середу, 2 грудня 2009 р.

З чого починається музей


Несвяткові роздуми у ювілей

Театр, кажуть, починається з вішалки. Власне, через гардероб потрапляють до виставкових залів відвідувачі й більшості провідних музеїв. А от Радомишльський історико-краєзнавчий музей, що святкує перші півстоліття свого родоводу, зустрічає гостей експонатами, бо саме експонати й відвідувачі є основою діяльності будь-якого музейного закладу. Мабуть, з цього приводу й виникли напередодні відзначення ювілею певні суперечності, що вважати точкою відліку літопису радомишльського музею. Бо є дата його заснування, тобто день ухвали виконкомом міськради відповідного рішення (5 березня 1959 р.), а є день, коли музей відкрився і представив перші зібрані експонати своїм першим відвідувачам (5 листопада 1959 р.). Як на мене, то саме відчинені двері й зали для огляду є головним у функціонуванні будь-якої музейної установи, бо без цього вона просто існуватиме на папері, а не для людей.
Між тим саме перші експонати спонукали громадськість ініціювати створення музею. Такими стали передані археологами знахідки з розкопок відкритої 1956 року Радомишльської палеолітичної стоянки. Вони якраз безпосередньо й зустрічають екскурсантів у фойє, де оформлено діораму стоянки первісних людей.
Музейні експонати, на жаль, потребують не лише поповнення, а й оновлення. Бо свого часу, готуючи краєзнавче дослідження про декабриста І.Повало-Швейковського, з прикрістю дізнався, що невідомо де подівся його живописний портрет, який я свого часу на власні очі бачив у музеї. Тож нині з нагоди ювілею передаю до відповідної експозиції фоторепродукцію малюнка. Хоч це, як кажуть гострослови, дві великі різниці, але хай буде хоч щось для ілюстрації розповіді екскурсантам.


Серед музейних пропаж – ще один експонат, пов’язаний з власними краєзнавчими пошуками. Йдеться про орден святого Станіслава, що ним був нагороджений учасник франко-російської війни 1812 року радомишлянин Д.Дорошенко. Нині про нього нагадує лише лаконічний запис в інвентарній книзі «Украдено» з відміткою про відповідне повідомлення про крадіжку до міліції.
Проте нині часом доводиться захищати нашу історичну спадщину не лише від класичних, так би мовити, крадіїв, бо деякі «доброзичливці» нерідко замахуються не тільки на експонати. Приміром, новоявлені «радомишляни» в особі різного роду підприємницьких структур, що прийшли вести власний бізнес на наших теренах, без докору сумління почали на власний розсуд писати й переписувати історію краю, не забуваючи й про своє належне місце в ній. Наразі з їх подання радомишльський пивзавод став з доброго дива старшим на двадцять років, а колишній папірнянський млин, побудований у 1903 році, взагалі перетворився на середньовічну споруду.
Напевне музей як офіційна установа, що оберігає історико-культурну спадщину, повинен ставати на заваді й подібним спробам фальсифікувати чи переписувати минувшину на власний лад, щоби не залежала така історія ані від політичних вітрів, ані від грошовитих мішків.
Та доводиться констатувати, що Радомишльський краєзнавчий і сам перебуває в такому собі невизначеному й підвішеному стані, адже довелося йому значно скоротити виставкові площі, пустивши до себе «у прийми» районну бібліотеку. Нібито тимчасово. Щоправда, загальновідомо, що тимчасові заходи часто-густо виявляються найтривалішими. Врешті потерпає від такого сусідства на лише музей, а й сама бібліотека, для котрої вже стільки літ ніяк не знайдуть власного приміщення.
Втім подібне ставлення держави до музеїв, як врешті й до всієї нашої історико-культурної спадщини, ми побачили на прикладі колишнього музею історії Києва. Починався він свого часу у прекрасному Кловському Палаці, що якнайкраще підходив якраз для музейної споруди. Проте заклад почав занепадати з відомої причини: бракувало бюджетних коштів для його ремонту і подальшого належного утримання. Відтак музей виселили невідомо куди, а його численні експонати прилаштували, де тільки можна було. Споруду ж тим часом передали міністерству юстиції і почали ремонтувати … державним бюджетним коштом(!). І треба було бачити, як помпезно у телерепортажах висвітлювали відкриття Палацу правосуддя, що розташувався в колишньому музеї, на всі боки розхвалюючи, скільки пішло мармуру, золота, іншого добра на відновлення прикрас палацу. То, виходить, на споруду судової адміністрації держава кошти знайшла, а на розташований раніше в тій же будівлі музей - чомусь ні. Коментарі, як мовиться, зайві.
І коли подібне ставлення до музейних закладів, до культури загалом бачимо на державному рівні, то про глибинку годі й говорити. Отож, якщо такі сумні тенденції триватимуть і далі, то наступного свого ювілею наш музей може й не дочекатися…


З виступу на зібранні, присвяченому 50-річчю Радомишльського
історико-краєзнавчого музею. 2 грудня 2009 р.

До 50-річчя Радомишльського історико-краєзнавчого музею було підготовлено пам’ятний буклет.


















З матеріалами буклету також можна ознайомитися на ресурсі «Радомишль – наш дім»:




понеділок, 30 листопада 2009 р.

