пʼятниця, 22 січня 2010 р.

«Батьківщина прийде і спитає: де ти був і що робив...»


Однією з яскравих сторінок руху опору на наших теренах в пору німецько-фашистської окупації стала діяльність Радомишльскої підпільної друкарні. І це далеко не другорядний факт, як може здаватися. Бо новий нацистський порядок на окупованих територіях передбачав тотальну ідеологічну обробку місцевого населення, не допускаючи потрапляння будь-якої інформації про справжнє становище на фронтах чи про злодіяння окупантів. А тому суворо каралися щонайменші спроби розповсюдити будь-яку заборонену новину, вилучалися радіоприймачі, перевірялося листування тощо.  Підпільниками ж були звичайнісінькі наші родичі, сусіди чи знайомі, які прагнули зробити свій посильний внесок у боротьбу з ворогом. Так стала на стежину боротьби й радомишлянка Дар’я Михайлівна Ткаченко, знаний і шанований у нашому місті й районі педагог. Про своє життя і участь у підпільному антифашистському русі вона оповідає у цій розмові.


- Я родом з Лутівки. Народилася 1921-го. Моє дівоче прізвище Коноваленко. Сім’я у нас була велика: восьмеро дітей. Мали ми 60 соток городу, корову. У голодні роки мама торгувала на базарі городиною, прала білизну дружинам військовослужбовців, які розраховувалися хлібом. Отак і рятувалися. А ще ловили в річці «ракушок»-мідій, яких смажили. У нашій родині і з родичів, на щастя, ніхто не постраждав, хоча померлих від голоду бачити довелося. На моїх очах на вулиці помер хлопчина, що, геть виснажений, вже ледь ішов…
У 1939 році закінчила Радомишльську школу №1. Війна мене застала, коли я навчалась в Житомирському педінституті. Я була студенткою філологічного відділу. Була неділя, ми ще спали після екзамену, коли зачули якийсь гамір, метушню. І тільки одне слово лунає: війна, війна... Всі миттєво попрокидались, забігали коридорами. І тут уже почали збиратися медсестри запасу (при інституті діяла школа медсестер). Нас зібрав ректор, і усім видали довідки для обміну на військові квитки.
Я поїхала додому. Але в Радомишлі військкомату уже не було. А за кілька днів у липні прийшли фашисти. Я була свідком, як до міста заїхала з розвідкою перша німецька танкетка. Робітник машинобудівного заводу Олександр Гончаренко жбурнув у неї зв’язку гранат. Але тої ж миті й сам був скошений ворожими кулями.

- Коли організувалося в Радомишлі підпілля?

- Підпільна антифашистська друкарня в Радомишлі діяла з лютого 1942 року до серпня 1943-го. Організував її Олексій Лагутенко. До війни він очолював спорткомітет і був членом бюро райкому комсомолу. До складу групи входило 13 чоловік: Ганна Кравченко, Ніна Лагутенко - дружина і сестра Лагутенка, Євген Шлямар, Володимир Біляченко, Антон Яромко, Анатолій Андрієвський, Федір  Лощенко, Петро Содолевський, Микола Ткаченко та інші.
Ткаченко до війни працював у друкарні. А перед війною був випусковим відповідальним секретарем районної газети. Після окупації Радомишля, коли німці відновили роботу друкарні, Лагутенко порадив Ткаченкові влаштуватись туди. Той так і зробив.
Друкувалися там різні форми, бланки для місцевих потреб. українською мовою. Тому шрифти були українські.
Друкарня – колектив невеликий. Один одного всі чудово знали. Можливо, колеги й здогадувалися про таємні справи Ткаченка. Але робив він їх під час обідньої перерви , коли працівники розходилися на обід чи ще куди.
Перші набори листівок робилися безпосередньо в німецькій друкарні, і друкували їх також там, під самісіньким носом у німецької влади. Бо на другому поверсі друкарні жив гебітскомісар. Але підпільники дізналися, коли він там ночує чи не ночує. Отож, вони зайшли. Лагутенко дав команду вмикати рубильник. Увімкнули, і перші листівки лягли на талер. Звичайно, це було вкрай небезпечно. Але хлопці були запальні і відчайдушні. Їм хотілося щось зробити на шкоду ворогу. Вони часто повторювали: «Батьківщина прийде і спитає: де ти був і що робив».
Пам’ятаю, як забігали німці й поліцаї, коли перші листівки з’явилися в Радомишлі. Метушня була страшенна. Листівки були розклеєні на парканах, на будівлях, навіть на будинках управи і поліції! Поліція, між іншим, містилась там, де й у радянські часи була міліція.
Згодом Ткаченко з Лагутенком і його дружиною винесли вночі частину шрифту, трохи фарби, паперу. Ткаченко зберігав усе це в пляшках, закопаних вдома на городі. А потім, коли вже накопичилась достатня кількість шрифту, хлопці обладнали таку собі підпільну друкарню в майстерні Лагутенка. Олексій під час окупації відкрив у місті художню майстерню, де малював ікони, картини, інше. Але німці вирішили продати той будинок, тому знову постала проблема, куди переховати друкарське начиння. Перевезли те все до Лагутенка додому, де у сараї викопали такий собі погрібець і друкували вже там.

