У фронтовому строю

 

Пісня про фронтових шоферів, що «вели машини, минаючи міни, і не зважали на будь-які бомбування», сповна стосується колишнього водія Радомишльського автопідприємства Станіслава Владиславовича Духновського. Бо його фронтові дороги, що тривали упродовж усіх воєнних лихоліть, були по вінця наповнені військовими знегодами й поневіряннями.

…Війна застала 22-річного парубка із села Юзефівка (тепер – Йосипівка), що на Київській трасі між Кочеровом та Ставищами, у Києві, де він навчався у школі фабрично-заводського навчання. До столиці хлопець подався разом з Женею Дідківською із сусідніх Озерян. Вони кохали одне одного і в майбутньому після навчання хотіли поєднати свої долі. Але плани перервала війна.

Училище евакуювали до Горького, де юнаків-учнів, що невдовзі підлягали мобілізації, скорим порядком долучили до випуску озброєння. Дівчата роз’їхалися по домівках.

Саме з Горького Станіслав Духновський і відбув до війська. Освоїв він притому ще один фах, який і став для нього визначальним у житті – шоферську справу. Відтак у складі 1618-го Легкого Артилерійського полку пройшов бойовий шлях, тобто - проїхав від Брянська до Балтійського узбережжя. Частина входила до Резерву Головного командування і воювала в складі Брянського, 3-го Білоруського, 2-го та 1-го Прибалтійського фронтів.

Легкі артилерійські полки були мобільними і рухливими ратними одиницями, при потребі швидко змінюючи дислокацію. Важливу роль тут відігравали шофери, що доправляли гармати та артилерійські установки на потрібну позицію, розгортаючи в бойовий порядок. Тож їхні розпорядливість та вправність діставали належну оцінку й відзнаку.

За умілі дії в боях при форсуванні Десни у вересні 1943-го Станіслава Духновського нагородили медаллю «За бойові заслуги». У представленні до нагороди зазначалося, що під сильним артилерійським вогнем ворога його автівка з двома гарматами швидко подолала заболочену місцевість і в строк прибула на обумовлену позицію, забезпечивши своєчасне відкриття вогню батареєю.

У жовтні 1944-го вже командира відділення тяги С.Духновського нагородили орденом «Червона Зірка». В одному з боїв у Прибалтиці командирська машина під ворожим обстрілом своєчасно змінила бойовий порядок, а, потрапивши під бомбування літаків, вміло маневрувала і доставила боєприпаси на позицію неушкодженою.

У квітні 1945-го вмілі дії водія, що вивів у ратний стрій три гармати і забезпечив артилеристів боєприпасам, було відзначено медаллю «За відвагу». Наказ про цю нагороду було підписано 9 травня.  Потому його груди прикрасила ще й фронтова медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.»

Повернувшись додому, Станіслав щонайперше поцікавився долею Євгенії. З’ясувалося, що на її долю теж випало немало поневірянь. Окупанти відправили дівчину на примусові роботи в Німеччину. У травні 1945-го її в числі інших остарбайтерів визволили союзницькі війська, які передали українців радянській стороні. Відповідні органи тимчасом  інкримінували визволеним співробітництво з нацистами і, в свою чергу, доправили їх на «хімію», як називали в народі примусові роботи на шкідливому виробництві. Женя працювала на хімкомбінаті в Лисичанську. Там її й знайшов Станіслав.

Врешті авторитет фронтовика-орденоносця подіяв, і дівчину звільнили з роботи раніше обумовленого терміну.

Невдовзі молодята побралися, а затим у пошуках  роботи переїхали до Радомишля, де Станіслав Духновський влаштувався водієм у місцеву автороту. Тут і промайнуло подальше його трудове життя. Починав на легковиках. Він, до речі, став у Радомишлі першим водієм таксомотору. Але згодом за станом здоров’я змушений був облишити водійську професію і працював механіком. Певний час був також інженером з техніки безпеки. Мав він авторитет і повагу в колективі. Обирався головою профкому, входив до ради ветеранів підприємства.

Ветеранська організація автопідприємства вважалась однією з найдієвіших. Колишні водії-фронтовики були тут справді бойовою одиницею, перебуваючи на вістрі усіх подій і в мирний час. Водночас, як і годиться, зустрічалися з юнню, шефствували над Братською могилою полеглим воїнам, що на околиці Глухова Першого. 9 Травня їхній стрій завжди вишукувався тут перед обеліском, щоб схилити голови у пам’ять про загиблих, бо не злічити, скільки таких могил залишилося за чотири роки війни на їхніх фронтових дорогах…

 

У 1987-му у цьому строю поминали вже й Станіслава Владиславовича Духновського, бо тогорічного 7 лютого відлетів він у вічність, щоб уже з небес нагадувати сущим на землі про своїх бойових побратимів.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 травня 2020 р.

 

Видно пана по халявах...

