«Імена Ти їх, Господи, відаєш»…

  

Коли путівець, що веде до кладовища в центрі Ставків, проминає таку собі «промзону» колишнього місцевого колгоспу, з його лівого боку привертає увагу мов би могильний пам’ятник, встановлений ще за добру сотню метрів до огородженого цвинтаря.

Це справді пам’ятник – меморіальний, і напис на ньому засвідчує: «В пам’ять односельчанам, померлим від голоду 1933 року».

Встановили його у 2009-му. За свідченнями ставчан, саме тут розташовувалося колись сільські могилки, на яких і ховали дев’ять десятиліть тому жертв голодної смерті. Як розповіла колишній сільський голова Ніна Овсієнко, хоронили їх без хрестів і надгробків, хіба що подекуди клали камінець у головах. А в кінці 1950-х колгосп вирішив збудувати на місці поруйнованого кладовища електростанцію.

По кістках померлих топталися будівельники, курсували машини з піском, каменем, іншими будматеріалами. Електростанція, зрештою, пішла в небуття. Разом з кладовищем, яке «посунули» далі. Втім нагадують про колишній цвинтар кілька надгробків, що дивом збереглися.

Марія Сніцаренко згадувала, що мертвих везли на цвинтар конячкою або возиком, кидали в яму без труни. Ціле кладовище з отаких померлих виникло на колгоспі біля пилорами…

За даними сільради, опублікованими в меморіальному виданні 2008 року «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Житомирська область», в ті голодні роки померло 93 жителі села Леніне (так іменувалися Ставки у 1924-2016 рр.), 16 – Мінин (це село у 1959-му «приєднали» до Леніного і зняли з обліку), 6 – Рудні Городецької, з поміж них – 52 дитини. Зазначено притому, що включено до цього скорботного реєстру тільки тих померлих від голоду односельців, яких вдалося встановити.

Як розповідав свого часу ініціатор спорудження пам’ятної стели знаний правозахисник Василь Овсієнко, що цьогоріч відійшов у Вічність, покійний Василь Бацук (по-сільському Галівей, який мешкав на Гончарівці) ще у 1967-му казав, що він нарахував 346. І, певно, мав рацію. Недарма й Президент Віктор Ющенко, що пробудив в Україні і в світі пам’ять про геноцид голодомору, зазначав, що в обласних книгах пам’яті зібрано 850 тисяч – хіба десяту частину імен загиблих, бо загалом в Україні померло голодною смертю 8-10 мільйонів селян.

Навіть в означеній «Книзі пам’яті» у переліку померлих від голоду-33, складеному на підставі Книг реєстрації актів про смерть у м.Житомирі, подано ще чотирьох жителів Леніного та Мінин, що, вочевидь, подалися до великого міста за порятунком. Причинами їхньої смерті вказано «старечу кволість» (у п’ятдесятирічного чоловіка), «запалення нирок» та «параліч серця» через виснаження.

Чи такий ось факт. Жодного померлого не названо у меморіальному виданні по Мар’янівці. Хоча наводилися в нашій газеті записані нащадками моторошні свідчення П.Онощенко з цього села, що, коли на початку 1933-го із закінченням запасів люди почали помирати, рідні та родичі – потихеньку, щоб ніхто не бачив, їли трупи своїх близьких, ризикуючи якщо не життям, то тюрмою. І був випадок, як у молодої пари народився синок, який довго не прожив, пішов на «харчі» для батьків.

Нависла страшна сокира в голодні роки й над колишніми Мінинами. Як писала тодішня райгазета «Боротьба за соціалізм», Мінинську сільраду, що їй підпорядковувалася також Рудня Городецька, у вересні 1933-го за зрив завдань партії й уряду з осінньої сівби занесли на так звану «чорну дошку». Показник мінинців був найнижчим у районі – засіяно було лише 1,8 відсотка запланованих до посіву площ (до речі, не оминули тоді цієї покари господарства, що мали показник навіть більший за 20 відсотків). Це вже, щоправда, відбувалося після офіційного припинення голоду, але соціальної напруги та поневірянь селян не зменшило. Адже «чорні дошки» слугували адміністративно-репресивним засобом колективного покарання: в селах, що потрапляли у цей каральний список, припинялась торгівля й постачання крамом, товари з магазинів вилучалися й вивозилися у «благополучні села», колгоспам заборонялося кредитування й блокувалися рахунки, селянам закривався доступ до млинів та іншого.

