пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

Верлоцький духівник для Бердяєвих


Широко відомим у світі є філософ Микола Бердяєв, що сповідував та пропагував ідеї релігійного екзистенціалізму, тобто – філософії існування. Визнаний одним з найкращих філософів ХХ століття, він вважається засновником персоналізму – філософського напрямку, що визнає особистість первинною творчою реальністю, а весь світ — проявом творчої активності «вищої особистості»: Бога.
Проте не менш яскравий слід залишив по собі його старший брат Сергій – письменник, публіцист, перекладач, літературний та театральний критик, мистецтвознавець, журналіст.
Сергій Бердяєв, одначе, в ідеологічних поглядах був певною мірою протилежністю братові Миколі. Насамперед тому, що вважали його українофілом, тобто захисником та поборником українського національного духу, народних традицій і засад. Тож, певно, недарма  і в колишній російській імперії, втім як і у радянській, його ім’я, як і багатьох інших представників української культури та просвітництва, особливо не афішувалося.

Брати Бердяєви походили з давнього й відомого аристократичного роду, що осів на українських теренах у кінці XVIII століття. Їхній прадід генерал-поручник Микола Михайлович Бердяєв призначався військовим губернатором кількох губерній Російської імперії, був також Київським цивільним губернатором. Саме тоді імператорською милістю йому було даровано маєтності в Обухові під Києвом, що тривалий час вважався родинним маєтком. В середині ХІХ століття тут уже господарював його онук Олександр Михайлович, повітовий предводитель дворянства і почесний мировий суддя, батько знаних братів.
Сергій Бердяєв був уроджений 1860 року в Києві і охрещений у Києво-Печерській лаврі. На Печерську мешкали й батьки  предводителя – відставний генерал-лейтенант Михайло Миколайович і Олена Миколаївна (у дівоцтві Бахмєтєва). Але дитячі роки Сергія промайнули в Обухові. Саме там вочевидь і формувалась його українськість – у спілкуванні та спільному дозвіллі з однолітками із простолюду, в українському оточенні челяді та почту. Не останню роль у світоглядному вихованні, як це було узвичаєно в аристократичних родинах,  відігравало духовне наставництво.
Слід зазначити, що Бердяєви вважалися надзвичайно боголюбивою родиною, всякчас виявляючи свою глибоку відданість і турботу православній вірі. 1816 року на центральному майдані Обухова губернатор Микола Бердяєв збудував ошатний Свято-Воскресенський храм (поруч з ним його по смерті й поховали), а у дворищі маєтку було споруджено так звану домову церкву в ім’я Святої Трійці. Служили у ній при потребі довколишні священики.
Проте після смерті у 1861 році чоловіка генеральша Бердяєва осіла в обухівському маєтку  і звернулась з клопотанням до Київської митрополії, щоби призначили до Свято-Троїцької домової церкви окремого пастиря. Єпархіальний синод на прохання зважив, щоправда дозвіл на особливий статус домової церкви було надано винятково Олені Миколаївні прижиттєво. Притому, як розповідає у своїх спогадах філософ Микола Бердяєв, бабуся перебувала в таємному постригу, а за кілька років перед тим втратила духівника, яким був для неї відомий печерський старець Парфеній.
У кандидатурі священнослужителя вибір припав на Іоанна Веледницького, що походив зі знаного українського священицького роду, представники якого відомі на Київщині з XVIII століття.
Він ніс пастирське служіння у Свято-Миколаївській церкві села Верлок Радомисльського повіту. Хоча парафія була малочисельною (у 1861 році в ній нараховувалося 448 парафіян),  проте діяльною й боговідданою. У 1861 році стараннями священика при храмі відкрилась сільська школа, що утримувалась громадським коштом. Наступного року турботу Іоанна Веледницького в запровадженні й утриманні  у Верлоці парафіяльного училища було відзначено архіпастирською вдячністю та благословінням Божим. А потому отець Іоанн вирушив до Бердяєвих.
Можливо, вибір припав на нього з огляду й на те, що родовим гніздом Веледницьких було містечко Стайки, яке лежало за 26 верст від Обухова. Там представники цього священицького роду несли службу ще з 1733 року, а з середини ХІХ століття більш ніж піввіку правив отець Димитрій Веледницький. Проте це лише підкреслювало звісний духовний авторитет отця Іоанна, підтверджений сумлінною і старанною Божою службою, адже тільки така духовна особа могла увійти у якості пастиря до відомої високосвітської родини.
Відтак дитячі роки Сергія Бердяєва проходили під духовним наставництвом верлоцького священика Іоанна Веледницького. Між тим, на Радомишльщині у Торчині продовжував служити його брат Григорій.
У 1876 році Бердяєви продали обухівський маєток. Відійшла у вічність Олена Миколаївна. Скінчив невдовзі свій земний шлях і отець Іоанн…
Тимчасом духовні й виховні обухівські настанови Сергія Бердяєва продовжились у київській Колегії Павла Ґалаґана, якою опікувалися нащадки козацької старшини, і де викладали визначні діячі українського просвітництва. Затим він навчався Петербурзькому морському корпусі та здобув диплом лікаря. Але, зважаючи на знання  двох десятків  мов і бажання писати, обрав… літературу та журналістику.
Свій творчий шлях С.Бердяєв почав з поетичних та прозових творів. Писав, притому, російською й українською, якою вільно й залюбки спілкувався. У його літературному доробку біля тисячі поезій, оповідань, повістей.
Та якщо його російська белетристика таки потрапляла на сторінки літературних альманахів, збірників та часописів, то український доробок часто-густо осідав у шухлядах, адже сумнозвісні Валуєвський та Емський циркуляри на багато років закрили шлях українській мові до вільного друку в Російській імперії. Врешті дещо завдяки І.Франкові та О.Маковею вдалося опублікувати в Галичині. Втім російськомовні твори теж мали здебільшого українське спрямування, та й для перекладів С.Бердяєв також обирав переважно твори, пов’язані з рідним краєм, його минувшиною.


