Козак Яцкевич з Листопадового рейду

 

Другий Зимовий похід Армії Української Республіки став останньою спробою позбутися російської більшовицької окупації століттям тому та відновити державну незалежність України. На жаль, – невдалою і трагічною. Листопадовий рейд 1921 року завершився розстрілом полонених українських вояків у селі Базар. Нині відомо про 360 страчених козаків-рейдовиків, що називали себе Українською повстанською армією.

22 листопада чергову групу бранців вивели за село до двох свіжовикопаних ям і попервах запропонували їм перейти на бік «червоних». Не зголосився ніхто, натомість полонені заспівали «Ще не вмерла Україна…». І спів той зупинили лише кулеметні черги карателів-котовців.

Ті, кого на смерть прошили кулі, належали до різних етнічних груп. У розстрільних актах вони вказані як росіяни, поляки, білоруси, євреї, німці та навіть китайці. Були вояки і з різних регіонів Української землі. Бо ж і тоді, як і тепер, так само серцю милий рідний край і на заході, й на сході, і на півночі, й на півдні, адже патріотизм та самопожертва задля захисту своєї Вітчизни однаково притаманні українцям, незалежно від географічної належності. Відтак у скорботному реєстрі – є вихідці з Поділля та Подніпров’я, Волині та Січеславщини, Таврії та Галичини, Криму та Херсонщини, Слобожанщини та Придінцевого Порубіжжя, Бесарабії та Курщини, Полтавщини та Орловщини і, звісно, поліщуки. Адже похід пролягав саме поліським регіоном Волині, Житомирщини та Київщини, тому вкрай потрібними вбачалися під час рейду ті, хто обізнаний з тією або іншою місцевістю маршруту. Одним з вузлових пунктів походу розглядався Радомишль, біля якого усі похідні групи, долучивши місцеві повстанські сили, мали з’єднатися в одне потужне бойове угруповання.

Радомишльщина була зокрема рідним краєм для козака Степана Яцкевича, уродженого в Борщеві 31 жовтня 1897 року. Рід збіднілих шляхтичів Яцкевичів, чиє коріння, ймовірно, йде з околичного шляхетського села Яцковичі (Яцкевичі), відомий на цих теренах ще з XVIII століття. На тлі польських утисків у Російській імперії їх, як безземельних, позбавили шляхетських привілеїв та зарахували до селянського стану. Тож селянами вважалися й Степанові батьки Максим Маркович та Єфросинія Прокопівна. Як велося в ті часи, родина була багатодітною (мав Степанко чотирьох братів та сестер, ще трійко померли малолітніми), проте здобули діти початкову освіту у місцевій ЦПШ. А коли при нововідкритій у Борщеві земській школі запрацювали ремісничі класи, хлопчина набув там токарських навичок і завдяки їм почав заробляти собі на хліб, подавшись на фабрично-заводські простори.

Перебуваючи у буремному 1917 році в робітничому «пролетарському» середовищі, пристав до більшовицьких лав та згодом був мобілізований до «червоного» московського війська. Однак у 1919-му в боях з армією УНР потрапив у полон та перейшов на український бік. І вже відданості Україні не змінив, спізнавши й наступні визвольні перемоги та поразки, й польське інтернування. Коли на теренах Польщі формувалося військо для визвольного Зимового походу, він увійшов до 1-ї бригади 4-ї Київської дивізії.

Натомість після важких боїв у Коростені та Чоповичах повстанці змушені були увесь час відступати під натиском переважаючих сил московитів. Тож, коли проходили через рідні місця Яцкевича – Чайківку, Пилиповичі, Журавлинку, про жодне перевідування рідних не йшлося, адже після Чайківського бою, де таки вдалося дещо поскубти котовців, слід було спробувати будь-що відірватися від них. Позаяк у важких зимових умовах, не маючи достатньо сил та засобів, це виглядало практично неможливим. І подальший шлях Радомишльщиною та Київщиною до Малих Миньок, де відбувся останній вирішальний і трагічний бій, українцям доводилося долати під безупинний акомпанемент ворожої пальби.