Одначе, жертв голоду там зареєстровано на кілька порядків менше, ніж у сусідньому Леніному, хоча за кількістю населення ці села не надто різнилися. За переписними реєстрами 1925 року в Леніному нараховувалося 1682 мешканці, а у Мінинах 1340. Як свідчила Валентина Красна з Мінин, коли люди в селі почали голодувати, голова місцевої артілі Петро Оладько знайшов вихід з цього скрутного становища. Він організував харчування людей, що працювали в господарстві, дав розпорядження різати спеціально необлікованих тварин, на бульйонах з яких для слабких варили суп. Крупу діставали у тільки йому відомих місцях. Двічі на день працівники колгоспу отримували їжу. До супу видавався хліб, випечений із борошна з різними домішками. Працездатні частину їли самі, а решту несли додому, щоб прогодувати сім’ю. Звичайно, це не була висококалорійна, повноцінна їжа, але завдяки їй мінинцям вдалося  сяк-так триматися у лихоліття. Петра Оладька занесено до меморіального видання Українського інституту національної пам’яті «Людяність у нелюдяний час», присвяченого доброчинцям-праведникам, які у 1932-33 рр. допомагали вижити тим, хто голодував.

А жахливу картину голодного мору доповнюють й збережені в архівах отакі ось спогади ставчан та мінинців, яким пощастило трагедію пережити.

 

Уляна Гончаренко:

– Як прийшов той голодний час, то їли і гнилу картоплю, і коріння татарника, і цвіт акації, і глід, і черепашок... Якось чужий хлопчина ішов дорогою та й сів на лавочці біля нашої хати. Поки йшла до нього, щось плямкав губами, а коли підійшла, то побачила, що він уже Богові душу віддав. Приїхав хтось конем, та й завезли бідолаху на цвинтар.

 

Надія Крепченко:

– До нашої хати часто навідувався хлопець. Василем звали. Підтримували  його, чим могли і як могли, але скоро в юнака почали пухнути ноги, потім він помер, і його теж відвезли на кладовище. Ми таки вижили й іншим допомагали. Батько рибу ловив. Але як же хотілося їсти! І що бачили, те їли. Дуже доброю була макуха з ріпаку, рижію. А потім усі перехворіли на дизентерію. Брат потрапив у лікарню. Ледь урятували... А літо тоді було холодне, дощове. Аж до Маковія не було де висушити колосочка, щоб ту зернину кинути в рот. Чула я, що в урочищі Глибочок у голод й людоїдство було – дітей різали і їли. А тітка Настя ходила в Радомишль під церкву та й просила або хліба, або копієчку, щоб купити їстівне. А хто ж то дасть?..

 

Яків Федорець:

– Мені тоді було п'ять років. Гуляли ми на болоті. Ішов тудою якийсь чоловік. Просив їсти, охляв дуже. А що ми могли йому дати? Самі хотіли їсти, а не було чого. То він там і вмер голодною смертю. А на моїх очах помер із голоду дядько Денис. Тоді померли в дитячому будинку мої брат Микола і сестра Ганя. А в тітки Палажки померла дочка Ольга…

 

Микола Сергієнко:

– Сім'я в нас була велика, їсти не було чого. І в один день у нас померли батько, брат Пилип і сестра Надя. В один день голод їх забрав на той світ...

Голод робив людей байдужими, жорстокими. Пригадують очевидці, що у 30-х роках стояла хата біля клубу (це зліва від центральної дороги, як спускатися до річки). Сім'я там жила, дітей чимало. Батько їхній був іще живий, але вже видно було: помре. І хтось вигукнув: «Везіть на цвинтар, кинете в яму, він там дійде».

 

Олександр Гончаренко:

 – У 1932 році батька заарештували за те, що закопав у хаті зерно, яке «червона мітла» нещадно вимітала в усіх селян. Він, мабуть, відчував, що насувається голод, тому думав передусім, як вижити родині. Мені було найважче, бо залишився з мачухою, від якої не те, що їжі, а й ласкавого слова ніколи не чув. Сором зізнаватися, але як настала голодна пора, то, щоби вижити, промишляв по чужих хатах. Вистежував, коли господарів не було вдома, і залазив через вікно до якоїсь господи, а там скоріш до печі, до казанка, щоб хоч щось попоїсти. Одного разу зловила мене господиня на гарячому і добряче віддубасила. Потім порався по городах, вишукуючи у землі бодай якусь невикопану морквину, цибулину чи ще щось, що можна було б з’їсти. А по селу, мов тіні, пересувалися опухлі від голоду люди, в чиїх очах читалося одне – їсти, їсти, їсти… Тих, хто помирав, як скотину кидали в одну яму, засипали її, коли вона наповнювалась. У школі вчителі побачили, що я геть виснажений, і, знаючи ставлення до мене мачухи, поклопотали, щоб мене взяли в дитячий будинок у Радомишлі. Це й урятувало від голодної смерті.