Сергій Бердяєв. Світлина початку ХХ ст.

Як публіцист і полеміст, друкувався у тогочасних київських та інших провідних виданнях, рішуче виступаючи проти примусового зросійщення України та інших народів імперії, засуджуючи будь-які національні утиски, переслідування, погроми. Особливо гостру полеміку вів він з цього приводу з редакцією чорносотенної газети «Києвлянін», тавруючи за її відверту шовіністичну й антисемітську політику редактора видання, главу київського відділення чорносотенного «Союзу російського народу» Д.Піхна (той, до речі, після смерті свого брата, його дружини та її сестри був розпорядником ставецького маєтку).
У своїх газетних публікаціях Бердяєв-журналіст нерідко смакував їдкими епітетами щодо високопосадовців, котрі натомість піддали його судовим тяганинам, звинувативши в антидержавній діяльності, закривалися видання, які Сергій випускав разом з дружиною. Зацькована київськими великороськими шовіністами родина С.Бердяєва переїхала до Москви, але й там спокою не мала і через п’ять років повернулась.
Ці поневіряння тяжко вплинули на нервовий стан митця.  Хворий і повсюдно принижений, він все більше часу став проводити в лікарнях, де про нього піклувалися дружина і брат.
Микола Бердяєв тимчасом народився у 1874 році, так що зростав у зовсім іншому середовищі й оточенні. Попри значну різницю у віці та світоглядні розбіжності, брати Бердяєви всякчас підтримували один одного. Про Сергія Микола згадує: «Сім’я брата мала велике значення в моєму житті, і в моїй душевній формації. Брат був людиною надзвичайно обдарованою, хоча зовсім іншого спрямування, ніж я, дуже добрий, але нервово хворий і нещасний, не зумів реалізувати в житті своєї обдарованості».
Лихо з розуму, як писав класик. Позаяк будь-який талант уже сам по собі є відхиленням від узвичаєної середньої норми. Мабуть, з цих міркувань і прагнули на Росії заганяти інакодумців у психушки. Бо хіба ж могли сильні світу того уявити собі, що розсудливий нащадок знатного аристократичного роду з доброго дива може написати такі рядки:

