субота, 18 жовтня 2003 р.

Трагічні долі Троїцької церкви

Радомишляни називають цю мальовничу місцину на узбережжі Тетерева капличкою, маючи на увазі лагідне джерельце, вода з якого неквапом струменить до річки. Хоча каплицями зазвичай зовуть культові споруди — молитовні будівлі (або ж звичайні хрести), що встановлюються на кладовищах, колишніх місцях богослужінь і т. ін. Втім, вживання такої назви для цього міського куточка цілком доречне і невипадкове.
Адже саме тут на пагорбі стояла колись древня церква, названа на честь Святої Трійці, котра уособлювала в собі всю нелегку і трагічну історію Радомисля. Врешті історія самої церкви не менш трагічна. Кілька разів вона горіла разом із містом, але повсякчас відновлювалась, постаючи з попелищ. Та зруйнована руками ревних „червоних” атеїстів, уже так і не піднялась, утілившись у згадках лише в оте джерело.
Коли було збудовано церкву, невідомо. Можна лишень припустити, що це відбулося ще за далеких часів хрещення Руси. Адже християнські церкви попервах ставилися здебільшого там, де стояли колись язицькі символи — на знак перемоги над ними. Язицьким богам слов`яни ж переважно поклонялися у дещо віддалених від поселень місцях: на пагорбах, узвишшях, лісових галявинах тощо. Тож не виключено, що одним з місць культового поклоніння для мичан - жителів стародавнього Мичеська-Микгорода були якраз високі кручі на протилежному березі Мики. Коли припустити, що саме на цих пагорбах міг міститися древній монастир, „біля Мичеська лежащий”, то мав він, звичайно ж, і свою церкву. Хоча відома з історії й Микгородська каплиця св.Миколи (осіннього). А, можливо, збудували церкву пізніше, коли мичани оселилися на новому місці, що дістало назву Радомисля. Бо і сама історія заснування міста не має тим часом якихось конкретних документальних відомостей. Та ясна річ, що в містечку, яке здавна входило до маєтностей Києво-Печерської лаври, церква, звісно, була. От і в переліку тогочасних городян в історичних документах згадується міський священик, а серед заслуг архімандрита Плетенецького названо будівництво „домів Божих” у нашому краї.
Примітили Радомисльську церкву і козацькі літописці. А пов`язана ця літописна згадка з подіями, що передували селянсько-козацькому повстанню під  проводом полковника Семена Палія. Як зазначається в літописі С.Величка, коли 1693 року радомисляни тримали бік Палія, поляки здіснили напад на невелику козацьку дружину під орудою швагра Палієва – Сави. Козаки біля Свято-Троїцької церкви довго відбивалися від поляків, проте змушені були все ж відступити до Коростишева,
Та недовго стіни храму зберігали  сліди пролитої козацької крові. У середині ХVІІІ століття церква двічі горіла під час пожеж. Від вогню врятувалась лише дзвіниця і невеличка каплиця при цвинтарі.  Відбудована по тому 1733 року священиком Матвієм Кривицьким, Троїцька церква стала собором - кафедральним храмом уніатських митрополитів. Того ж року вона була освячена митрополитом Ф.Володковичем.


Художня реконструкція Свято-Троїцької церкви Радомисля у XVIII столітті, виконана І.Драгуном і Л.Тимошенком.

