вівторок, 7 грудня 2004 р.

Для вас, краєлюби


Уже вдруге стереотипним виданням видавництво «Житомирський вісник» випустило посібник «Географія Житомирської області». Його автор — кандидат географічних наук, президент Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині Микола Юхимович Костриця. Як зазначається в анотації, розрахований посібник передусім на вчителів, учнів загальноосвітніх шкіл і середніх спеціальних навчальних закладів, а також на краєзнавців, туристів, усіх, хто цікавиться природою, економікою і культурою Житомирщини.


І, прочитавши книгу, в цьому неодмінно переконуєшся. У дохідливій формі в ній розповідається про геологічну будову, рельєф, корисні копалини, клімат, внутрішні води, ґрунти, флору і фауну, тваринний світ, наводяться відомості про природничо-географічні комплекси, народне господарство, населення області, розкриваються екологічні особливості. Словом, йдеться про все те, що охоплює географічна наука. Причому висвітлення географії подається, спираючись на історичні особливості розвитку краю, історію природничих досліджень у ньому. Подаються у виданні також деякі цікаві туристські маршрути пам'ятними місцями Житомирської області. У додатку подано мережу заповітних об'єктів Житомирщини, перелік рідкісних видів рослин і тварин регіону, занесених до Червоної книги України, наводяться рівні радіоактивного забруднення в районах, прилеглих до ЧАЕС.
Допитливий читач знайде у посібнику чимало корисного матеріалу, що безпосередньо стосується Радомишльського району. Відомості про Радомишль подаються у розділі, де розповідається про головні міста області. До речі, тут наведено історичну довідку про наш райцентр, уміщено його історичний герб. Наводяться в посібнику прізвища вчених і краєзнавців, які досліджували Радомишльщину. Серед них – Г.Бельке, Г.Танфільєв, О.Рогович, М.Миклухо-Маклай (брат відомого мандрівника), Р. і Є.Єленевські, О.Мельник. Розкриває автор походження назв ряду населених пунктів, як то Рудні, Гути, Слободи, а ще — Дубовик, Осички, Березці, Заболоть, Брід, Біла Криниця, Білка, Поташня, Папірня та ін. Подано докладні відомості про головну річку області та району — Тетерів, згадуються легендарні радомишльські дуби, і, звичайно ж, викладені в книзі особливості географічного району, до якого входить Радомишльщина.
Як зазначає М.Ю.Костриця у післямові, вивчення природи, історії, економіки і культури рідного краю допомагає краще розуміти його минуле, усвідомлювати сучасне, уявляти майбутнє. Але життя, що повсякчас змінюється, вимагає доповнень до наведеного в книзі. Тож разом з автором хотілося б сподіватися, що знайомство з посібником «Географія Житомирської області» стане для його читачів поштовхом до пошукової і дослідницької діяльності в галузі краєзнавства.


Газета «Зоря Полісся», 7 грудня 1994 р.



Така дивна назва


Версія

З-поміж видрукуваних на початку ХХ століття фотолистівок з тодішніми радомишльськими краєвидами привертає до себе увагу та, на якій фотографом увічнено вулицю Русанівську. Такою є давня і сучасна назви, хоча у радянські часи її ще були нарекли вулицею Карла Лібкнехта. Проте не лише своїм краєвидом та історичною цінністю виокремлюється ця виконана у кольорі листівка серед інших. Хоча, зауважу, особливо цінуються подібні фото, коли на них присутні тодішні реальні «дійові особи», у нашому випадку - мешканці стародавнього повітового міста Радомисля, типажі, а тут їх зафіксовано чимало -  і дорослих,  і юних (на ті часи, звісно).


Однак передусім викликає подив, що на листівці назва вулиці чомусь зазначена як «Ругалівська». Відтак резонно щонайперше виникає припущення, що то – просто друкарська помилка або описка.
Але, читаючи тогочасні газети чи книги, особливих помилок, які б отак кидалися у вічі, у них не знаходиш, не те, що в сучасних виданнях. Та й не так уже багато тексту на тій листівці, щоби в одному слові зробити відразу дві помилки. Друкувалась листівка, відомо, у радомисльській друкарні Е.Заєздного, тож набірник не міг не знати назви вулиці.  Їх у місті тоді було не так уже й багато, а ця до того ж – одна з центральних. А ще ж у кожній друкарні працював коректор, який вичитував тексти, вишукуючи там можливі похибки. Крім того, перш, ніж дати дозвіл на друк, підготовлений до друку зразок мали оглянути та затвердити замовник і цензор (на повітовому рівні – справник). Невже всі недогледіли?
Втім, хтозна, може й справді припустився знаний тогочасний радомисльський видавець такого собі «ляпу», підвівши водночас й відомого місцевого фотографа В.Козловського.
А якщо не помилилися? Тоді слід вважати, що назва «Ругалівська» могла мати право на існування. Адже поряд з офіційно встановленими назвами вулиць часто-густо вживаються народні або ж давніші. Як маємо ми досі разом з вулицями Пархоменка, Філіповича, Мічурина їх поширені серед містян наймення, як Перший, Другий, Третій хутори. Так само вживаються назви Звіринець, Коробочка, дарма що йдеться про вулиці Сингаївського, Лесі Українки.
А що ж таке – Ругалівська?
Очевидно, тут можна вести мову про декілька тлумачень. Найбільш ймовірним з них слід, певно, вважати походження такої назви від стародавнього слова «руга», що означає землі, передані церкві або духовній особі. Враховуючи, що Радомисль упродовж кількох століть входив до церковних володінь, таке пояснення може бути цілком прийнятним.
Не виключено, що «Ругалівська» могла походити й від слова «ріг», тобто кут будинку, площі чи вулиці. Виходячи з того, що вона сполучалась з магістральними вулицями міста – Малою і Великою Чорнобильськими, а ще – із Соборним майданом, звідки розходилися шляхи на Київ і Житомир, таке врешті теж може мати місце.
Ну, й нарешті, багатьом вчувається у тій дивній назві російське «ругаться», «ругать», що можна пов’язувати зі сварливими господарями – мешканцями вулиці. До речі, чимало вулиць отримували свої назви (і цілком офіційно) від особливостей, рис характеру, а то й імені, прізвища чи прізвиська першого поселенця. Такі ж прізвища, як Ругальов, Ругалов – теж не рідкість.
Таким чином, категорично відкидати надруковану на листівці «помилкову» назву, мабуть, не варто. Бо хтозна, можливо, колись і знайдеться остаточне пояснення цій історичній загадці.