- А як Ви стали членом підпільної групи?

-  Це було не запрошення мені. Лагутенко дав Ткаченкові завдання познайомитися зі мною. Хоч сам був зі мною дуже добре знайомий. З його сестрою я навчалась в одному класі, і не раз бувала у них вдома.
Познайомилися ми на Андрія, 13 грудня. Моя двоюрідна сестра запросила мене на вечорниці. які влаштовувала з подругами. Одна з них, Надійка, зустріла на вулиці Ткаченка (йому, до речі, було вже двадцять чотири, а їй – шістнадцять) і до нього: «Приходьте до нас гуляти на Андрія!...» До господині навідався вельтфельдшер, бо корова захворіла. І його до компанії запросили!
Отак ми й познайомилися з Ткаченком. Начебто й випадково, хоча Микола мав це на меті. А сестрі моїй через мене ще по тому й від дівчат «дісталося»: «Бач, взяла до компанії сестру, то вона від нас гарного хлопця відбила…»
Одруження у нас теж вийшло кумедним. Коли Микола приніс посвідку про наше одруження й показав, я глянула й промовила:
- Вітаю тебе.
- А чому тільки мене? – перепитує.
- Тебе і Марію, - додаю. Бо там помилково замість Дар’ї записали Марію.

- А безпосередньо до підпільної роботи як прилучилися?

- Коли Ткаченко зі мною познайомився, запрошував мене на прогулянки, на вистави до міського театру. Він уже знав, що я студентка, майбутній філолог. І якось дає мені такий зім’ятий аркушик паперу: « А ну ж  бо перевір, там є помилки чи нема...»
Я з таким задоволенням перевіряю: «Ось помилка, і ось, і ще...» А у зміст зовсім не вникаю, мені доставляв радість сам пошук помилок. На цьому попервах усе й обмежилося. Та минув деякий час, і Ткаченко прийшов до мене з новим текстом та й каже: «Перевір ось, де є помилки». І тут я вже зрозуміла, що стала причетною до якоїсь підпільної організації. Їм потрібна була грамотна людина, а я на той час уже закінчила два курси філологічного факультету. Отак я стала коректором підпільної друкарні.
А як постала загроза, що мене можуть забрати на роботу в Німеччину, Ткаченко мене фактично врятував завдяки лікареві Микульському. Микульський видав мені фіктивну довідку, яка врятувала мене від відправки в Німеччину. Крім того, німці не відправляли до Рейху заміжніх. Тому Ткаченко запропонував одружитися. Це був нібито й розрахунок, хоча й почуття тоді вже між нами справді були.
Якось Ткаченко зайшов до мене і каже: «Давай пройдемось». Пройдемось, то й пройдемось... Наблизились  до приміщення редакції, зайшли чужим двором.
На другому поверсі друкарні жив гебітскомісар. Але він нібито мав бути у відрядженні. Микола виніс щось замотане в ганчірку. Що то було, він не сказав. Аж раптом з дверей виходить гебітскомісар і щось там верзе німецькою. Ткаченко миттєво охоплює мене  в обійми і цілує. А гебітскомісар, сміючись, коментує: «Швайн, швайн…». Тобто свиня. І ми пішли звідти. Дорогою не промовили ані слова. Ткаченко повернув на Рудню, а я попрямувала прямо.
У тому пакунку був набір листівки. Тоді я не знала, що там було. Могла лише здогадуватися. Я навіть боялася все знати. А вже опісля усіх тих подій Микола мене запитав: «А ти знаєш, що ми тоді виносили? То ми виносили шибеницю. Було б і тобі, і мені, і нашим родинам».

