пʼятниця, 24 травня 2013 р.

У березні 1923 року було утворено Радомишльський район. Та чи подія це на історичному шляху Радомишля?

7 березня 1923 р. Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ухвалив постанову «Про адміністративно-територіальний поділ Київщини», започаткувавши  новий адміністративно-територіальний поділ України на округи та райони. Цією постановою 14 повітів Київської губернії були замінені на 7 округів, а 247 волостей – на 111 районів. Відтак на адміністративній карті з’явились нові територіальні утворення - Радомишльський і Потіївський райони, що підпорядковувались новоутвореному Малинському округу.

Та якщо для Потіївки створення району слугувало певним підвищенням у статусі, бо територіально район був більшим за колишню Потіївську волость, то Радомишль, хоча й став центром новоутвореного Радомишльського району, значно втратив свою значимість. Адже до того місто було центром повіту, що охоплював майже третину сучасної Житомирської області та частину Київської. Радомишль при тому мав такий же статус як, скажімо, Черкаси, Луцьк, Рівне, Бердичів.  Тепер же за новим поділом центром створеного замість повіту округу ставав  Малин.
Заміна адміністративного центру, проте, виглядала нелогічною, з огляду хоча б на те, що на ту пору Радомишль мав значно кращі демографічні, соціальні та економічні показники, ніж Малин. Порівняйте самі: Радомишль нараховував 12,3 тисячі населення, Малин – 7,4. У Радомишлі обліковувалося майже вдвічі більше будинків, ніж у Малині, у тому числі й громадських, що слугували для розміщення різноманітних владних установ.
Відтак, чим керувалися ініціатори такої рокіровки, сказати важко, але можна тут припустити декілька причин. Одна з них – транспортна. Адже так сталося, що в середині ХІХ століття з побудовою Києво-Брестського (Брест-Литовського) шосе, яке пройшло у 18 верстах від Радомисля, місто спочатку втратило значення важливого шляхового вузла, що до того лежав на шляху Київ-Житомир і звідки розходилися шляхові сполучення на Фастів, Бердичів, Чорнобиль, Коростень та ін. А на початку ХХ століття Радомисль обминула залізниця Київ – Коростень, що перетинала, одначе, Малин. До того ж повз Малин побудували й автотрасу Київ – Ковель – Варшава.
По-друге, за чекістськими доповідними Малин вважався більш благонадійним регіоном, ніж Радомишль, який був одним з центрів антибільшовицького повстанського руху, і це, на думку влади, могло становити в майбутньому певну загрозу. Так само авторитетнішим і дієвішим вважався й малинський більшовицький осередок.
Не виключено, що зіграв свою визначальну роль й так званий протекціоністський фактор. Адже Київський губернський виконавчий комітет на ту пору очолював Я.Гамарник, що свого часу  починав у Малині свій трудовий шлях.
Проте вже наступного 1924 року Малинський округ було ліквідовано, а його територію розподілено між Київською і Волинською губернією. Протягом наступного десятиріччя реорганізації тривали. Тож Радомишльський і Потіївській райони підпорядковувались Волинському і Коростенському округу, Київській області, а з 1937 р. й дотепер – Житомирській (зазначу, що у 1930-32 р.р. райони взагалі безпосередньо перебували у підпорядкуванні центрального уряду республіки).
Наступні етапи формування сучасного адміністративно-територіального поділу припали на 1950-60 роки. Спочатку в 1959 р. під час укрупнення районів населені пункти Потіївського району розподілили між Володарськ Волинським, Черняхівським і Радомишльським районами. Потому 1962 року ліквідували й Радомишльський район, підпорядкувавши його Малинському. Проте таке чимале утворення проіснувало лише два роки, і в 1964-му Радомишльський район відновили. Остаточно його сьогоднішні межі сформувалися в 1967 р., коли з Малинського до Радомишльського передали Макалевицьку сільраду з залізничною станцією Ірша (тут теж зіграв свою роль транспортний чинник, бо до того в Радомишльському районі не було жодної залізничної станції, і це могло негативно впливати на його економічний розвиток). А у 2012-му на карті Радомишльського району офіційно з’явилось селище Городок, утворене з колишнього закритого військового містечка.


Тож нині Радомишльський район має площу 1297 кв. кілометрів, у його складі налічується місто, два селища і 80 сіл, розподілені між міською, двома селищними і 28 сільськими радами. На 1 березня 2013 р. чисельність населення становить 38,6 тисячі жителів.

