пʼятниця, 31 жовтня 2014 р.

Перша книга нашого родоводу


Рік 1864-й цілком можна вважати роком народження українського краєзнавства. Адже того року у друкарні Києво-Печерської лаври вийшла книга «Сказання про населені місцевості Київської губернії, або статистичні, історичні та церковні замітки про всі сільця, села, містечка і міста, що в межах губернії перебувають». Написав її доти нікому невідомий служитель губернського церковного відомства Лаврентій Похилевич.


Що ж увійшло до цього видання, яке стало поштовхом для активізації досліджень рідного краю не лише на Київщині, а й у інших регіонах? Притому на багато десятиліть уперед.
Книга містить дванадцять розділів – по кожному повіту губернії. Ймовірно, з огляду на те, що волосний поділ у пору підготовки книги лише починав запроваджуватися, розділи поділялися на підрозділи за майновим статусом поселень (державної, приватної, церковної власності тощо). Тож населені пункти Радомисльського повіту, для прикладу, погруповані за такими ознаками:
- місто Радомишль - з навколишніми селами Рудня, Микгород, Лутівка, Папірня;
- поселення, що до 1795 року належали до Радомисльського або Поліського маєтку Київських митрополитів, спочатку православних, а потім уніатських – Чудин, Березці, Мала Рача, Велика Рача, Кримок, Білка, Межирічка, Краснобірка, Вишевичі, Меделівка, Біла Криниця, Хомівка, Забілоччя, Негребівка, Гута Забілоцька, Потіївка, Букачі, Облітки, Шлямарка, Стара Буда, Нова Буда, Дубовик (тут і далі вказано лише села й містечка, що нині входять до Радомишльського району);
- поселення і церкви, що належать до відомства державного майна;
- Коростишівський маєток графів Олізарів – Мінини, Рудня Городецька;
- Чорнобильський маєток;
- поселення, що належать різним поміщикам – Макалевичі, Веприн, Вирва, Бухтіївка (нині – Садки), Раковичі, Раївка, Кочерів, Кайтанівка, Переміжжя, Доливів (Журавлинка), Кичкирі, Глиниця, Серединка, Ставки (Леніне), Ставецька Слобідка, Мар’янівка, Юрівка, Пилиповичі, Моделів, Заньки, Драничка, Заньківська Рудня, Ляхова (Осички), Чайківка, Дітинець, Русанівка, Борщів, Верлок, Заболоть, Киянка, Миньківка, Будилівка, Буглаки, Мірча, Ходори.
Можливо, певним недоліком було те, що населені місцевості наведені не за абеткою, а, як пояснив автор, - за географічним принципом (здебільшого уздовж головних річок, шляхів і т. ін.). Проте у кінці книги подано алфавітний список усіх поселень, згаданих у ній, із зазначенням відповідних сторінок. У додатках наведено також доповнення та виявлені під час підготовки видання до друку неточності.
Для середини ХІХ століття це була дійсно унікальна праця, як за обсягами, так і за змістом. Адже вперше в описах краю згадувалося кожне найменше сільце, а не лише міста (власне, вони теж до того не надто були обдаровані увагою істориків). І не просто згадувалося, а наводилися відповідні географічні, історичні, топонімічні означення.
Як зауважив професор Київського університету М.Бунге, що високо оцінив працю Л.Похилевича, жодна губернія на ту пору не мала такого дослідження. Доброзичливо прорецензували книгу провідні тогочасні історики Києва, Санкт-Петербурга. Належно поцінували творіння Лаврентія Похилевича засновники престижної Уварівської премії Імператорської Академії наук, якою винагороджувалися історичні твори. У 1865 році «Сказання…» були удостоєні цієї відзнаки.
До речі, вже за рік після видання книга стала бібліографічною рідкістю (її наклад становив лише 1050 примірників). Аби вдовольнити цікавість жителів губернії до оповідей Похилевича, сказання про міста і містечка Київщини почали передруковуватися у щорічних «Пам’ятних книжках Київської губернії», публікувалися його дослідження у «Київських губернських відомостях».
Не послабився читацький і дослідницький інтерес до «Сказань…», які були й залишилися неоціненним інформативним джерелом, і у радянський період. Бо, скажімо, широко розрекламована багатотомна «Історія міст і сіл Української РСР» у тому, що стосується минувшини сіл, стала по суті описом подій та відомостей, що відбувалися після 1917 року. Та й щодо історичного розвитку міст і містечок (тих, звісно, що належали до Київської губернії) багато напрацювань Похилевича було проігноровано.
Радянська історіографія загалом ставилась до його праць критично, закидаючи дослідникові домисли й не завжди достовірні відомості із неперевірених джерел, якими той послуговувався. Проте тогочасні історики засвідчили власну поверховість у дослідженні життєпису самого краєзнавця, примудрившись подати його помилкове ім’я навіть в Українській Радянській енциклопедії (там він чомусь названий Леонтієм).
Втім неточностей у творах Лаврентія Похилевича справді вистачає. Він і сам визнавав хиби свого творіння. «Безумовно, праця моя не витримує серйозної критики; але як перший досвід систематичного опису поселень цілого краю, заснованого на переказах і сказаннях самого народу, заслуговує на поблажливе ставлення»,  - написав дослідник у передмові до книги. І недарма ж назвав її «Сказаннями…», бо саме розповіді простих поселян Київщини про минувшину рідних місць поклав в основу видання. Він зазначав, що історичні народні перекази на відміну від пісень чи приказок не мали належної уваги дослідників та збирачів. Відтак з роками можуть просто загубитися, якщо їх не записати і не зберегти для нащадків. Вочевидь саме в цьому і вбачав автор головне призначення своєї праці.
Наразі у книзі вміщено доста місцевих легенд, переказів про походження населених пунктів та їх назв. Чи всі вони мали історичне підґрунтя, сперечаються краєзнавці та науковці й донині. То чи в змозі був усе перевірити й дослідити пошуковець-ентузіаст у середині ХІХ століття?
Дехто, наприклад, закидає Похилевичу, що, мовляв, з його подання вже півтора століття походження назви «Радомисль» тлумачать від «ради» і «мислі», яка нібито осяяла первісних радомислян переселитися з Микгорода на протилежній берег Мики. Проте краєзнавець у своїй книзі просто переповів те, що до нього вже було надруковано у зібранні «Міські поселення Російської імперії» (1861 р.), в описі Київщини І.Фундуклея (1852 р.). Між тим і Фундуклею тут дорікати не варто, бо, скоріше за все, така легенда гуляла серед радомишлян давно. Наразі слід таки спробувати відшукати, коли і ким вона була запущена у світ. Адже легенди на те й легенди, щоби, відштовхуючись від них, шукати істину. Втім дослідник навів у своїй праці чимало посилань на архівні й інші історичні джерела, зміст яких сумніву не підлягає.


