пʼятницю, 26 грудня 2014 р.

Хай бережеться пам’ять про полеглих


Після першого листопадового вигнання з нашої землі гітлерівських окупантів ворогові вдалося сконцентрувати значні сили і внаслідок потужного контрудару посунути радянські війська в бік Києва. Проте 16 грудня угруповання Першого Українського фронту почали Житомирсько-Бердичівську наступальну операцію. Місцем її головного удару став плацдарм Радомишль – Брусилів. Кровопролитні бої точилися тут за кожен клаптик рідної землі, за кожен населений пункт, де з надією вслухалися у наближення фронту, сподіваючись на остаточне вигнання ворога і повернення до мирного життя.
Так само чекали цього у Кичкирях. Бо окупанти, серед них між тим був і підрозділ «власовців», схоже, не збиралися залишати село. Вони лаштувалися до зустрічі Нового року, споряджали ялинку, готували наїдки до святкового столу.
Того грудневого дня жителі Кичкирів помітили чотирьох радянських вояків, вочевидь розвідників, що вийшли з лісу і полем біля сільського цвинтаря рушили в бік села. Та тут на них чекала замаскована за деревом ворожа засідка, що взяла бійців «під приціл». Кичкирівці намагалися подати своїм якісь сигнали, знаки, але – марно. Коли розвідники підійшли майже впритул, гітлерівські кулеметники відкрили вогонь.
Одного вояка куля скосила відразу, другого дістала біля невеликого ярка, вже як бійці почали відходити до лісу. Третій, хоч як намагався запобігти обстрілу, впав майже біля рятівного узлісся, до якого дістався і врятувався лише один боєць…
- Обставини того трагічного воєнного епізоду розказувала мені колись моя мати, - розповідає місцевий підприємець Олександр Олійник. – Вона крім того повідала, що двох вояків поховали на кладовищі, а третього – в лісі. В моїх дитячих спогадах – перепоховання полеглого на цвинтарі до двадцятиріччя Перемоги. Тоді, до речі, односельці, які перепоховували останки, казали, що загибла була жінкою, це вони визначили по довгих косах…
На жаль, усі троє залишилися невідомими, як і тисячі інших радянських бійців, що лежать повсюдно у нашій землі у братських чи одиночних могилах. І воздають їм вдячні краяни свою вікопомну шану.
От і у Кичкирях цьогоріч вирішили впорядкувати могили загиблих у тому трагічному бою, бо дерев’яні надгробки з часом стліли і зруйнувалися. Сільська рада виділила десять тисяч гривень на виготовлення і встановлення гранітних обелісків, а виконав роботи О.Олійник.
Потому під час сільської толоки з упорядкування погосту гуртом вшанували пам’ять загиблих вояків. І хай бережеться вона для нащадків.



Газета «Зоря Полісся», 26 грудня 2014 р.



неділю, 21 грудня 2014 р.

Стаж, гідний пошанування


Майже 30 років (!), з 1879 до 1907 (з невеликими перервами), обіймав посаду міського голови повітового міста Радомисля Никодим Оксентійович Гарбаров.

Здавна відомий у Веприні рід Гарбарів, славних представників прадавнього промислу – гарбарства. Гарбарами називали ремісників, які займалися вичинкою шкіри.
Від своїх пращурів успадкував не лише прізвище, а й справу, якою вони одвіку промишляли, вепринець Оксень Дійович Гарбар. Щоправда, прадідівське прізвище у нього згодом дещо змінилось на російський манер – Гарбаров (подекуди його писали і як Гарбарев).  Між тим цю гілку роду називали ще й Дійовичами (Диїчами), таке прізвисько зустрічається в ряді тогочасних документів.
У 1836 році в Оксеня Дійовича і його дружини Антоніни Матвіївни народився син Никодим, котрий, здобувши домашню освіту, пішов потому на вільні хліби і виявив неабиякий підприємницький хист. Згодом він, маючи ценз київського міщанина, а затим – купця, повернувся до промислу предків і порядкував на придбаному батьком невеликому шкірзаводі на хуторі, що виник на річечці Сухарці на південній околиці Радомисля.
Підприємство це наразі стало провідним у місті. Станом на 1875 р. тут за рік перероблялося 1000 волових шкір, 600 – яловичих, річна продуктивність становила 1600 рублів, працювало на заводі 12 робітників.
Щоправда, на ту пору Никодим Гарбаров був уже одним з найвпливовіших можновладців повітового Радомисля, недарма ж 1879 року містяни обрали його міським головою.

