Йшов другий місяць війни…

«У Потіївському районі, Житомирської області, частини Червоної Армії під час відходу знищили міст через річку Тростяниця. Фашистські війська витратили чимало часу і зусиль на будівництво нового мосту. Дізнавшись про це, партизанський загін, який оперував в районі села Миньківка, здійснив сміливий напад на охорону мосту і знищив збудований німцями міст. В одному з сіл партизани розстріляли куркуля Лісовського, залишеного фашистами в якості сільського старости, і зібрали ряд цінних відомостей про розташування німецьких військ. На основі здобутих відомостей наша авіація успішно розбомбила позиції німецької дивізії та мотомехполку».

Таке повідомлення Радінформбюро пролунало в ефірі увечері 13 серпня 1941 року, на 53-й день війни…

Так само, як Радянська Армія у Другій Світовій готувала плани бойових дій винятково на ворожій території, там так само планувалося розгортати й партизанський рух. Притому до початку Німецько-радянської війни можливі партизанські дії на своїй території розглядалися як зрадницькі та поразницькі. «Якби ще 20 червня 1941-го хтось заїкнувся про те, що підпільну боротьбу в разі нападу гітлерівської Німеччини доведеться вести в Україні, Білорусії, Прибалтиці чи під Смоленськом, того б назвали панікером, з усіма відповідними наслідками», – зазначав згодом начальник Українського (радянського) штабу партизанського руху Т.Строкач. Тож стрімкий наступ гітлерівців у червні 1941-го змусив радянське керівництво спішним порядком корегувати й ці плани.

Фронт швидко котився на схід. 18 липня гітлерівські війська вступили на Потіївщину. А за два тижні перед тим з Києва до Потіївки потайки прибула машина зі зброєю, яку передали місцевому лісникові Кузьмі Дружинському, що порядкував у Миньківській лісовій дачі. Там, у лише йому відомих лісових закапелках, й було обладнано потаємні схрони, адже саме наглядачу цих угідь доручили очолити створений для протидії гітлерівцям, що наближалися, винищувальний загін. Та майже відразу довелося «вини-щувачам» перейти на нелегальне партизанське становище.

До складу загону увійшли перевірені й особисто знані Дружинським земляки – Григорій Шлямар, Йосип Гуринович, Іван Макарчук, Олександр Журавський, Володимир Кравченко,  Олексій і Тетяна Осипови, Адам Денисенко, Андрій Плющ, Спиридон Бабак та інші, був поруч з батьком син Микола.

Під Малином тимчасом точилися запеклі бої. Їх вели з ворогом 87-а та 45-а стрілецькі дивізії, мужньо утримуючи рубежі, що перешкоджали посиленому ворожому наступу на Київ. Гітлерівці прагнули подолати заслін із річки Тростяниці, відновлюючи міст через неї, що його перед відступом зруйнували  червоноармійці.

До речі, тримав там оборону підрозділ чайківчанина, старшого політрука  Марка Остапчука, що налагодив взаємодію із загоном Дружинського. На партизан поклали завдання будь-що перешкодити відновленню переправи. Втім, коли вони потайки підійшли до місця, загарбники вже завершили зведення нової дерев’яної споруди. Тож, оточивши доволі численну мостову варту з усіх боків, партизани з настанням сутінків відкрили вогонь. Імітуючи напад з неочікуваного ворогом місця, їм поталанило заманити в ту пастку та перестріляти головні сили охоронців і навіть полонити кількох з них, у тому числі й офіцера, що командував вартою. Невдовзі міст запалав, а месники з почуттям виконаного обов’язку відійшли до свого табору разом з «язиками».

Про прихоплений «трофей» зв’язковий повідомив Остапчукові. Під ранок до загону прибув перекладач з кількома червоноармійцями. Допитавши полонених, вдалося дізнатися про подальші плани та дислокацію противника. І вже наступного дня ворожі позиції успішно бомбила радянська авіація. А до фронтових штабів полетіла звістка про успішну партизанську операцію та інші їхні дії. Її й оприлюднило згодом Радінформбюро.

Але на ту пору партизанського командира та його бойових товаришів уже не було серед живих.

Під потужним наступом гітлерівців радянські війська все ж змушені були відступити. Партизани Дружинського хоча й залишилися на самоті із загарбниками і, до того ж, без зв’язку, зуміли, проте, ще пошкодити міст через Візню, провести кілька диверсій. Натомість каральні загони ворога, оточивши ліси довкола Миньківки, почали їх ретельне прочісування. Одначе, знайшовши кілька лазівок, месникам, пощастило вислизнути з кільця. Та арештів вони не оминули.