Пам’ятаймо жертв Голодомору, поминаймо їх – іменних і безіменних, позаяк «імена Ти їх, Господи, відаєш»…

 

Газета «Зоря Полісся», 24 листопада 2023 р.

 

Як незбудована радомишльська залізниця допомогла працевлаштуватися гнаному журналісту й письменнику

 

У травні 1912 року в україномовній газеті «Рада», що видавалась у Києві й набувала в ту пору розвою та популярності, було опубліковано цікаве дослідження з окресленими в ньому обнадійливими перспективами спорудження залізничної колії Радомисль – Ірша. Підготував його оглядач і співробітник видання Хведот Майстренко.  Хоча, далебі, спирався оповідач на брошуру фахівця управління Південно-Західних залізниць Андрія Макаренка (згодом він був серед очільників Директорії), що в ній подавалося докладне соціально-економічне обгрунтування цього проєкту.

Йшлося зокрема про те, що потреба сполучення Радомисля зі залізничною мережею почала розглядатися далеко за 1895 рік. Саме управління Південно-Західних залізниць тоді клопотало про будівництво колії до центру Радомисльського повіту від роз’їзду Сокільча лінії Київ – Козятин (за 12 км від Попільні), адже повітовий Радомисль відігравав значну роль в економічному житті поліського регіону. Поліщуки сюди спродували дерево, кустарні вироби, дьоготь, смолу, скло, збіжжя та інші продукти сільського господарства. З прокладанням Києво-Ковельської залізниці, що, на жаль, обійшла Радомисль, тутешня, кажучи сучасною термінологією, логістика дещо звузилась, проте господарське значення цього міста залишалось високим.

Такі словесні доводи переконливо підтверджувала й статистика. Зазначено, наприклад, що після задоволення місцевих потреб кожен рік зостаються у регіоні чималі залишки вівса – 400 тисяч пудів, пшениці – 466, борошна – 550, висівок – 250, картоплі – 200, льону – 7, конопель – 3, сіна — 360, худоби – 90, свиней – 25, м’яса та шинки – 12, яєць – 50, будівельного дерева – 600, дров – 700, шкіряних виробів – 187, каменю – 200, виробів із сукна – 92, з дерева – 40, інших вантажів –100. Натомість жителі Радомисля й найближчих околиць щорічно завозили з інших місцевостей для власних потреб 46 тисяч пудів цукро-рафінаду, 24 – бакалії, 13 – гастрономії, 45 – гасу та нафти, 45 – тканих виробів, 18 – побутової та промислової хімії, 10 – медикаментів, 75 – солоної риби, 25 – вина й горілки, 8 – тютюну та тютюнових виробів, 100 – заліза і чавуну, 15 – мила, 5 – паперового товару, 12 – свічок, 40 – цементу, вапна і т. ін., 40 – вугілля, 15 – мішків, 30 – сільськогосподарського знаряддя й машин, 25 – фруктів, 100 – інших речей.

Звісно, що всі перераховані вантажі – і те, що вивозиться, й що завозиться, – доставлятимуться залізничною гілкою Радомисль – Ірша, заощаджуючи час і кошти: адже вартість залізничних перевезень значно дешевша від кінної доставки. Крім того, 35 тисяч пасажирів (таким є очікуваний пасажиропотік) спекаються не надто приємної їзди тутешніми трактами на труських диліжансах чи балагулах.

Врешті, будівництво гілки, за підрахунками, потребуватиме 683485 рублів. Натомість її річний валовий прибуток становитиме 70869 руб. (2531 руб. за версту). Відтак завдяки гілці казенні залізниці отримають 454 883 рублі прибутку на рік…

Беззаперечні й переконливі аргументи, зреалізувати які, відомо, завадила світова війна й наступні соціальні та економічні потрясіння.

До наведеного ваговитого аналізу додав Майстренко й особисті враження від відвідин Радомисля, куди його, як зізнається, «одного разу на довгенький таки час закинула могутня сила «незалежних обставин». Та він був удячний долі, що дала йому змогу втішитися красою міста та його околиць. Оповідач з приємністю описує «прямі бруковані вулиці, чепурні, білі будиночки, оточені рясними, зеленими садочками, з-за яких побідно визирають і грають на сонці золотими хрестами міський собор та його близька сусідка парафіяльна церковця».