Талант, оповитий таємницями


Радомишляни мають за честь вважати своїм земляком видатного режисера і актора, громадського діяча Ролана Антоновича Бикова, народного артиста СРСР. Хоча у довідниках і енциклопедіях місцем його народження наведено Київ, та, як зазначав сам митець у своїх спогадах, він народився у якомусь невеликому селі під Радомишлем. Саме у радомишльській землі закопано його пуповину. Ролан Биков посилається при цьому на свідчення матері, котра була уродженкою нашого краю.
Походила вона з єврейської родини Ситняківських. Таке прізвище вказує на приналежність до села Ситняки на Київщині, що свого часу входило до Радомисльського повіту, і де була велика єврейська колонія. До речі, подібні географічні прізвища у євреїв були досить поширеними. Тож зустрічаються серед них Радомисльські, Білокриницькі, Потіївські, Морогівські, Малорацькі, Верлоцькі, Будиловські  та інші.
Відомо, що євреї здебільшого мігрували через неодноразові гоніння на них, змінюючи місця своєї осілості. Відтак і переселилась котрась родина із Ситняків до Радомисля, залишившись тут назавжди. З-поміж знаних радомисльських торговельників початку ХХ століття згадується Бася Ситняківська – бабуся майбутнього митця, яка торгувала збіжжям. В часи НЕПу вона заправляла паштетною, що стала сімейною справою. А ще  Ролан Антонович згодом оповідав, як баба Бася навчила його ворожінню на картах, і чимало з тих пророцтв збувалося.
  

Провінційне життя єврейської родини в містечках, подібних Радомишлю, надзвичайно колоритно зображено в фільмі «Комісар», знятому за оповіданням В.Гроссмана «В місті Бердичеві», в якому  Р.Биков зіграв Юхима Магазанника.

Вказана родина Ситняківських з п’яти чоловік і у скорботному переліку жертв голокосту серпня 1941 року в Радомишлі серед розстріляних у лісі біля хутора Кузьмичів півтори тисячі евреїв.  Можливо, розділили б їхню трагічну долю й дід та бабуся Ролана, але вони виїхали з Радомишля вслід за донькою й онуками. Дід Матус, що, за спогадами, був єдиним євреєм на село, де його поважали як завзятого трударя, відверту, чесну й гостру на язик людину, до того ж залишив цей світ у 1938-му. На жаль, архіви не зберегли імен страчених з цієї родини. Разом з тим у єврейських реєстрах безневинно приречених нацистами на смерть зазначена радомишльська адреса Ситняківських – вулиця Федоровського (зараз – Велика Житомирська), яка проходила й через тодішнє село Папірню.
Прізвище Биков дісталося Роланові від батька – людини легендарної і неординарної. Позаяк справжнє батькове прізвище було Гордановський і звали його зовсім не Антон, а Семен Геронім-Костянтинович. Він походив зі знатного польського роду, був хороброї, проте вибухової і певною мірою авантюрної вдачі. Його, відчайдуху і красеня, просто обожнювали жінки. У Першу світову Семен Гордановський воював  у кавалерії. Опинився в австрійському полоні, звідки тричі пробував тікати. Востаннє це йому вдалося. Щоправда, втрапив до італійців, які спершу хотіли розстріляти полоненого. Але той виявився на диво обізнаним і досить точно намалював лінію німецької оборони...
 У революційному вирі Гордановський не раз змінював свої погляди й переконання, перебуваючи то серед махновців, то у «червоних». Врешті у будьоннівській Першій Кінній він і залишився, очоливши кінну розвідку. Відтак опісля з нього спробували зробити справжнього розвідника і з шпигунською місією тричі засилали до Німеччини. Але щось там не склалося, і на певний час «Антон Михайлович Биков» (таким було його розвідницьке «псевдо») оселився в Радомислі.
До речі, Радомисль двадцятих-тридцятих років минулого століття часом називають шпигунським кублом. Бо в місті нерідко осідали завербовані іноземними розвідками агенти. Певно давалась взнаки й близькість до Києва, й те, що в самому Радомислі розміщувалися військові частини, які були важливим джерелом інформаціїї для шпигунів. Хоча відомо й те, що сфабриковані справи репресованих у ті роки нерідко були надуманими, як і розписуване у них шпигунство. Втім, можливо, мали місце і справжні агентурні моменти, які й спричинили відрядження до Радомисля професійного розвідника «Антона Бикова».
Саме тут він і зустрівся з Ольгою Ситняківською, вродливою й талановитою жінкою. Тут народилося у них двоє хлопчиків – Гера (його назвали на честь діда по батькові) та Ролик. Ім’я Ролан новонародженому майбутньому генієві дали чомусь за прізвищем відомого французького письменника Ромена Роллана. Якраз його книгу приніс Антон Биков почитати дружині до пологового будинку.
Між тим, з її іменем теж сталась видозміна, бо була уродженою Елькою, і саме під таким ім’ям зазначена у списках учениць радомисльської жіночої гімназії. А вже потім, як це нерідко траплялося серед євреїв, стала на російський лад зватися Ольгою та й до того ж – Матвіївною.
Позаяк колишня гімназистка Ситняківська виглядала повною протилежністю чоловікові. Надзвичайно інтелігентна, вона володіла і вільно спілкувалась французькою, писала вірші, повсякчас прагнула до мистецтва.
А на додачу – марила театром. Залюбки брала участь у виставах радомисльського театрального гуртка, проте мріяла про велику професійну сцену.  Відтак Бикови переїхали до Києва, де Ольга Матвіївна стала студенткою акторського факультету Київського музично-драматичного інституту. Тож радомишльський період життя Ролана Бикова був нетривалим, певно, тому й зареєстрували його вже як народженого в Києві. Одначе, і там родина прожила недовго: «за непролетарське походження» Ситняківську-Бикову відрахували з інституту, і голодного 1933-го подалася вона з синами до Москви. Батько родину згодом покинув і осів у Львові. Розмовляв він, до речі, винятково українською, привчаючи до неї своїх хлопців.