4 серпня у своїй хаті були схоплені Кузьма та Микола Дружинські, яких розстріляли на одній з лісових розвилок дорогою на Нераж, потрапили до лабет й інші їхні побратими. 24-х перших партизан та колишніх активістів було розстріляно карателями зокрема в Заньківському лісі…

Кузьму та Миколу Дружинських іхні рідні та односельці згодом перепоховали на Миньківському кладовищі у братській партизанській могилі.

Між тим, жодної світлини Кузьми Дружинського не збереглося для нащадків. Марно намагався віднайти їх свого часу дослідник історії партизанського та підпільного руху на Потіївщині Анатолій Онищенко. Як з’ясувалося, маючи досвід підпільної боротьби ще з революційних часів, завчасно подбав лісник і про таку конспірацію: сподіваючись, вочевидь, на тривалу підпільну боротьбу, перед приходом окупантів перевідав рідних та близьких, непомітно вилучивши у них усі свої фотокартки, які потім спалив.

Проте народна пам’ять збереглась про мужнього патріота-командира та його загін, що діяв лише 17 днів.

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.

Партизани, що розмовляли українською, видалися чекістам підозрілими

В архівних фондах Російського Міністерства оборони, де зберігаються відомості про особовий склад Радянської Армії, що брав участь у Другій світовій війні, він досі числиться серед зниклих безвісти. Зокрема в донесенні обліково-статистичного управління Наркомату оборони СРСР від 18 грудня 1943 року зазначено, що з лейтенантом Василем Никифоровичем Панасенком, який з 14 квітня 1941 року командував танковою ротою 44-го окремого розвідувального батальйону 44-ї дивізії, зв’язок втрачено в 1941-му році…

На сільському кладовищі в Гуті Забілоцькій на Братській могилі воїнів, що поклали тут свої голови в оборонних і наступальних боях листопада-грудня 1943 року, на невеликому обеліску, спорудженому ще 1959 року, прилаштовано меморіальну табличку з фото та написом: «Лейтенант Панасенко Василь Никифорович (Сєдов) 1914.01.01 – 1943.25.07». На жаль, на збляклій з часом світлині залишилися лише ледь помітні обриси силуету…

  

Позаяк дата смерті радянського лейтенанта аж ніяк не співпадає з періодом запеклих осінньо-зимових боїв 1943-го, а подане у дужках друге прізвище Сєдов дає певні конспіративні натяки. Втім саме так називали командира таємничого партизанського загону, що діяв у пору окупації в Радомишльських і Коростишівських лісах. А означена таємничість пов’язана була з обставинами загибелі Сєдова та його бійців. Згадки про це у відкритих джерелах почали з’являтися лише в незалежній Україні.

Завісу мовчання та таємності перервав зокрема у 1998 році секретар Всеукраїнського об’єднання ветеранів і очільник Житомирської обласної структури цієї організації Володимир Плотницький. За оприлюдненою ним інформацією, влітку 1943 року в Радомишльських лісах радянські чекісти-десантники поглумилися над командиром місцевого партизанського загону Василем Сєдовим і його бійцями, бо ті, бачте, розмовляли українською мовою, а отже були вони, мабуть, націоналістами…

*     *     *

Уроджений в селі Залізному на Донбасі Василь Панасенко перебував на службі в Червоній Армії з 1936 року. Він закінчив військове училище  і служив в одній із частин у Токмаку, що в Киргизії. Звідти у квітні 1941-го молодого командира перевели в новосформовану і розгорнуту в литовському прикордонні 44 дивізію (попередню розформували після ганебного розгрому на Фінській війні). Проте стрімкий наступ гітлерівських військ 22 червня призвів до нової відчутної поразки розташованих на кордоні радянських військ, їх подеколи панічного відступу, оточення та полону.

Панасенко невдовзі опинився у сумнозвісному Житомирському концтаборі, звідки його змогла «викупити» Надія Форманюк – молода жіночка з Минійок, що на Коростишівщині. В гурті багатьох інших солдаток вона напитувала серед полонених своїх рідних і зглянулась над змарнілим бійцем, що назвався Василем Сєдовим.

В селі всі їх відтак сприйняли як чоловіка й дружину. Оклигавши, Василь роззнайомився з місцевим людом. Згодом з ним навело контакти місцеве підпілля, і саме йому, як офіцерові, запропонували очолити невелику партизанську групу.