- Дар’є Михайлівно, а де підпільники брали матеріали й інформацію для листівок?

- Матеріали для листівок приймали через радіоприймач від РАТАУ з Москви та з радіостанції імені Шевченка, що діяла у Саратові. Приймач склав Анатолій Андрієвський, він ще до війни займався радіоаматорством. Передачі по черзі приймали Лагутенко, Ткаченко і Андрієвський.
Подавали також в листівках інформацію, яка стосувалась безпосередньо місцевих жителів.
В німецьких установах працювало чимало радомишлян, серед них були в нас свої люди.   Євген Шлямар мав з ними зв’язки. Отак діставалися матеріали про місцеві події, про те, коли будуть списки на відправку до Німеччини, коли вимагатимуть здачі зерна... Скажімо, німці планували відправити до Німеччини п’ять тисяч остарбайтерів. А відправили десь лише тисячу дев’ятсот. Певно і листівки тут вплинули. Як вплинули вони й на те, що 80 чоловік за рекомендаціями нашого підпілля були переправлені до партизанів… Микульський допомагав багатьом, виписуючи довідки з надуманими хворобами. Служив у поліції ще Соболь, який тримав зв’язок з партизанами і діяв за їхніми наказами.
Шлямар також, по можливості, діставав папір. Робив це, зокрема, так: намотував аркуші на палицю, загортав ганчір’ям, і з тією палицею йшов. Небезпечно? Так. Але треба ж було якось добувати папір. Бо де його візьмеш...

- Яким чином розповсюджувалися листівки?

- Розповсюджували листівки всі. Але кожен мав свій маршрут. У мене, наприклад, це були Лутівка, Мала і Велика Рача. У Великій Рачі жили мої шкільні подруги. Одній з них – Надії Микитівні Руденко я й передавала листівки.
Лощенко працював шофером, а тому розвозив листівки туди, куди їхав. Це були здебільшого Рівне, Київщина, Житомирщина. У нього в машині був зроблений спеціальний пристрій, за допомогою якого розкидалися листівки.  Нерідко він брав із собою Ніну Лагутенко. Вона сиділа зверху в кузові і звідти розкидала.
Медсестра Марта Пахуцька розповсюджувала листівки серед медиків.
Винахідливістю вирізнялась Ганя Кравченко, дружина Лагутенка. Йшла, приміром, на базар. Купувала сир, сметану. Поки куштувала їх – листівка вже у кошику. Ходила по селах – у Борщів, Верлок -  міняти одежину на хліб, на сало. Навмисно загадувала завелику ціну, щоб не обміняти. Але поки у хаті балакали, торгувалися, листівка опинялась під скатертиною чи ще десь.
Біляченко і Яромко тримали зв’язок з партизанами. Їм ставилося завдання: ідете лісом такою-то дорогою чи стежкою до такого-то дуба чи іншого примітного місця. Залишаєте повідомлення чи листівки там. Далі їх у такий же спосіб передавали інші.

- Це була конспірація?