Газета «Зоря Полісся», 7 грудня 1994 р.


середу, 24 листопада 2004 р.

Генерал Олексієнко: «Я радомишлянин і цим пишаюсь!»


Мабуть, у всякого, хто в тій чи іншій мірі має стосунок до армії, особа генерала викликає і повагу, і певну неприступність. Та хоча каже солдатська мудрість, що кожен вояка мріє стати генералом, вдається це далеко не всім. І так само не кожному випадає нагода побачити генерала «живцем», тим більше поспілкуватися з ним. У радомишлян під час святкування Дня міста - 1994 така можливість була. Святковим Соборним майданом від гурту до гурту походжав по військовому підтягнутий генерал-лейтенант. Щиро бесідував з городянами, з кимось були радісні обійми. Певно так і має бути, коли зустрічаються давні друзі й земляки.
Охоче розмовляв він і з пресою, чітко по-армійському відрекомендувавшись:
— Генерал-лейтенант Олексієнко Борис Миколайович.
  

Фото Миколи Поповича.

Як з’ясувалося під час нашої розмови, ще з дитинства доля пов’язала його з Радомишлем. Сюди батька, котрий був військовим, перевели служити з Волочиська Хмельницької області (саме там 2 квітня 1940 р. народився Борис). У 1958 році юнак закінчив радомишльську тодішню середню школу №6 (нині — №3). Тож не випадково вишукував під час свята колишніх своїх учителів, і треба було бачити, з якою радістю зустрів Борис Миколайович улюбленого, за його словами, вчителя математики В’ячеслава Петровича Варламова. Потому, звісно, були спогади про ті далекі роки, школу, тодішній Радомишль і його людей.
Після закінчення десятирічки Олексієнко назавжди повязав свою долю з армією, обравши нелегкий фах прикордонника.
На кордонах промайнуло практично все його подальше життя, географія якого майже повністю охопила терени колишнього Радянського Союзу. Забайкалля, Закавказзя, Заполяр’я, Середня Азія... Певно, не треба пояснювати, що за отими адресами — «найгарячіші точки» тодішніх кордонів СРСР. Отож доводилося докладати неабиякої витримки, військової виучки, а іноді й дипломатичного хисту. Врешті невипадково Борис Миколайович певний час працював на дипломатичній роботі.
Після проголошення незалежності України генерал Олексієнко переїхав на Батьківщину, всіляко сприяючи становленню та зміцненню прикордонних рубежів молодої української держави. Очолював інститут прикордонних військ України, який розташований у Хмельницькому, — кадрову кузню українських прикордонників. У 1999-2001 роках був головою Державного комітету у справах охорони державного кордону України, командувачем Прикордонних військ (йому було присвоєне військове звання генерал-полковника). Відтак дістав більше можливостей навідуватися і в рідні краї, підтримувати тісніші зв’язки з колишніми однокласниками.
— Я дуже задоволений і щасливий,— каже Борис Миколайович Олексієнко,— кожній нагоді побувати в Радомишлі, зустрітися з земляками. Бачу, наскільки розцвіло наше рідне місто, прикрасившись новобудовами, гарно оздобленими сучасними будівлями. Та найголовніша цінність Радомишля — його люди. І я в цьому повсякчас переконуюсь. Як і в тому, що батьківщина там, де зробив колись свої перші кроки, де з'явились перші щирі почуття, де отримав путівку в життя. Тож від усього серця зичу радомишлянам добра, удач і щастя. Щоб якомога менше невдач було у їх такому непростому нині житті. Хай квітне наша рідна земля!


Газета «Зоря Полісся», 23 листопада 1994 р.


вівторок, 2 листопада 2004 р.

