середу, 21 листопада 2001 р.

Пішли на смерть, співаючи «Ще не вмерла Україна...»

21 листопада 1921 року в історію нашого краю чорною сторінкою вплелась Базарська трагедія

Після поразки у 1920 році Української Народної Республіки залишки її армії перетнули польський кордон і були інтерновані урядом Польщі. Але і в умовах полону думки бранців були на рідній Україні, звідки долинали повсякчас вісті про опір, який чинили більшовицькій промосковській владі розрізнені й невеличкі озброєні групи, про невдоволення селянства «червоною мітлою» продрозкладки.
І тоді серед командування армії УНР виник задум організувати боєздатний ударний загін, який би підтримав опір партизанських загонів, об'єднав їх і підняв народ на повалення більшовицького режиму. Таємно від польських властей було сформовано три групи українських вояків-добровольців. Найбільшу з них — Волинську — очолив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник. Бійці (а їх налічувалося за різними джерелами 8-9 сотень), проте, були легко зодягнуті, погано озброєні: група мала лише 400 гвинтівок. 8 кулеметів. 120 гранат, 120 тисяч набоїв.
Але попервах рухалися тютюнниківці досить успішно. Просуваючись на схід двома рухливими бригадами, група розгромила прикордонний загін чекістів біля Сарн, роззброювала невеликі більшовицькі гарнізони, продовольчі загони у містечках і селах, а 7 листопада оволоділа Коростенем. Більшовицьке командування не на жарт стривожилось. Тож проти групи Тютюнника було кинуто всі військові сили Київського округу, якими командував Й.Якір. З Житомира на Коростень відправили два бронепотяги з вишколеними курсантами школи червоних старшин. Терміново було перекинуто три бригади 9-ї Кримської кавалерійської дивізії, які вів Г.Котовський.
Перед такими значними силами Тютюнник змушений був залишити Коростень і відступити. Але всупереч пропозиціям більшості своїх командирів генерал повів групу не на захід, назад до Польщі, а рушив далі на схід, маючи на меті з'єднатися з подільським загоном М. Палія-Сидорянського. Але він не знав, що паліївці вже були в Польщі.
Отож, «волиняни» рушили через Народичі і Малин до Радомисля, аби оволодіти повітовим центром. Невідступно за ними йшли котовці, вичікуючи моменту для нападу. Вперше два угрупування зустрілись біля Чайківки. Але сторони обмежилися лише перестрілкою. Передовий загін «червоних» без підтримки не наважився вступити у бій. Ю.Тютюнник повернув своє військо спочатку на південь, рухаючись повз Пилиповичі, Кичкирі, Ставки. Біля Городського група перетнула Київське шосе, але поблизу Кочерова знову рушила на північ у напрямку Димера, сподіваючись знайти там подільський загін. Врешті, переконавшись, що групи Палія-Сидорянського і там немає, та наштовхнувшись на «червоні» загони, Тютюнник вирішує повертатися до польського кордону.
Бригади Г.Котовського тим часом прибули до Радомисля і Межирічки. Дізнавшись, що тютюнниківці мали бій біля станції Тетерів, котовці рушили туди і невдовзі вибили супротивників із Пісківки, а потім пішли услід за групою Тютюнника в північно-західному напрямку.
У ніч з 16 на 17 листопада після переправи через Тетерів обмоклі і змучені важким пересуванням у глибокому снігу українські вояки заночували у селі Малі Миньки. Коли загін вишикувався у колону і вирушив у напрямку с.Звіздаль, зявилися кіннотники Котовського. Котовці на той час уже перегрупували свої порядки і вели переслідування двома рухливими полками, які очолювали сам Котовський і комбриг М.Криворучко. Сили були явно нерівними, адже «червоні» мали до трьох тисяч бійців.
Спочатку        полк Котовського ударив у фланг колони і відрізав його від головних сил. Але дві роти Тютюнника взяли «червоних» у перехресний вогонь. Та все ж чисельна перевага далась взнаки. Тютюнниківці змушені були відступити в бік болота, прорватися        через  яке вдалося небагатьом. Лише сотні бійців на чолі з Тютюнником пощастило пробитися і дістатися врешті Польщі. Ті, що залишилися, билися відчайдушно, і лише коли ситуація стала безнадійною, склали зброю. Близько п'ятисот українських бійців потрапили в полон. Решта полягла в нерівному бою.


Бранців конвоювали до містечка Базар і замкнули в церкві. Загиблих поховали на околиці. Частину полонених, переважно офіцерів, відправили для допитів до Києва, де згодом розстріляли. Інших 21 листопада вивели за містечко, наказали викопати яму і зачитали ухвалу надзвичайної комісії: «Руководствуясь вєлєнієм рєволюціонной совєсті, даби показать всєму капіталістічєскому міру, что власть Совєтов бєспощадно караєт всякого, покушающєгося на єйо мірную работу. Чрєзвичайная пятьорка постановляєт: ліц, пєречіслєнних в пріложенном спіскє, в чіслє 359 чєловєк, как злостних бандітов — расстрєлять».
Полоненим пропонували увійти до складу більшовицького війська, але жоден з них на цю пропозицію не пристав. А коли заговорили кулемети, смертники заспівали «Ще не вмерла Україна».
За успішно проведену операцію Г.Котовського за поданням М.Фрунзе нагородили третім орденом Червоного прапора. А місцем подальшої дислокації для його частин на кілька років став Радомисль. І вже 22 листопада штаб бригади розмістився на Присутственій вулиці, в колишньому особняку лікаря Любинського (нині приміщення «швидкої допомоги»). Сам «легендарний комдив» квартирував у будинку на вулиці Вокзальній, що й досі зветься його іменем, а про перебування там Котовського нагадує меморіальна дошка.
А от пам'ять про страчених у Базарі українських бійців усіляко замовчувалась і приховувалась. Хоча сховати від очей два величезних курганних могильники було непросто. Втім, за радянської доби згадування про ті жертви вело на Соловки, Гулаги або ще деінде.
Нищівно присікли спробу українських патріотів пом'янути полеглих двадцять років потому в листопаді 1941-го й німецькі окупанти, заарештувавши і стративши біля семисот учасників поминальної акції. Багатьох з них ув’язнили у концтаборі в Радомишлі.
Не вдалось належним чином вшанувати загиблих і в 1990-му році, коли на хвилі національно-демократичного піднесення було впорядковано могили, поставлено хрести.
Провести жалобний мітинг перешкодила місцева влада. І лише через рік в умовах незалежної України пам'ять про жертви братовбивчої війни було пошановано за всіма чинними канонами.

Газета "Зоря Полісся", 11 грудня 1996 р.