- Так, усі мали свої завдання, але ніхто нікого особливо не знав і не бачив. Я, наприклад, знала тільки Ткаченка. Завдання давав він мені.
 Про його контакти з іншими підпільниками тільки здогадувалася. Бо, траплялося, запропонує прогулятися. А це вже для мене було мов пароль. Я особливо й не розпитувала, бо боялась знати зайве, відчуваючи, що тортур не витримаю. Ото йдемо до парку. Там і у війну завжди було людно, молоді багато. А йому, певно, треба було серед людей бувати, слухати, про що балачки ведуться, які в кого настрої. Хоча багато хто з городян вважав його зрадником, що, мовляв, не на фронті, а в німецькій установі працює. Що тут вдієш… Під час прогулянки він міг мене на деякий час залишити, мовляв, зараз підійду. По тому про щось вони перемовлялися з Лагутенком, якого я добре знала.
З Андрієвським ми часто бували разом в компанії молоді. Збиралися, гуляли, про своє балакали. І я й гадки не мала, що він у підпіллі. Вже тільки після війни дізналися, хто є хто.
З Шлямарем ми довго листувалися. Кілька місяців тому він помер.

- І що вдалося зробити підпільній друкарні?

- Ми надрукували 25 назв різних листівок, кількістю 18 тисяч примірників, не враховуючи повідомлень радінформбюро. Ось копії листівок, які мені надіслали з архіву. Там збоку напис: “Перекажи про все своєму товаришеві. А знизу зазначено: “Південний Фронт”. Радомишль, звісно, не вказували з метою конспірації.
Про битву під Сталінградом 6 лютого 1943 року було надруковано цілу газету «За нашу Радянську Україну», присвячену цій події. Але підпільники випустили лише один її номер, бо після цього почалися арешти, Ткаченка заарештували, і група розпалась. Бо тільки він розумівся на друкарській справі. Поліції вдалося схопити зв’язкову з листівками. Вона на допиті сказала лише, що листівки брала в Радомишлі. Тоді німці кинулися до радомишльської друкарні. Заарештували Ткаченка, заарештували Анатолія Козловського. А після арешту Ткаченка ще й спалили мою хату.
Чоловік на допитах тримався надзвичайно мужньо. Коли він передав мені свою спідню білизну, я вжахнулась: вона була вся скривавлена і у жовтих плямах. По тому я дізналась, що Ткаченко отримав сімдесят ударів палицею, йому повідбивали навіть м’ясо від кістя, але він ні в чому не зізнався. Його відправили до концтабору. То був сумнозвісний табір смерті Майданек у Польщі, у якому чоловік провів сім місяців. Потім він розповідав мені, як у 1943-му напередодні Жовтневих свят там враз розстріляли 18 тисяч бранців. Перед наближенням Радянської Армії полонених мали кудись далі відправити. Але Миколі пощастило втекти з поїзда. Він трохи переховувався, а затим потрапив у діючу армію. І невдовзі я отримала від нього лист. На фронті Ткаченко був нагороджений двома орденами Слави і медалями.
Частина підпільників після арештів пішла до партизанського загону: Лощенко, Содолевський, Андрієвський, Шлямар... Перші троє там загинули. Біляченка і Яромка німці розстріляли. Їх упіймали з листівками, які вони несли партизанам, у загін імені Суворова. Тримали арештантів у поліції. Цим хлопцям хтось зумів передати пилку, і вони нею перепиляли грати. Яромко спритно проліз через утворений пролаз, а Володя Біляченко був повнішим і протиснутися не зміг. Він казав Яромку тікати і передати все, про що там почули. Та Антось товариша не залишив, намагаючись допомогти вибратися і йому. Аж тут нагрянули наглядачі, і мужніх підпільників стратили.
Лагутенка попередили про арешти, і він із сім’єю, з дружиною і маленькою дитиною, встиг виїхати до Білої Церкви.
Зараз у живих з учасників підпілля зосталась лише я, єдиний свідок тих буремних подій.