Ці загадкові мичани


Дитячі враження чомусь нерідко найвиразніші і найстійкіші. Отож іще з дитинства пам'ятаються перші пізнавальні уроки з історії рідного Радомишля. І досі пригадується, приміром, як одного разу школярем, перевідуючи однокласника, чи не вперше дістався Микгорода. Мимоволі дорогою поміж нами зайшла мова про те, що означає ця назва. Мій товариш виявився досить обізнаним у цьому і розповів,  що Микгород – то колиска нашого міста, бо існувало це поселення ще задовго до заснування Радомишля. А щодо назви – то пояснював  він її просто: город миків. Мики, як розповідав товариш, – то були такі древні люди, котрі жили на берегах своєї річки з такою ж назвою –  Мика.
Звідки він те почув, не знаю. Певно, зараз уже й сам не пригадає. Але цю розповідь я згодом згадував не раз. Тим більше, що, вивчаючи історію рідного краю, пересвідчився:  оповідка та мала цілком реальне підгрунтя і переходила, як і всі перекази чи легенди, від дідів до онуків, а від них – знову до нащадків, наступних поколінь…
Отже, як свідчать літописи, у наших краях десь у VІІ-Х століттях дійсно жило древлянське покоління під назвою «мичани» («минчани»). Стосовно походження цієї назви висловлюються різні припущення. Одні дослідники вважають, що походить вона від річки Мики, тобто мичани – це  ті, що населяють її береги. За іншим поясненням назва і річки, і народу є похідною від поселення – городища, тобто Микгорода, або, як частіше називають його в історичних джерелах, — Мичеськ (Мичськ, Мицьк).  У зв'язку з цим виникла версія, що назва міста, як це було узвичаєно в ті часи, утворилась від імені його засновника, котрим імовірно був ватажок мичан такий собі МИК.
Давньоруські городи (гради) і поселення дійсно переважно називалися іменами своїх фундаторів – Київ (Кий), Львів (Лев), Ярославль(Ярослав) тощо. Похідними від конкретних історичних осіб вважаються і назви ряду сіл на Радомишльщині, названі за переказами за іменами чи прізвищами сановних людей: Вишевичі (В'ячеслав–Вишеслав), Чудин (Чудін), Заньки (Занько–Зіновій), Кичкирі (Кочкар). А ще існує переказ, нібито Мичеськ був заснований котримсь князем – чи то Данилою, чи Дмитрієм. На місці ж сучасної будівлі Радомишльського лісництва, що на Микгороді, стояв начебто в давнину княжий терем.
Несподіване тлумачення цієї версії подають мовознавці. Виявляється, що корінь «міцьк-», «мицьк-», який зустрічається в багатьох географічних назвах,  зокрема й нашого краю, є похідним від імені Дмитрій. У давнину воно вживалося у видозміненій формі, як … Мицько. У білорусів, до речі, й досі зменшено пестливою формою від Дмитра є Міцька.
З іншого боку – у чехів Мичек, Мичко є старочеським відповідником нашого Миколи. І якщо зважити на те, що в історіографії згадується древній монастир святого Миколая, розташований біля Микгорода, це породжує ще одну небезпідставну версію походження стародавньої назви нашого поселення.  
Отож, не виключено, що саме з якимось древлянським князем, воєводою чи іншою знатною особою могло бути повя'зане заснування стародавнього Мичеська-Микгорода.
Досліджуючи історію древлян, відомий історик М.Костомаров припускав, що їх князівство складалося з кількох дрібних «областей», кожна з яких мала свого князя. Древляни, відомо, жили в непрохідних лісах і діставатися крізь нетрі до їхніх городищ-фортець було нелегко. Тому, певно, й існувала тут така своєрідна автономія.
Щоправда, в літописах згадується ім'я лише одного древлянського князя – легендарного Мала, підступно вбитого княгинею Ольгою. Одначе за Несторовою «Повістю минулих літ» древляни, пропонуючи Ользі взяти за чоловіка Мала, говорять їй про «наших добрих князів». Тобто мова йде про кількох, а не про одного Мала, якого Ольга врешті й обрала для помсти за смерть чоловіка – князя Ігоря, вбитого бунтівними древлянами.
З Малом пов'язується заснування сусіднього Малина. Як бачимо, назва цього міста теж є похідною від імені засновника. Та й досі вживається подеколи у наших сусідів самоназва «маличі», так само, як з давніх-давен – кияни, житичі і т.ін.
Стосовно ж мичан-минчан, то цей корінь зустрічається і в інших топонімах краю: Минини, Минійки – то стародавні села, заснування яких відносять до праслов'янських часів. Причому, зверніть увагу, Минійки (Коростишівський район) лежать на Миці, відтак зв'язок з мичанами (минчанами), як племенем, що заселяє береги Мики, тут безпосередній. А от Минини, що стали складовою села Леніного, розташовані на Тетереві. Проте належність до мичан засвідчується так само, хоча Мика вже, здавалося б, у цьому прикладі й ні до чого. Є ж іще й Миньківка, що взагалі розташована задалеко, але містить у назві оте ж «мин».
До речі, поруч з Миньківкою лежать ще два села, назви яких вказують на давність, і не виключено що всі вони є рештками чогось одного цілого і значного. Маються на увазі Дітинець (ця назва є тотожною слову «кремль» і означає центральну частину стародавнього городища-фортеці) і Городчин (кореневий «город» у русів означав укріплене поселення). Можливо саме до цих меж тяглися землі мичан, бо далі вже йдуть володіння Мала – земля малинська. Цікаво, що «городи» у древлян вважалися також центрами передусім землеробства, у селах же переважало мисливство і скотарство.
Спонукає до роздумів і цікавий факт з історії згаданих вище Минійок. Десь у ХІV-ХV ст. це поселення і навколишні землі входили до володінь князів Миничів. Чи то, бува, не нащадки легендарних миків?
Історія мичан не залишила нам більш-менш помітних слідів. Втім, як і древлян. Така вже доля підкорених народів. Відомо ж, що Ольга жорстоко придушила древлянський бунт і  помстилась за смерть судженого. І, перемігши  непокірних древлян, встановила тут уже свої  – полянські, тобто київські закони. А владарювати на древлянських землях почав ставленик Києва. Зокрема, син Святослава – Олег, Ольжин онук, який обрав собі під столицю  Вручий (Овруч). Підкорення древлян поклало початок створенню Руси – могутньої слов'янської держави. Тому назва «древляни», а відтак, мабуть, й «мичани-минчани», перестала згодом уживатися взагалі. Оскільки всі стали русичами.
Але цікаво, що саме за часів Київської Руси з'явилися в літописах і перші згадки про древній Мичеськ-Микгород.
У дослідженнях місцевих краєзнавців середини ХХ століття наводяться посилання на те, що Мичеськ нібито вперше згадується у Галицько-Волинському літописі під 1018 роком. Там ідеться про боротьбу за великокнязівський київський престол між синами Володимира Святославовича — Святополком, що княжив у Турові, і новгородським князем  Ярославом. Тоді Святополк, прозваний Окаянним, повів на Київ польське військо на чолі з королем  Болеславом Хоробрим. На деякий час йому вдалося осісти в Києві. Але невдовзі новгородські дружини Ярослава Мудрого вигнали Святополка з «матері міст Руських». Тікаючи, польські війська ледве перебралися через Тетерів біля Мичська, лишаючи в заболочених місцях у заплаві Мики свої награбовані скарби. Проте історичні джерела факт такої згадки тимчасом не підтверджують, тож звідки вона виникла, невідомо. Можливо, і є десь якісь посилання істориків, бо ж на голому місці такі твердження з'явитися не могли.
Натомість достеменно відомо і доведено, що за Іпатіївським літописом під 1150 роком Мичеськ згадується з приводу відступу Київського князя Ізяслава перед Володимирком Галицьким. Володимирко взяв мичан «на щит» (приступом) і зажадав від них викупу сріблом у такій кількості, що населення віддало навіть прикраси, які носили жінки.