«Це рай, справжній рай!» – написав він, коли «побачив заквітчану кучерявими вербами ніжну річечку Мику, що під самісіньким підніжжям міста злилась з буйноводним красенем Тетеревом, щоб спільними силами постачать городянам і погожу воду для питва, і чудову прохолоду в літню спеку, щоб легко держать на гладенькому дзеркалі свого лона човни не самих тільки рибалок, а й городян, охочих розім’яти свої руки веслами; а зразу ж за Тетеревом – темножовта стіна несходимого вікового соснового бору»…

Прізвище автора цих рядків мало про що говорить сучасним радомишлянам, і не тільки їм. Але у першій третині ХХ століття воно було доволі активно представлене в публічній царині на тогочасних українських теренах. Як журналіст Хведот Майстренко відомий роботою не лише в «Раді», а й у таких виданнях як «Маяк», «Шлях», «Нова Рада», «Нова громада». Знаний також своїм чималим літературним доробком.

 

Ще у 1901 році добіркою його віршів відкривався листопадовий випуск популярного «Літературно-наукового вісника» (до слова, слідом друкувалися поезії значно відомішої нині Катрі Гриневичевої). Їх було опубліковано за авторством Федота Шелудька – таким є справжнє прізвище митця.

Народився він 7 (19) червня 1877 року в селі Андріївка Гадяцького повіту на Полтавщині (цікаво, що зі згаданим А.Макаренком вони були земляками) в селянській родині, по батькові – Макарович. Здобув початкову освіту у сільській школі, затим писарчукував у волості.

А згодом, вірогідно, й виникли оті згадані й завуальовані ним «незалежні обставини». Позаяк у його біографії зазначено, що у 1898-1903 роках зазнавав судового переслідування нібито за образу «Господа Бога», а також як політичний був заарештований та ув’язнений у Лук’янівській тюрмі.

У 1904-му його забрали до війська і доправили на Далекий Схід у горнило російсько-японської війни. Десятиліттям по тому, маючи вже військовий досвід, воював на Першій світовій. Свої враження з обох воєн вояк у 1918-му виклав у книжці нарисів «В вогні і крові (силуети війни)», що викликала певний суспільний резонанс і схвально сприймалася читачами. Критика зазначала, що її автор не з тих, хто підфарбовує, підбілює чи припудрює страшне обличчя війни, тож без зайвого патріотизму виклав те, що сам бачив, чув, переживав, почував, розвінчуючи, до того ж, велокоросійські шапкозакидацтво та надзвичайну місію росіянців з одночасним намаганнням перекроїти «хахлов» на свій лад (як бачимо, й дотепер ці настрої у московитів не змінилися).

Після повернення з далекосхідного театру воєнних дій Федот Шелудько одружився, а в суспільному середовищі став відтоді Майстренком та ще й Хведотом, засвідчивши відданість давнім українськомовним традиціям, для яких звук «ф» є чужим і незвичним. Недарма повсякчас його замінювали на «п», «х» або ж «хв». Під цим псевдонімом друкувалися його газетні публіцистичні матеріали, літературні твори.

Пробував він себе у різних жанрах. Побачили світ декілька книжок з дитячими віршиками та віршованими казками й загадками, що ними був захопився поет. Одначе подеколи дістали ті творіння чимало критичних стріл. Втім, попри критику, увійшли згодом деякі з них до збірок дитячих творів та навчальних читанок. А поезії Майстренка-Шелудька включив Іван Франко до виданої ним антології української лірики.

Газетярська робота знайшла втілення в багатьох злободенних публіцистичних публікаціях. Примітно, що неодноразово висвітлювалась ним у них і радомисльська тематика. Вона, приміром, стосувалася покар, які виносилися селянам такими собі самоврядними волосними судами або сільськими громадами, діяльності селянських банків та кредитних установ, переселенського й емігрантського руху, тих чи інших моральних засад тощо.

У революційному вирі, що спалахнув у 1917-му, Хведот Майстренко цілковито віддався українській справі. Пропагував він її, перебуваючи у війську. Тим часом, з військовими потребами побував знову на Далекому Сході, а повертаючись звідти, з приємністю повідомляв до Києва про український рух на далекосхідних і сибірських просторах.

Пристав по тому до української партії соціалістів-федералістів. До кола її очільників та лідерів належали зокрема Сергій Єфремов, Андрій В’язлов, Олександр Лотоцький, Олександр Шульгин, Іван Огієнко, Іван Фещенко-Чопівський. Більшість із них після поразки української революції емігрували, ті ж, що лишилися, за більшовицького владарювання потрапили в опалу та зазнали гонінь і переслідувань.

Не оминув цієї участі й Майстренко. Зі своїми суспільно-політичними поглядами він став небажаним у новітній радянській пафосній журналістиці. Натомість з політики мусив перекваліфікуватися на науково-популярну, технічну й іншу господарську тематику.