   - А невдовзі після розпаду групи наприкінці 43-го до Радомишля прийшло таке жадане визволення…

- Перед тим ще у серпні 1943-го партизани поколошматили німецький гарнізон у Радомишлі. І над містом тоді прокотилися піснеспіви: «Партизанские отряды занимали города!..»
   Під час визволення Радомишля нашими військами точилися запеклі бої. Наша вулиця 9 Січня, від пошти до Лутівки, була суціль закидана понівеченою технікою. Ні пройти, ні проїхати…
   Коли мою хату спалили, я перейшла жити з Рудні знову до батьків, на Лутівку. Під час визвольних боїв ми ховалися у виритій зигзагоподібній траншеї. Щось на зразок бліндажа… Я була з малою дитиною на руках.
   А найбільше запам’ятався День Перемоги. Я була тоді на міській площі. День видався таким сонячним, лагідним, і так радісно було на душі, витало якесь передчуття чогось  приємного. Дивлюсь: там люди обнімаються й цілуються, в іншому місці – теж. До мене підбіг котрийсь юнак і радісно обійняв мене, цілує: «Війна скінчилась, перемога! Перемога!». То була величезна радість, але вкупі з горем, бо у мене на війні загинув брат. І досі серце болить, як пригадую отриману на нього «похоронку».
Чоловік повернувся з фронту в 1946-му. Діставши поранення, він після одужання певний час працював у армійській газеті в Краснодарі.

- Як склалась Ваша доля по війні?

- Після визволення району мене направили вчителювати у Верлок. З кадрами вчителів було сутужно, тому я зі своїми двома курсами інституту, певно, вже вважалась підготовленою до вчительської роботи. Я там попрацювала рік. Викладала і російську, й англійську, і німецьку, й українську. А потім мені запропонували попрацювати в райгазеті, зваживши вже на мій підпільний досвід. Якось до редакції завітав новопризначений завідувач райвно Іщенко. Порозпитував мене, що і як. Коли він дізнався, що я маю за плечима два курси педінституту, здивувався: «Чого ж Ви не вчителюєте?». І звелів звернутися до інспектора райвно, щоб той підібрав мені місце роботи вчителем. Мене  призначили вчителювати у вечірню школу. Там я викладала російську мову і водночас завідувала бібліотекою. У 1949-му продовжила навчання в інституті, хоча вже й заочно. Диплом отримала в п’ятдесят другому. А згодом мене призначили вчителем школи №1. Посприяв цьому директор Микола Осадчий. Викладала я попервах російську, а через кілька років – українську, вже за основним фахом. І так – до пенсії… Школу свою любила завжди, бо в ній навчалась, в ній промайнув мій трудовий шлях. Тому з приємністю відвідувала всі шкільні заходи, свята, на які мене кликали.
Із задоволенням зустрічалась із школярами міських шкіл, куди мене запрошували розповісти про підпілля. Бувала і у дитсадках. Приємно, що діти з цікавістю сприймали ці спогади. Школярі, до речі, виготовили й подарували мені фотоальбом з матеріалами про діяльність підпільної друкарні.
Родинне життя теж склалося добре. Виростили ми з чоловіком трьох доньок, всі вони мають вищу освіту. Гарних зятів маю, онуків. І це нині моя радість та відрада. Але воєнні події й досі у серці. Коли поринаю спогадами у ті буремні роки, немов оживаю й молодішаю… Вони – вагома частинка моєї долі і мого життя.



Газета «Зоря Полісся», 22 січня 2010 р.


Дар'я Михайлівна Ткаченко відійшла у засвіти в квітні 2013 р...


понеділок, 11 січня 2010 р.