Мичськ означено на карті Руси ХІ-ХІІІ ст., складеній М.Грушевським.

Проте в літописних свідченнях ідеться вже про цілком осідле місто. Тобто, літописна згадка – то аж ніяк не дата  заснування (хоча саме її узвичаєно брати за точку відліку родоводу населених пунктів, якщо абсолютно конкретних дат про закладку поселення немає). А от коли саме Мичеськ було насправді засновано, мабуть, точно встановити уже неможливо. Археологічні дослідження, які проводилися на Микгороді в 1954 році фахівцями Житомирського краєзнавчого музею, знайдені сліди стародавнього слов'янського поселення віднесли до ІІ-ІV століть. Пізніше, у сімдесятих роках, група ленінградських археологів, що вела тут дослідження, датувала викопні сліди стародавнього городища VI-VII століттями. Точні документальні підтвердження між тим відсутні.
І навряд, чи вже коли з'являться. Відтак лишили нам у спадок древні мичани безліч таємниць і загадок.

Газета «Зоря Полісся», 2 листопада 1994 р.



вівторок, 5 жовтня 2004 р.

З історії сіл Радомишльщини. КИЧКИРІ


Розбудоване на берегах річки Мики, село це лежить вище за її течією у семи кілометрах на південний захід від Радомишля.
Сусідні села: Нова Юрівка (3 км), Ставки (3 км), Мар’янівка (4 км), Глиниця (5 км), Бистріївка (5 км), Брід (7 км), Травневе (7 км).
  
Мапа 1991 р.

