Застереження з Крутів

 

«Сумно зустрічав український Київ новий 1918 рік. З півночі і сходу насувалися на Україну банди червоних завойовників. Цілий край в обіймах анархії. Нарешті і в самому Києві щодня можна було сподіватися повстання. Але що було найгірше, то повна відсутність власного війська, відсутність хоч найменшої можливості поставити опір анархії. Тодішній український уряд безнадійно проґавив момент національного підйому, який охопив маси українського вояцтва, коли можна було створити дійсну українську армію.

Щоправда, було багато полків з більш чи менш голосними назвами, але ж на той час від них залишилися лише жменьки старшин. Ті ж з них, які залишилися в більш повному складі, були вже цілковито збільшовичені. І лише в останній мент, коли катастрофа була вже неминуча, дехто з державних українських мужів схаменувся і почали наспіх творити нові частини, але було вже запізно. Все, що було ліпшого і здисциплінованого з-посеред козацького контингенту, розбрелось домів, лишилися старшини та юнаки, з котрих на скору руку зорганізовано нечисленні відділи і вислано проти ворога…»

Так описує у своїх споминах ситуацію у Києві напередодні вікопомного Крутського бою один з відомих його учасників Ігор Лоський. Ці свідчення є надзвичайно цінним і вагомим джерелом для дослідження та відтворення якомога повної картини того, що сталося 29 лютого під станцією Крути, що відтоді вважається символом стійкості та мужності українців у протидії московським окупантам.

 

Гімназист Ігор Лоський.

У ту пору Ігор Лоський навчався у Другій Українській гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, учні якої за прикладом студентів київських університетів св. Володимира та новозаснованого Українського народного долучилися до зорганізованого Студентського куреня Січових Стрільців. Кілька днів тривала для них вишкольна муштра під орудою кількох вояків-старшин, що пройшли через горнило Великої війни, яка тоді палала на світових просторах.

Відтак новоспечені новобранці всілися на потяг і рушили навстріч «червоним» московським зайдам. Отаборившись на станції Крути, українські сили сформували розвідку, варту і, готуючись до неминучого бою, рили окопи.

Як згадував Лоський, десь біля десятої ранку з’явилися ворожі групи, і водночас більшовицька артилерія почала обстріл – доволі інтенсивний, але в такій же мірі невдалий: снаряди лягали у полі. Натомість єдина українська гармата била влучно. Добре відстрілювались і бійці. Гірше було зі студентами, багато з яких не вміли стріляти й швидко вистріляли всі набої. Штаб на ту пору вже відступив до Ніжина разом з амуніцією.

Без набоїв кулемети оборонців Крут швидко замовкли, і вони мусили відступати – подеколи у метушні та безладі. Зрештою тим, хто міг бачити картину бою, вдалося дістатися до потяга, що стояв за пару кілометрів від станції. Ті, хто не знав, що станція вже зайнята ворогом, були оточені. Студенти намагалися пробитися, але то вже було неможливо. Кількох з них більшовики закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила в полон, де зазнала тортур і страт.

Ігор Лоський у Крутському бою дістав важке поранення. Його, проте, вдалося перевезти до Києва.

Одужавши, він працював у Міністерстві закордонних справ УНР. А після поразки Української революції 1917-22 рр. перебував в еміграції. Брав активну участь в українському громадському житті, вів наукову й викладацьку діяльність, досліджував зокрема історію Гетьманщини XVII- XVIII століть. У 1936-му 35-річним раптово помер, через три роки за смертю батька.

Його батько, до речі, теж був науковцем і так само відданим українській справі. У пору української національно-визвольної революції 1917-1922 років Кость Володимирович Лоський брав участь у створенні та становленні Української Центральної Ради, працював у її Генеральному секретаріаті, а також міністерстві зовнішніх справ. У 1918 році його призначили послом у Фінляндії, Швеції та Норвегії. Цю дипломатичну місію він виконував і за Української держави, і за Директорії. Затим осів у Празі, де викладав в Українському вільному університеті, невдовзі як професор римського права став у ньому деканом правничого факультету та проректором.

Кость Лоський (Кость Вишевич).

Цікаво, що ряд його наукових та дослідницьких праць підписані псевдонімом «Кость Вишевич». Що зашифрував учений під цим найменням, зостається загадкою. Проте для мешканців нашого Полісся у ньому, безумовно, вчувається натяк на здавна відоме на Радомишльщині село Вишевичі. Тим паче, що певні підстави для таких паралелей проглядаються.