Згаданий колишній підпільник-партизан і літописець партизанського та повстанського руху на Житомирському Поліссі В.Плот-ницький в своїх спогадах оповідає про це угруповання як про загін «Васьки Сєдова». За його словами, партизани роздобули зброю і здійснили напад на комендантський склад, де обзавелися провіантом, кіньми і навіть бричкою, схилили на свій бік власівців з підрозділу РОА, що воювали на боці гітлерівців.

Базувалися сєдовці спочатку у Левківських лісах, на тамтешньому Березовому Болоті. Проте після потужної облави, влаштованої німцями у перші червневі дні 1943-го, зазнавши втрат, передислокувалися у Коростишівсько-Радомишльські лісові масиви. Між тим, тут загін суттєво збільшився кількісно, об’єднавшись з партизанською розвідгрупою на чолі з лейтенантом «Чайкою», що прийшла з Білорусії. Під орудою Сєдова було вже за півсотню бійців.

Директор Коростишівського краєзнавчого музею Володимир Слівінський розповідає, що загін Сєдова, який у офіційних реєстрах іменувався Коростишівським партизанським загоном, у 1943-му оперував з північного боку Києво-Житомирського шосе, здійснюючи вилазки на цю стратегічну трасу. Протилежний бік шляху тримав під прицілом знаний загін Цендровських.

За твердженням В.Плотницького, в групі «Чайки», одначе, було кілька бійців, десантованих до партизанських лав з «Великої землі», що зазвичай трималися відокремлено від загального гурту. А ще у сєдовців викликало підозру, що новоприбулі цікавилися, чому загін спілкується між собою лише українською, чому не має радянських розпізнавальних знаків. До того ж «Муравйов», котрий позиціонував себе як старший групи десантників, раз по раз намагався заводити розмови про «вільну Україну», натякаючи, що нібито є її прихильником. Між бійцями з цього приводу почали виникати конфлікти.

Слід зазначити, що влітку 1943-го рейдувала Притетерівськими лісами ще одна партизанська сила – похідна група УПА «Романа» (Кудрі), котра завдавала клопотів не лише гітлерівцям, а й радянським спецслужбам. Відтак десантура НКВД, що, діставши серйозний вишкіл у спецшколах, вирушала у партизанські райони для диверсійних та контр-розвідувальних операцій, отримувала, крім того, завдання виявляти підрозділи упівців та ліквідовувати їх.

Адже після Сталінградської битви, коли настав перелом у війні, Центр поставив вимогу партизанським загонам значно посилити підривну й диверсійну діяльність. За архівними відомостями, в партизанські формування України було заслано біля 400 співробітників НКВС, у тилу ворога діяли спеціальні чекістські групи, що, крім того, здійснювали агентурне обслуговування, виявляючи серед партизанів ворожих елементів та зрадників.

Позаяк чергова суперечка між групами виникла під час переходу загону Сєдова на Радомишльщину. Біля Гути Забілоцької вона завершилась трагічно. Після словесної перепалки з боку «муравйовців» раптом пролунали постріли, від яких загинули Сєдов та двоє його бійців, проте черги у відповідь прошили й самого «Муравйова», і його оточення. Решта сєдовців тимчасом розпорошилася.

Над Надією Форманюк, що була в загоні разом з чоловіком, чекісти хотіли позбиткуватися. Але жінка змогла вирватися від них і щодуху побігла в ліс. Услід засвистіли кулі, одна з яких її поранила.

Тамуючи біль, бідолашна тікала подалі від пострілів. Врешті дісталась вона до невеличкого лісового джерельця, припала спраглими вустами до життєдайної води і… знепритомніла.

Наступного дня на закривавлену Надію натрапила група «Романа», якій вона розповіла про те, що сталося. Надавши жінці допомогу, упівці доправили її до своєї перевіреної явочної хатини в Кримок.

Після цих трагічних подій партизанський загін Сєдова своє існування припинив. Члени його групи тимчасом пристали до з’єднань С.Маликова, М.Наумова та інших. «Чайка» притому навіть увійшов до керівного складу одного з них.

*      *     *

Колишні бійці партизанського загону Василя «Сєдова» (Панасенка), які пережили війну, так само підтверджували факт загибелі свого командира і бойових товаришів під час нічного трагічного зіткнення під Гутою Забілоцькою двох партизанських груп.

А на табличці, що на Гуто-Забілоцькому погості, услід за прізвищем Панасенка, означеному цифрою 1, гравіровано також позначки 2 і 3, вказуючи, вочевидь, на похованих тут разом із «Сєдовим» ще двох партизанів з його групи, прізвища яких залишилися невідомими.