Елла Ситняківська-Бикова з чотирирічним Роликом.

Свою любов до театру жінка передала молодшому синові, і мамину мрію він втілив сповна. З чотирирічного віку Ролик уже виступав на сцені Будинку піонерів, співав у знаменитому дитячому локтєвському хорі, відвідував театральну студію, десятилітнім навіть знявся у дитячому кіножурналі.
Після школи Ролан Биков пробував вступати до провідних столичних театральних вузів – ВДІКу, ГІТІСу, Школи-студії МХАТу, і лише з четвертої спроби йому підкорилося вахтангівське училище ім. Щукіна.
До речі, коли настав час юнакові Бикову отримувати паспорт, неуки-паспортисти, яких у нас завжди вистачало, з доброго дива змінили йому ім’я й по батькові з «Ролан Антонович» на «Роланд Анатолійович», а день народження – з 12 жовтня на 12 листопада, додавши чергової поживи клопотів дослідникам біографії митця.
У 1951 році він закінчив акторський факультет «Щукінки» і став актором та режисером Московського ТЮГу, потім - Ленінградського театру ім. Ленінського комсомолу, а після цього - студентського театру МДУ. З 1954-го року почав зніматися в кіно. Кінематографічним дебютом став для нього фільм «Школа мужності». З 1960 року Ролан Биков - актор та режисер кіностудії «Мос-фільм», де з 1989 р. працював художнім керівником об’єднання «Юність». Саме Биков стояв біля витоків створення Всесоюзного Центру кіно та телебачення для дітей і юнацтва, перетвореного згодом в Міжнародний Фонд розвитку кіно та телебачення для дітей і юнацтва («Фонд Ролана Быкова»).
За своє бурхливе творче життя Ролан Биков знявся більш ніж у вісімдесяти фільмах. Врешті, кінокартин з Биковим у головній ролі не так багато, однак кожна його поява на екрані додавала фільмові дивне зачарування й виразність. Можна не грати головні ролі, але можна грати  ролі, що запам'ятовуються, що закарбовуються в пам’яті у глядачів краще, ніж саме кіно. У Бикова таких ролей було доволі.
Він знав про себе сам, що є великим актором, але не любив, коли про це вели мову інші. І вже зовсім терпіти не міг, коли це відзначали з патетикою. Ролан Биков упевнено входив до когорти улюблених акторів кіноглядачів. Про масштаби цієї любові говорить уже те, що багато фраз, сказаних героями Бикова, з екрану, як мовиться, пішли в народ: «Ех, Морозова!» («Викликаємо вогонь на себе»), «Обої полєтім» («Служили два товариші»), «Жмот я, Пєтрикін» («Велика перерва»), «Уліца Койкого» («З родинних обставин») та багато інших.
 З початком перебудови і реформ Биков активно долучається до політичного життя країни. Він обирався секретарем Спілки кінематографістів СРСР, а у 1989-1991 роках став народним депутатом СРСР. Очолював Позапартійний суспільно-політичний Рух 95 - Союз громадських організацій працівників культури, науки, освіти й екології, був президентом банку «Хелп».
У 1994 за заслуги в області виховної роботи Ролана Бикова нагородили почесною Золотою медаллю ім. Л. Толстого, що вручається щорічно Міжнародною асоціацією дитячих фондів. Перерахування всіх нагород митця займе дуже багато місця. А найзначніші з них такі: Державна премія СРСР (1986), звання Заслуженого артиста РСФСР (1973), Народного артиста СРСР (1990), обрання академіком Російської Академії Кінематографічних мистецтв.


  Він був дійсно щасливою людиною. «Я, мабуть, виконав майже всі професії, про які мріяв у дитинстві, - зізнавався Ролан Антонович. - Колись мріяв грати на флейті - у результаті склав кілька пісень, вальс. Я мріяв колись бути вчителем - і викладаю. Мріяв колись бути поетом - пишу. Я дуже мріяв бути письменником - і, по-моєму, став писати досить пристойно...»
... Рідні розповідали, що, навіть знаючи про свою недугу, пухлину легень, Ролан Антонович безперервно курив. Лежачи в лікарні, із крапельницею, думав про те, що треба знімати. До останнього подиху він працював над своєю картиною «Портрет невідомого солдата». Уже перебуваючи у реанімації, хотів, щоб з екранів монітора зняли роботу його серця, його судин, крові. Хотів увести ці кадри до фільму. Не встиг.
6 жовтня 1998 року наш земляк, один з тих, кого величали «шістдесятниками», помер. Ролана Бикова поховали в Москві на Новодівочому цвинтарі.
Ольга Матвіївна (Елла Матусівна) Бикова-Ситняківська весь свій вік (а відміряла їй доля 94 роки) жила разом з Роланом і відійшла у засвіти на два роки раніше від нього. Похована вона на Востряковському єврейському кіркуті в Москві поруч зі старшим сином, що став знаним лікарем і вченим. У російській столиці упокоїлися й радомишльські дід та бабуся митця.