Господь, мене благослови
Втікти з нуднійшої столиці,
Нема у світі гірш Москви,
Пріч – з сього пекла і в‘язниці!
Не можна дихати грудям
Поміж дурною кацапнею,
Як раб, коло рабів ти сам
Тут одурієш вкупі з нею!
Зостатись я не можу тут –
Содом сей і Гоморру кину:
Поки не грянув Божий суд,
Вернусь на чесну Україну!

Сергій Бердяєв пішов з життя у розквіті літ у 54-річному віці, пішов гнаним і знедоленим. На жаль, лише зараз його творчу спадщину, що розкидана по всіх усюдах, починають вишукувати і впорядковувати дослідники. Нещодавно, наприклад, з приємністю натрапив на оповідання С.Бердяєва в сучасному збірнику вибраної української історичної прози.
Його життєвою філософією була свобода особистості, свобода народу. І цій меті він сповна присвятив та віддав своє життя.

Газета «Зоря Полісся», 22 вересня 2017 р.


субота, 2 вересня 2017 р.

Радомишльщина, рік 1917-й


Революційні події лютого-березня 1917 року в Петрограді, що завершились падінням монархії, швидко поширились просторами Російської імперії та дали поштовх українській національно-демократичній революції. Її початком стало створення Української Центральної Ради (УЦР), що очолила національно-визвольний рух на українських теренах і взяла курс спочатку на автономізацію і федералізацію, а після жовтневого більшовицького перевороту – на  повну державну незалежність проголошеної  Української Народної Республіки.

У Законі України «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті» УЦР та її повноважні органи названі першими в когорті тих, хто відіграв головну роль у відновленні української державності, закріпленої Актом проголошення незалежності України, ухваленим Верховною Радою України 24 серпня 1991 року.
Серед активних діячів Української Центральної Ради був Микита Іванович Мандрика – відомий український громадський діяч, політик, дипломат, науковець, поет. Він входив до української делегації на Всеросійських державних зборах, де мала вирішуватися доля народів колишньої Російської імперії.



Микита Мандрика.

Очільники УЦР запропонували йому комісарувати (тобто стати повноважним представником української влади) в Галичині, проте він обрав свою (як написав згодом у мемуарах) Радомишльщину.
«Своїм» для Микити наш край став після Першої російської революції 1905-1907 рр. За участь у протестному русі студент Київського університету Мандрика потрапив під поліційний нагляд. Відтак опинився в Облітках – адміністративному центрі Потіївської волості, де у 1908-09 та у 1911-14 рр. працював волосним писарем. Мав він тут, до речі, й родинні зв’язки. Одному з представників роду чиновнику Антону Мандриці в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. належали садиби у Вирві та деяких інших селах повіту.
Українська революція, як і Російська, зазначає М.Мандрика, проходила під соціалістичними гаслами. Соціальне визволення передусім означало передачу влади, судівництва, національних багатств: землі, індустрії, торгівлі, фінансів, керування освітою – в руки народові. В Україні це гасло включало в себе до того ж національну ідею та українізацію всіх відносин. До першочергових завдань входили також перевибори і перепризначення органів та уповноважених влади, українізація шкіл та всього державного й громадського персоналу.
Впроваджувати ці засади в Радомисльському повіті й покладалося на Микиту Мандрику. А обов’язків та відповідальності, між тим, йому додалося. На загальних виборчих зборах повітової управи народного господарства його обрали її головою. Слід сказати, що Микита Іванович мав певний досвід виробничої та господарської діяльності, адже брав діяльну участь у впровадженні та поширенні кооперативного руху, зокрема й на Радомишльщині.


Управа народного господарства в Радомислі містилась попервах у цьому приміщенні 
(нині воно вже в доладу урізаному вигляді слугує  медикам).