НА ХВИЛІ САМОВРЯДНИХ РЕФОРМ

Реформа 1861 р. відома широкому загалові передусім відміною кріпосницького права. Проте вагомими її складовими були й запроваджені в містах Російської Імперії початкові засади місцевого самоврядування. З 1862 року скасовуються городницькі правління, призначувані «згори», натомість головною управлінською посадою в містах стає обраний громадою міський голова, який водночас очолював і міську управу – виконавчий орган міської думи. За городовим положенням 1862 року голову обирали на чотири роки з числа гласних міської думи, що формувалась з різних міських станів – дворян, міщан, купців, ремісників тощо. Кандидат на посаду міського голови тимчасом повинен був володіти майном не менше, ніж на 15 тисяч рублів. Такий ценз Никодиму Гарбарову цілком забезпечувався успадкованим від батька шкірзаводом, а ще - земельними володіннями, які належали родині навколо Радомисля та в інших місцевостях повіту – у Киянці Потіївської волості, Лазарівці – Брусиловської, Романівці – Водотийської.
Вочевидь саме відтоді «батьками міста» почали називати найзаможніших городян, які передусім визначали шляхи розвитку свого оселеного пункту й фінансово його підтримували.
Після запровадження городового положення 1870 року перелік жителів міст, що отримували виборчі права, розширився. Дещо змінилась і виборча система. Проте очільники міста, що обиралися за цими положеннями, довго у кріслі голови чомусь не затримувалися. Приміром, у 1878 році склав свої повноваження Онуфрій Івашкевич. «Київські губернські відомості» з цього приводу писали, що без докору сумління голова призначав собі й оточенню нагороди та чимале утримання, обтяжуючи місто боргами, ще й спромігся вкрасти з міської казни 143 рублі (їх з нього, до речі, таки стягнули).

«ВИНЕН ГАРБАРОВ, БО ПОСКУПИВСЯ НА ХАБАРЯ!»

У 1898 році сталась подія, яка надзвичайно вплинула на розвиток регіону, суттєво змінивши акценти у розвитку його окремих територіальних одиниць: почалося будівництво залізниці Київ-Ковель, значна частина якої проходила Радомисльським повітом. Істотно позначилась вона й на авторитеті міської влади, щоправда, з негативного боку. Бо у самому Радомислі ця новина викликала значне невдоволення і розчарування. Адже, попри очікування і сподівання міських обивателів, залізнична колія оминала повітовий центр. Містяни відразу визначили «стрілочника» в особі міського голови: мовляв, поскупився Гарбаров на хабарі проектувальникам, от і лишилося місто без залізниці.
Наразі у нове ХХ століття Радомисль увійшов з новим міським головою. За підсумками виборів 1899 року цю посаду здобув Феодосій Гринцевич. Проте сподівання, що його молода та енергійна управлінська команда, як її авансували  радомисляни, змінить ситуацію, теж не справдилися. І справдитися аж ніяк не могли,  адже проектувальники залізниці  одразу й однозначно довели до відома радомисльських чиновників, що спрямування дороги через Радомисль неможливе, адже призведе до значних витрат на будівництво та подовжить його терміни. А враховуючи те, що ця сталева магістраль мала насамперед військове призначення, жодні соціально-економічні чинники перспектив розвитку регіону до уваги не бралися.
І у 1902 році гудок першого паровоза на уведеній в дію гілці Київ-Коростень пролунав аж за двадцять п’ять верстов від повітового міста, лише на найближчій до нього станції Ірша.
Тож аванси виявились марними. Наразі очолювати місто у наступному чотириріччі знову довірили, як мовиться, досвідченим і перевіреним. У 1903 році крісло міського голови Радомисля вкотре обійняв Никодим Гарбаров.
Та незважаючи на покладені ним чергові сходинки у розвої міста, стрімкий соціально-економічний розвиток потребував нових ідей і нових сил. Продукувати їх 70-річному радомисльському очільникові вже було важкувато, а тому та каденція виявилась для Никодима Оксентійовича останньою.
Втім перелік його добрих справ і звершень у літописі міста чималий.