Примітно, що на Радомишльщину Л.Похилевич звертав значну увагу у своїх дослідженнях. Адже услід за ґрунтовними «Сказаннями…» він додав нових відомостей про наш регіон у праці «Монастирі та церкви м.Києва» (1865 рік), одним з додатком до якої став опис парафій Радомисльського уніатського деканату.
Ще одне дослідження Л.Похилевича «Розклад землеволодінь Радомисльського повіту» побачило світ у 1882 році.
У 1887 році дослідник продовжив початий у «Сказаннях…» опис населених місцевостей Київщини. За його словами, назбиралося чимало нового матеріалу, дещо вимагало виправлення, не всі села було згадано  (це можна простежити й по наведеному вище переліку). Оскільки обсяги нових сказань зросли, автор вирішив розділити їх на декілька книг. Першою стала праця «Повіти Київський і Радомисльський».
До речі, передмову до репринтного відтворення цього видання, видрукуваного у 2007 році у Білій Церкві, написав наш земляк-потіївчанин історик Леонід Тимошенко.
Мав Л.Похилевич з Радомислем ділові і родинні зв’язки. Як присяжний засідатель, він брав участь у судових засіданнях, що відбувалися в Радомислі. Брат дослідника колезький асесор Федот Іванович Похилевич у кінці ХІХ століття служив засідателем Радомисльської повітової дворянської опіки (до того він тривалий час працював у Губернському товаристві піклувальному про тюрми). На Радомишльщині Лаврентій Іванович під завісу життя придбав собі невеликі маєтності.
Врешті Радомисльський повіт став вічним прихистом пошуковця і дослідника. Земний шлях він скінчив у селі Вознесенську (нині – с.Любимівка Вишгородського району Київської області), де провів останні роки свого життя. Матеріали з історії міст і сіл краєзнавець збирав до скону своїх днів. Хтозна, скільки його відкриттів нашої минувшини так і не дійшли до читача.