Потому повітовим комісаром став Григорій Карбовський,  його, як корінного радомислянина,  обрали також головою міської ради. Комендантом був призначений Олександр Мізерницький, який став і отаманом Вільного Козацтва. До народної управи увійшли також директор та два вчителі гімназії, два представники селянства. Управа організувала відділи освіти, народного здоров’я, шляхів, аґрономічний, телефонної сітки та ін. Одним з членів управи був Михайло Марченко, колишній учитель, що відсидів свого часу в Лук’янівській тюрмі за утворений в повіті таємний учительський союз.
Консолідував усю організаційну та виконавську роботу революційний комітет, до якого разом з головою управи увійшли Карбовський, Мізерницький та Марченко.
Радомисльський повіт охоплював чималі територіальні простори, до нього входило шістнадцять волостей, вісім містечок, біля семисот сіл, присілків, слобід, хуторів. Роботи й проблем вистачало. Як згадує М.Мандрика, актив увесь час був у подорожах від села до села, від одного зібрання до іншого. Спати доводилося переважно на возі, в проміжку між переїздами. Голова управи до того ж всякчас курсував між Києвом і Радомислем. Про події в Києві його постійно інформувала наречена Ганна Боровицька.
Серйозно полегшував роботу телефонний зв’язок, що набирав розвитку. «Телефон і в Управі, і в хаті не змовкав, – зауважує Микита Іванович, — сітка його охоплювала всі простори Радомисльщини, і він був нашими вухами й очима, а навіть і руками, бо допомагав налагоджувати працю на місцях». До речі, у виборчих списках до повітового зібрання місцем проживання М.Мандрики вказане с.Коробочка.
Згодом за настановами  центрального українського уряду в повіті було створено Харчову управу, Земельну управу і Земельний суд. За рішенням ревкому для усунення розбіжностей у роботі головування у Харчовій та Земельній управах теж було покладено на М.Мандрику. Фактично діяльність всіх трьох управ здійснювали їхні виборні органи, обговорюючи й погоджуючи спільні плани. Апарат Управи народного господарства складався з колишніх урядовців земства, тож досвіду йому було не позичати.
Щоправда, на відміну від структур на місцях повітові службовці з потугами сприймали впровадження у діловодстві української мови. До таких, за свідченнями Мандрики, належали, зокрема, попередній голова Управи К.Григорович-Барський (хоча й нащадок українського патріотичного роду, проте лютий ворог «мазепинства»), мировий посередник А.Акулов, бухгалтер І.Павловський. Останній таки українську опанував, Акулова відрядили на допомогу сільським старшинам і старостам для реквізиції збіжжя в панських маєтках, а колишній очільник земства залишився ні з чим і подався назад до Києва. Як згадує Мандрика, свого часу Григорович-Барський, головуючи у повіті, заблокував видання його книжки «Господарювання на пісках» саме через те, що написана вона була українською.
Новою, одначе, була робота в Харчовій управі, яка якраз мала постачати збіжжя до центру — для потреб війська, міст, а натомість забезпечувати населення товарами першої потреби – тканинами, шкірою, гасом, цукром і т. ін. Брак таких товарів відчувався гостро. З центру зовсім не надходило матерії на одежу, шкіри на взуття. Управа взяла на облік шкіряні заводи, навіть переписала всі залишки краму по крамницях, щоб якось регулювати розподіл. Але цього було замало. Селяни ж, не дістаючи того, чого їм потрібно, не хотіли давати зерно за гроші, бо за них мало що можна було купити. Київ лише розводив руками. Відтак доводилося реквізувати, хоча й  за плату, залишки зерна у панських маєтках, не зачіпаючи, проте, насіннєвих запасів. Опору таким заходам, втім, не чинилося.