Газета “Зоря Полісся”, 24 травня 2013 р.

Жахливі могили Биківнянського лісу


Упродовж майже півстоліття комунорадянська влада оберігала одну із своїх найстрашніших таємниць, прихованих у Биківнянському лісі на північно-східній околиці Києва. В трагічні 1930-40 роки за «зеленим» лісовим парканом було таємно поховано сотні тисяч українців — жертв репресій та терору тогочасного режиму. Від ста до ста п’ятдесяти тисяч жертв сталінських катівень у Києві — такі цифри називають науковці, дехто з дослідників вказує ще жахливішу цифру - у 200-300 тисяч безневинно закатованих громадян, невгодних владі.
Забирали їх «чорні ворони» звідусіль і звозили або до Лук'янівської в'язниці, або до головної київської катівні, що містилась у теперішньому Жовтневому палаці.
Там допитували, мордували у глибоких підвалах, заморювали у бетонних мішках, розстрілювали, складали у штабелі і ночами таємно вивозили до Биківнянського лісу, де й скидали у заздалегідь викопані ями. Для цього у Биківні було створене спеціальне підприємство з утилізації «ворогів народу».
Будівництво спеціальної зони для таємних поховань офіційно почалося за цинічно коротеньким рішенням Київської міської ради від 20 березня 1937 року: «Про відведення та відмежування землі для спецпотреб. Проект постанови затвердити...» Тож відтоді, реалізовуючи ці «спецпотреби», поховання в Биківні здійснювалися безперервно.
Про масові репресії та методи виконання смертних вироків у Києві в 1937–1938 р.р. згадує колишній прокурор М.Табачний: «Усе це відбувалося в кімнаті коменданта з особливих справ Лук’янівської в’язниці. Людину, засуджену до розстрілу, піднімали з підвалу на ліфті, повертали обличчям до стіни, ставили навколішки, нахиляли голову. Тоді комендант стріляв їй у потилицю. Померлого знову опускали, а на його місці з’являвся новий засуджений. Так за ніч у середньому розстрілювали 100–150 осіб. Трупи вивозили за місто, за Дарницю, у ліс...».
Чи не єдиним свідком, котрий точно знав місце вивезення страчених, свідчення якого збереглися в архівах СБУ, є колишній водій Київського обласного управління НКВС, що працював тоді у відділі боротьби з контрреволюцією. Він розповідав, що «трупи «ворогів народу» скидали до ями. Розстрілювали людей у підвалі внутрішньої тюрми і вночі вантажили на машини спеціальними кліщами. Ними брали за шию, за ноги і закидали в кузов. Завантаживши повністю машину, накривали її брезентом, аби приховати вантаж від сторонніх очей. Потім щоночі перед світанком їх вивозили до Биківні... Зазвичай трупи возили дві-три машини у супроводі працівників НКВС».
Страшну роботу енкаведистів обірвав лише прихід німців восени 1941-го. Згодом окупанти зігнали до лісу мешканців Биківні, яких змусили розкопувати ями за «зеленим парканом». Ті розкопи беззаперечно засвідчили масові поховання поспіхом заритих жертв сталінізму.
А от після визволення Києва радянська урядова комісія 1944 року вже ствердила, що у Биківнянському лісі зариті жертви... німецько-фашистських загарбників. Формальним приводом для такого висновку слугувало те, що за п’ять кілометрів від поховань у Биківні в пору окупації містився Дарницький табір для військовополонених-червоноармійців.  І цю брехливу тезу потому неодноразово «підтверджували» аж до перебудовчих часів наступні радянські комісії.
Тож довгий час радянській владі вдавалося приховувати свої ганебні справи від загалу.
Хоча живі були свідки злочинів, час від часу били на сполох із закликами відкрити правду про злодіяння режиму дисиденти, правозахисники. Попри секретність, знали, хто насправді лежить у лісових могилах, жителі Биківні. Один з них згадував: «Я бачив високу зелену огорожу, яка сягала понад два метри заввишки. Потім місцеві чоловіки, серед яких був і мій батько, збудували біля неї дерев’яний будиночок. Я бігав до цього будиночка... Та невдовзі на дорозі, яка вела до воріт, побачив криваві плями. Ці плями бачило багато людей, але вони боялися про це говорити...».
Лише у 1989 році під тиском громадськості та незаперечних фактів і свідчень очевидців (які нарешті заговорили на повний голос) було оголошено, що у Биківні таки поховані жертви сталінських репресій. Офіційний документ свідчить, що «під час слідства виявлені і вилучені предмети з особистими ознаками, написами, гравіруванням та іншими особливостями, за якими вдалося встановити конкретних розстріляних осіб, знайти і вивчити сотні архівно-кримінальних справ відносно жертв масових репресій довоєнних років, які в той час були розстріляні у м. Києві та захоронені в 19-20-му кварталах Дніпровського лісництва поблизу с. Биківня».
Після проголошення незалежності України Служба безпеки почала встановлювати і оприлюднювати за виявленими в архівах СБУ документами прізвища страчених і похованих у Биківні. Проте після 2009 року ці дослідження, на жаль, припинилися. Тим часом 14 191 особу встановлено.