Газета «Зоря Полісся», 25 жовтня 2019 р.



пʼятницю, 27 листопада 2009 р.

З історії сіл Радомишльщини. РАКОВИЧІ


Раковичі – село, розташоване при рівчаку Жилівка (Жиловець) за 20 км на південний схід від Радомишля і за 9 км від автошляху Київ – Житомир. Сусідні села: Лисиця (2 км), Садки (3 км), Негребівка (4 км), Раївка (4 км), Шнуров Ліс (4 км), Товсте (5 км), Строївка (5 км)


Назву цього давнього поселення повязують здебільшого з тим, що у навколишніх водоймах у давнину водилося багато раків. В історичних джерелах зустрічається також написання його назви як Раковщизна, Раковщина.
Про давність Раковичів свідчать артефакти, які віднаходили на цих теренах місцеві жителі. Серед знахідок – речі, монети, зразки зброї трипільських часів, Руської держави, середньовіччя та ін.
Відоме село з початку XVI століття, як володіння магнатів Лозків з давнього шляхетського року володарів Київщини. У 1507 році після смерті Бориса Лозки належні йому землі, що тяглися від Макарова понад Здвижем до Забілоччя і річечки Білки, дісталися у спадок синові Якову. Його права на дідичні маєтності, з належним до них селом Раковщизною, підтвердив король польський Сигізмунд І, поновивши давні привілеї Великих князів литовських Вітовта й Сигізмунда та короля Казимира.
У 1522 р. після смерті Якова Лозки володіння були розподілені між синами Філоном, Богданом, Василем. Останньому дісталась Раковщизна з селищами Рожевом, Високим, Ситняками.
По його смерті раковицькі маєтності перейшли до сина Степана. Він мав також землеволодіння у Мінському воєводстві, де обіймав посади річицького войського (коменданта) та збирача податей, згодом маршалка мозирського. Відтак його грунти на Київщині часом не мали належного догляду. Тож у 1577 році розглядалась скарга Степана Лозки про обідрання Брусилівськими міщанами, за наказом тамтешнього володаря Яна Бутовича, десяти колод бджіл в раковицькому маєтку.
Ще за угодою між Василем Лозкою та його швагром Київським городничим Іваном Служкою маєтностями над Здвижем у Раковщизні опікувалась Печерська архімандрія, де її люди «бортництвом промишляли і про Лозку, як про дідича, не забували». Вірогідно тому й звернувся архімандрит М.Хребтович з пропозицією до Степана Лозки щодо обміну належних йому сіл Рожів, Раковичі та Ставища, прилеглих до Радомисльських володінь Києво-печерського монастиря, на інші монастирські села. Такий обмін у 1590 р. навіть погодив грамотою польський король Сигізмунд ІІІ.
Але угода ця не відбулась, вірогідно тому, що Степан Лозка перейшов на службу до Київського воєводства, обіймаючи посади підчашого, збирача податків, підкоморія, судді. Відтак наступник Хребтовича архімандрит Є.Плетенецький у 1602 році засвідчив вивезення з Раковичів різних речей та майна і водночас вимагав повернення заставних 240 грошей кіп литовських.
У 1600 р. Лозка продав частину свого маєтку, що по правому берегу Здвижа, Київському хорунжому Яну Бутовичу. Цю угоду було підтверджено актом розмежування проданих маєтностей від сіл Рожів та Раковичі.
Разом з тим на початку XVII століття Раковичі згадуються у ряді судових розглядів, повязаних з претензіями на них магнатів Киселів, А.Олізара, Д.Єльця, що владарювали на сусідніх землях. Одначе їхні зазіхання були відкинуті наданими Лозкою підтвердженнями на ці землеволодіння ще від 1507 р.
У 1606 році Степан Лозка, котрий певний час удовував, одружився вдруге – на Єлизаветі (Галшці) Гулевич, що увійшла до історії України, як одна з найвідоміших жінок-просвітительниць та меценаток, знаною даруванням будинку в Києві та довколишньої землі Братському монастирю для відкриття при ньому школи, що згодом стала славетною Києво-Могилянською академією.
Разом з тим, як дружина, вона стала співвласницею маєтностей С.Лозки, тож її імя присутнє на багатьох актових документах, що стосувалися раковицьких володінь. Йшлося у них передусім про майнові суперечки, про повернення підданих, які збігали до інших місць. Після повстання С.Наливайка та селянських і козацьких протестних виступів такі випадки надзвичайно поширилися. У 1609 р. власники Раковичів позивалися зокрема до Ф.Стриболя з приводу викраденого його людьми коня із села, про повернення слуги, що втік до Кичкирів.
Після смерті Степана Лозки раковицькі маєтності перейшли до сина від першого шлюбу – Йосипа, а Галшка з Михайлом спочатку порядкували у Рожеві, а потім переїхали на Волинь.
У 1618 році, проте, було звернення шляхтичів Прощицьких і Новицьких з приводу грунтів необжитих у Раковичах, певно тому сюди залюбки збігали піддані з інших маєтностей. Того ж року така скарга надійшла від власників Великого Ставка.
Декрети 1628 року підтвердили, що при Й.Лозці зосталися Рожів, Ставища, Раковичі. За встановленим того ж року подимним (погосподарським) тарифом у Раковичах обліковані 5 димів і 1 городник.
Після смерті Й.Лозки володіння успадкувала його удова Єлизавета Рей. Відомі з історичних джерел ряд скарг, поданих нею та її другим чоловіком Петром Кучборським на дії урядників Печерського монастиря, що зазіхали на їхні маєтності, в переліку яких називаються села Ставища, Раковичі, Реєве (Раївка), Негребівка, Копилов, Високе.
У XVIII столітті Раковичі вірогідно входили до Рожівського староства, в описі якого зазначалося, що межує воно по р.Білка з Вишевицькими землями, належними до радомисльського ключа Київської митрополії.
Раковичі між тим мали зручне розташування, адже здавна через село проходив старий поштовий шлях, що вів з Києва через Радомисль на Житомир і далі на Захід. Під час єврейської колонізації краю тут оселилась єврейська родина, яка відкрила придорожній шинок (за реєстром 1778 р. в Раковичах записано 7 євреїв, належних до Брусилівського кагалу) 1784 р. – 4, 1787 р. – 2.