Праця Земельної управи також була новою, революційною. Передусім належало врегулювати земельні відносини між селянством і поміщиками та між самими селянами. Центральна Рада зволікала з новим законодавством (до слова, не тільки із земельним), тож стихійний селянський рух, що ширився Україною, призводив до захоплення панських маєтків, нищення будівель, вирубування садів, навіть каліцтва худоби. Часом селяни різних сіл мало не воювали між собою, з’ясовуючи, до якого з них належав пан та його земля. 
Слід сказати, що земельний закон УЦР ухвалила, лише коли внаслідок січневого (1918 р.) наступу московських більшовицьких військ змушена була залишити Київ і перебувала в Житомирі, втілити в життя вона його вже не встигла.
А тимчасом Радомисльська Земельна управа керувалась декретом есерів Петербурзького уряду: земля має перейти до рук трудящих селян (хліборобів).
Проте конфлікти з поміщиками прагнули розв’язувати поступово, аби зберегти спокій та майно від нищення. До земельного суду при управі, що його очолював М.Мандрика, надходили скарги і від селян, і від сіл, і від поміщиків або їх управителів. Розглядалися вони з урахуванням загальних інтересів, незважаючи на особисті чи політичні симпатії сторін конфлікту.
З таких позицій, наприклад, владнала управа суперечку довкола коростишівського маєтку князя К.Горчакова, якому належало 30 тисяч гектарів угідь, дві третини з яких – великий ліс. 30 гектарів і садиба з будинками залишались поміщикові (це загалом відповідало тодішнім загальним усталеним принципам), в лісі відновили право «сервітутів» (тобто вільного доступу до лісових угідь, проходу, проїзду тощо) для селян, лісопереробні підприємства Горчакова поки що свою діяльність продовжили, але згодом мали перейти під оруду міністерства земельних справ. Поле відійшло в руки селянства нероздільно, як кооперативне підприємство. Жодних ексцесів при цьому не виникло.
Позаяк прикрою вийшла справа з Юлією Єремєєвою, поміщицею з Борщева. Вона була народницею і симпатизувала революційному рухові. Свій маєток розпродала по доступній ціні сусідам селянам. Собі залишила біля 100 гектарів зразкового господарства, щоб подавати селянам приклад культурного господарювання. Свого часу ця пані вчилась раціональній агрокультурі в Німеччині. Тепер же селяни заповзялися відібрати у неї все. Єремєєва звернулась до Києва, а звідти доручили розглянути справу Радомисльській Земельній управі. На зібранні сільської громади за участю Єремєєвої громада погодилась зоставити їй так само 30 гектарів з будинками, але Єремєєва залишилась невдоволеною, оскаржила рішення до Києва (однак безуспішно).
Земельна реформа дійсно була однією з найважливіших. Працівники повітової Земельної управи всякчас зустрічалися із селянами, запрошували їх на наради і з’їзди, щоб почути думку та інформувати про свої плани. Багато писалося про це в повітовому тижневику «Наша газета», як називає його М.Мандрика. З червня 1917-го у Радомислі тричі на тиждень виходило також видання «Народне діло», і єдиний відомий нині примірник цієї газети теж підтверджує її проукраїнський курс.


