четвер, 10 квітня 2003 р.

Місце спочинку. Та чи вічного?


ТЕ, ЩО ПОБАЧИВ, ніяк не вкладається в голові. Поруч з центральною алеєю старовинного міського кладовища розкопано одну з могил. Зовні це майже не помітно, бо поховання зроблене в невеликому склепі. Проте збоку видно отвір, який веде попід кам’яну плиту вглиб, де видніються вже й сліди цього вандалізму: розкидані якісь речі. Хоча отвір не дуже й великий, але не лишає сумніву, що ним скористалась людина.


Доросла чи підліток, - мабуть, не так важливо. Адже в будь-якому випадку є свідченням неблагополуччя в нашому суспільстві, яке з'явилося, одначе, не сьогодні. Бо культ пам'яті і святого поклоніння перед померлими у роки насильницького атеїзму і боротьби з вірою у всіх її проявах теж поволі витруювався з людських сердець. Тож відомі випадки глумління над могилами, коли звідти викрадалися й руйнувалися надгробки, вирубувалися посаджені рідними небіжчиків дерева...
Пригадуються й дитячі враження від «відвідин» фамільного склепу на «польському» кладовищі, де вже тоді було виразно видно сліди новітньої цивілізації: порушені мідні домовини, сплюндроване приміщення і т. ін.
Відібравши у людей віру, влада й сама давала численні приклади варварства, неповаги до поховань, котрі руйнувалися одночасно з церквами, каплицями. Вже ледь угадуються могили на закинутому микгородському цвинтарі, очевидно, чекає така ж доля згадане католицьке або іудейське, зовсім не залишилося ніяких слідів від некрополя, що був біля зруйнованої в 1920-і роки Троїцької церкви (на узвишші понад джерелом, що відтоді й дістало назву «Капличка»).
Дивно і водночас боляче, що не залишено згадки про поховання загиблих городян у пору громадянської війни, що були біля школи-інтернату поруч з Братською могилою часів Великої Вітчизняної. Про те, де поховали тих, хто загинув від рук більшовиків у ту ж громадянську чи пізніше, в часи репресій або голодомору, взагалі практично неможливо дізнатися, не кажучи вже про поховання пізніших відвертих ворогів і загарбників.


До 1917 року, як свідчать історики, про кладовища в однаковій мірі піклувалися церква і держава, окрім догляду за похованнями всіляко пропагувалися й шана до пам'яті померлих, повага до місць їхнього спочинку. Потім церкву від держави відділили, як і від кладовища. А в держави, що ледь устигала зводити кінці з кінцями, сюди здебільшого руки не доходили. І поки жило покоління, що пам'ятало своїх небіжчиків, могили доглядалися. У кого ж не було родичів або полишали рідні місця, рятуючись за кордоном від нових революційних порядків, слідкувати за похованням вже, по суті, й не було кому. Та й ідеологічні забобони, певне, відштовхували, адже йшлося про могили колишніх «гнобителів», «царських чиновників», «буржуїв», «панів», «білогвардійців» і просто «інтелігентиків», як згодом — «непманів», «куркулів», «ворогів народу» і т. ін.
Ще сяк-так піклувалась про порядок на кладовищі, поки воно було діючим, сім’я, що жила тут. Тепер і того не лишилося.
І стоять німим докором знесені докупи масивні чавунні пам’ятнички, що колись ставилися на могилах померлих радомислян. Деякі з них лише символізують колишні поховання, затерті сучасними масивними огорожами.


Пригадується, як декілька років тому ніяково почувалася місцева влада, коли нащадки радомислян-емігрантів, що завітали до рідного міста вклонитися землі предків, марно намагалися щось відшукати на міських цвинтарях.
Добре (а може, й навпаки, з огляду на такий жалюгідний стан), що збереглися подекуди прізвища небіжчиків, як повітових військових начальників О.Діоманді, М.Фітінгера, чи покоління місцевих юристів, вчителів Меленевських, або звичайних подружжь Андрєєвих, Вощиніних... А ще багатьох інших, від чиїх могил і слідів не лишилося, бо зрівнялися пагорбки, а пам’ятнички хтось завбачливо і «по-господарськи» переставив на свіжі поховання, затерши написи. Або — смітник, влаштований у північно-східному кутку кладовища на чиїхось могилках, що поширюється з кожним роком, поглинаючи під себе нові невідомі поховання наших земляків.
Чим завинили вони перед нами, що так нещадно наша доба стерла місце їхнього останнього притулку, яке не стало, як це не прикро усвідомлювати, місцем вічного спочинку. Бо порушено, приміром, спокій у 24-річної матері та її восьмирічного сина Григор’євих (саме ця могила підкопана якимсь манкуртом). І що сподівався він там знайти, з огляду на особи, тим більше, вік небіжчиків?
А чи отримали спочинок ті з померлих, на чиї останки мимоволі нерідко наштовхувалися, коли здійснювали останніми роками поховання з південного боку кладовища, тобто там, де й був раніше вхід до нього. До речі, коли вже ухвалено було рішення про закриття кладовища, поцікавився його подальшою долею в одного з причетних до цього осіб. У відповідь почув, що як зійде одне-друге покоління, цвинтар зрівняють із землею, і тоді... знову можна буде ховати на ньому померлих. По-блюзнірському і гірко звучить. Але це дійсність, це, врешті, нинішній світогляд, вихований системою у багатьох з нас. Адже, скажімо, тільки останніми роками чимало наших співгромадян, що входили до керівної обойми, стали відкрито відвідувати могили предків під час «провід», «гробків» та ін.
Чи змінимо ми себе? Чи змінимо своє ставлення до тих, хто назавжди пішов від нас, і до їхніх могил? Чи будемо врешті жити за неписаними й писаними законами цивілізованого світу, де кладовища споконвіку вважаються найсвятішими пам’ятками, місцями скорботи, де кожен повинен замислитися над сутністю буття, плинністю життя, згадувати і пам'ятати своїх ближніх. Чи ж будемо ми такими?..


Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 1993 р.