Цим трактом не раз проїздили сановні особи. В переказах місцевих жителів зберігаються згадки про урочистий проїзд через село у першій половині ХІХ століття кількох російських монархів.
У XVIIIXIX століттях село рахувалося за Ставищанською православною парафією і тамтешнім маєтком, який у різні часи належав Й.Дев’ятковському, підстарості Луцькому В.Понінському, Подоським, затим литовському князю Р.Гедройцю, як посаг його дружини Варвари Подоської. Останній мав значні володіння у Литві, а також резидував у с.Містечку (нині – Брусилівський район).
У 1863 р. у Раковичах мешкало 158 православних та 50 католиків. Село входило до Брусилівської волості Радомисльського повіту.
У 1884 р. у ньому проживав 561 мешканець.
Після реформи 1861 року селяни почали викуповувати поміщицькі землі для самостійного господарювання. Станом на 1887 р. тут нараховувалося 89 ревізійних селян, які мали земельні наділи в 301 десятину, сплачуючи за них 170 руб.39 коп.
У кінці ХІХ століття довколишні угіддя скупив інженер Григорій Шлейфер, за даними 1897 р. йому належало 7505 дес. землі. Переважно він надавав їх у орендне володіння, зокрема – німецьким колонізаторам. Так чинили й інші землевласники. Тож навколо Раковичів утворилися колонії Гордів, Дубовець, Жиловець, Красне, Райки, Садки, Строївка, Товсте, Шнуров Ліс та ін.
Станом на 1900 рік у Раковичах обліковано 71 двір з 347 жителями (174 чоловіків і 173 жінки). Населення займалося головним чином хліборобством. Із 488 облікованих десятин земельних угідь 316 належали селянам, 172 – іншим верствам. Господарі послуговувалися трипільною системою землеробства. Крім того деякі селяни вирушали на заробітки до Києва.
В селі працювала школа грамоти, а ще - казенна винна лавка («монополька»), водяний млин, сховище («магазин») хлібних запасів, де зберігалося 89 четвериків озимого зерна та 45 – яровини. Пожежний обоз складався з трьох діжок. Згодом було збудовано церкву.
У 1910 р. в Раковичах сталися заворушення через відмову селян сплачувати податок. Волосний старшина і староста силоміць відібрали у заворушників майно в рахунок податку, активістів було заарештовано.
У революційні 1918-1922 рр. тут діяли українські повстанські загони Орлика, І.Струка, Ю.Мордалевича. Місцеві селяни неприхильно ставилися до більшовицької влади. Делегат губернського зїзду рад раковичанин Яків Панасюк на волосному зібранні у 1921 р. зазначав, що «червоні» зайди не вміють працювати на землі, а хочуть «щоб ми на них працювали і щоб ми їх годували».
Після встановлення в селі Радянської влади раковичани утворили комнезам на чолі з К.Богданенком. У 1923 р. було утворено сільську раду. Того ж року в селі організувалась комуна «Червоний промінь», що у пору колективізації була перетворена в однойменний колгосп. Господарство славилося зокрема своєю пасікою.
За переписом 1926 р. в Раковичах нараховувалося 933 жителі.
Як зазначалося у зведеннях НКВС, під час колективізації жителі Раковичів, що традиційно віддавали перевагу одноосібним селянським господарствам, до усуспільнення ставились вороже, і виявляли спротив та пасивність до різного роду комунорадянських політичних кампаній. За опір колективізації у 1931 р. було заарештовано одноосібника Олександра Гарбуза.
У 1933 рр. раковичани спізнали лихоліття голодомору. За зробленими вже у 1990-ті роки приблизними підрахунками, від голоду тоді померли біля сорока жителів села. Зокрема повністю вимерли сім’ї Бобрів, Тищенків, коса голодної смерті нещадно пройшлась родинами Волонців, Єльчиків, Гарбузів, Зимовських, Ковальчуків, Корбутів, Лисиць, Лобковських, Прокопенків, Пурхаленків, Руденків, Свириденків, Сичів, Сідельських, Тимошенків, Уніченків.
А за кілька років селом прокотилась потужна хвиля репресій. Значною мірою вона торкнулась осіб німецької національності. За участь у сфабрикованій «німецько-фашистській військово-повстанській організації» у 1938 р. були розстріляні уродженці Раковичів Стефан Гейнц, Генріх Гаус, Густав Ніц, Фрідріх Розе. Така ж трагічна участь спіткала Адольфа Альбрехта, Еміля Гайзлера, Юліуса Гартвіха, Фрідріха Літвіца, Еміля Марцинковського, Данила, Едуарда та Еміля Опатерних, Райнгольда Тротнера, як і поляків Дмитра та Олександра Муравських, Матвія Суходольського та інших.
12 липня 1941 року село було окуповане військами німецького Вермахту. Під час окупації у навколишніх лісах діяли партизанські загони. 7 сельчан карателі розстріляли. 65 жителів села були вивезені на примусові роботи до Німеччини
На фронтах Другої світової війни воювало 198 раковичан, 101 воїн загинув. За мужність і героїзм 100 учасників війни були відзначені орденами і медалями.
Вперше з Раковичів було вигнано окупантів 11 листопада 1943 р., проте 23 листопада ворог знову заволодів селом. В пору боїв кінця листопада-грудня під селом точилися запеклі бої. Тут проходив Рубіж мужності військ І Українського фронту. Мужньо вели бойові дії 30-а, 71-а, 99-а, 129-а стрілецькі дивізії, 395-а, 13-й артилерійський корпус. У Братській могилі в центрі села було поховано 289 воїнів (відомі прізвища 114 з них), кількість захоронених у Братській могилі на сільському кладовищі невідома, у реєстрі зазначено лише 12 встановлених прізвищ. У 1950-х роках на цих похованнях споруджено памятники. У 1988 р. на меморіалі в центрі села встановили гранітні плити з прізвищами загиблих у Другій світовій війні земляків.