На п’ятому році по смерті дослідника на його могилі було встановлено надгробок з написом: «Надвірний радник Лаврентій Іванович Похилевич. Автор сказань про населені місцевості Київської губернії. 10.VІІІ.1816 – 18.ІІІ.1893. Помилуй мя Боже, помилуй мя». А поруч з цим текстом увічнено розворот знаменитої книги.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.


четвер, 30 жовтня 2014 р.

Славні грона мінинського сміхослова


«Швидкоплинно і невідворотно збігає час – рік за роком. Іноді здається: та це ж нібито зовсім недавно було. А оглянешся, кинеш поглядом на той відтинок шляху – гай, гай! – уже літ та й літ!..»

Отак начебто ще не так давно писав в одній зі своїх ювілейних присвят радомишльській райгазеті «Зоря Полісся» знаний український журналіст, гуморист і байкар Петро Олексійович Сліпчук. Та вже три з половиною десятиліття минуло, як відійшов він у вічність, і водночас приспів столітній ювілей від дня народження митця.


Народився майбутній словоплет 29 січня 1914 року в мальовничому поліському селі Мінини, що має прадавні древлянські корені. «Мало» - слід, на жаль, казати у минулому часі, бо нема вже Мінин на поліських теренах: у 1950-х на хвилі укрупнень та їм подібних територіальних пертурбацій увійшли вони у межі сусідніх Ставків, які на ту пору вже теж забули про свої першовитоки, перефарбувавшись на Леніне. Та назва Мінини залишилась, проте, у біографічних довідках Петра Сліпчука та його земляків, як місце їхнього народження.
Втім на ще більш бурхливі зміни припали Петрові дитячі та юнацькі роки, коли мало не щодень з’являлися нові гасла і почини, котрі мали втілюватися в реальні справи на місцях. Відтак звивалися багаттями сині ночі, у колективній праці змінювалась селянська доля, відмірюючи чергові етапи великого шляху.
Саме про те, як брали участь у побудові «нового життя» юні мінинці і ставчани, зробив свої перші дописи до республіканської дитячої газети «На зміну» юнкор Петя Сліпчук.
Опісля закінчення ставецької школи разом з батьками вступив хлопець до місцевого колгоспу «Червоний лан». Певно бачив для себе подальший шлях ратая, тож у 1930 р. подався до Житомирського кооперативного технікуму. Та вже через рік вирішив змінити майбутній фах і продовжив освіту у Коростишівському педагогічному технікумі. Проте коштів на навчання бракувало, і у 1932 році юнак вирушає на Донбас. На шахті «Голубівка-100» в Кадіївському районі на Луганщині він швидко освоїв професію наваловідбійника, видаючи «на гора» тонни потрібного країні вугілля. Втім стрімкий розвиток шахтарських селищ почав настійно потребувати вже не вуглевидобувних, а вчительських кадрів. Тож із шахти направили 20-річного Петра Сліпчука вчителювати у тамтешній школі.
Між тим хвороба, яка допікала йому з дитинства, змусила повернутися у рідні краї. Тут Петро поступово оклигав, водночас прилучився до сількорівського руху, надсилаючи свої дописи до Радомишльської райгазети «Боротьба за соціалізм». Тож на Радомишльщині починав він свій творчий шлях, на рідній землі народжувалися його перші гуморески, байки. Невдовзі здібного юнака запросили до штатної роботи в редакції, де він почав опановувати газетярство, спочатку як інструктор-масовик (була колись така посада), а згодом – секретар редакції. Притому опановував журналістику цілком успішно, бо талант молодого газетяра запримітили в обласному центрі, де у передвоєнні роки він став співробітником обласної газети «Червоне Полісся» (нині – «Житомирщина»).