У цьому номері «Народного діла» висвітлено політику Радомисльської повітової управи стосовно лісів.

Помічалося, що коли назрівали заворушення, після повідомлень в газеті про рішення земельного суду і взагалі про українську земельну політику, такі настрої вгамовувалися. Особливо важливо було давати відсіч місцевим демагогам, які добирались до влади, та представникам анархічних течій.
Врешті на Радомишльщині анархічного безладу не спостерігалося. Центральна Київська влада часто ставила Радомисльську управу за приклад в забезпеченні організованості й порядку. Як розповідає М.Мандрика, йому навіть пропонували «портфель» генерального секретаря (міністра) земельних справ. Проте, добре знаючи становище в центральному уряді, що не мав ані засобів, ані коштів для припинення руйнування й розкрадання, не мав відповідних людей для адміністрування й керування, він вирішив за краще забезпечувати українські революційні засади безпосередньо на місці.
А от непорозуміння з центральним урядом мали місце і в інших важливих господарських справах. Приміром, навесні 1917 року до повітової управи звернулися представники селянства з різних кінців Радомишльщини з пропозиціями стосовно використання запасів картоплі при ґуральнях (їх було у повіті п’ять). Картопля, яка зберігалась у кагатах, почала псуватися. Тому доцільно було б відновити виробництво спирту: селяни матимуть роботу, картопля не згниє, а буде перероблена, спирт піде у власність держави.
М.Мандриці таки вдалося переконати київських урядовців підписати потрібні папери і направити їх до громад з ґуральнями, щоби дати справі рух.
Робота завирувала, але через тиждень у Радомисль прибули гінці з обурливим повідомленням: до ґуралень приїхали акцизні (фіскальні) урядники «старого» (московського) режиму, припинили виробництво, позапечатували ґуральні і склали протоколи на громадські власті за порушення закону, щоб притягнути їх до відповідальності.
Коли голова управи з обуренням поїхав до Києва, в уряді лише розвели руками: старий закон залишається чинним, тому мусимо підкорятися російській «Казьонній палаті». Тож із прикрістю довелося розповідати селянським провідникам, які повірили українській владі, про ганебну урядову позицію. Бо вся робота селян біля картоплі виявилась марною, ніхто їм нічого не заплатив, та й український уряд не отримав потрібних коштів.
Втім надії громади не втрачали. Тимчасом на ґуральнях зберігалися опечатані ще царським урядом значні запаси спирту, виробленого до війни. Відтак з місць почали надходити тривожні повідомлення, що вояки, котрі поверталися з фронту через розвал армії, прихопивши із собою зброю, кулемети й навіть легкі гармати, починають агресивно крутитися біля ґуралень. Громади змушені тримати довкола них цілодобову охорону, щоб уберегти державне й громадське добро.
Саме наближався Великдень, тому з місць запропонували розпродати спирт у довколишні села. Виручені гроші буде передано урядові за винятком витрат на утримання шкіл та лікарень.
Та треба було діставати урядовий дозвіл. І в черговий раз довелося зіткнутися зі зволіканням і тяганиною, мовляв: «Як так продавати спирт? А що скаже «культурний світ?..» Не допомогло навіть апелювання до самого В.Винниченка.
Коли за пару днів «народ» прибув за відповіддю, ревком вирішив дати свободу громадській владі на місцях — розпорядитися запасами спирту так, як вони вирішать за краще. В цьому разі громади вже не обіцяли передати урядові гроші за спирт, а мали їх тримати, як громадський капітал. Так і зробили. І М.Мандрика переконався в цьому, коли через кілька днів зустрів біля станції Ірша валку підвід із цистернами, що розвозила спирт із Мигалок по селах.
Проте після Великодніх свят прибув до повіту від уряду військовий загін, щоб перевезти до Києва один мільйон карбованців, які одержано за спирт в Мигалках. З’ясувалося, що у клопотанні на дозвіл для реалізації спирту, якого урядовці так і не дали, йшлося про те, що коли не зважити на прохання громад, то в одних Мигалках, де зберігалося мільйон відер спирту, уряд втратить не менше мільйона карбованців. От і зреагували! Більше того, отримавши відповідь, що громада сама розпорядилась своїм спиртом, старшина загону віддав наказ взяти Мигалки з боєм і забрати гроші силоміць. Після кількаденної облоги села (бо селяни підкоритися такій реквізиції відмовились) військова сила таки взяла гору і забрала «касу» до Києва. Активістів опору на додачу заарештували, і вони пробули в ув’язненні аж до німецько-гетьманського перевороту.