Як свідчать архівні й писемні джерела, у 1884 році інженер Київського округу шляхів сполучень, колезький радник Аполон Лоський за 17 тисяч рублів викупив у Товаристві взаємного кредиту заставлені  маєтності, що охоплювали 818 десятин орної землі, 1738 – лісу і 231 – неугідь у селах Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця та Осів. У маєтку, вже як означений у тогочасних реєстрах поміщик, він розгорнув активну господарську діяльність. Зокрема, зберігаючи інженерну жилку, 1888 року збудував прибутковий винокурний завод з річним виробництвом 14350 відер спирту. 

Втім господарював недовго: після тяжкої хвороби у 1900-му відійшов у світ інший. Натомість його вишевицькі володіння спадкоємці продали. Чи були вони родичами з українськими патріотами Лоськими, наразі невідомо.

*     *     *

А слова, якими Ігор Лоський описав ситуацію 1918-го року, надто нагадують сьогоденні нехтування захистом української вітчизни і турботою про власне військо з подібними гіркими й трагічними наслідками: «Спомин про крутську трагедію мусить лишитись як грізне memento нашого українського невміння організувати ті моральні сили, які в українстві є».

 

 

Газета «Зоря Полісся», 16 лютого 2024 р.

 

Радомишльські «морженята»

 

Водохреща, що багатьма нашими краянами відзначається вже 6 січня – за Григоріанським календарем, у 2024-му, як і роком раніше, не було таким щедрим на купання у крижаній воді чи обливання водою просто неба. У військову пору – не до того. Водночас зимова світлина, яка зберігалась у родинному альбомі радомишлян Стеценків, нагадала про таку звичку дещо в інший спосіб. На ній – увічнено радомишльських купальників-«морженят», що обливали одне одного в міському парку. Тут свого часу діяв фонтан (працював він, звісно, влітку), де у бетонній чаші «плескалися» двійко скульптурних хлопчиків.

Це був типовий витвір радянського гіпсово-бетонного «соцреалізму», бо подібні дітлахи слугували неодмінним антуражем парків, скверів та їм подібних місць відпочинку. Як і хрестоматійні дівчина з веслом або атлет – дискобол чи списомет.

Власне, і в самому Радомишлі таких було декілька. Окрім парку, «купалися» дітки у колишньому сквері, що на його місці зараз міський меморіал.

 

А ще – у парку-садку, що в 1930-ті був облаштований біля тодішнього Піонерпалацу на вулиці 25-го жовтня (нині – Старокиївська). Цю будівлю спалили гітлерівці у грудні 1943-го, не потрібним згодом став і садок біля нього.

 

Всі вони вочевидь – ровесники. І жоден дотепер не «дожив». Фонтан у сквері розібрали під час будівництва меморіалу, а двійко інших зруйнувалися.

Втім сліди «піонерського» збереглися. Мешканці сусіднього будинку розповідають, що водогоном, підведеним до фонтану, вони тривалий час користувалися, допоки вода в ньому не обліковувалась. А нині вже така собі декоративна клумба у чаші нагадує про предмети і справи днів, що давно минули…

 

Газета «Зоря Полісся», 2 лютого 2024 р.

 

Газета – наш незмінний літописець. Поки що…

 

Якось один із завсідників популярної соцмережі, коментуючи моє краєзнавче дослідження, що стосувалося певних літописних свідчень, поцікавився: а чи веде хтось нині сучасний літопис Радомишля? Відповів йому, що, звісно, такої професії як літописець тепер не існує. Проте події, що відбуваються на Радомишльщині, усякчас ретельно фіксуються. Таку функцію тут виконує місцева газета, і робить вона це майже безперервно, починаючи з 1912 року, коли в місті започаткувалося видання «Радомислянін». Його справу продовжили газетні наступниці, що були у першому своєму десятилітті «повітовками», а затим протягом майже сторіччя «районками».

У різні періоди, з огляду на періодичність виходів на тиждень, це був п’яти-, чотири-, три-, дводенник, з 2006-го – тижневик, а перерви 1917-1922, 1924-1931, 1941-1944 років, пов’язані зі суспільно-політичними потрясіннями чи пертурбаціями.