Врешті, зважаючи на поданий на початку вагомий радомисльський «залізничний» досвід, таки знайшов собі пристановище – у відомстві Південно-Західних залізниць в якості технічного редактора його офіційних видань.

У 1926-му громадськість відзначила 25-річчя творчої діяльності Хведота Майстренка. На жаль, інформації про подальшу долю цього самобутнього літератора й журналіста наразі віднайти не вдалося.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 10 листопада 2023 р.

 

Скорботне літо 1953-го позбавило випускників пам’ятних фотокарток

 

Нові часи, нові звичаї… Сучасники, що нині прагнуть зберегти світлини власні та родинні, вже використовують задля створення альбомів цифрові та інтернетні ресурси. Щоправда, для їх наповнення зафіксованими на фото миттєвостями минулого звертаються усе ж до паперових знімків, що зберігаються у старих альбомах. Зрештою, це таки реальна можливість донести їх до наступних поколінь.

Цікаву фотогалерею з історії Іршанської школи започаткував на створеній фейсбучній сторінці «Ірша. Школа вчора, сьогодні, завтра» колишній її учитель Сергій Рябченко, що нині вже на заслуженому відпочинку.

Іршанська школа. Світлина 1952 року.

Він зокрема поставив за мету розмістити на ній усі фото шкільних випусків, що їм присвятив один з розділів сторінки.

Натепер віднайдено та оприлюднено 38 випускних світлин. Для повноти додано до колекції, крім того, фото випуску вечірньої школи робітничої молоді, що діяла в Ірші. А от з «основних», як скрушно зазначає пошуковець, немає деяких з перших та останніх. Що стосується найдавніших, ще довоєнних та перших повоєних, то, на жаль, тогочасних випускників уже немає серед сущих на нашій землі. Подеколи відгукувалися нащадки. Втім не всі, з ким таки вдалося зв’язатися, володіють сучасними цифровими технологіями, тож є сподівання, що таки посприяють бабусям та дідусям їхні діти й онуки.

Водночас Рябченко із жалем констатує, що запізно почав ці пошуки. Як не прикро, але, коли відходили у вічність колишні шкільні вчителі, виїздили із села, про це не думалося, тож їхній фотоспадок навіть рідним, скоріше за все, виявився непотрібним. Дещо відтак уже втрачене назавжди. Звісно, міг би бути свого часу створений куточок історії школи і в самому закладі. Але й колись, і тепер учителі-історики, як не прикро, особливого інтересу до такої ідеї не виявляють.

Сам Сергій Володимирович за фахом вчитель біології та хімії, продовживши у шкільних науках справу батьків (вони також тривалий час учителювали в Ірші). Позаяк на відміну від сучасних тамтешніх освітян, що здебільшого є «варягами», і селище, і школа рідні для нього. А за своїм основним, так би мовити, профілем він, до речі, доволі знаний на довколишніх теренах як пристрасний садівник та городник.

Зрештою, занурившись у фотографічну шкільну минувшину, відкрив для себе біолог та хімік чимало історичних тонкощів і цікавинок.

Скажімо, у 1962-63 роках випусків у старших класах просто не було. У ті роки в СРСР здійснювався перехід з десятирічної до одинадцятирічної середньої освіти, тож після випуску десятикласників наступний випускний, але вже 11-й клас, виходив із стін школи через два роки. І навпаки: у 1966-му, коли десятирічка повернулась «на круги своя», випускалися зі шкільних стін одночасно 11-й та 10-й класи. З подібних реформаторських причин «випадають» деякі роки випусків і в наш час.

А от випускних світлин 1953 року не існує взагалі. І не тільки з Іршанської школи, а й повсюдно по колишньому Радянському Союзу. У тогорічному березні й надалі країну Рад охопила «невимовна туга й жалоба за померлим вождем усіх народів, дорогим товаришем Сталіним». Звісно, на тому скорботному тлі не могло бути мови не тільки про випускні бали у школах, а й про традиційні загальні фото випускників. Їх просто заборонили. Хтозна, можливо, десь і траплялися якісь аматорські знімки, проте до професійних фотоательє таких замовлень не робилося.

 

Перший шкільний дзвоник у 1954-му.

Щодо відсутніх у зібранні інших випускних фото Іршанської школи, зберігаються сподівання, що вони з часом таки поповнять шкільну колекцію, й не лише віртуальну. А добрий приклад іршанців хай надихає до його наслідування ентузіастів по всіх усюдах.

 

Газета «Зоря Полісся», 3 листопада 2023 р.