Поселення це є одним з найдавніших у нашому краї. Ще за доби міді (4-3 тисячоліття до нашої ери) у цих місцях жили люди. Таку давність засвідчують виявлені неподалік села поховання у кам’яних ящиках, віднесені науковцями до цього періоду. У 1884 тут вів археологічні дослідження відомий науковець Володимир Антонович.
Назву села пов’язують з іменем боярина Кочкаря, котрий вважався  улюбленцем Великого Князя Київського Святослава. Під 1180 роком літописець зазначає, що князь відкривав свої таємні наміри одному Кочкарю, більш нікому. Він нібито був засновником і власником поселення.
Вочевидь від нього пішов і панський шляхетський рід Кичкирів, що був звісний на українських теренах до XVI століття. Водночас дехто з дослідників вказує на вірогідні татарські корені цього роду. З ординською експансією пов’язує назву села й версія про її татарське походження з огляду на тюркомовне словосполучення «кич кюр», що перекладається як «переправа на захід».
Одначе перша писемна згадка в історичних джерелах про Кичкирі датована 1159 роком. У Грамоті Великого князя Андрія Юрійовича (Китая) про дарування маєтностей Києвопечерскому монастирю названо сільце Кичкирі, що здавна належало монастирю святого Миколи, біля Мичеська розташованого.
Проте в історіографії ця дарча вважається сумнівною через ряд історичних суперечностей у датах, назвах зазначених там поселень тощо. Це проглядається й на прикладі Кичкирів. Бо у Литовській грамоті 1497 року село, що входило тоді до Житомирського повіту,  іменоване Брилевим, «яке тримав Кичкир». Він його вислужив від князя Семена Олельковича, що був намісником Київщини у 1454-1470 рр. Тодішній власник поселення Олександр Бик просив Великого князя Олександра підтвердити право власності на ці маєтності, оскільки Кичкир не залишив по собі спадкоємців. І таке підтвердження він отримав разом з вимогою утримувати вдову Кичкиреву прижиттєво.
На початку XVI століття О.Бик був убитий татарами. І згодом Кичкирі разом із Пилиповичами, Верлоком, Студеницею, Старосільцями вже належали до маєтностей магнатів Стрибилів, розташованих на берегах Тетерева та Мики, що засвідчено в реєстрах Житомирського повіту 1545, 1552 рр. Вірогідно Стрибилі самочинно заволоділи цими землями, що, не маючи законних власників, занепадали. Від Богдана Стрибиля Кичкирі з навколишніми землями успадковувалися його нащадками Федором, Філоном, Данилом, Петром і Павлом.
Нестабільна ситуація на українських теренах у XVI-XVII століттях спричиняла неодноразові конфліктні ситуації між магнатами, що часто-густо вирішували свої майнові та земельні суперечки за допомогою сили.
Свавілля і наруги, які чинилися над підлеглими, змушували останніх шукати прихистку в інших володарів.
Відтак Стрибилі неодноразово судилися стосовно повернення своїх селян, що збігали до інших володінь. З цього приводу вони зокрема у 1604 році висували претензії до ксендза Ружинського про повернення своїх підданих, що разом з дружинами опинилися у Вчорайшому та до ігумена монастиря Миколи Густинського про повернення кичкирівської челяді, яка втекла до монастирського села Бортничі. А у 1609 р. -  вимагали  повернення підданих з Кичкирів, Глиниці й Торчина, що збігли до Кам’янця, Івановичів та Нового поля - володінь кастеляна Краківського, ксендза Януша Острозького. 1611 року кичкирівські селяни втекли до володінь Софії Ходкевич та Самуєля Горностая – Котельні та Ліщина. 1624 р. розглядалась справа про шкоду, заподіяну Бальтазаром Лагівницьким кичкирівським та глиницьким селянам. Водночас нащадки Бика – Биковські у 1596 р. позивалися стосовно наїзду на їхній Ходорківський маєток, вчинений підданими Федора Стрибиля з Кичкирів. У 1618 р. розглядалась справа між Василем Тиша-Биковським та Філоном Стрибилем про вирубування його кичкирівськими людьми лісів у Горбулеві й Осечі.
Подібні права щодо зазіхань та нападів на свої маєтності підданими з Кичкирів висували Стрибилям митрополит Йосип Руцький щодо пограбування Кичкирівськими підданими церковного села Облітки, грунтів уздовж річки Візні, млина і поташевої буди, магнати Корчевські (1604) та Лозки (1609 р.) – власники відповідно Минковицького та Рожівського маєтків.
Збігали піддані від своїх панів і до Кичкирів. З цього приводу у 1605-1606 рр. до Федора Стрибиля позивалися М.Немирич і К.Защинський, в архівах наводяться свідчення про втечу сюди селян з того ж таки Рожева, а ще – Собачина, Бистриці тощо.
У 1628 р. Кичкирі згадуються, як маєтності синів Павла Стрибиля – Миколи та Степана,  що останніми з цього роду володіли селом.
    До XVII століття біля Кичкирів діяв залізорудний промисел, описаний у пізніших джерелах як «руднище» - залишки рудні.
  Визвольні козацькі війни призвели до запустіння краю та до перерозподілу землеволодінь.
На початку ХVIII століття Кичкирі входили до Коростишівського маєтку Олізарів. Як власність удови підкоморія київського Катерини Олізарової, наводяться вони у тарифних реєстрах 1711, 1714 рр. У 1715 р. тут оподатковувалося півдиму (дим - обкладене податями господарство), у 1724 році в селі обліковано 21 халупу, з яких стягувалося 38 грошей податку.
Затим Кичкирі стали власністю Маріанни Третякової (з Шумлянських), удови київського підстолія. За обліком 1731 року в селі рахувалося 24 селянина-господаря, 4 ремісники, а також по одному служці та злидарю. Подать сплачували 27 мешканців. У 1734 р. загальний розмір подимного податку становив один злотий і 15 грошей. У 1745 році був складений докладний інвентарний опис Кичкирів. Вочевидь, відчуваючи матеріальну скруту, М.Третякова, аби позбутися боргів, заклала кичкирівські маєтності у трирічну заставу Єжі та Софії Сущевичам. Належне їй тут майно оцінювалося у 13 тисяч 91 злотий і 23 грошей. Притому на 400 злотих передавалися в оренду млини, поля і всі хлопи, які були у Кичкирях. Щорічна сплата за цією заставою становила шістсот тридцять злотих, гроша одного та шелягів двох. Оренди корчемної чинилося на 400 злотих.