Коли рідну землю окупувала гітлерівська Німеччина, Петро Сліпчук перебував в евакуації в Саратові —вчителював, працював у місцевій газеті, на фронтовій радіостанції «Дніпро», в редакції газети «Радянська Україна». У 1943 році у славнозвісному «Перці» були надруковані його гумористичні твори, а вже наступного року побачила світ перша книга — «Байки». Влучне, дотепне й гостре слово теж було потрібне на фронті, піднімаючи дух і волю бійцям.
Відтоді майже щороку в’язав він снопик своїх веселих і повчальних байок у збірку. Мав гуморист свій, напрацьований роками творчий стиль, своєрідну манеру оповіді. Подекуди мораль подавав на початку, налаштовуючи читача на його тлумачення у творі.
Герої його байок – звичні цапи й барани, вовки й лисиці, зайці й леви, гадюки й черепахи, віслюки й коні, бджоли й слимаки, щуки й карасі. У їх слова та вчинки автор майстерно вкладав зрозумілі читачеві приклади з людських вчинків і стосунків, суспільних явищ, натомість викресаючи з них у читачів чи слухачів спалахи незборимого сміху. Твори П.Сліпчука сипали іскрометним гумором, дотепною і влучною сатирою. Водночас вони навдивовижу оптимістичні, у них добро неодмінно перемагає.
Українською він подавав читачеві гумористично-сатиричні переспіви творів інших авторів. У його доробку є зокрема цикл віршованих оповідок, присвячених пригодам туркменського поета-байкаря Кеміне.
З 1963 року незмінно працював Петро Сліпчук у редакції журналу «Україна», у 1973-му йому було присвоєне звання Заслуженого працівника культури України.
Вибране зібрання творів митця «Гумор і сатира» побачило світ 1984-го, вже після його смерті.
За спогадами колег, друзів, був він м’якої сердечної вдачі, товариським і приязним. Оточуючих підкорювала його щира доброзичлива усмішка, нею, власне, пронизані були всі його твори. Хоч писав гумор, Петро Олексійович був у душі ліриком, як згадував один з відомих радомишльських газетярів Сергій Хруленко.
Повсякчас підтримував поет зв’язки з рідним краєм, з радомишльською районкою, добрим словом відгукувався про тамтешніх газетярів, котрі були його першими навчателями у журналістиці, і поруч з якими набирав він досвіду – того ж С.Хруленка, а ще - М.Пустовалова, Г.Гончаренка, Ю.Гончаренка, І.Мельниченка, Л.Сінькевича, М.Ткаченка, І.Козловського.
Звичайно, не все написане Петром Сліпчуком витримало випробування часом з огляду на певну заідеологізованість та зашореність окремих байок і гуморесок, що писалися, як мовиться, «на злобу дня». Проте чимало його творів залишаються актуальними й сьогодні. Бо висміював байкар людську зарозумілість, пиху, моральну нечистоплотність, чванство, верхоглядство - теми, що непідвладні будь-яким політичним вітрам. Хіба, скажімо, втратили свій смисл такі ось рядки:

А наша роль яка на білім світі?
Топтати землю та плоди її з’їдать?
 («Диспут», 1958 р.)

Тож Петро Олексійович Сліпчук гідно продовжив славні традиції українського гумору, започатковані Л.Глібовим, Є.Гребінкою, С.Руданським, увійшовши до провідної когорти вітчизняних сміхословів.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.


середа, 29 жовтня 2014 р.