А отак ми росли


Здавна рівень розвитку міст визначається кількістю його на­селення. Приміром, коли 1795 року липня місяця п’ятого дня Радомисль став центром новоутво­реного повіту Волинської губер­нії (через рік Радомисльський повіт увійшов вже до складу Київської губернії), місто було віднесено до так званого друго­го розряду. Тоді в Радомислі нараховувалося близько двох тисяч меш­канців. Вище рангом в Російсь­кій імперії вважалися тільки гу­бернські міста.
Можливо, саме попередній «нижчий» статус (до цього Радомисль упродовж кількох віків вважався містечком) повязаний з тим, що відсутня докладна статистика про кількість його населення, а повідомляється переважно про наявність «димів» – господарств. Наприклад, у 1631 році їх тут нараховувалося 72, у 1683 – 180, у 1714 – 14, у 1774 – 173.
Входження до сто­личної губернії безумовно сприяло розвитку Радомисля, посиленню його значення, як господарської одиниці, еконо­мічно зв'язаної з Києвом. Про це виразно свідчать і темпи зростання населення Радомис­ля. З 1796 по 1913 рік воно зросло майже  у вісім разів.
Втім, давайте поглянемо на таблицю, що докладно показує, як змінювалася кількість жите­лів міста (в тисячах чоловік).
1797 – 1,8
1850 – 5,1
1860 – 7,4
1885 – 8,5
1900 – 11,3
1913 – 15,0
1920 – 9,8
1926 – 12,2
1931 – 12,4
1934 – 11,1
1939 – 11,7
1941 – 13,0
1944 – 3,3
1945 – 7,3
1959 – 11,0
1966 – 11,7
1975 – 15,1
1979 – 15,6
1986 – 17,0
1989 – 16,7
199   – 17,1
2000 – 16,4
2007 -  15,1
Станом на 1 січня 2009 року в Радомишлі нараховується 15052 жителі.
Як бачимо,  були стрімкі зростання, були й чималі втрати. Останні найбільше пов'язані з суспільно-політичними катаклізмами.
Наприклад, після жовтневого перевороту 1917 року і грома­дянської війни місто недорахувалося більше 5 тисяч своїх жителів, переважна більшість з яких виїхала за кордони Радянської Росії. Адже насильницьке усуспільнення і масова експропріація приватних виробництв зробила багатьох зайвими на рідній землі. А у повітовому Радомислі в пору його розквіту діяло 7 великих підприємств. Серед них – одні з найбільших в Україні: суконна фабрика Горенштейна, шкіряний завод Апштейна. Крім того ще маслобийний завод Цесіса, шкіряні заводи Гарбарова і того, ж Горенштейна, механічні майстерні Крігера, пивзавод Альбрехтів і Тайферта, лісопильня Морозова, чавунно-ливарний завод Коганів, дубомельні млини Зіндера і Стахівського, гранкар'єри Ліва і Бузетті. Було також більше 30 приватних торговельно-промислових підприємств, чинбарень, понад 50 дрібних, різного фаху майстерень. Помітно змінився відтоді демографічний склад міського населення, яке почало поповнюватися переважно за рахунок селян.
Свого часу приховувалися людські втрати від голодомору 1932-33 років. Віднайдена в архівах чисельність населення міста дає можливість уявити масштаби тієї трагедії, хоча Радомишля вона торкнулася й менше, ніж це було в селах. Недарма селяни прагнули рятуватися від голодної смерті в містах. Чималих втрат зазнали радомишляни й від кривавих сталінських репресій тих горезвісних тридцятих.
Значні людські втрати принесли Радомишлю воєнні лихоліття. Додалося жертв серед городян у Першу світову і згадану вже громадянську. Лише єврейські погроми забрали життя біля 300 мешканців. А за роки Другої світової війни населення міста поменшало відразу на чотири тисячі жителів. Це і майже 300 городян, що загинули на фронтах, і біля двох тисяч євреїв та ромів (циганів), які були розстріляні загарбниками в навколишніх лісах, і сотні їхніх рідних, що тікали на схід від геноциду. Півтори тисячі юнаків і дівчат окупанти вивезли з міста на примусові роботи в Німеччину. Чимало городян було серед біженців. Багато з них уже просто не повернулися в рідні краї.
Довоєнного ж рівня населення міста досягнуто лише через двадцять років по війні. Після цього намітився деякий підйом. Принаймні 1975 року кількість населення вийшла на рівень 1913 року, а ще через десять літ було встановлено максимальний показник у 17 тисяч чоловік. То, до речі, був 1986-й – рік Чорнобильської катастрофи. І її демографічні наслідки невдовзі почали даватися взнаки через збільшення смертності і зменшення народжуваності. Принаймні приріст населення почав іти зі знаком «мінус», зважаючи, проте, не тільки на екологічні, а й соціально-економічні негаразди і пов’язану з ними міграцію.
Та передусім, мабуть, – периферія. Адже, приміром, сусідні райцентри (Малин, Коростишів), які містяться на важливих автомагістралях і мають залізничне сполучення, упевнено ростуть. Хоча колись були другорядними містечками Радомисльського повіту.
Варто зазначити також, що зростання населення Радомишля в 60-70 роках минулого століття досягнуто було насамперед розширенням його меж, тобто екстенсивним шляхом. Бо, скажімо, на початку ХХ століття, коли була найвища тодішня чисельність населення, територія міста становила 2,75 квадратних кілометра. У 60-90 рр. вона зросла до 8,33 квадратних кілометра, згодом - до 8,87, а нині вже сягнула 12,09 квадратних кілометра, збільшившись за сто років майже впятеро. Тому прийнятнішими і обєктивнішими будуть показники густоти міського населення.
Так от, того ж 1913 року, який недарма вважався часом найбільшого розквіту імперії (Російської), густота населення Радомисля становила 5,45 тисячі жителів на один квадратний кілометр. 1975 року зменшилась до 2,0. А нині становить 1,24. Це вже наслідки розвитку міста в умовах імперії радянської.
Здавалося б, парадокс. Адже у повітовому Радомислі не велося багатоповерхової забудови (більше двох поверхів), як це почали практикувати в місті з 1970-х років. І житло було головним чином приватним. Однак місто мало тоді обличчя, притаманне саме містам. Мається на увазі щільна забудова будинків впритул один до одного. Це виразно проглядається на фотолистівках з краєвидами Радомисля, видрукуваних на початку ХХ століття.