21-23 листопада в Базарі вона була вже розстрільною…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.

 

Повернений митець і патріот

 

Мабуть, чи не в кожного, хто колись за навчальною програмою радянської школи вивчав українську літературу, складалося враження про її обмеженість іменами та творами. Надто вже куцим та бідним виглядав той перелік. Недарма і тепер дехто, досі перебуваючи у полоні тих уявлень, називає українську культуру «маленькою». Проте інакше й бути не могло, зважаючи на те, що вивчалась в СРСР українська радянська література, в якій, звісно, не було місця для  різного роду «мазепинців», «петлюрівців», «бандерівців» та їм подібних сепаратистів-самостійників, що носили ідеологічне тавро «українських буржуазних націоналістів».

Воно стосувалося не лише літераторів, згублених вже комуністичним режимом на Соловках або Колимі чи змушених емігрувати від такої загрози в закордоння, а й тих, що були гнані ще в імперські часи. Адже і до 1917 року «червоною ганчіркою» для російської шовіністичної влади слугували українські національні громадські чи мистецькі об’єднання на кшталт «Кирило-Мефодіївців», «Громад», «Плеяд», «Тарасівців» та інших, члени й осередки яких, пропагуючи та відстоюючи українські національні ідеї, не раз зазнавали владних репресій і переслідувань.

До кола очільників та активістів двох останніх товариств входив поет, прозаїк та громадський діяч Мусій Кононенко.

Він також маловідомий сучасникам, хоча багато хто, певно, чув пісню зі словами його вірша, покладеного на музику.

      Сховалось сонце за горою,
      Туман легенький землю вкрив,
      Шепоче вітер з осокою,
      Гайок зелений потемнів…

Її вважають народною, а таке означення всякчас слугувало найкращою відзнакою автора твору. Втім його ім’я лише після відновлення незалежності української держави, можна сказати, повернулося з небуття. Пояснення цьому промовисто подано в Українській Радянській енциклопедії, де в статті, присвяченій поету та його творчості (про громадську діяльність та прозове письменництво там ані слова), лаконічно зазначено, що «мотиви реакційного романтизму, які були в окремих віршах Кононенка, переросли в одверту буржуазно-націоналістичну тенденцію».

Хоча, здавалося б, біографія гнобленого царськими сатрапами митця і родовід з кріпацької родини начебто підпадали під радянські стандарти «класика з народу».

Батьки уродженого в Турівці Прилуцького повіту (нині – в складі Київської області) хлопчини дійсно були кріпаками місцевого поміщика Миколи Маркевича, що виглядав аж ніяк не деспотом-самодуром, адже увійшов в історію як український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор.

Втім належали Кононенки таки до бідних селянських верств. Попри намагання Мусія вчитися, коштів на це родина не мала, а тому його початкова шкільна наука обмежилась лише двома зимами. Отож займався він самоосвітою. Певною мірою прислужилося тут йому наймитування – підліток гарно куховарив, перейнявши тонкощі цієї справи від батька. Спочатку козачкував у заможних родинах в рідному краї, згодом вже у Києві в професора О.Шкляревського. Притому залюбки читав книжки, що їх мали й пропонували йому господарі. Під їхнім впливом почалися й перші поетичні спроби юного Мусія.

Написана ним поема «Нещасне кохання» настільки сподобалась професорській родині, що вони її власним коштом надрукували й видали. А потому Шкляревські ще й посприяли вступові свого служки, що прагнув бути народним учителем, на Педагогічні курси. Та провчився він там недовго, бо був аж на п’ять років забраний до війська. Після кількарічних наступних поневірянь і пошуків заробітку (працював навіть нічним сторожем) Мусій Кононенко повернувся до Києва і знову таки за рекомендацією О.Шкляревського став до служби в Управлінні Південно-Західної залізниці. І доволі скорим часом піднявся кар’єрними сходинками від рядового писаря до начальника пасажирського відділу, забезпечивши собі й своїй родині вже доволі міцне матеріальне становище.