Це була ще одна з безглуздих акцій центрального уряду, як, приміром, і така, коли якось до повітової управи з військового міністерства прибув «уповноважений», який почав забирати у Радомислі всі автівки, що потрапляли йому на очі. Довелося терміново телеграфувати у Київ. Звідти пояснили, що «уповноваженому» доручено збирати тільки машини, покинуті напризволяще військами. На них, ушкоджених, обабіч шляхів деінде таки можна було натрапити.
Траплялося, що нав’язувалися згори керівні кадри. Одного разу, наприклад, для боротьби з московськими більшовицькими агентами та їх місцевими прибічниками відрядили з Києва до Радомисля нового начальника гарнізону, абсолютно необізнаного з регіоном та його особливостями.
Втім, не маючи від центру належної ані матеріальної, ані фінансової підтримки, Радомишльщина була такою собі автономією, самотужки розв’язуючи не лише поточні проблеми, а й ті, що дісталися у спадок ще від царського уряду. Їх вистачало: не платилися пенсії, не працювали лікарні, у кращому випадку там залишався лише один «фершал», ліків не було. Селянство, між тим, очікувало «державних коштів». Врешті й податків ніхто не платив, бо система оподаткування теж не була налагоджена. Доводилося мало не умовляти селян сплачувати податки, як це велося раніше, постачати збіжжя для міст, для війська. Вони ж налаштовані були ледь не вороже і обурювалися, що навзаєм не отримують нічого –  гасу, ременю, цвяхів та іншого. Тож часто-густо нерідко місцевий люд виплескував своє невдоволення на українську владу.
М.Мандрика у зв’язку з цим згадує епізод, що стався після наведених вище зборів у Борщеві. Повітових земельників по тому оточив розлючений гурт фронтовиків – інвалідів, калік, хворих. Один з них підняв угору милицю і гнівно заявив: «Не поїдеш, доки не віддаси мені ноги!» Марно було пояснювати, що його позбавив ніг не український уряд, а цар Микола Другий, який послав таких, як він, на війну за чужі справи... Насилу вдалося втихомирити бунтівників.
З вимогами виплати царських пенсій всякчас атакували управу вдови і дружини вояків, що ще не повернулися з фронту. На постійні звернення до Уряду відповідь була одна: чекайте з дня на день. Гроші на це вряди-годи надходили з Петрограду, бо УЦР з випуском власних грошових знаків зволікала. 
Та якось під кінець робочого дня до кабінету голови управи влився розбурханий потік жінок.  «Давайте нам гроші! Доки ми будемо чекати!» – вимагали солдатки, що у гніві збиралися трощити все, що потраплятиме їм під руку. Поясненню, що ще уряд не прислав, не вірять: «Неправда! Нам казав військовий начальник, що вам уже прислали!»
Проте, коли Мандрика почав телефонувати військовому начальнику, жінки зізналися, що той їм такого не говорив. Таки домовилися, що в Уряд піде телеграма, а терміну на все про все пенсіонерки дали два тижні, і якщо грошей не буде, – рознесуть управу вщент.
А з Києва вкотре ті ж обіцянки. І хоча саме через два тижні держбанк почав таки видавати гроші, отримати їх через величезний попит та ажіотаж не вдалося. Тож управа почала готуватися до обіцяного жіночого «штурму», і, як не прикро, змушена була вдатись до посиленої охорони повітових установ. До Радомисля з’їхалося більше 700 жінок, що взяли в облогу управу й державну скарбницю, покриваючи ганьбою українську владу. До рукоприкладства не дійшло, але військова охорона ледь стримувала розлючених (і цілком справедливо!) жінок.
Після цього радомишльська управа вирішує друкувати власні гроші, аби більше не залежати від обіцянок київського уряду. За такою схемою, приміром, в часи царату військові оплачували свої рахунки так званими «контрмарками», які потім обмінювалися у відділах державної скарбниці на готівку.
У повітовій скарбниці зберігався «кредит» від центрального державного банку на один мільйон карбованців, якраз на виплату пенсій жінкам і сиротам вояків. Кредит був, але грошових знаків під нього не було. Управа уклала  угоду на випуск контрмарок під той кредит, котрі скарбниця прийматиме як заощадження, доки не надійдуть з Києва державні гроші. Контрмарки номіналами у 3, 5, 10 і 25 карбованців друкувалися в Радомислі у друкарні Е.Заєздного, яку було взято під суворий нагляд і охорону, доки не надрукували увесь мільйон.