У 2011-2015 роках пошуковцями було віднайдено на місцях колишніх боїв під селом останки 30 невідомих радянських боїв, яких урочисто перепоховали.
У боях за Раковичі відзначився звитягою командир легендарної підпільної організації «Молода гвардія» Іван Туркенич, що згодом був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. У 2011 р. на полі колишнього бою йому було встановлено пам’ятник.


Остаточне визволення прийшло 26 грудня 1943 р.
Проте село зазнало значних руйнувань та збитків. Згоріло 140 будинків і 5 господарських споруд (вціліло лише 16 будівель, у числі яких 7 жител), у Німеччину було вивезено 380 центнерів зерна, 95 свиней, 68 овець, 4930 голів птиці. Вщент було поруйновано пасіку.
У 1945 році по сільраді рахувалося 206 дворів з населенням у 616 чоловік.
Повоєнної пори навколо Раковичів неодноразово рейдували пропагандивні групи ОУН-УПА, яких підтримувало місцеве населення. За зведеннями НКВС, на раковицьких теренах діяла підпільна група ОУН з місцевих жителів, які тримали зв’язок з повстанцями. За приналежність до неї у 1952 р. були заарештовані й засуджені на тривалі терміни Іван Бичківський, Леонід Жигалюк, Галина Уніченко.
У повоєнні роки село і господарство, яке дістало назву ім.Тельмана, були відбудовані. У 1950 р. до раковицького колгоспу приєднали колгоспні артілі Негребівки та Товстого.
За колгоспом ім.Тельмана закріплялося 2821 га сільгоспугідь, у т.ч. 2201 га – орної землі. Господарство займалося вирощуванням зернових культур, льону, картоплі, розвивало молочне тваринництво. За статистикою 1958 року тут утримувалося 929 голів великої рогатої худоби (у тому числі 298 корів), 709 свиней, 604 вівці, 107 коней. За трудові здобутки більше 30 колгоспників були відзначені державними нагородами, зокрема орденами «Знак Пошани» - голова колгоспу Євдоким Березюк і комбайнер Микола Тимошенко, орденом Трудової Слави третього ступеня – тракторист-машиніст Іван Гайфер.
У селі було збудовано школу, Будинок культури на 400 місць, бібліотеку з книжковим фондом у 13 тис. томів, ФАП, встановлено памятник В.Леніну.


Сільська школа.


Памятник В.Леніну.