Це потрібно і мертвим, і живим


За повоєнним реєстром на території Раковицької сільради загинуло 2066 радянських бійців, які виганяли ворога з окупованої ним української землі.
Проте ця цифра з роками зазнає нових і нових коректив. Бо, власне, в одній з братських могил у самих Раковичах достеменно невідома кількість похованих там вояків. Водночас за останні роки на місцях колишніх кровопролитних боїв пошуковцями знайдено останки 30 солдатів, яких поховано біля Братської могили в центрі села, де упокоєні 455 загиблих воїнів.


Раковичі були одним з форпостів легендарного Рубежу мужності військ Першого Українського фронту, що проходив лінією Овруч-Чоповичі-Радомишль-Брусилів-Корнин-Попільня. Прагнучи повернути собі відвойований радянськими військами Київ, у листопаді-грудні 1943-го гітлерівці сконцентрували на цьому напрямку значні військові сили. Тут зосередилося не менше угруповань, важкого озброєння і техніки, ніж їх було на Курській дузі. Тож і втрат зазнали оборонці рубежу величезних.
- По війні ще дуже довго ми знаходили навколо села різноманітну зброю, боєприпаси, - згадує раковичанин Микола Буданов. – Мати сварила мене, забороняла шастати місцями колишніх боїв, бо окремі мої однолітки підірвалися на мінах, від вибухів снарядів, які намагалися розібрати. Натрапляли ми й на тіла загиблих воїнів. Страшно то було…
Досі у цих місцях є робота піротехнікам, що знешкоджують вибухонебезпечні предмети часів Другої світової війни, що на них наштовхуються у навколишніх лісах і вибалках грибники, пастухи. Кілька років тому ентузіасти військово-патріотичної групи «Пошук» знайшли тут останки двох полеглих радянських вояків, потім п’ятьох, а ось цієї пори – 23.
- У ті важкі роки багатьох не поховали по-людськи, декого після вибухів засипало землею в окопах, на позиціях , - розповідає заступник голови правління всеукраїнської громадської організації «Закінчимо війну» Віктор Потапенко. – Нелегко знайти такого загиблого, ще важче, практично неможливо його ідентифікувати. Але пошуки тривають -  у свій особистий час, за власні кошти… Це вже, мабуть, покликання і доля.  
- На жаль, і цього разу нам не вдалося встановити ні імен, ні прізвищ, ні національностей цих солдатів, - зазначив голова Житомирської обласної громадської організації «Історико-патріотичне об’єднання «Пошук» Олександр Ловинюк. - Вони так і підуть у могилу, як невідомі безіменні герої...
Війна їх била і косила нещадно, тож тисячі полеглих на нашій землі вояків навічно зосталися невідомими. У тих же Раковичах, приміром, відомі прізвища лише 295 похованих у братських могилах воїнів.


Разом з тим, як розповів Володимир Науменко, спеціаліст з охорони культурної спадщини райвідділу культури, багатьом рідним у похоронках повідомлялося, що загиблий вояк похований або зник безвісти під Радомишлем. Тільки за останніх три роки вдалося встановити 76 таких воїнів, які лежать у братських могилах на території району. Тож змогли приїхати і вклонитися їхній пам’яті рідні і близькі.
Значну пошукову роботу проводить і актив Раковичів на чолі з сільським головою Олександром Марчуком. З його ініціативі відкрито музей історії села, в якому представлено чимало унікальних артефактів минувшини, знайдених на тутешніх теренах. Серед них – зброя, екіпірування воїнів Другої світової, що були представлені для огляду на поховальному зібранні.



На жалобній церемонії з віддання землі полеглих пролунало, що це поховання, а не перепоховання. Бо ж у трагічному 1943-му не відбулося жодних поховальних християнських церемоній.



Нині ж заупокійну літію відспівав отець Володимир, загиблим було віддано належні військові почесті.


Скорботні слова шани загиблим висловили зокрема Раковицький сільський голова Олександр Марчук, голова районної ради Віктор Міхненко, голова районної ветеранської організації Валерій Жлуктенко, ветеран-фронтовик Анатолій Осика, ведуча дійства Валентина Третяк.