Контрмарка на три карбованці, видана Кичкирівською волосною управою.

Карбованці від імені Радомисльської повітової Управи Народного Господарства вийшли гарними, в різних кольорах. Завірені вони були підписами членів Управи та її печаткою. Другий підпис і печатку ставили волосні управи, які фактично видавали контрмарки солдаткам. За постановою Революційного Комітету (як об’єднаного владного органу), усі торговельні підприємства зобов’язані були приймати (тільки від солдаток) ці іменні цінні папери нарівні з грішми. На контрмарках також зазначалося, що їх приймає державна скарбниця в депозит до обміну на урядові гроші. Відповідні суми контрмарок було передано у волості. На диво, все вдалося добре. Повітові гроші приймалися за повну їх вартість, солдатки залишилися вдоволеними, а Радомисльську управу у міністерстві фінансів за розв’язання проблеми поставили за приклад.
Пов’язана з браком грошей була й справа утримання повітового «автономного» війська, що мало забезпечувати порядок і лад у повіті — міліції та Вільного Козацтва, на чолі яких стояв Олександр Мізерницький. А після відбиття у лютому 1918 р. московської навали довелося додатково охороняти ще й єврейське населення від можливої помсти за підтримку ним більшовицьких зайд.
В казні для міліції не було жодної копійки. Тоді Мізерницький скликав у Коростишеві єврейських представників і пояснив, що вони матимуть охорону лише тоді, коли міліція матиме платню, інакше жодних гарантій безпеки він дати не може. Єврейство погодилося зібрати потрібну суму у вигляді позички, відтак утримання міліції було забезпечене. Одначе, коли загальний спокій в регіоні начебто налагодився, євреї через своїх послів оскаржили дії Мізерницького у Центральній Раді. Інцидент набув чималого розголосу. Хоча можна було б без проблем повернути ту «позичку» з державної скарбниці, або зарахувати в податок (якого «позичальники», до речі, українському  урядові не платили). Та взяли гору парламентські політичні амбіції. Попри поданий Мізерницьким докладний звіт, його звинуватили в утисках євреїв і збиралися покарати, але  внаслідок гетьманського «перевороту» Центральна Рада припинила свої функції.
Між тим, запит, який робився з цього приводу єврейськими депутатами до Центральної ради,  докладно висвітлювався у виданій в радянській час мемуарній літературі. А подавався зазначений інцидент, як приклад «погромницьких дій» української влади в Радомислі.
Та попри конфлікти й подібні колізії українські сили отримали перемогу на перших виборах органів самоврядування — повітової, волосних і міської, губернських та окружних управ народного господарства. Так само загальним таємним голосування обиралися представники до Всеросійських Установчих Зборів, які мали виробити конституцію Росії і вирішити долю народів, що входили до її складу.
Об’єднаний  український список соціалістичних партій, селянської спілки і споріднених груп, до якого входив і М.Мандрика, здобув на них 95 відсотків місць від України. Українські провідники надавали великого значення цим Зборам, як засобові усамостійнення України в новому союзі з усіма іншими республіками народів колишньої Російської імперії на основі добровільного міжнародного договору.
Проте Установчі Збори у день їх відкриття були розігнані більшовиками, які після жовтневого 1917 р. перевороту захопили державну владу, а на Зборах перебували у меншості. Натомість Українська Центральна Рада проголосила створення Української Народної республіки і призначила вибори до Українських Установчих Зборів, які мали виробити конституцію України. Вибори відбулися, хоча в деяких регіонах з огляду на московську окупацію провести їх не вдалося. Представником від  Радомисльського повіту був обраний О. Мізерницький, однак в силу буремних подій січня-квітня 1918 року зібрання скликане так і не було.
Але вже до Бреста на мирні перемовини виїхала делеґація УЦР. Укладений Берестейський мир, хоч і не у всьому вигідний Україні, став першим її міжнародним визнанням, як держави.

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня, 1 вересня 2017 р.