Піддані їй селяни повинні були задля цього відробляти Сущевичам один чи два дні (в залежності від статків родини) панщини, віддавати виробленого хмелю («пива») – одну дійницю, курки дві, яєць десять, льон та коноплі – по восьмій частині, грибів сто. В описі наведені селяни Муравельник, Бондаренко, Головченко, Мельниченко, Головко, Коваль, Коноволенко, Бандура, Середенко, Ткач, Панченко, Лазовський, Гарущенко, Середенко, деякі названі за іменами – Грицько, Ясько, Герасим. На пасічників Сітків, крім того, накладалися податі у  чотири більця меду. А ще – піддані Третьякової мали відбувати у Сущевичів заорки, оборки, зажинки, обжинки, закоски, обкоски, два сторожування вдень і вночі, а жінки – прясти, починаючи від Покрови і до святого Яна.
За тарифом подимної податі 1748 р. у Кичкирях рахувалося 12 помешкань селян та 3 халупи прислуги,  підлягало оподаткуванню 13 з них.
Врешті 1765 року Кичкирівський маєток перейшов до володінь підстолія Новогородського Йосипа Хоржевського та його дружини Єлизавети.
В другій половині XVIII століття зручне розташування на второваному Житомирському шляху привабило до села єврейських колонізаторів. Переписи 1765 – 1790 рр. засвідчували, що в різні роки у Кичкирях мешкало від 4 до тридцяти євреїв. Одна з єврейських родин у 1778 р. відкрила у селі придорожню корчму. Кичкирівські євреї, що були приписані до Коростишівського кагалу, обкладалися податком по одній злотій з душі.
У 1770 році в селі на новому місці звели нову церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці (про попередню за її давністю відомостей не збереглося). Освячено її було 29 серпня 1771 р. Відповідно традиційне храмове свято в селі відзначається на Покрову.
У ту пору до кичкирівської парафії належали також села Глиниця та Городище.
У 1783 році у Кичкирях проживало 238 жителів.
У 1795 р. за наслідками анексії Російською імперією польських земель Кичкирі та Глиниця, підпорядковані новоутвореному Радомисльському повіту, були конфісковані в казну у Йосипа Хоржевського.  За участь у повстанні Т.Костюшка його засудили і заслали вглиб Росії. Разом з тим дружині на утримання дітей Указом Катерини Другої було призначено щорічну грошову допомогу в 410 руб., «допоки вони в межах імперії залишатимуться».
Кичкирівські володіння Хоржевських тимчасом подаровані були полковникові артилерії О.Воєйкову, що відзначився у Польській кампанії.
Проте полковник-артилерист тут господарювати не став, а продав маєток дворянину Діонісію Івановському. Згодом ці маєтності як посаг перейшли у власність його доньки Констанції, котра вийшла заміж за графа Ернеста Ржевуського – молодшого брата Евеліни Ганської, дружини Оноре Бальзака.
За метричними записами Покровської церкви с.Кичкирі, у 1849 р. тут згадуються 67 прізвищ селянських родин, багато нащадків яких живуть у селі й досі. Серед них – Педюки, Муравейники, Некращуки, Ковальчуки, Ковалі, Гаврилюки, Мельники, Яковці, Онопрійчуки, Степаненки, Матвієнки, Парамуди, Ярмоленки, Вознюки, Калініченки, Панченки, Кузьменки, Ващуки, Левончики та ін.
Стихарним дячком храму був Іван Марчевський, священицьку службу ніс Гавриїл Кукулевський – один із найвизначніших кичкирівських священнослужителів, що правив тут майже півстоліття. 
Його стараннями у 1859 р. в селі відкрилась церковно-парафіяльна школа. Утримувалась вона коштом парафіян, які жертвували на навчальний заклад 15 рублів.  Станом на 1880 рік навчалося  у школі 10 хлопчиків.
На ту пору парафія (разом і Глиницею) налічувала 521 чоловіка та 532 жінки, мешкало тут також 4 католики та лютеранина, 24 євреї Рахувалося за церквою 36 дес. землі
З 1861 року із запровадженням волосного поділу Кичкирі стали центром однойменної волості, що охоплювала сім довколишніх сіл, 15 сільців і передмістя повітового міста Радомисля.
Серед очільників волосного правління були в різні роки зокрема старшини Василь Горбич, Опанас Новиченко, Іван Ярмоленко, писарями служили Тарас Силенко, Петро Божков, Филимон Лінніков, Йосип Геревешко, Василь Федоренко, Авраам Медведь.
У 1863 р. в Кичкирях налічувалося 433 мешканці. У згаданій Серединці, що лежала на півдороги до Радомишля (звідси, певно, й назва) – 20.
Після селянської реформи 1861 року К.Ржевуська за допомогою Міжнародного банку розпродала маєток селянам, оцінивши його у 23760 руб., з викупом на 50 років з розрахунку 14 рублів за десятину. Певною мірою спонукав до розпродажу селянський виступ проти поміщиці, що стався 1870 року.
У 1882 р. у Кичкирях нараховувалося 202 ревізійних селянина, які мали 720 дес. землеволодінь, крім того за кичкирівським селянським товариством (до нього входили також селяни з Глиниці та Серединки) рахувалося  900 дес. ріллі, 1198 дес. – лісу, 72 дес. – неугідь. Селянам належав також крупчастий млин на Миці, що оцінювався у 5 тис. руб.
Разом з тим товариство несумлінно розраховувалося за позикою. Відтак Київський Земельний Банк, через який велися розрахунки, призначив акційний продаж заставлених земель. Селяни натомість вдалися до активного продажу лісових угідь. Це викликало новий притік до Кичкирів єврейського населення.
У 1885 р. до волості було приписано 72 євреї та 14 однодворців. А у самих Кичкирях нараховувалось на ту пору 647 мешканців.
За відомостями 1889 р. чисельність населення у Кичкирях становила 703 жителі. Товариство селян володіло 2098 десятинами землі, що вже оцінювалися у 52433 руб.
У 1900 році в селі нараховувалося 139 дворів з населенням у 782 жителі (422 – чоловіків, 360 – жінок), які переважно займалися хліборобством. Кичкирі належали селянському товариству, селяни володіли 1399 десятинами землі із 1435 десятин, що тут обліковувалися. 36 десятин рахувалося за церквою. 570 рублів річного прибутку давали товариству два ставки з двома водяними млинами.
В селі діяла церковно-парафіяльна однокласна школа. Був тут медичний приймальний покій, у якому працював фельдшер. Функціонувала казенна винна лавка. У державному магазині хлібних запасів зберігалося 202 четверики озимого та 101 чт. – ярового збіжжя.
Пожежний обоз складався з трьох діжок та двох багрів.
У 1894 р. в селі було побудовано нову церкву (деревину старої купили для свого новоспоруджуваного храму жителі Краснобірки). До церкви з приналежною до неї Глиницькою каплицею було приписано 945 чоловіків і 963 жінки.
На межі ХІХ-ХХ ст. у храмі несли службу священики Стефан Наумович (1895-1903), Василь Стебницький (1903-1912), Стефан Ольшанський (з 1912 р.), псаломником служив Григорій Сандул.
  