Подячними грамотами було відзначено активістів пошукової справи.
Пролунали журливі пісні у виконанні тріо місцевого клубу, присвячені і минулим, і теперішнім військовим подіям, а жителька Ракович Ольга Кучерина прочитала власний вірш «Просніться, росіяни!».


Промовці також наголошували, що минуле поєднало нас із сьогоденням. Бо як це не парадоксально, але в Україні нині йде війна із зовнішнім агресором: на українську землю прийшли нащадки тих російських солдатів, які лежать у братських могилах і в Раковичах, і повсюдно в інших місцях. Прийшли як загарбники. Чи могли припустити загиблі діди і прадіди росіян, що наступники піднімуть зброю на дітей, онуків і правнуків їхніх бойових побратимів, з якими вони пліч-о-пліч йшли крізь усю війну до перемоги?


- Ми, українці, - народ мирний, але не віддамо жодного квадратного метра своєї землі, - сказав О.Лавинюк, чиї колеги з «Пошуку» нині теж беруть участь у захисті рідної землі від агресора на Донбасі. - Ми будемо битися так само, як билися 70 років тому тут наші батьки, діди і прадіди. Про цей наш обов’язок нагадує нам пам'ять про загиблих і сім десятиліть тому, і нині.

Газета «Зоря Полісся», 31 жовтня 2014 р.


неділя, 26 жовтня 2014 р.

«Скільки там тієї зими…»


   Завжди з  приємністю зустрічаю в рідному місті це подружжя шанованих педагогів-пенсіонерів. Зазвичай вони крокують удвох. А одного дня стрів лише дружину, що неквапом простувала парком, тому, привітавшись, не стримався і запитав, чому вона прогулюється одна. Жінка посміхнулась і якось ніби по-змовницьки відповіла:
    - Володю, удвох у баню не ходять…
   І тут я звернув увагу на її зарум’янене й ніби враз помолоділе обличчя, яке випромінювало неприховану солодку млість і насолоду, що їх повсякчас відчувають відвідувачі лазні. Власне, саме задля цього люди й ходять у баню, і якраз оцієї відмінності лазні від квартирної ванни чомусь не могла второпати невдаха-наречена героя неперевершеної новорічної комедії про легку банну пару.

   Втім у давнину радомишлянам особливо обирати не доводилось. Мати власну домашню лазню могли собі дозволити здебільшого заможні господарі. А для пересічних переважно діяв принцип крилатої оповідки, винесеної в заголовок.
   Наразі миття у річці справді було найпоширенішим засобом догляду за чистотою тіла. Певно тому відводилися окремі й віддалені одне від одного місця купань чоловіків і жінок. До такого «пляжу», що в повітовому Радомислі містився на Тетереві в урочищі «Скелі», й вела вулиця Купальна. Ця міська вулиця повернула своє давнє народне наймення на хвилі першого відновлення історичних назв у місті, яке відбулося в останнє десятиріччя ХХ століття.


Вулиця Купальна. 1930-ті роки.

   Примітно, що на її початку було побудовано одну з перших громадських лазень у місті, якою передусім користувалась міська біднота (вона містилась на місці нещодавнього лісоторговельного складу, та, на жаль, згоріла у 1921 році  від сильної пожежі, що прокотилась тією вулицею). Відтак назва, як мовиться, потрапляла «в яблучко». А перші згадки про міську баню виявлено у звітах городничого за 1803 рік.
  Чиновництво і міська верхівка послуговувалась іншою лазнею, спорудженою на Малій Київській вулиці (нині провулок Шкільний). На відміну від бані по Купальній, де встановлювались «чоловічі» й «жіночі» купальні дні, тут були окремі мийні зали для чоловіків і для жінок з «парними», номери з ванною. Залишки стін цього гігієнічного закладу й досі бовваніють у яру між Будинком культури і школою №3.


   Між тим соціальне  розшарування діяло й на розподілі річкових купальних місць. Скажімо, на місці сучасного так званого «дитячого пляжу» була споруджена на воді купальня для місцевої знаті – доладу обгороджена і затулена від стороннього погляду (ця незрозуміла, на перший погляд, споруда добре проглядається ось на цій світлині). Вона, як і лазні, була платною.


