Пляжний маєток професора Любанського

В пору мого дитинства головною купальною річкою для радомишлян (принаймні тих, що мешкали в центральній частині міста, а також на Рудні й Микгороді) вважався Тетерів. Його тоді ще цілком можна було уявляти повноводним. Хоча середня глибина річка таки була помірною, заглибин уздовж річища вистачало. Саме довкола них і облюбовували городяни свої пляжні закутки. Одним з таких рахувалась місцина на околиці, яку називали «професорською».

Вона розташовувалась уверх за течією, де річка, що несла свої води до Радомишля, впиралась у микгородський пагорб і, повернувши праворуч, після цієї звивини продовжувала свій плин уздовж передмістя. Втім вирушали туди рідко, бо сповна вистачало «Дитячого» пляжу, «Гальони», «Скель». Коли ж таки вибиралися вище, то здебільшого зупинялися на довгому піщаному березі теперішнього тополиного гаю і до «професорського» повороту не доходили. Проте ширився поголос, що там гарні ями для пірнання.

А чому те місце так нарекли, якось особливо і не вникалося. «Професорська» – то й «професорська». Тим паче, що улюбленою ковбасою в ту пору вважалась «Докторська», по кишені були й поширені цукерки «Шкільні» – такий собі «делікатесний» набір тодішніх дітлахів, пов’язаний з «розумними» найменуваннями …

Зринуло оте цікаве народне назвисько в пам’яті вже з роками, коли дізнався, що на тому місці зазвичай купався в Тетереві справжній професор. І цей пляж він уподобав невипадково, адже якраз над ним на узвишші містився професорський маєток з розкішним палацом.

Про цей палац згадує у своїх спогадах про повітовий Радомисль тутешній освітянин та краєзнавець Микола Осадчий. Він, одначе, вказує, що велична споруда належала польській магнатці Любанській. А ще зазначає, що її розібрали в першій половині 1920-х років, коли панувало пролетарське гасло «Мир – хатам, війна – палацам». Відтак спритні пролетарі не залишили від розкішної будівлі й сліду, хоча планувалося використати її під будинок відпочинку.

Чоловік поміщиці нібито був професором. Позаяк дослідники радомишльської минувшини його особу пов’язують з Феліксом Людвіговичем Любанським, який на межі ХІХ-ХХ століть входив до когорти провідних агрономів Південно-Західного краю. Адже був членом Департаменту Землеробства Російської імперії, секретарем Подільського сільськогосподарського товариства, співробітником науково-популярного часопису «Землеробство».

Вищу агрономічну освіту Фелікс Любанський дістав у Київському університеті св.Володимира, де вважався одним з кращих учнів відомого агробіолога професора Сергія Богданова (його життєпис, до речі, теж пов’язаний з Радомишльщиною).

Богданов усіляко популяризовував та заохочував створення дослідних ділянок, на яких можна було б випробовувати і впроваджувати нові агротехнології. І у 1888 році його ідею підтримав відомий у ту пору підприємець та банкір Аріст Мас. У власному маєтку в Деребчині, що на Вінниччині, він започаткував дослідне поле. Керівником дослідної агрономічної лабораторї при ньому став за рекомендацією С.Богданова вчений-агроном Фелікс Любанський.

Деребчинський маєток швидко здобув славу провідного сільськогосподарського полігону. Тут розроблялися і вдосконалювалися методики обробітку землі, її ефективного удобрення, досліджувалися багатопільні сивозміни (семи- та восьми разові), впроваджувалися «зелені» посівні добрива.

Всі дослідження ретельно документувалися і аналізувалися не тільки місцевими дослідниками, а й науковцями та аграрниками інших регіонів, недарма привернувши увагу імперського Департаменту землеробства.

Зразком ведення сільгоспвиробництва слугував і сам маєток, де втілювалися та впроваджувалися також вагомі соціальні програми – сюди запрошувалися фахівці і робітники, яким надавалося житло, забезпечувалися належні побутові умови. В Деребчині було збудовано й відкрито дві школи, лікарня, оплачувались «лікарняні» дні. З розвитком виробничої діяльності стрімко зростала кількість населення.

Значний внесок у досягнення таких результатів зробив Фелікс Любанський, що опікувався агрономічною службою Деребчинського маєтку десять років. Нині відомо більше десятка його тогочасних наукових праць, не враховуючи численних публікацій у фахових журналах та інших періодичних виданнях.