Ось окремі описи її, зроблені 1783 року деканом Чорнобильським Рубановичем,
„Церква... на горі при р.Мика, в місці від забудов різних віддалена... Побудована з дерева соснового при трьох верхах і куполах з трьома золотими хрестами; куполи покриті гонтою і дошками ошальовані з двома притворами. Вікон великих квадратних чотири, трохи менших три, крім того за великим вівтарем і під двома великими вікнами є три вікна круглих. У куполах по 4 невеликих квадратних вікна. Всі вікна загратовані, дверей сім, на залізних завісах. Підлога із соснових дощок.
Наверху хори. Амвон з лівого боку, оббитий червоним сукном. Між вівтарями Пресвятої Діви болісної та святої мучениці Варвари великий вівтар і вівтарі святої Варвари, святого Онуфрія, благословенного Іосафата. Цимборіум (дарохранильниця) на великому вівтарі і чотирьох побічних престолах дерев'яний, столярної роботи. На всіх вівтарях хрести, підсвічники, свічки та інше знаряддя є.
Дзвіниця із соснового дерева з коморою. Дзвонів великих і малих 5.
Цвинтар (погост) відгороджений плотом, довжиною 42 ліктя, шириною 36...”
Далі йде перелік церковного одягу, з більш ніж 150 найменувань, церковного посуду (срібні і позолочені чаші) з 80 найменувань, церковних книг (часослови, апостоли, Псалтирі). Деякі з книг, до речі, видрукувані були в Лаврській друкарні і, вочевидь, враховуючи їх древність, на папері з Радомисльськоі папірні. На багатьох фоліантах значилися їх колишні власники - сановні особи, церковні діячі.
Нижче до річки під горою між церквою і плебанією (садибою священика) збудував собі хатину церковний пономар. Там же містились церковна школа (училище) і шпиталь.
До собору було приписано дві каплиці: згадана Микгородська і ще одна в Чудині (весняного Миколи), діяли церковні братства.
За часів митрополії храм Святої Трійці в Радомислі був місцем багатьох урочистих богослужінь, відправ, церковних соборів за участю великої кількості духовенства, тут висвячували уніатських єпископів і священиків.
Та 1795 року уніатську митрополію в Радомислі було ліквідовано. Свято-Троїцький храм знову став православним, лишаючись окрасою міста. Його золотаві хрести здалеку привітно виблискували на сонці подорожнім.
У 1851 році церкву було дещо перебудовано, відбудовано згодом по новому й дзвіницю. Стала церква після того вже однобанною і влаштованою за православними канонами. В описі, зробленому 1864 року Л.Похилевичем, наводиться її штат, встановлений для повітових соборів, який складався з шести осіб: протоієрея, священика, діакона, дячка, пономаря і проскурного. З-поміж тогочасних служителів культу слід відзначити протоієрея Антонія Горановського, котрий надзвичайно багато зробив для розвитку духовності Радомисля у ХІХ столітті. Дячком церкви служив О.Соколовський. З цього роду вийшло на Радомишльщині декілька церковнослужителів. Відоме це прізвище у нашому краї і за його межами стало вже в часи українських визвольних змагань 1917-1920 рр. Повсюдно  гриміла слава тоді про отаманів Соколовських, синів і дочку горбулівського дячка. Інший нащадок – син вишевицького дяка Луки Соколовського Петро став відомим воєначальником Червоної армії.
А значення собору Свято-Троїцький храм втратив через декілька років після означеного опису, коли на міській площі збудовано було Свято-Миколаївський храм. Та відправи проводилися і в старій церкві, яка мала своїх прихожан. До неї було приписано чимало жителів навколишніх сіл, зокрема, Лутівки, Рудні, Папірні, Глухова. Відомо й те, що парафіяни Свято-Троїцької церкви відмовлялися жертвувати свої кошти на потребу Свято-Миколаївського собору.


Свято-Троїцька церква на початку ХХ століття.

У громадянську війну, коли Радомисль неодноразово переходив з рук у руки ворогуючих сторін, чимало церковного начиння „загубилося” у вирі подій, а то й було відверто розграбоване. Частину цінного майна, рятуючи від грабунку, за деякими свідченнями, вивіз наш видатний земляк, тодішній міністр віросповідань України І.Огієнко. І хвилювання його про подальшу долю храму були небезпідставними.
В роки антирелігійного руху 20-х — 30-х років XX сторіччя міськвиконком спочатку вилучив церкву "для культосвітніх потреб", а у 1927-му році  її „на прохання пролетарів” взагалі розібрали „за ненадібністю на будматеріал”. Частину його, як розповідали старожили, використали при будівництві клубів у деяких селах, з іншого збудували склади на Торговельній площі (біля Заготльону). Але лаштували їх якось по варварському, недбало. І ще певний час стародавній і від того унікальний розпис храму нагадував про себе незафарбованими строкатими стінами будівель. А погляд із залишків котроїсь ікони слугував ніби німим докором безбожникам від влади за вандалізм і руйнацію віри.
Місце, де стояла Троїцька церква, зрівняли, як мовиться, з землею. Разом із цвинтарем, де поховані були переважно церковні діячі, деякі знані місцеві старости, війти, городничі. Ймовірно саме тут були віддані землі уніатські митрополити А.Шептицький, Ф.Володкович.
Згодом там збудувався голова міськради Лагутенко („святе” місце хіба ж буде порожнім!).  А криниця, з якої пили воду відпочиваючі, що проїздили через місто і зупинялися біля церкви, лишилася самотнім джерельцем – „капличкою”. Свого часу сквер біля нього впорядкували. Тут діяли сифонозаправна, човнова станція.  Потім запустіло й те.
А от у 1980-х роках у тодішнього міського й районного керівництва виник був задум влаштувати на терасі біля каплички новий танцмайданчик для молоді. Мовляв, існуючий тоді в парку розташований кощунно близько від кладовища. Але ж тут теж безпосередньо на місці колишніх поховань і церкви. На щастя, щось завадило.
Проте залишати це місце взагалі поза увагою теж не варто. Бо чи не найбільше воно підходить для встановлення пам'ятного хреста на вшанування загиблих жертв комуністичного режиму – тих, хто загинув голодною смертю у роки голодоморів, хто скінчив своє життя на Соловках чи інших Гулагах. На спомин про зруйновані храми і старовинні пам'ятки, і, врешті, пам`ять про те, як нещодавня система, крокуючи до „світлого майбутнього”, прагнула передусім витруїти наше минуле.


Газета «Зоря Полісся»,  16  жовтня 1993 р.