пʼятницю, 20 грудня 2019 р.

Ім’я, що вимовлялося з пошаною


Третього березня 1946 року в Кримку співробітники НКВС заарештували ксьондза Войцеха-Мартиніана Дажицького. Енкеведисти знали, що застануть його на місці, адже була неділя, коли священик, який доносив слово Боже католикам кількох районів Київської та Житомирської областей, зазвичай проводив Святу Месу в місцевому костелі св.Антонія. Інкримінували йому традиційну ще з лиховісних 30-х статтю 54-10 (антирадянська агітація та пропаганда).
Коли парафіяни спробували дізнатися, за що ж заарештували їхнього панотця, адже він нічого поганого не вчиняв, у відповідь почули, що його провина не в тому, що він зробив, а в тому, що здатен був зробити.
Біограф В.Дажицького Леон Карловіч у присвяченій йому книжці «Тернистий шлях» зазначає, що згодом кримоцький ксьондз оповідав про ті жахливі часи та події навіть з гумором, наводячи поширений тоді анекдот. Йшлося в ньому про трьох поліцейських, що сперечалися, хто з них спритніший у розкритті злочинів: американський коп, німецький поліціянт чи радянський міліціонер. Американець сказав, що впорається за місяць з часу скоєння злочину, німцеві – знадобиться два тижні. А от чекіст похвалився, що розкриє все ще за місяць до того.
Попри те, що подібні справи фабрикувалися й розкручувалися доволі швидко, п’ять місяців, упродовж яких велося «розслідування», були для священнослужителя важкими й виснажливими. Суто релігійна діяльність юридично в СРСР не заборонялась, тому протокольно її назвали підбурювальною, «аргументуючи» це створенням не тільки в Кримку, а й довкруж, молитовних розарійних кіл, що вже виглядало заколотницькою релігійною агітацією. «Вагомими аргументами» для сторони звинувачення, яка вимагала для підсудного 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах, стали також «зрада батьківщині» та «причетність до Армії Крайової». «Зрада», на думку «слідства», полягала вочевидь у тому, що священицький сан ксьондз Дажицький отримав у 1943-му в окупованому Львові, де й почав душпастирську місію. У такий же спосіб «притягнуто» було й тезу про співробітництво з польським військом. А ще у помешканні кримоцького священнослужителя знайшли книгу А.Міцкевича «Діди», яку визнали антирадянською.
З житомирської в’язниці отця Мартиніана за вироком повноважного представництва Житомирської особливої наради відправили на далеку Колиму, де на нього чекали жахливі рабські умови, нелюдська праця, голод і холод…
*     *     *
Народився Войцех Дажицький 14 лютого 1918 року на Галичині в польському сільці Ягела в боголюбивій хліборобській родині. Був у ній наймолодшим, зростав, до того ж, хворобливим. Проте здолав хворобу й загартувався, відчуваючи, що доведеться долати чимало випробувань, адже обрав шлях служіння Господові. Закінчивши школу та гімназію, Войцех продовжив навчання в Колегіумі Ордену Бернардинів, де став братом Мартиніаном. Під цим ім’ям після закінчення духовної Семінарії і був він рукопокладений у священика. Свою пастирську службу починав в Одесі. А в жовтні 1944-го ксьондза Дажицького направили нести слово Боже на Житомирщину та Київщину. Осів він у Кримку, проте під його впливом перебувало десять довколишніх тодішніх адміністративних районів: Радомишльський, Потіївський, Малинський, Чоповицький, Брусилівський, Макарівський, Іванківський, Розважівський, Хабенський, Чорнобильський. І на весь цей обшир – лише два храми. Третій стараннями о.Мартиніана в 1945 році відновився в Радомишлі, щоправда ненадовго, бо через вісім років у ньому, перебудованому, відкрили будинок культури. Решта парафій гуртувалась довкола звичайних помешкань парафіян.
Добиратися до них без транспорту було майже неможливо. А який був тоді головний траспортний засіб на селі? Звичайно, гужовий. Відтак придбав собі ксьондз коника. Звали його Орликом, як розповідає дослідниця кримоцької минувшини Станіслава Горай. Називає вона й тих, хто був опорою й підтримкою отця Войцеха-Мартиніана під час його перебування в селі – Вацлав Клюско, Людвіг Сичевський, Цезар Бернацький, дід Матковський. А ще тодішні хлопчаки – Климентій Левківський, Зигмунт Шатило, Янусь… Дехто з них поруч зі ксьондзом ось на цій світлині, що збереглась в родині Левківських.


Є також знімок, де Дажицький верхи на Орлику.


«Він працював старанно, жертовно і вкладав серце заради кожної людини, навіть якщо хтось і не був католиком, – пише про кримоцькі роки священика Л.Карповіч. – Усі були для нього близькими, кожного він обдаровував приязною усмішкою та сердечною турботою. Тож нічого дивного, що до сьогодні на цій території ім’я Войцєх (з хрещення) незламного монаха бернардина вимовляється з пошаною».
Звісно, що така шана і відданість не могли не дратувати компартійну владу.
*     *     *
З ув’язнення Вацлава Дажицького звільнили достроково – на рік раніше, ніж це передбачалося покаранням. З вірою в серці він мужньо подолав усі жахіття та злигодні колимського табірного життя. Найбільше отець Мартиніян прагнув повернутися до Кримка, де, був певен, на нього чекали і надзвичайно зраділи б його поверненню. Але за вироком суду, окрім заслання, Дажицького позбавили на 5 років права проживання в межах своєї парафії. До того ж давню і знану культову споруду в Кримку комуністична влада саме в ті роки закрила та згодом зруйнувала. Відтак вирушив він спочатку у Вільнюс, де насамперед вклонився тамтешнім католицьким святиням, а затим дістався до Львова. Там отримав благословення служити на Вінницьких теренах – у Мурафі, Барі, а потім у Городківці, де й правив, поки було сил. Його вважали одним з найавторитетніших католицьких священиків України.


Зустріч В.-М.Дажицького у Ватикані зі Св. Іоанном Павлом ІІ.

Відійшов Вацлав-Мартиніан Дажицький у вічність 2009 року, 2 липня. Ця дата, до речі, була знаковою для нього. Якраз цього дня він відзначав свої монаші іменини, а у 1952-му був звільнений з табору.
У Кримку костел відродили у 2008-09 рр. Тож повертаються до цього поліського села його давні духовні традиції, повертаються імена й тих, хто їх упродовж віків та років оберігав, зміцнював і множив.


Сучасний костел у Кримку. Світлина 2013 р.

Газета «Зоря Полісся», 20 грудня 2019 р.