Одними з перших у району Раковичі були електрифіковані.
У 1972 році в селі нараховувалося 217 дворів з населенням у 541 жителя. У восьмирічній школі 15 учителів навчали 350 учнів.
У 1974 р. раковицький колгосп увійшов на правах бригади до Забілоцького «Червона зоря». Проте через пять років самостійне господарство у Раковичах відновили під назвою ім.Гагаріна. У 1992 р. воно було реорганізоване у сільгосппідприємство, 1998 р. – у сільгосптовариство «Раковицьке».
Після земельної реформи 1990-х рр. розпайовані між колишніми членами колгоспу земельні наділи взяло в оренду сільгосптовариство «Агровіва».
У 2012 р. стараннями сільського голови Олександра Марчука відкрився музей історії села.


Експозиції сільського музею.

А у 2015-му в сільському меморіалі у память про полеглих в боях під селом воїнів встановлено артилерійську гармату часів Другої світової війни.


У 2015 р. у Раковичах створено виробничу базу ВТО «Будівельник», яке займається будівництвом ЛЕП. Тут оселилися декілька родин його працівників.
На початку ХХІ ст. в селі було утворено церковну громаду, якій тимчасово дозволили проводити богослужіння в колишньому клубі. З 2011 р. в селі громадським коштом споруджується церква в імя Спаса Нерукотворного образу. Служіння у ній почалося з 2015 р., коли храмові було даровано ікону Великомучениці Катерини.


За переписом 1989 р. в Раковичах нараховувалося 299 жителів (117 чоловіків, 182 жінки), у 2000 р. – 220, у 2015 - 111. Попри зменшення постійного населення, останніми роками спостерігається зростання кількості дачників, а також вихідців із села, які повертаються з великих міст та оселяються у помешканнях батьків, рідних тощо (у 2015 р. тут постійно проживало 29 таких громадян).


Сучасна забудова у Раковичах.



Газета «Зоря Полісся», 27 листопада 1999 р.


середу, 23 вересня 2009 р.

З історії сіл Радомишльщини. ВИРВА


   Це село розташоване на однойменній річці, від якої й дістало назву, за 30 км на північний схід від Радомишля і за 1 км від залізничної станції Ірша. Через Вирву проходить автошлях Радомишль-Ірша. Сусідні села: Ірша (1 км), Садки (1 км), Веприн (5 км), Федорівка (7 км).