Серед вимог, які висувалися й висуваються до заводів, фабрик та їм подібних промислових виробничих об’єктів, – наявність пожежної водойми на території чи поруч з нею. Тож, пригадується, у радянські часи такі були на великих підприємствах майже повсюдно. Притому подекуди дбайливі господарі намагалися мати на своїх теренах не просто «калюжу з водою», а гарно благоустроєний та впорядкований куточок, де було б приємно відпочити.

У колишньому районному об’єднанні «Сільгосптехніка» (в різні часи це підприємство, утворене у 1958 з колишньої МТС, іменувалося також як РТС – ремонтно-тракторна станція, РТП – ремонтно-тракторне підприємство) в пору керування ним доброї пам’яті Василя Вітінського було обладнано два таких басейни. Один - обабіч доріжки, що йшла повз тракторну майстерню до клубу, а другий - перед автомайстернею.

Їх обсадили деревцями, клумбами, встановили лави для відпочинку. Біля першого обладнали затишну альтанку з більярдом.

У водоймах розвели рибу, влаштовуючи подеколи змагання рибалок. Посередині басейнів було споруджено скульптурні композиції з фонтанами, що часом приємно струменіли. Одну з них із зображенням жінки порівняли навіть із славнозвісною Русалонькою, що приваблює туристів у данській столиці (світлина з Радомишльського народного краєзнавчого музею).

  

На світлині диспетчерського пункту підприємства зліва вдалині видніється група дерев, у затінку яких якраз і містилась водойма біля авторемонтного профілакторію.

Ось ще один зразок території «Сільгосптехніки»: хоча й заідеологізований, але на тлі агітаційного «комплексу» проглядається березово-тополевий гайок. І це всередині промислового підприємства.

Як і тут.

Позаяк стосовно благоустрою території підприємство повсякчас ставили за приклад іншим. На жаль, залишилися від того лише поодинокі, проте надто занедбані окрайці. Так і хочеться сказати: видно пана по халявах…

Без коментарів. Колишня заправка «Сільгосптехніки» вже у ХХІ столітті.

А у посадженому колись працівниками підприємства гайку, що уздовж автошляху на Верлок, на щастя таки залишився на згадку пам’ятний знак.

  

Газета «Зоря Полісся», 12 травня 2020 р.

Дошка Пошани – як невід’ємний символ радянської епохи

За комуністичного правління зазвичай напередодні Першотравня чи Жовтневих свят підводилися підсумки трудового суперництва, що називалося соціалістичним змаганням. Наразі кращі трудівники заносилися на Дошку Пошани – стенд чи інший наочний атрибут з портретами передовиків. Були вони чи не в кожному колективі: в установах, на підприємствах, в колгоспах, у школах, і, до речі, офіційно регламентувалися «Правилами внутрішнього трудового розпорядку».

Ось як виглядали ці стенди «морального заохочення», для прикладу, в райсільгосптехніці, міжколгоспбуді, в міському колгоспі.

Обладнували у нас також районну Дошку Пошани, міську, галузеві тощо.

На цій світлині – районна Дошка пошани в 1960-х роках. Споруджено її було на вулиці Леніна (нині – Мала Житомирська) відразу за готелем. Поруч у міському сквері у 1946-1974 рр. стояв пам’ятник «вождю світового пролетаріату», біля якого проводились різного роду офіційні урочистості.

Після встановлення пам’ятника вже на міській площі туди перекочували й урочистості разом з Дошкою Пошани. Спорудили пропагандистську махину тепер біля райкому партії, затуливши нею та посадженими деревами вид на церкву, що муляла очі компартійній владі. Згодом тут була й комсомольська ДП, бо «головну» влаштували поруч з кінотеатром.

Імпровізований концертний майданчик біля районної Дошки Пошани на святкуванні Дня міста-1989.

Після розпаду СРСР обов’язкове обладнання Дошок Пошани припинилося, хоча подекуди вони перетворилися у стенди «кращих», «почесних», «заслужених» людей, учнів, працівників.

Остання спроба реанімувати районну «Дошку Пошани» була зроблена у 2004 році, коли тодішня владна команда намагалась відновити деякі колишні компартійні та комсомольські пропагандистські методи. 

Проте простояла вона недовго: після Помаранчевої революції потреба в ній відпала. Можливо, й тому, що у радянську пору переважали на дошках «передовиків» зазвичай рядові трудівники, тут же додалися вже портрети службовців та керівників, як, між тим, і серед більшості осіб, що нагороджуються в теперішній час грамотами або іншими відзнаками до святкових чи урочистих подій. З одного боку виробнича сфера на межі 1990-2000-х років занепадала, а з іншого – сучасна техніка суттєво різнить колишнього й теперішнього робітника. У сільгоспвиробництві, до того ж, часто-густо в полі працюють сезонні тимчасові працівники.

Втім порівняйте реєстри занесених на районну Дошку Пошани у 2004-му і трьома десятиліттями раніше.