понеділок, 14 січня 2002 р.

Повернення Івана Огієнка


Ці пожовклі від часу газети під назвою «Радомыслянинъ» у Радомишльському краєзнавчому музеї привертали увагу давно. Відтак повсякчас із цікавістю вдивлявся у стулені склом примірники, читаючи колишні назви вулиць повітового центру, визивні рекламні оголошення, у яких пропонувалися городянам та жителям повіту найрізноманітніші товари й послуги, що навіть через десятки років по тому дивують своєю вишуканістю і ассортиментом. Дивна річ ці старі газети, гортаючи які немов поринаєш крізь роки у колишнє життя.
Тож, коли музей постав на ремонт і випала нагода дістати ті давні радомишльські часописи, з неприхованим дослідницьким азартом вийняв їх з-під скла, розгорнув і — був просто шокований, бо побачив під двома публікаціями підпис: Іван Огієнко.
Ім’я цього славного нашого земляка лише за часів незалежної України повернулося до нас у всій величі таланту вченого та педагога, дослідника і митця, державного та релігійного діяча, справжнього патріота України, яким радомишляни можуть цілком пишатися. Адже віднайдені публікації в «Радомислянінє» - промовисте свідчення плідної співпраці І.Огієнка з цією газетою, що видавалась у Радомислі в 1912 — 1917 рр. Воно, до речі, згадується у його творчому доробку. І було, вочевидь, стабільним і постійним. По-перше, дописи Івана Огієнка містяться в обох наявних у музеї номерах (за різні роки) «Радомисляніна». І це, мабуть, не просто щасливий збіг. Бо, і по-друге, одна з публікацій є 28 розділом великої історичної праці «Містечко Брусилів та його околиці», яка друкується з позначкою «далі буде», даючи напрям для подальших пошуків та відкриттів радомишльської огієнкіани.