«І КОЖНОМУ ВОЗДАСТЬСЯ ЗА ЙОГО СПРАВАМИ…»

За часів головування Никодима Гарбарова в Радомислі було збудовано Свято-Миколаївський собор, єврейську синагогу, земську лікарню. У місті відкрилися ряд навчальних закладів, серед яких - міське чотирикласне училище (у його приміщеннях нині – школа №3). У Радомислі почалися роботи з централізованого водопостачання та електрифікації. Розвитку підприємництва сприяли засновані тут «Громадський банк» і «Радомисльське товариство взаємного кредиту». У 1906 р. запрацював пивоварний завод Альбрехтів і Тайферта, від якого веде свій початок сучасний «Пиво-безалкогольний комбінат «Радомишль».
На землях села Папірня, що належали Гарбарову, оселились німецькі колоністи, заснувавши однойменну колонію. Міський голова сприяв папірнянським колоністам у відкритті в селі німецької школи.
Чисельність населення у місті з 1879 до 1907 р. зросла з 8,58 тисячі жителів до 14,45. Радомисль з року в рік розбудовувався і розвивався.
Тож невипадково про Никодима Гарбарова залишились добра слава і вдячні відгуки городян.
Він був удостоєний звання потомственого почесного громадянина, яке надавало ряд переваг і привілеїв не лише йому, а й успадковувалося нащадками.
Тривалий час Гарбаровим хутором називали місцевість понад Сухаркою, де містилась шкіряна мануфактура Гарбарових, хоча станом на 1916 р. у цій місцевості працювало 15 шкірзаводів різних власників. У ХІХ столітті ця околиця мала назву хутір Диїча (Діїв хутір). Там власником було збудовано й невелику церкву в ім’я святителя Миколая.
Вочевидь саме на честь міського голови з 30-річним стажем Радомисльська міська управа назвала одну з новозабудованих на початку ХХ століття вулиць міста Никодимівською (нині – Червоноармійська). До речі, паралельна з нею Пролетарська мала первісну назву Феодосійська, вказуючи вже на наступного очільника міста - Феодосія Гринцевича.
Самі Гарбарови, між тим, спочатку мешкали у власному будинку на хуторі, а згодом оселились на Великій Житомирській  (цей будинок зберігся до наших днів, нині він за номером 44).
Продовжили батькові справи його старші діти. Родина, слід сказати, була багатодітною. Никодим Оксентійович тричі брав шлюб, двічі він удовів.
Старший син Олексій, щоправда, став військовим. Євген, що мав чин колезького реєстратора, був  членом повітової землевпорядної комісії, входив до правління місцевого комітету Червоного Хреста, був нагороджений орденом святого Станіслава. На жаль, у 1912 р. у розквіті сил через хворобу в 45-річному віці він передчасно пішов з життя.




Родинні поховання Гарбарових на старому православному цвинтарі Радомишля.

Донька Марія працювала наглядачем Радомисльської жіночої гімназії. Георгій, що успадкував від батька шкіряне виробництво і порядкував на землеволодіннях, був гласним міської думи.
Та й сам Никодим Оксентійович громадських діянь не залишив.  Він обирався міським, земським гласним, входив до повітового комітету у справах земського господарства, тривалий час був членом правління місцевого комітету Російського товариства Червоного Хреста. Це ще раз переконливо засвідчувало його непересічний авторитет серед радомислян, що впевнено тримався майже чотири десятиліття.
На схилі літ Никодим Гарбаров відійшов від міських справ і здебільшого мешкав у мальовничих маєтностях у Лазарівці. Втім революційний вир 1917-го і наступних років  поміщика Гарбарова не обминув. У серпні 1918 р. селянський натовп напав на його маєток, відібравши у господаря зброю, «аби не пручався». Затим поміщицькі землі були розподілені поміж біднотою.
Скінчив Никодим Оксентійович Гарбаров свій земний шлях 21 липня 1926 р. Його надгробок зберігся у Радомишлі поруч з похованнями рідних на старому міському кладовищі.


Ось у цій місцині,  що на сучасній радомишльській вулиці Мічуріна, діяв колись шкірзавод. Тут ще проглядаються у воді залишки паль. Побудував підприємство 1834 року тодішній міський голова М.Ренке. По його смерті перейшла ця мануфактура до Дійовичів-Гарбарових. Навколо підприємства почав його працівниками розбудовуватися хутір, що в різні часи мав назви Диїча, Гарбарова, Незаможник, Мічуріна, Соснова Поляна, а по народному його ще називають Третім хутором. За Списком населених місць Київської губернії 1866 року тут обліковувалося сім дворів, у яких мешкав 41 житель (23 чоловіки і 18 жінок, 32 українці і 9 поляків), що належали до міського стану. Будівля за долиною – колишній будинок Гарбарових. За спогадами місцевих жителів, у ньому мешкали дві доньки Гарбарова, обидві були незаміжніми, після встановлення Радянської влади і націоналізації підприємства вони виїхали з Радомишля. А в хатині потому працювала початкова школа.