Достеменно невідомо й те, як склалась подальша доля дружини партизанського командира. В архівах, однак, зазначено, що у жовтні 1944 року Житомирський обласний військовий комісаріат надав Надії Кузьмівні Форманюк засвідчену ним довідку Токмацького райвійськкомату Киргизької РСР, у якій вказується, що її чоловік Василь Никифорович Панасенко, перебуваючи на фронті, пропав безвісти в 1941 році. У повідомленні, крім того, вказано, що цей документ є підставою для клопотання про призначення жінці пенсії на підставі наказу Наркомату оборони СРСР №220. Між тим, у складеному в грудні 1943 року переліку офіцерського складу частин діючої армії, що підлягали виключенню зі списків, як зниклі безвісти, в інформації про В.Панасенка місцем проживання його дружини Н.Форманюк названо виправно-трудову колонію НКВД…

Газета «Зоря Полісся», 20 вересня 2019 р.

Ставецький палац та його зодчий

Надзвичайно вагому новину повідомив нещодавно мені пошуковець та дослідник старовинних маєтків житомирянин Ігор Довбиш. Він надіслав фотокопію сторінки з книжки польського письменника-мемуариста та історичного публіциста Євстахія Івановського «Спогади минулих років» («Wspomnienia lat minionych»), на якій йдеться про архітектора, що спроектував палац Дуніних-Вонсовичів у Ставках. Ним був Ян Рембертович.

Ось що оповідає про нього автор «Спогадів»:

«Рембертович з академії Краківської був не тільки досконалим геодезистом, а й архітектором. Залучався він комісією казенною до виготовлення різних планів, до побудови каналів у Литві для організації сполучення між Балтійським та Чорним морями. Плани ті через ліквідацію Речі Посполитої реалізовані не були. Після поділу Польщі переїхав на Україну, де займався вимірюваннями.  За свої розробки та роботу отримував гарну винагороду, тож заробив чималий капітал. Орендував великі угіддя в маєтностях Ілінських, але швидко витратився на господарчих оборудках і повернувся до проектування.

Він виміряв усі володіння гетьмана Браницького, залучив до геодезичних робіт молодих сільських хлопців, які вміли читати й писати. Тож Білоцерківщина зі своїх підданих отримала власних геодезистів.

Затим осів у Коростишеві, де мав власну садибу. Був землевпорядником у тамтешніх маєтностях. За його малюнками було побудовано палац Вонсовичів у Ставках, цвинтарну готичну погребальну каплицю Моршковських у Ходоркові. Виконав гарний план костелу в Мошнах для графа Воронцова, що був одружений з графинею Браницькою і мав намір новий костел побудувати, але цей задум не втілився. Для цього плану Воронцов замовив йому в Лондоні геодезичні інструменти».

Втім у розповіді Івановського зодчий ставецького «палацику» (так дослівно написав мемуарист) вказаний просто Рембертовичем. Звали ж його Яном. Саме Ян Рембертович означений під 1790 роком в списку геодезистів, яким Його Королівською величністю надано привілей на здійснення такої діяльності (отримання привілею було запроваджене в 1788 р.).

Слід сказати, що професія Рембертовича за версією Івановського подана польскою «geometra», що дослівно перекладається як геодезист. Власне, геодезія як наука почала набувати розвитку у 17 столітті, коли було винайдено барометр та зорову трубу. Завдяки останній на озброєнні землевпорядників та будівничих з’явилися перші спеціальні геодезичні інструменти – нівелір та теодоліт. Ймовірно якраз про такий інструментарій для Рембертовича попіклувався М.Воронцов.

У ХVIII столітті геодезист був уже поширеним і затребуваним фахівцем на європейських теренах. На нього покладалося встановлення меж, вимірювання та картографування земельних територій, їх ландшафтне впорядкування та інше.

Відомо також, що як фаховий землевпорядник Ян Рембертович у 1782 році був залучений каштеляном кам’янецьким Л.Швейковським для владнання земельного спору з Четвертинськими з приводу розмежування суперечливого лісового масиву. Проєкт врегулювання Рембертович підготував, зазначивши, проте, що частина лісу є спадщиною Четвертинського. І це засвідчено відповідними документами. Відтак ті ділянки їм належать законно, а тому будуть задокументовані у їхній власності. Фахівець наголосив, що вчинити інакше не може, бо це буде «чистою фабрикацією», за що доведеться відповідати перед судом. Тобто, репутаційні ризики для нього важили більше, ніж матеріальні чи покровительські чинники. Недарма запрошений він був до роботи в маєтностях Браницьких, Воронцова, Олізарів, виявивши хист і в архітектурному плануванні. До речі, Я.Ліпоман, коли став управителем Білоцерківських володінь великого коронного гетьмана Ф.-К.Браницького, рекомендував господареві для землевпорядкувальних робіт Я.Рембертовича як найкращого тогочасного фахівця у цій сфері.