Втім і в ці проміжки, інформація про примітні події на Радомишльщині час від часу в періодиці подавалась. Про них повідомляли губернські, окружні, обласні, республіканські видання. Звісно, обмежено й вибірково, позаяк можливості місцевої преси у висвітленні довколишнього життя значно ширші. Разом з тим з цензурних причин ті чи інші події та явища таки залишалися поза увагою. Так було і в імперські, і в радянські часи, подеколи й у новітню пору. Позаяк з роками, коли завіса таємності знімалась, нащадки таки оприлюднювали замовчувані раніше факти.

Тож обов’язки «літописця» газетярі виконували й виконують справно. Недарма один із широковживаних синонімів до слова «газета» має означення «часопис», що за сутністю цілковито ототожнюється з «літописом».

В музейній кімнаті редакції газети «Зоря Полісся» дотепер зберігаються підшивки цього видання та його попередників від 1945 року. Є окремі примірники газет попередніх років. Тимчасом існує свідчення, що колись тут були навіть зшитки «Радомисляніна», але в пору, коли редакційні приміщення опалювалися грубками, через недогляд прибиральниця пустила унікальне зібрання на розпал.

Зрештою примірники радомишльських газет зберігаються у державних книгозбірнях (Книжковій палаті, національних бібліотеках), держархівах.

Рік 1945-й додався до літописного газетного реєстру лише нещодавно. У 2023-му, дякуючи краянинові Василеві Старжинському, до Радомишля повернулась ця частинка його історичного літопису – підшивка районної газети «Соціалістична перемога» за 1945 рік. Тож на втіху поціновувачів нашої минувшини зафіксовані в газеті літописні свідчення тогочасного (і не тільки) життя стають доступнішими ще на один рік.

З газетних публікацій 1945-го. 

Кілька років тому вийшла друком книга дослідників-радомишлян Валерія Фісуна та Руслана Майстренка «Радомисль 1919-1923: життя на межі смерті». У ньому за літописною традицією докладно подано хронологію подій, що відбувалися в ті роки на радомишльських теренах. Як зазначено в анотації до цього монографічного дослідження, висвітлена у ньому історія краю «базується на інформації з газет [зокрема й радомишльських] 1919-1923 років, а, отже, автори послуговувалися винятково фактологічним матеріалом».

Примітно, що віднайдено ними невідоме раніше друковане видання, що виходило в Радомислі. Притому – україномовне.  У травні 1920 року з відновленням у повітовому місті влади Української народної республіки її місцеві органи почали видавати тут газету «Громадська думка». На жаль, з черговим наступом червоних російських військ і новою більшовицькою окупацією краю цей процес, ясна річ, припинився. Наразі відоме число газети за номером 1 від 18 травня 1920 року, що додає літописних свідчень з тогочасного життя Радомишльщини.

Газетний літопис відчутно прислужився історику та краєзнавцю Геннадію Цвіку у створенні ґрунтовної «Історії Радомишля». У цій фундаментальній праці, що вже побачила два видання, практично увесь повоєнний період (з 1945 року й дотепер) рясніє посиланнями на публікації місцевих газет – передусім «Соціалістичної перемоги» та «Зорі Полісся».

Власне, історико-краєзнавчі пошуки не можуть не спиратися на газетні чи їм подібні свідчення, що є вагомими й невід’ємними віддзеркаленнями конкретного історичного періоду.

Чого гріха таїти: у сьогоденні газети свою популярність поступово втрачають. Головним джерелом інформації для читачів дедалі більше слугує інтернет. Хоча для багатьох представників старшого покоління друкована преса була й залишається важливим та незамінним джерелом.

Роздержавлення, що ставило за мету позбавити видання «засновницького цензора», натомість лишило газети вагомої матеріальної бюджетної підтримки. Відтак з року в рік зростає реєстр видань, що за браком коштів наказали довго жити. Ось і з початком 2024-го в Житомирській області припинили існування одна з найдавніших обласних газет «Житомирщина» та п’ять «районок». Тож відповідні регіони зосталися без своїх «літописців».

«Зоря Полісся» завдяки підтримці передплатників поки ще тримається. Слід сподіватися, що така підтримка й надалі буде свідомою, а «літописні» (і не тільки) традиції продовжуватимуться. Подбаймо про спадок, що його залишимо нащадкам.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 6 січня, 2023 р., 5 січня 2024 р.