А й справді: Іван Огієнко таки повернувся в Україну. Але вже тільки своєю багатю­щою спадщиною: науковою, мистецькою, духовною, політичною. Повернувся, щоб по праву посісти чільне місце в когорті українсь­ких геніїв та корифеїв, як історик і публіцист, письменник і мовозна­вець, державний і релігійний діяч.
Головним гаслом його життя було: «Служити народовіслужити Богові». На жаль, упродовж багатьох десятиліть про нього невідомо було на рідній землі, хоча в усьому світі його давно знали й шанували. Адже скарб, залишений ним людству, неможливо оцінити. Це – тисячі книг і статей з найрізноманітніших галузей знань, безліч поезій, прози, драматичних, релігійно-філософських творів, богословських праць, публікацій і спогадів з досвіду розбудови незалежної України, становлення національного війська, освіти, преси, церкви.
Та не з його вини довго не спізнавали Огієнка земляки, а школярі не мали змоги навчатися за написаними ним підручниками і посібниками з мови, історії, користуватися Біблією, перекладеною Огієнком на українську мову. Його ім’я було викреслене інквізиторами комуністичної ідеології з їхнього бачення української історії, щоб узагалі згодом викреслити з людської пам’яті.
Адже могло воно повідати українцям, скажімо, про їх першу народну республіку, про Центральну Раду і Директорію, міністром яких він був. Саме йому згодом передано було ними всю владу, щоб оберігати потім державність України в еміграції. І Огієнко оберігав її, поєднуючи політичну діяльність із релігійною, бо був спочатку висвячений у Польщі в Митрополита Холмського, а затим у Канаді став Митрополитом тамтешньої Української Православної Церкви. Там, на чужині, його й поховали.
В Україні вперше належне віддали йому 1992 року, коли відбулися урочистості з нагоди 110-ї річниці з дня народження. Реабілітований посмертно (це звучить не менш гірко, як і «нагороджений посмертно»), він вернувся додому. Повернувся й на Радомишльщину. Згадані ювілейні торжества проходили в Брусилові. Адже, як записано в церковній метричній книзі, саме в цьому містечку, волосному центрі Радомисльського повіту Київської губернії у січні 2 дня (15 за новим стилем) 1882 року народився майбутній геній. Не в іменитому роду – в селянській родині, син солдата царської армії.
Мав з цього, одначе, пільгу право на безплатне навчання. Цим і скористувався. Бо ще підлітком відчув спрагу до знань, до пошуків відповідей на запитання, які щоденно ставило життя.
Непомітні для стороннього ока таланти, якими наділила Івана природа, розвинулися в Київській військово-фельдшерській школі, Острозькій гімназії, яку закінчив екстерном. А 1909 року він уже випускник історико-філологічного факультету університету в Києві. Витримавши професорські іспити, став викладати в цьому закладі мову й літературу.
На громадських засадах до того ж очолював комісію для відкриття вищих шкіл в Україні (завдяки його піклуванням було засновано університет у Кам’янці-Подільському, першим ректором якого він став). І не тільки вищих. В архівах зберігається його численне листування зокрема і з Радомисльською повітовою владою з приводу відкриття навчальних закладів у Брусилові та інших місцях. Тож невипадково саме Огієнко став міністром освіти в уряді Української Народної Республіки.
Та лише географічною належністю Брусилова до повіту його зв’язки з Радомислем не обмежувалися. Вони були і родинні, і ділові. Уродженкою Радомисля є мати дружини Івана Івановича Акуліна Францівна Литвинчук. Він часто бував у повітовому центрі в справах, мав тісне співробітництво з повітовою газетою «Радомислянін». Тут надрукував свої нариси з історії Брусилова, проанонсував підготовку публікацій з історії Радомишля.
Є у біографії цієї видатної особистості ще один делікатний момент, пов’язаний з Радомислем, обійти який тимчасом неможливо. Йдеться про 1920-й рік, коли Огієнко змушений був емігрувати за кордон. За деякими свідченнями, він нібито вивіз із собою тоді історичні реліквії та унікальні й дорогоцінні речі з Троїцької церкви в Радомислі. До речі, з 1919 року цей храм підпорядковувався Українській Автокефальній Православній Церкві, предстоятелем якої згодом став І.Огієнко. Довгі роки цей епізод на всі боки смакувався навколо особи Митрополита Іларіона (Огієнка). Але чи міг тоді вчинити інакше міністр віросповідань України, бачачи, як нещадно нищиться новоявленою владою все, що стосується культових споруд? Між тим, подальша трагічна доля Троїцької церкви тільки підтвердила найгірші його опасіння.
Відтак, як емігрант, на рідній землі він потрапив до категорії інакомислячих, що розцінювалося за усталеними більшовицькими догмами як зрада. А тому на його адресу вже можна було сміливо чіпляти усіх собак, змішуючи докупи і грішне, і праведне. Час, звичайно, сказав і ще скаже своє. Адже багатюща спадщина та архів Огієнка тепер ретельно досліджуються та вивчаються і в Україні.
Приходять до нас нині книги І.Огієнка. Зокрема й до бібліотек району надійшло кілька примірників його праці «Українська культура» (у ній, до речі, висвітлено деякі цікаві сторінки історії Радомисля та повіту). Вона, за висновками вчених і освітян України, має стати незамінною при вивченні стародавньої української літератури, історії.
Проходять в Україні Огієнківські вечори та читання. На державному рівні засновано щорічну премію імені Івана Огієнка, що за розмаїттям охоплення галузей знань поступається лише Шевченківській. Серед лауреатів цієї відзнаки і наші земляки - ставчанин правозахисник Василь Овсієнко та письменник Микола Ярмолюк.
Широку пошукову та пропагандистську роботу розгорнули створені Товариство Івана Огієнка і Фонд, названий його іменем. В різних куточках України увічнюється пам’ять цієї видатної особистості. На його честь названо одну з новоутворених вулиць і у Радомишлі.
Тож Іван Огієнко повернувся з вигнання як фізичного, так і духовного через стільки літ. І нащадки мають врешті змогу познайомитися з ним.
Він прийшов до нас — прийдемо ж і ми до нього.