Потому вчений оселився з родиною у Вінниці, де став одним з організаторів новоствореного Подільського товариства сільського господарства та сільськогосподарської промисловості. Любанський зокрема завідував посередницьким бюро, що тісно співпрацювало з сільгоспвиробниками та супутніми структурами.  

Походив він, між тим, з польського дворянського роду, більшість представників, якого пов’язали своє життя з військовою службою. Тож агрономія, що нею захопився Фелікс Людвігович, виглядала несподіваним винятком. Адже військовиками були його брати Олександр і Антон (відповідно підполковник та полковник), а також діти – Станіслав, Болеслав і Йосип. Усі троє брали участь у Світовій війні і відзначалися за зразкову службу командуванням. Йосип притому дістав у боях поранення. Згодом за часів Української Держави вони служили у гетьманському війську. Болеслав, до речі, потрапив тоді в полон до більшовиків і був ув’язнений в концтаборі.

Втім нарекли Фелікса таким ім’ям на честь діда, що у 1831 році був засідателем Радомисльського земського суду від дворян. А вже батько майбутнього вченого у званні підполковника пішов у відставку і осів у селі Карабачин Радомисльського повіту (зараз – Брусилівський район), де за реєстрами 1882 року придбав наділ у 199 десятин (121 дес. ріллі та 78 – лісу). У 1900 році його землеволодіння становили 186 десятин, що оцінювалися у 7651 руб. Ще 149 десятин карабачинських маєтностей належали братові Якову.

Ці угіддя, вочевидь, також перебували під фаховим наглядом та науковими рекомендаціями вченого-агронома Фелікса Любанського, який згодом обрав собі під дачну резиденцію повітовий Радомисль.

Відтоді й зберігаються в літописі цього міста згадки та перекази про дивовижного і водночас загадкового «пляжного» професора.

Тепер тут уже ніщо не нагадує ані про маєток Любанських, ані про «професорську» пляжну місцину.

З Києва до Житомира – через Радомишль

Подорожувати таки цікаво. Особливо, коли маєш надійний супровід чи принаймні дороговказ. У такій якості, одначе, може слугувати не тільки обізнана з уподобаним маршрутом конкретна особа. Коли береш до рук нову книжку відомого краєзнавця та дослідника Дмитра Малакова «Шляхом Київ – Житомир», яка щойно вийшла друком у столичному Видавничому домі «Антиквар», переконуєшся, що відкривати непізнане цілком можливо з подібним дохідливим і надзвичайно цікавим путівником.

  

 Здавалося б, маршрут, який докладно змальовує й описує автор, багатьма протоптаний, як мовиться, уздовж і впоперек, проте додає Дмитро Васильович до нього свої особливі відмітини та позначки, що безумовно мають зацікавити й усіх подорожуючих.

Взяти для початку вже сам сучасний Києво-Житомирський тракт, який, щоправда, має історичну назву Брест-Литовського, а офіційно тепер іменується міжнародною автомагістраллю Е-40 Київ-Чоп. Проклали його в середині ХІХ століття, аби сполучити Київ, як центр Південно-Західного краю, з важливим стратегічним пунктом Брестом, де 1842 року було споруджено відому оборонну фортецю.

До слова, нове шосе, скоротивши дорожню відстань з Києва до Житомира на 33 версти, відрізало Радомишль від вагомої сполучної ланки на ньому і значною мірою загальмувало подальший розвиток міста. Адже попередній багатовіковий шлях з Києва до Житомира, який був частиною європейського торговельно-королівського шляху «Via Regia», проходив через Білогородку, Мотижин, Рожів, Раковичі, Радомишль, Студеницю і Березне.

Певно і з цих міркувань Д.Малаков звертає увагу, що у відгалужений на 18 кілометрів колишній повітовий центр Радомишль, таки варто завітати. Тим паче, що й його власне знайомство з трасою Київ – Житомир починалося далекого 1949-го саме з подорожі до Радомишля. Наразі тут поціновувачі минувшини зможуть побувати на місці археологічних досліджень стоянки первісної людини кам’яної доби, побачити залишки споруд уніатської митрополії, що резидувала в місті у XVIII столітті, а також будівлі «золотого» для Радомишля періоду 1793 – 1923 років, коли місто було центром повіту, зокрема найбільшого в Київській губернії. Серед них – Свято-Миколаївський собор, лютеранська кірха, водонапірна вежа, будинки колишньої земської управи, гімназії, лікарні, особняки місцевої знаті – Горенштейнів, Зельонків–Вержбицьких, Рапопортів, Фон Йорків, Гринцевичів та ін. Напевне не оминуть відвідувачі Радомишля пам’ятних і скорботних місць для єврейства – поховань святих цадиків на давньому кіркуті (кладовищі) та могил жертв голокосту 1941 року в лісовому урочищі обабіч Кочерівського шляху при в’їзді в місто.