Водночас усі ці роки він плідно творив, адже щороку з’являлися й друкувалися в часописах, альманахах, у збірках його нові вірші, поеми й балади, віршовані казки, шевченкознавчі дослідження. Саме поеми були для нього, можна сказати, провідним напрямком у творчості. Літературознавці називають Кононенка по суті першим після Т.Шевченка українським поетом, що активно творив у цьому жанрі.

Його творчі й життєві шляхи перетинаються тієї пори з такими корифеями як Володимир Антонович, Леонід Глібов, Михайло Драгоманов, Павло Житецький, Микола Ковалевський, Олександр Кониський, Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко, Володимир Науменко, Іван Нечуй-Левицький, Степан Ніс, Тадей Рильський, Михайло Чалий. Знане й авторитетне оточення не могло не сприяти становленню і самовдосконаленню молодого літератора.

А ще він активно включився в громадську діяльність, увійшовши до гуртка «Плеяда», створеному в Києві Лесею Українкою та її братом Михайлом, а згодом – до «Братства Тарасівців», що об’єднало митців, учених, представників інтелігенції, котрі пропагували й відстоювали українські національні ідеї. До їхнього кола входили зокрема Віталій Боровик, Микола Вороний, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Микола Міхновський, Іван Липа, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський. До речі, зорганізованих у Харкові  «Тарасівців» за дорученням організації координував у Києві якраз Кононенко.

Зрештою він вирішив покинути державну службу і сповна поринув у громадську та літературну діяльність. Позаяк Мусій Степанович придбав у Вовчківському маєтку Радомисльського повіту земельний наділ у 562 десятини, що охоплював також тамтешні присілки Шкнева та Амелінська Буда. Тож у Вовчкові на певний час і осів, господарюючи на землі та займаючись творчістю. Як зазначав згодом у своїх спогадах, – «пішов у народ». Примітно, між тим, що сусідували з ним поміщики Гіжицькі, один з яких володів під Радомислем сільцем Бистріївка.

Вже на Радомисльщині Кононенко поряд з поезією почав писати прозові твори – оповідання, нариси, повісті, казки, п’єси (тему однієї з них – «Верховодниці» – використано в сучасній культовій виставі «Фараони»). У його доробку згадується роман «Свобода», що був підготовлений до друку, але так і не вийшов. У радянські часи рукопис твору безслідно зник.

Одначе проукраїнська суспільна активність митця всякчас привертала увагу поліційних наглядачів. У буремному 1905-му його арештували і ув’язнили в радомисльській тюрмі. Між тим, і там він часу не марнував, написавши за гратами поеми «Чудак» та «Коваль». Невдовзі все ж ув’язнення змінили на поліційний нагляд із забороною працювати на державній службі.

Тут слід відзначити вагому роль у пом’якшенні вироків, які виносилися українським діячам та активістам, одного з кращих тогочасних адвокатів – Миколи Міхновского, що набув досвіду й ваги, вигравши ряд подібних резонансних судових справ. Міхновський, до слова, не тільки тісно співпрацював з Кононенком у Тарасівському братерстві, а й був його односельцем та давнім приятелем.

Перебуваючи під наглядом у тому ж Вовчкові, Мусій Степанович тимчасом громадської діяльності та літературної творчості не полишив. Освоїв, до того ж, журналістику, дописуючи до україномовної газети «Рада», у якій був означений як «власний кореспондент в Радомисльському повіті». Захопився, крім того, кооперативним рухом, пропагуючи його засади спочатку на Радомисльщині, а після 1913-го у Лубнах, куди переїхав, продавши Вовчківські маєтності, потому – в Полтаві, де увійшов до керівництва місцевого кредитно-кооперативного союзу та «Союзбанку».

У 1917 р. Кононенко долучився до українських революційних подій, займаючись просвітницькими справами, відтак переслідувався й «білими», й «червоними».

