рахунок зміни колишнього планування квартир. Відтак Києву у цьому місці вдалося зберегло своє обличчя.
А яке обличчя має Радомишль? І чи має взагалі? Вчора одне, сьогодні інше, завтра ще бозна-яке... Певно, недарма ті, хто приїздять до рідного міста через багато років, зізнаються: «Я не впізнаю Радомишля. ..»
Їхні почуття цілком стали мені зрозумілими, коли, скажімо, переглядав кінофільм «Гомони, містечко» (ще до Першої світової війни окремі його епізоди знімалися у нашому місті). Принаймні неможливо було вгадати на старих кінокадрах сучасні радомишльські вулиці чи ототожнити з ними відзняті на кінострічку будиночки. Від них не зосталося і сліду. Чимало зруйнувала війна, інше доруйнували владні «временщики».


Мала Київська вулиця (нині провулок Шкільний) вже колишня і за назвою, і за виглядом.

Так, з'явилося багато нових сучасних будівель і споруд, але ж майже не залишилося нічого, що було притаманне місту в минулому. І мало хто нині знає, що колись центр Радомисля являв собою суцільну забудову, тобто, один будинок був упритул із сусіднім. Так, як це притаманне саме містам. Ще на початку шістдесятих залишки такої забудови зберігалися на відрізку вулиці Ломоносова від сучасного побуткомбінату до вулиці Міськради. Та, щоб не обтяжуватися ремонтами, все там потроху порозбирали, збудувавши той же побуткомбінат, аптеку, «тимчасовий» молочний магазин, або й взагалі залишивши пустир, де свого часу містилась автостанція, а нині збудовано ще одну торговельну «времянку».


Таким був центр міста півстоліття тому.

А скільки понівечено стародавніх будівель і спотворено їх зовнішній вигляд недолугими перебудовами і прибудовами. Адже більшість із них використовується нині не за тим призначенням, за яким ті будинки будувалися і мали б слугувати людям. Яскравий приклад — будівля колишньої кірхи. Спробуйте-но впізнати її тепер, зусибіч обліплену верандами.


Стародавня Кірха та її теперішній вигляд.

І чого тоді дивуватися, що новітні городяни не знають минулого свого міста і не цікавляться ним. Адже вони призвичаєні до того, що міське довкілля практично нічого не розповідає їм про це, змінивши первісні назви вулиць на догоду чиїмось примхам або безжально зруйнувавши стародавні будівлі. Якими б гарними не були фотографії, вони, проте, вже ніколи не повернуть того, з чим зустрічався щодня і що ставало часткою життя.


А отак прибудовами змінили до невпізнання будівлю колишнього дворянського училища (цій споруді, до речі, вже більше двох століть), що на розі Старокиївської та Великої Житомирської.


Газета «Зоря Полісся», 5 квітня 1995 р.