   Існує легенда, за якою назва поселення пов’язується з його засновниками – селянами-кріпаками, котрі вирвались на волю з-під поміщицького гніту. Проте більш вірогідним є тлумачення назви населеного пункту та річки від слова «вирва», яке в українській мові означає яму в дні річки або ж вибиту кимось велику яму.
   В деяких документах назва села подається також як Вирова, Вировка (Віровка).
  Перші писемні згадки про Вирву стосуються XVII століття, коли це поселення належало до Чорнобильських маєтностей князів Кмітив. У 1618 р. тодішні його власники Софія з Кмітив та її чоловік Лукаш Сапіга заставили свої володіння в угоді з К.Кевлічем.
  У 1624 р. магнат Т.Сущанський-Проскура звертався до каштеляна київського Ю.Вишневецького щодо повернення селян, збіглих з Мохнача до Вирви. Того ж року на село здійснили наїзд козаки П.Конашевича-Сагайдачного.
   Під 1650 р. в листі воєводи Київського А.Киселя, котрий позичив 50 тисяч злотих у каштеляна київського М.Бржозовського, Вирву названо у переліку заставних маєтностей під цю позичку.
    У 1765 році Вирва згадується в документах уніатської митрополії у зв’язку з єврейською колонізацією краю. За зробленим переписом тоді тут мешкало троє євреїв, належних до Коростишівського кагалу, родина яких тримала в селі корчму, у 1784 р. їх було вже пятеро.
   З 1772 р Вирва входила до Вепринського маєтку, що належав овруцькому підсудку Юрію Галецькому. У 1840-х роках тодішній власник села Михайло Галецький відновив тут давній рудний промисел, оселивши для роботи на ньому десять родин радомисльських міщан. У середині ХІХ ст. маєтності у Вирві з 1517 десятинами землі у Галецьких викупив Тарасій Джержанівський.
   4000 десятини лісу поблизу села за 35 тис. рублів придбав київський купець Кельн для свого цукрового заводу на дрова. Тому місцеве населення окрім сільського господарства було зайняте також на лісопильнях.
   За даними 1850 року тут проживало 177 жителів, у 1863 р. - 200, приписаних до Вепринського православного приходу. Вирва входила до Вишевицької волості Радомисльського повіту.
   У 1869 році власницею земельних угідь Вирви стала капітанша Єлизавета Калиновська, яка викупила 465 дес. ріллі,135 – лісу, 270 – неугідь, згодом ці землі перейшли до Григорія Бондаревського і оцінювалися у 28,6 тис. руб.
    У 1884 р. у Вирві мешкало 247 жителів.
   Станом на 1887 рік в селі нараховувалось 102 ревізійних селянина, які після селянської реформи 1861 року дістали в користування 381 дес. землі з викупною платою у 213 руб. 86 коп. Вирванська міщанська община об’єднувала 71 жителя.
   У 1900 р. Вирва налічувала 76 дворів, у яких мешкало 589 жителів (285 чол. і 304 жін.), що переважно займалися хліборобством. За селом рахувалося 1285 дес. землі. Порядкувало на ній товариство селян, котрі обробляли ріллю за трипільною системою. Запасний продовольчий капітал становив 1300 руб.
   В селі працювала школа грамоти, був водяний млин. Діяв пожежний обоз із двома діжками та двома баграми.
   У 1902 році з прокладанням залізниці Київ – Коростень біля Вирви було збудовано залізничну станцію з назвою Ірша. В подальшому ряд жителів Вирви працювало там на пристанційних спорудах, виробництвах, пунктах тощо.
   Напередодні 1917 року у Вирві обліковувалося 100 дворів. У користуванні місцевих жителів було 450 дес. землі.
   У 1918 р. в селі було проголошено Радянську владу. Радянський актив складався з 27 жителів, серед яких відомі Ф.Литвиненко, Ф.Музика, О.Андрійчук.
   За переписом 1926 року у Вирві обліковувалося 156 дворів з населенням у 718 чоловік.
  У 1929 р. 25-тисячник комуніст Соболь організував тут колгосп «Червоний Жовтень», котрий через рік обєднано було з колгоспом «Достаток» с.Садки.
   Нищівно прокотилась селом хвиля сталінських репресій. Під приводом приналежності до надуманої контрреволюційної організації «Спілка визволення України» у 1933 р. було заарештовано і розстріляно секретаря сільради Дмитра Гавриленка, ув’язнено й вислано на Північ Артема Литвиненка, Михайла Литвиненка-Марковського, Арсена, Дем’яна та Дмитра Музик, Арсенія та Йосипа Осадченків. У 1937-1938 рр. під суворі каральні заходи потрапили громадяни польської національності, що свого часу переїхали сюди з Волині, – Григорій, Йосип та Флоріан Бочковські, Франц Вишинський, Франя та Рафаїл Голембіовські, Домінік Звольський, Віталій Зінкевич, Станіслав Новаковський, Альбін Павицький, Герасим Рудницький, Ксаверій Соболевський. Така ж трагічна доля спіткала одноосібника Івана Куліша-Романчука, колгоспників Павла Музику, Павла Недашківського, Антона Осадченка, станційного робітника Федора Осадченка, цигана Петра Муринкіна.
   У 1941 році чисельність населення Вирви становила 527 жителів, налічувався в селі 151 двір.
   Під час німецької окупації (з липня 1941 до грудня 1943 р.) колгоспне майно було розграбоване, зруйновано школу, деякі садиби селян. 15 юнаків і дівчат було вивезено до Німеччини.
   У грудні 1941 р. у Вирві було створено підпільну антифашистську групу, до якої увійшли Павло Канюка, Павло Литвиненко, Харлампій Миненко, Сергій Литвиненко, Прокоп Буркало, Петро Осадченко, а також патріоти Садків та Ірши. Очолював підпілля житель Садків Сергій Євдокименко. Підпільники тримали зв’язок з малинським підпіллям Ніни Сосніної та Павла Тараскіна, партизанським з’єднанням Івана Хитриченка, до якого влився ряд місцевих жителів. Серед народних месників сельчанами вшановується память підпільниці Мотрі Канюки-Литвиненко, котра загинула в бою з окупантами.
   На фронтах Другої світової війни полягло 52 жителя Вирви.
   У повоєнні роки артільне господарство було відбудоване. В селі з’явилися клуб, бібліотека, новий продовольчий магазин.
   1958 року місцевий колгосп обєднали з Макалевицьким ім.Сталіна під назвою «Червоний жовтень». Згодом Вирва, як бригадне село, входило до укрупнених Вишевицького, Вепринського, знову Макалевицького колгоспів.
   У 1973 р. у Вирві нараховувалось 138 дворів.
   В 1990 р. колгосп «Червоний Жовтень» у Вирві було відновлено,а 1992 року його реорганізували у виробничий підрозділ Поліської дослідної станції ім.Засухіна (с.Федорівка Малинського району).
  У 1923-1966 рр. село входило до Малинського району, підпорядковуючись Макалевицькій сільській раді. З 1967 р. передано разом з іншими селами цієї сільради до Радомишльського району. Затим було в складі Вепринської сільради, з 1992 р.- Іршанської.


Уродженець Вирви, учасник Другої світової війни з 1939 до 1945 рр. Петро Осадченко. У 1961-1971 рр. він був головою Макалевицької сільради.

У 2007 р. при сільському клубі був створений фольклорно-етнографічний ансамбль «Хуторяни», до якого увійшли жителі Вирви та Ірши. Серед його засновників та активних учасників – завідувач клубу Володимир Кузьменко (керівник), Галина Литвиненко, Родіон Зайцев, Юлія Воловень, Раїса Ролінська, Ольга Старовойт, Валентина Яковенко та ін. Ансамбль брав участь у багатьох фольклорних фестивалях, концертних програмах, у 2012 році удостоєний звання «народний – аматорський».


Уродженцем Вирви є діяч українського національно-визвольного руху Петро Зілинський-Содоль (1893-1987) - сотник армії УНР, учасник Першого Зимового походу.


   За переписом 1989 року у Вирві проживав 231 мешканець (93 чоловіки і 138 жінок). У 2000 р. тут нараховувалося 183 жителі.

За матеріалами газети «Зоря Полісся», 18 серпня 1993 р.