Свято-Покровська церква у Кичкирях.

У травні 1905 р. в селі побував єпископ Уманський, Преосвященний Агапіт (Вишневський). Владика взяв участь у церковній літургії, оглянув шкільне приміщення, випробував знання учнів, обдарувавши їх натільними хрестиками та книжками.
У 1911 р. за клопотанням волосного правління дорогу з Радомисля до Кичкирів було впорядковано.
У вперше обраному у 1912 році повітовому земському зібранні Кичкирівську громаду представляв волосний старшина Іван Ярмоленко, що мав значний авторитет. Сільську раду він очолював ще й після приходу до влади більшовиків.
У 1913 р. у Кичкирях відкрився сільський банк.
У пору української революції 1917-1921 рр. значна кількість місцевих мешканців долучилась до українського повстанського руху. Згодом у радянські часи кичкирівців, як і жителів ряду сусідніх сіл, прозивали «соколовцями» за приналежність до відомого загону Соколовських. У повідомленнях ЧК зазначалося, що саме у Кичкирях ним було вбито очільника більшовицького повітревкому Максима Науменка.
У 1918 р. в селі було проголошено радянську владу, яку очолювали В.Власенко та А.Гуменюк. Через рік тут утворився волосний більшовицький ревком на чолі з Куринчуком. У 1920 р. організувався комнезам.
Після приходу до влади більшовиків почалися репресії проти тих, хто їх не підтримував. У 1919-му за вироком ЧК розстріляли кичкирівця Миколу Онопрійчука-Данильченка. Така ж доля спіткала братів Федора і Петра Зилінських, сина останнього Дмитра Зилінського.  
Утворена після остаточного встановлення радянської влади Кичкирівська сільрада у 1923 році об’єднувала населені пункти Кичкирі, Кичкирівський Ліс, Серединка і увійшла до складу новоутвореного Радомишльського району. У 1928 р. в її підпорядкуванні значилися також хутори Дегтярня, Кам’яноломня, Коробочка, Куренище, Потереби, Солом’яні Печі.
За переписом 1925 р. в Кичкирях проживав 1261 житель.
На хвилі «войовничого атеїзму» Свято-Покровську церкву в селі було зруйновано. Затим на її місці збудували Будинок культури.
В пору колективізації в Кичкирях було створено колгоспи ім.10-річчя КНС та «Прогрес» (останній отримав наймення за назвою сільгоспартілі-комуни, що організувалась в селі з приходом до влади більшовиків).
Примусова колективізація призвела до нової хвилі репресій проти тих, хто не бажав вступати до колгоспу. НКВС у звязку з цим рапортувало, що в Кичкирях «населення вороже налаштоване до колгоспного ладу і Радянської влади. Мають місце волиночні тенденції серед заможної частини села».
До таких, за висновками влади, належали Степан Гаврилюк, Михайло, Семен і Степан Мельники, Степан Мосійчук, Давид Муравейник, Іван Пустовойт, Григорій Ткачук, Іван Яцкевич, сини колишнього волосного і сільського старшини Володимир та Трохим Ярмоленки, що з тавром куркулів були вислані «у віддалені райони Півночі». Як соціально небезпечних елементів на Соловки доправили Івана Максименка та Мирона Муравейника, котрі ще за царату служили відповідно у поліції та жандармерії.
Пройшла селом нещадна коса голодомору 1932-33 рр. За «злочинне зривання завдань партії та уряду з осінньої сівби» Кичкирівська сільська рада на початку 1933 р. була занесена на «чорну дошку». Відтак село позбавлялося посівного матеріалу, повністю виметеного з господарства, права на кредити для таких потреб.
За спогадами старожилів сільрадою було встановлено 38 прізвищ померлих голодною смертю. Вимерли зокрема сім’ї Гуменюків, Максименків, Муравейників, Яковців та ін.
В архівах збереглися свідчення тільки щодо 26 померлих від голоду.
Під час репресій 1936-37 рр. каральні органи виявили в селі чергову групу «шкідників» і «ворогів народу». «Контр-революційну діяльність» у 20-ті роки пригадали Тарасу Литвинчуку, Мойсею Власенку та Антону Максименку, які нібито «готували в селі повстання, спираючись на політбандитський елемент». «Контрреволюцію та антирадянську агітацію» інкримінували таож репресованим колгоспникам Григорію Муравейнику, Онуфрію Потюменку, Івану Шпаку, садівнику Івану Ходикіну.
Кичкирі були окуповані військами гітлерівської Німеччини 12 липня 1941 року. 

Мапа 1942 р.

За період окупації на роботи в Німеччину вивезли 27 кичкирівців. Лиха доля «остарбайтерів» спіткала зокрема Любов Савченко, Тетяну Вознюк, Валентину Гуменюк.
У селі згоріло 65 житлових будинків, 6 колгоспних будівель, до рейху було відправлено 2100 центнерів зерна, 120 коней, 323 корови, 215 свиней.
Під час окупації в селі діяла підпільна антифашистська група із 44 месників. Чотирьох сельчан було закатовано та розстріляно.
Разом з тим у повоєнних доповідях НКВС зазначалося, що «в пору окупації частина населення, особливо з колишніх політбандитів, симпатизувала німцям, вступила в каральні органи і вела боротьбу з радянським та партійним активом. Населення ставилося до партизанського руху погано».
Під час Другої світової війни 450 кичкирівців воювали на фронтах, 212 з них нагороджено за бойову звитягу орденами і медалями. Серед них – 
Філімон Желяк, удостоєний за мужність і героїзм у боях двох орденів Червоної Зірки та Ордену Слави ІІІ ст., Петро Пустовойт - Орденів Слави ІІІ і ІІ ступенів.  Орденом Вітчизняної війни І ст. відзначений Гаврило Яковець, орденами Вітчизняної війни ІІ ст. – Борис Єсипенко, Іван Онопрійчук,  орденами Червоної Зірки –  Василь Шурпан,  Леонід Федотов, Борис Яковець, Іван Яковець, Орденом Слави ІІІ ст. – Павло Урчик.
153 сельчанина загинули.
Окупантів було вигнано з Кичкирів Радянською армією 12 листопада 1943 р., проте 6 грудня гітлерівці знову заволоділи селом. Остаточно їх вибили звідси 27 грудня 1943 р.
У 1955 р. в Кичкирях споруджено памятник воїнам, що загинули у боях за село, а в 1965 р. – обеліск на честь загиблих односельців. У 1980 р. встановлено 5 меморіальних плит з прізвищами полеглих воїнів-визволителів та земляків, що не повернулися з війни.



У Братській могилі поховано 176 воїнів 94-го і 107 стрілецьких корпусів 75-ї, 336-ї і 304-ї стрілецьких дивізій, 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гв.кавкорпусу, 3-ї гв. повітряно-десантної дивізії, які загинули тут в листопаді-грудні 1943 р. Відомі прізвища 74 загиблих.



У 1945 р. в селі нараховувалося 333 двори, у яких проживало 1082 жителі. Тут працювала школа-семирічка.      
У 1950 р. до Кичкирівського колгоспу було приєднано Глиницький та Юрівський. Обєднане господарство назвали іменем Сталіна. Вже наступного року колгосп побудував власний цегельний завод, реконструйований у 1972 році.
З 1954 р. після приєднання Юрівської та Глиницької сільрад до Кичкирівської їй підпорядковувалися села Юрівка, Глиниця, хутори Брід та Шахарня. Серединка, як і згодом Шахарня, увійшли в межі Кичкирів і були зняті з обліку.
У 1962 р. господарство перейменували на ім. ХХІІ зїзду КПРС,  а у 1964 – на ім.Котовського (у 1967 р. в селі було встановлено памятник Г.Котовському). У різні роки колгосп очолювали Шахно Коритний, Петро Пустовойт, Анатолій Кириченко, Анатолій Близнюк.
Кичкирівський колгосп неодноразово був представленій на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві.
За трудову звитягу та здобутки у сільськогосподарському виробництві орденом Трудового Червоного Прапора  нагороджений голова колгоспу  Шахно Коритний,  орденом  «Знак Пошани» – доярка Зінаїда Січенко, колгоспниця Віра Максименко, ланковий Петро Педюк, машиніст екскаватора Григорій Ярмоленко, орденом Трудової Слави 3 ст. – колгоспниця Олена Власенко, ряд трудівників були вшановані медалями та іншими державними відзнаками.