Газета «Зоря Полісся», 19 грудня 2014 р.

  




пʼятницю, 5 грудня 2014 р.

«Без минулого не буває майбутнього»

- каже народна мудрість. Тож зростати і розвиватися громада повинна спираючись на попередній досвід, та задля цього його треба принаймні знати.

Таку давню істину у Раковичах не лише засвоїли а й узяли на озброєння. Нині це село одне з небагатьох, де створений і функціонує музей історії розвитку місцевої територіальної громади.

Його натхненником і популяризатором став сільський голова Олександр Марчук, вдруге обраний очільником села у 2010-му­­.


А вже через рік за ініціативою колективу Житомирського військового інституту в Раковичах було встановлено пам’ятник Герою Радянського Союзу Івану Туркеничу, який у 1943 році відзначився тут звитягою у кровопролитних боях на легендарному Рубежі мужності, одним з форпостів якого якраз і були Раковичі. Керівництво села уклало з військовиками угоду про проведення на теренах сільради пошукової роботи про ті вікопомні події, пролунала від гостей і пропозиція про створення відповідної музейної кімнати.
Потому до дослідження місць колишніх боїв долучилися пошуковці Всеукраїнського об’єднання «Пошук». До них охоче приєднався й сільський голова. О.Марчук, до речі, колишній правоохоронець, тож військова тема йому близька й зрозуміла. Відтак знайдені артефакти часів Другої світової війни поклали початок музейній експозиції.


Проте разом з першими суто військовими знахідками сімдесятилітньої давнини почали з’являтися й інші, сповна підтверджуючи тезу, що історія у нас давня, як цей світ. Нині у сільському музеї представлені знайдені у раковицькій землі зразки речей побуту, реманенту, врешті й тієї ж зброї кам’яного і бронзового віку, трипільських часів, князівської й козацької доби, ХVІІ-ХІХ століть. І хоча офіційні перші писемні згадки про село датовані ХVІ століттям, віднайдені тут речі промовисто вказують, що життя на цих теренах вирувало з прадавніх часів. Промовистим підтвердженням цьому стали виявлені сліди поселення часів Київської Руси.
Наразі музей повноцінно відтворює багатющу спадщину минулої слави і величі краян. У його колекціях привертають зокрема увагу зразки оздоблення кінської упряжі, формених ґудзиків, стародавніх монет, печаток, пломб різних історичних епох.


- Якщо у нас щось тут поки ще не представлено, то тому, що ми його ще не знайшли, - напівжартома зауважує Олександр Сергійович.
Втім чимало вірогідних експонатів музею втрачені вже безповоротно. Приміром, за спогадами сільських старожилів до війни у багатьох родинах зберігалися і використовувалися вироби прадавніх ремесел, домашнього начиння, були фотокартки. У горнилі визвольних боїв усі ті родинні реліквії згоріли разом з обійстями.
Розповідаючи про експонати музею, Олександр Марчук звертає увагу й на таку деталь: чомусь знаходяться на місцевих теренах, скажімо, монети  князівської доби, литовського, польського періоду, коли наші пращури перебували, так би мовити, у Європейському просторі. І зовсім не зустрічається таких знахідок часів Російського панування, вказуючи, вочевидь, на відповідний рівень життя краян. Водночас це є нині певним дороговказом для сьогоднішнього нашого цивілізаційного вибору.


У музеї вже побувало чимало делегацій, груп, у тому числі й ближнього зарубіжжя.


Водночас з окремими «гостями» тут воліли б не зустрічатися. Йдеться про так званих «чорних» археологів, які вподобали ці історичні місця. 
Тож пам’ятаючи про минувшину, раковичани прокладають місток і у майбутнє.
Окрасою та духовним центром села невдовзі стане церква, що споруджується громадським коштом. 


Відроджуються тут давні пісенні й музичні традиції, поступово розв’язуються соціально-економічні проблеми.
Відтак віриться, що коли живе повноцінним життям громада, житиме й село.

Газета «Зоря Полісся», 5 грудня 2014 р.