   Відтак річкове купання вкупі з миттям упродовж багатьох десятиліть було і залишається досить вагомим чинником особистої гігієни. Бо й на моїй памяті траплялися роки, коли літнє тепло трималося дуже довго, а тому купальний сезон тривав ледь не до жовтня. Разом з тим загартовані містяни нерідко милися у річці аж до заморозків.
Наразі зимові морози і навіть вкриті кригою водойми не стають на заваді любителям зимового плавання, яких у народі називають «моржами».


Радомишльські «моржі» 1990-х на озері Прірва.

   А останніми роками поширилась традиція майже масового зимового купання на Водохреща, коли вода вважається чудодійною. Радомишляни, і юні, і літні, уподобляють задля цього освячені священиками місця на ставках, затишних річкових заплавах.


Водохреща в «Замку «Радомисль».

   Хоча знайти зараз «чисту» водойму на наших теренах проблематично. Адже офіційно визнано, що приміром, головна річка Житомирської області Тетерів тече тільки до Житомира, де для потреб міста забирається увесь теперішній дебет води. А далі – вже не річкова вода, а стоки, що подекуди доповнюються так само забрудненими притоками річечок і ручаїв. Недарма останніми роками у Радомишлі немає жодного придатного для купання місця, яке б задовольняло санітарні вимоги.
   Одначе забруднення річок мало місце і в минулому. Річкові купальні – один з таких прикладів, на який, проте, не надто звертали увагу. Варт пригадати й те, що природні водойми в давнину так само були найпоширенішою «пральнею». І коли для прання пішла у хід різноманітна хімія, шкода для довкілля ставала непоправною.


   До речі, прямоходом у Тетерів потрапляли всі змиви зі згаданої міської лазні по Шкільному провулку, від якої до річки був лише якийсь десяток метрів. Вочевидь, саме з таких міркувань у 1972 році її «поховали», хоча й досі до кінця не розібрали. Натомість у Радомишлі тоді став до ладу новий банно-пральний комбінат на колишній вулиці Леніна (нині - Мала Житомирська). Стоки з нього вже подавалися (принаймні, так передбачалося проектом) на міські очисні споруди. Попри сучасне, як на ту пору, обладнання, додавання для комфорту окремих душових кабін, наявність перукарні та пивного буфету, любителі пару, одначе, з ностальгією згадували кам’янку для пару в парильні старої бані.



Банно-пральний комбінат. 1972 р.

  У 1960-70-х було влаштовано лазні на ряді підприємств міста – у райоб’єднанні «Сільгосптехніка», на машинобудівному заводі, в автопідприємстві, лісгоспі, філії заводу «Маяк» тощо. Кожна з них мала свою «родзинку». Скажімо, у «Сільгосптехніці» вперше в місті було обладнано фінську сауну, після якої з приємністю можна було зануритися у басейн з водою.  Баня на машзаводі славилась чудовою класичною парою.
   Проте економічна криза кінця ХХ століття ліквідувала і самі підприємства, і їхню соціальну інфраструктуру. Припинив своє існування й банно-пральний комбінат, що проіснував лише трохи більше двох десятиліть. На хвилі приватизації його продали нібито під швейне виробництво. Але потому там – ні бані, ні швацтва. А будівля поступово руйнується.


  
 Тож у «лиховісні дев’яності» місто взагалі певний період залишалося без громадської лазні. Врешті економічна крига скресла, і з розвитком підприємництва почали зявлятися приватні бані – й, скажемо так, елітні, й для широкого загалу. Набуває поширення спорудження особистих лазень на приватних садибах, дехто притому здає їх бажаючим помитися за старовинними традиціями. А відновлена лазня у комунгоспі дістала статус міської комунальної. Так що «банна» ситуація увійшла у цілком нормальне цивілізаційне русло. 
   Тим часом дехто й досі подекуди сповідує звичний для себе «річковий» принцип. Бо й справді, скільки там тієї зими…