І у цьому трагічному переліку значаться й наші репресовані земляки – радомишляни.

Бялик Володимир Григорович, нар. 04.08.1892, Україна, Київська область, м.Радомишль, єврей, освіта середня, службовець, член КП(б)У, одружений, дружина - Надія Сергіївна, 1895 р.н.; заарештований 04.04.1937 за ст. 54-7 КК УРСР 1927-60 р.р. (економічна контр-революція), ст. 54-8 КК УРСР 1927-60 р.р. (терористичний акт), ст. 54-11 КК УРСР 1927-60 р.р. (підготування до контрреволюційних злочинів); Військовою колегією Верховного суду СРСР 01.09.1937 засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності, розстріляний 02.09.1937 року в Києві.
Відомо, що В.Бялик був серед організаторів встановлення більшовицької влади на Радомишльщині. Під час Гетьманату він працював у Житомирському більшовицькому підпіллі. За Директорії повернувся до Радомишля, де увійшов до керівництва місцевої більшовицької організації. У грудні 1918 р. на повітовій партконференції більшовиків був обраний до складу повітпарткому. У 1919 р. очолював культкомісію повітового ревкому, затим - комісію по народному господарству. В подальшому працював у компартійних органах.

Рибак Лев Борисович, нар. 1902 р., Київська губернія, Радомисльський повіт, м.Радомисль, єврей, освіта вища, службовець, член ВКП(б), одружений, дружина - Байкіна Діана Григорівна; троє малолітніх дітей - Фелікс, 1927 р.н. (про інших інформації немає); заарештований 16.04.1937 за ст. 54-8 КК УРСР 1927-60 р.р. (терористичний акт); ст. 54-11 КК УРСР 1927-60 р.р. (підготування до контрреволюційних злочинів); Військовою колегією Верховного суду СРСР 13.07.1937 засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності; розстріляний 13.07.1937 року у м. Києві.
Закінчив Радомисльську гімназію. За спогадами однокласників, Л.Рибак походив із заможної єврейської родини радомисльських торговців, у юнацькому віці сповідував сіоністські погляди. Його батько тримав бакалійну лавку в Радомислі.

Матвієнко Оникій Матвійович, нар. 1899, Україна, Київська область, Радомисльський р-н, с.Кичкирі, українець; освіта вища, наукова інтелігенція, педагог; безпартійний, одружений, дружина - Інна Якимівна, 1898 р.н.; дочка - Алла, 1922 р.н.; заарештований 11.06.1938 за ст. 54-7 КК УРСР 1927-60 р.р. (економічна контрреволюція); ст. 54-8 КК УРСР 1927-60 р.р. (терористичний акт); ст. 54-11 КК УРСР 1927-60 р.р. (підготування до контрреволюційних злочинів); Військовою колегією Верховного суду СРСР 22.09.1938 засуджений до вищої міри покарання (розстріл) з конфіскацією усього майна, яке належить засудженому на правах особистої власності; розстріляний 22.09.1938 року у м. Києві.
О.Матвієнко був рідним братом геолога Є.Матвієнко. Закінчив Ставецьку земську школу, затим – лінгвістично-літературне відділення Харківського інституту народної освіти. Працював науковим співробітником Інституту мовознавства ВУАН у Харкові і Києві, викладав у вишах.

Різні долі, різні життєві дороги. Але поєднали їх криваві жорна сталінських репресій.



Газета «Зоря Полісся», 24 травня 2013 р.