Цікаво, що в польській історіографії першої половини ХІХ ст. згадується інший Рембертович і теж з технічним профілем – Кароль, що вірогідно міг бути Яновим племінником. Він входив до Польського Корпусу військових інженерів і очолював саперний батальйон, а у 1830-31 рр. брав участь у Листопадовому повстанні, щоправда, потрапивши у полон, публічно відновив присягу російському імператорові. Його нащадки означені в реєстрі дворян Київської губернії 1906 р. 

Між тим, у «Спогадах минулих років» про Яна Рембертовича розповідається в розділі, присвяченому іншому Яну – Ваксману, впливовому шляхтичеві, що певний час мешкав у Приворотті, а затим спорудив маєток у Романівці Брусилівської волості Радомисльського повіту. Івановський, власне, переповів мемуарні спогади, залишені Ваксманом, що підтримував дружні зв’язки з місцевою знаттю – Т.Чацьким та його секретарем і економом Я.Ліпоманом, К.Свідзінським, Г.Олізаром, Й.Булгаком, Е.Михаловським, а також Рильськими, Єрличами, Чайковськими, митрополитом Євгенієм Болховітіним та іншими. Долучався до цього аристократичного товариства Рембертович, належали до нього й власники ставчанського маєтку Дуніни-Вонсовичі.

Вочевидь, Ваксман і сам бував у Ставках, залишивши невеликий опис тамтешнього маєтку. Його окрасою, зазначає він, був ошатний будинок, довкола якого розкинувся парк з віковими гарними деревами, липовими алеями. На садибі містилась також кам’яна католицька каплиця.

Палац у Ставках. 1912 р.

Власник Ставків граф Адам Дунін-Вонсович тривалий час служив у Варшаві, маючи титул шамбеляна Його Королівської величності (російський аналог камергера), нагороджений був орденом Святого Станіслава. До ставчанських володінь входили також Мар’янівка, Ставецька Слобідка та Юрівка. Належали Вонсовичам, крім того, маєтки на Волині – у Волиці Костянтинівського повіту, де мешкала Адамова мати Франциска, та Темногайцях Кременецького (там осідав рідний брат Францішек). Одружений Адам був на Анні-Марії з Немиричів.

Молодший син Йозеф з дружиною Елеонорою мешкали у Ставках. Якраз він і запросив Рембертовича до спорудження родинного палацу. Старший – Станіслав – служив у польському війську, а згодом пристав на службу до французького імператора Наполеона і під час Російського походу 1812 року перебував ординарцем та походним перекладачем Бонапарта.

Йозеф тимчасом теж був не надто лояльним до російського режиму, позаяк долучився до згаданих бунтівних Листопадових подій. На покару частину його ставчанських маєтностей конфіскували в казну, а згодом розпродали іншим власникам. Останньою спадкоємицею Вонсовичевих володінь стала Адамова донька Кордуля, що вийшла заміж за Прота Чайковського – ще одного з примітних персонажів та співавторів оповідей Івановського. Він зокрема залишив свідчення про Коліївщину та загін Бондаренка, мав наміри висвітлити обставини Кичкирівської «змови» Хоржевських під час повстання Т.Костюшка. Втім зоставив по собі цікаві й курйозні бувальщини та оповідки і сам каштелян Адам. До речі, писав про нього Генрик Ржевуський, називаючи «польським бардом». Зазвичай вважали його надзвичайно шанованою, шляхетною, милою й приємною людиною, що ставала душею будь-якого товариства. Він пересипав свої розповіді чи замальовки жартами, анекдотами, надаючи їм неповторного колориту.

І добре, що всі ті нотатки потрапили до рук Євстахія Івановського, теж уродженого на Житомирщині – в Халаїмгородку Бердичівського повіту (нині Городківка Андрушівського району). Додав він до них інші рукописні та усні свідчення, що втілилися в цілу низку друкованих праць про  історію, як Речі Посполитої, так і українських земель, на яких і сам жив та творив. Свої праці літератор друкував під псевдонімами Hellenius, Eu-go Helleniusz, Eustachy Helleniusz. Цінними видаються його посилання на недоступні архівні матеріали чи ті, які вже взагалі не існують.

Наразі слід віддати належне Є.Івановському за подвижництво, за збережені сторінки далекої минувшини, на яких і донесені до нас згадки про ставецький палац та його зодчого.