Свято «Стиглого колосу» у Кичкирях. 1982 р.

Станом на 1973 р. за колективним господарством закріплялося 3415 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 2895 га ріллі. В господарстві вирощували зернові й технічні культури, картоплю, розвивали м’ясне та молочне тваринництво.
В селі нараховувалось 357 дворів, проживало 939 жителів.
Тут діяли Будинок культури на 200 місць, бібліотека з книжковим фондом в 11 тисяч томів. Працювали ФАП, дитячий комбінат на 80 місць, відділення зв’язку, автоматична телефонна станція, сільський радіовузол.
У середній школі що була збудована коштом колгоспу і відкрилась у 1965 році, 23 вчителі навчали 330 учнів. У навчальному закладі свого часу директорували Василь Гончаренко, Степан Ліньов, Андрій Токменко, Ілля Дубинський, Ольга Омельченко, Анатолій Петровець, Микола Шкідченко та інші. 


Художня самодіяльність Кичкирівської школи. 1982 р.

У 1992 р. колгосп було реорганізовано у сільгосппідприємство «Світанок», а землі розпайовані між колишніми колгоспниками.
З 2012 року земельні паї селян орендує ТОВ «Радомишльська овочева компанія», що вирощує тут переважно сою та кукурудзу.
Уродженцями Кичкирів є вчений-геолог, лауреат Ленінської премії Єлизавета Матвієнко, мовознавець Оникій Матвієнко, заслужений працівник культури України Любов Яковець, заслужений журналіст України Анатолій Онопрійчук.


Заслужений працівник культури України Любов Савівна Яковець (1898-1991). 

За переписом 1989 р. в селі налічувалося 652 мешканці (272 чоловіки і 380 жінок). На 1 січня 2000 р. проживало 580 жителів, у 2015 р. - 439.


«Зоря Полісся», 5 жовтня 1994 р.


понеділок, 2 серпня 2004 р.

2. Радомишльські напуття братів Незабитовських

Слід у долі Кобзаря

У щоденнику Т.Шевченка між 15 і 16 серпня 1857 року записано рядки: «...я був ощасливлений зустріччю з улюбленим і шанованим поетом Тарасом Григоровичем Шевченком, з яким я проводжу ці дні, що залишать в мені глибокі спомини назавжди... Степан Незабитовський».

Лікар 45-го флотського екіпажу Степан Андрійович Незабитовський був у когорті українців Астрахані, які першими радо зустріли Шевченка, що повертався з десятирічного заслання. Земляки оточили його гостинністю та увагою, підбадьорили поета, підняли його дух, додавши творчих сил і наснаги. Ось як висвітлив ці дні у щоденнику сам Тарас: «з 15 до 22 серпня у мене в курявій і брудній Астрахані було таке світле свято, якого на моєму віку ще не траплялося. Земляки мої … так щиро, так радісно, так по-братерськи повітали моє визволення з неволі і свою гостинність так розгорнули, що не дали мені самому провадити свої записки, а взяли на себе». Астраханські привітання справді окрилили Шевченка, і як зазначав біограф митця О.Кониський,  вони «були першим ступенем на тій стежці, де українці свідомо справляли свій святий обов’язок прилюдного і заслуженого пошанування генія рідного слова і великого страждальника. З Астрахані почався прилюдний суд і осуд тієї великої історичної несправедливості тяжкої, що заподіяно над Шевченком 30 мая 1847 р.»
На знак вдячності за гостинність поет обдарував своїх астраханських друзів автографами власних віршів з дарчими написами на згадку. Степану Незабитовському, зокрема, Шевченко підписав вірш «Ще, як були ми козаками».
Степан Андрійович походив зі шляхетського роду  Незабитовських, що у XVIII столітті пустив коріння на наших теренах.
1824 року в  родині службовця Андрія Незабитовського в Радомишлі народився син Василь, що згодом став відомим юристом і правознавцем. Степан був молодшим від брата на п’ять років. Обидва брати Незабитовські закінчили 2-у Київську гімназію. У 1849 р. С.Незабитовський вступив на медичний факультет Київського університету св. Володимира, який закінчив 1854 р.
Набуті знання молодому лікареві довелося застосовувати у екстремальних умовах. Зі студентської лави він потрапив у горнило Кримської війни і був серед учасників героїчної оборони Севастополя 1854 - 1855 рр. За зразкове і сміливе виконання своїх обов'язків лікар Степан Незабитовський був нагороджений орденом Святого Станіслава з мечем.
Після закінчення військової кампанії Степан Андрійович отримав призначення до Астрахані, де й відбулась його незабутня зустріч із Т.Шевченком. До речі, С.Незабитовський добре знав творчість Кобзаря ще з студентських літ. За спогадами близьких, він часто декламував поему «Чернець», вірш «А.О.Козачковському».
В подальшому лікар Степан Андрійович Незабитовський, що залишив свій слід у долі великого Кобзаря, мав широку лікарську практику. Сотні й тисячі пацієнтів завдяки йому змогли оправитися від недуг, покращити своє здоров'я. Тож сповна він виконав дану колись клятву Гіпократа. Помер відомий лікар у 1902 році.

Газета «Зоря Полісся», 11 вересня 1999 р., 8 березня 2013 р (доповнене).