Наразі давайте вчитаємося у давні Огієнкові рядки, надруковані в «Радомисляніні», відкриваючи нові цікаві сторінки нашого минулого історії Радомисльського повіту.


Брусилів, як ремісничий пункт.

До питання про відкриття у Брусилові ремісничої школи.

Переді мною лежить книга, стара, проте добре збереглась. Товста в аркуші, у шкіряній палітурці з мідними застібками.
Зусібіч видно, що й готувалась книга з цілковитим усвідомленням серйозності справи, і зберігалась всякчас свято і дбайливо. Книга ця – Статут Брусилівського Шевського славно молодечого цехового братства. Перегортую книгу, сторінка за сторінкою, перегортую повільно й тихо, і не хочеться відриватися від цих пожовклих аркушів, старанно писаних два сторіччя тому.
Вся історія Брусилова - як на долоні.
Коли в кінці XVII століття Брусилів був зруйнований, мешканці його розбрелися світ за очі. Та ледь чвара промайнула, вони знову повернулись до рідних згарищ і заснували «славно молодече братство».
Внутрішнє життя цього братства досить складне, але не менш цікаве та повчальне.
В книжку ретельно записувались усі установлення шевського братства, весь уклад його внутрішнього життя.
Ось постанова дідича Юрія Ольшанського, ось ціла добірка енергійних указів Щенсного Чацького, а ось гуманні заходи знаменитого польського вченого Тадея Чацького. Передбачені всі дрібниці, не забуто жодну рису цехової організації.
І Брусилів з цієї книги постає, як значний ремісничий центр, як складове місце поліських товарів. Тут і шевці, і кушнірі, і смолярі, і ковалі, і ткачі. Цех охопив усе містечко, всі поєднані в одну дружну общину, дисципліна сталева, - про всіх піклується турботливий пан цехмейстер.
І привілеї Брусиловського славно-молодечого шевського братства оберігаються ревно й турботливо, а жоден конкурент з чужого села не принесе сюди свого виробу (якщо день не ярмарковий) під загрозою конфіскації.
…………………………………………….
Від двостолітньої старовини переходжу до непривабної дійсності.
З давнини мешканці Брусилова займаються найрізноманітнішими ремеслами (хліборобством займається тільки обмежена частина його). Усілякі ремесла – це одвічне захоплення брусилівців, освячене за ними цілими століттями.
В колишні часи у Брусилові на повну силу працювали так звані цехи, тобто самоврядні общини ремісників, інтереси яких суворо охоронялися місцевими законами й усебічно заохочувалися. І брусилівцям жилося не бідно й не погано.
Зовсім не те бачимо тепер. Старі цехи розпалися ще з 1861 року, і ремесла в Брусилові не заохочуються. Але давня традиція про ці ремесла ще живе, пам’ять про брусилівців – вправних ремісників ще у всіх на слуху.
І донині у Брусилові широко займаються різноманітними ремеслами, особливо чоботарською та кушнірською справою. Але справи ведуться без знання, ведуться тими ж засобами, що були придатні 100-200 років тому, але цілковито застаріли тепер.
Ось чому заохочення ремесел у Брусилові невідкладна потреба; слід скористатися значним ремісничим матеріалом цього містечка і дати йому відповідне спрямування - в майбутньому безумовно це принесе гарні наслідки. Тільки цим можливо хоч у деякій мірі згладити ту гостру бідноту, в якій опинилися брусилівські селяни, що колись працювали у цеху і не отримали землі.
Запровадження ремісничої школи в Брусилові найкраще відповідало б потребам, що історично склалися не лише в одному Брусилові, але й тому величезному районі, де вони є провідними.

Київ, 6 січня 1914 р.                                                      І.І.Огієнко.

(Газета «Радомыслянинъ», №7 від 15 січня 1914 р..
Переклад з російської В.Молодика).

Газета «Зоря Полісся», 3 березня 1993 р.