Арешт і ув’язнення чекістами в 1919-му виявилися фатальними для митця та громадського діяча. Хоча пробув у неволі декілька місяців, проте захворів на туберкульоз, який прикував його до ліжка, уберігши певною мірою від подальших більшовицьких репресій. І хоча через три роки він трохи оклигав і навіть здійснив свою юнацьку мрію – кілька місяців попрацював учителем, – все ж недуга таки завдала йому смертельного вироку…

Гідною продовжувачкою справ Мусія Степановича Кононенка стала його прийомна донька Харитя, знана як подвижниця українських червонохресного, миротворчого, просвітницького та жіночого рухів на західно-українських теренах і в еміграції, чий життєвий шлях обірвався в 1943 році в Рівному вже у нацистській катівні.

Вони нині повертаються до нас. Адже Кононенкові поетичні заклики уберегти, оживити й відродити Україну були й дотепер залишаються надзвичайно актуальними:

      Хай проснеться вона, хай промовить усім,
      Що і тілом, і духом ми люде,
      Що наш край дорогий ще не вмер у ярмі
      І вмирати вже більше не буде!

 

Газета «Зоря Полісся», 24 серпня 2022 р.

 

Останній бій повстанців

 

У серпні 1952 року в Гощанському районі на Рівненщині радянські емгебісти при спробі затримання вбили керівника спеціальної кур’єрської служби ОУН-УПА Кузьму Богдана. Серед виявлених у нього документів був лист, що його написав голові Рівненського окружного проводу Анатолію Маєвському Володимир Кудра, котрий у повоєнні роки очолював українське підпілля на півночі Житомирщини.

У листі «Роман» (таким було одне з відомих конспіративних псевдо Кудри) описав обставини загибелі в тогорічному травні під Радомишлем рейдової групи, до якої входили керівник Житомирського обласного проводу ОУН Олександр Степанюк («Прохор») та його бійці Грицько й Карпо. 

У пошуках провізії 3 травня ввечері повстанці зайшли до лісництва у селі Березці. Вочевидь, спонукала їх до цього автівка, що стояла неподалік і могла привезти до лісової контори гроші. Лісник, проте, ці припущення спростував: у касі зберігалося лише 150 рублів, їх «лісові хлопці» не взяли, а от повечеряти попросили.

Звідти трійка не пішла у великі ліси, що слугували б їй більш-менш надійним прихистком, а подалась у невеликий лісок (біля 300 га), що біля села Глухів Другий (у листі воно вказане як Малий Глухів).

Ранковий світанок був напрочуд холодним. Щоби зігрітися, Прохор розвів багаття, не знаючи, що поруч проходить людний шлях. На ту пору ним, як стверджували згодом місцеві люди, ішов до райцентру син лісника, який побачив вогнище і повідомив про це в міліцію.

Слід зазначити, що того року МГБ влаштувало на Житомирщині справжнє полювання за українськими повстанцями. Зокрема в Потіївському, Малинському та інших районах області дислокувалися наметові містечка енкеведистів. І скорим часом військові, що прибули на десяти вантажівках, оточили Глухівський лісок та почали ліквідаційну акцію.

Біля сховку революціонерів (саме так означено цих борців за українську вольницю в чекістському документі) зав’язався бій. Вже від перших пострілів один з них загинув. Розуміючи, що сили нерівні, двоє інших довго опір не чинили, а почали відходити в північно-західному напрямку. Вже за лісом посеред поля зазнав тяжкого поранення другий вояк (його спішно доправили до Житомира, проте не довезли: дорогою помер).

«Прохор», витративши набої, забіг під село Заболоть і, притиснутий переслідувачами до тамтешнього торфовища, відправив останню кулю собі в скроню.

Олександр СТЕПАНЮК, знаний під
псевдо «Богун», «Прохор», «Вавилонський».

Як вказував Кудра в листі, через шість днів полеглі рейдовики мали зустрітися з ним в обумовленому місці…

Це було останнє бойове зіткнення українських повстанців з радянськими силовиками на Радомишльщині.

На обласних теренах останні постріли УПА пролунали 8 липня 1955 року в селі Сушки Коростенського району. У нерівному бою там чинили збройний опір кільком сотням гебістів і загинули Володимир Кудра («Роман») та його соратник Олександр Усач («Лис»)…

 

 

Газета «Зоря Полісся», 5 серпня 2022 р.