Хоча така щільна забудова за всієї її зовнішньої привабливості має суттєві недоліки. Бо будівлі були деревяними і несли пожежну небезпеку. Тому місто часто потерпало від пожеж. Особливо спустошливими були пожежі наприкінці ХІХ століття і на початку 1921 року.
Слід враховувати й те, що з початку ХХ століття і до його середини важко було віднайти родину, у якій би було менше трьох дітей. Нині таке вже рідкість.
У 1950-х роках до складу Радомишля увійшли навколишні села і хутори, що раніше вважалися окремими адміністративними одиницями: Папірня, Рудня, Микгород, Сухарка, Ковліч, Звіринець. Відтак кількість міського населення помітно зросла. Певно, якщо вилучити кількість мешканців, які тепер проживають у цих передмістях, то навряд чи матиме сучасний Радомишль (в дореволюційних його межах) хоча б половину своїх нинішніх жителів.
Тож і недарма з другої категорії міст Радомишль за теперішньою класифікацією опинився аж у сьомій. Тобто – мале місто з населенням від 10 до 20 тисяч жителів.
І насамкінець ще одна примітна деталь. Вишукуючи статистичні дані про населення Радомишля, несподівані труднощі виникли при спробах віднайти кількість жителів міста у 1970-1990 роках. До останнього  радянського перепису (1989 р.) тут у відкритих джерелах – «біла пляма». У виданих в цей період довідниках і енцик­лопедіях такі відомості відсутні. Виявляється, що для подібних нам категорій «малих» міст у ті часи це вважалося секретною (!?) інформацією. Можливо тому, щоб лишалося незрозумілим  широкому загалу, як саме ми росли?

Газета «Зоря Полісся», 7 жовтня 1992 р., доповнено.