Розповідається в путівнику про історичний розвиток міста, його видатних уродженців.

Звісно, детальніше про це гості Радомишля можуть дізнатися у місцевих музеях, до яких Д.Малаков пропонує неодмінно завітати: краєзнавчого та «Замку «Радомисль», що облаштований у місцині, пов’язаній з однією з перших на українських теренах папірнею – паперовою мануфактурою, що діяла тут від початку XVII ст.

А повернутися знову на автомагістраль Київ – Чоп можна зокрема через села Ставки та Городське, у яких автор також радить побувати. Адже у Ставках нині створюється музейно-парковий комплекс «Мистецький маєток «Ставки», що охоплює колишній палац та маєток Дуніних-Вонсовичів і Вангенгеймів, унікальну дерев’яну двоповерхову сільську школу, побудовану у 1905 році, яка слугує донині.

До речі, Ставкам, як і Радомишлю (а ще Макарову, Коростишеву, Брусилову та Білогородці) присвячено окремі розділи книжки, вказуючи на найпримітніші місця на Києво-Житомирському тракті.

Врешті, тим, хто цікавиться вартими уваги та знаними місцями, автор пропонує також подеколи відхилитися від головного тракту. Адже таким чином можна, приміром, ознайомитися з батьківщиною Івана Огієнка Брусиловом, Івана Бондаренка – Грузьким, Данила Туптала – Макаровом, резиденцією Фон Мекків – Копиловом, літописним градом Великого князя Володимира – Білогородкою, де фортифікаційні давньоруські споруди сусідують з оборонними укріпленнями періоду Другої світової бійні. У Городському, що лежить від Радомишля у якихось 19 кілометрах, збереглися сліди слов’янського городища та кургани довкола нього. У Кмитові привертає інтерес унікальний сільський музей образотворчого мистецтва, у Бузовій – етнографічний музейний комплекс просто неба «Українське село».

Втім чимало цікавого можна побачити й на головному шляху маршруту. Приміром, Коростишів приваблює залишками колишнього маєтку знатних магнатів Олізарів з розкішним парковим ансамблем, місцевими пам’ятками природи. Декілька разів перетинає автомагістраль легендарні «Змійові вали».

Між тим, тракт Київ – Житомир колись мав призначення поштового,  і про це нагадують побудовані уздовж нього типові та майже тотожні споруди поштових станцій. Їх дотепер можна побачити під Києвом біля колишнього села Катеринівка, далі – в Гурівщині, тому ж Коростишеві, Студениці, Березині, Житомирі…

Вочевидь стояла колись така споруда і в Кочерові, що також було станційним селом. До речі, саме в родині кочерівського станційного наглядача Онуфрія Іванова 1866 року народився син Михайло, що в роки української революції 1917-1922 р.р. став одним з будівничих українського війська та його генеральним хорунжим.

Наводить автор тлумачення багатьох топонімів, що зустрічаються на шляху (серед яких і радомишльські – Рудня, Гута, Поташня, Буда).

Врешті усіх цікавинок зазначених та інших поселень уздовж шляху з Києва до Житомира не розкриватиму свідомо: у сподіванні, що це спонукатиме радомишлян самим дізнатися про них не лише зі сторінок путівника, а й безпосередньо – при нагоді туди завітавши.

До речі, якось випало натрапити на зразки незвичних дорожніх знаків, які зустрічаються на автошляхах світу. На одному з них був зображений фотоапарат, звертаючи увагу подорожніх на те, що помічене ним місце як туристичний об’єкт варте зупинки та уваги. Непогано було б запровадити подібний досвід і нас. Проте, на жаль, навіть зупинившись у позначеному місці, не завжди зрозумієш, що тут особливого і до чого його тулити. Та, маючи під рукою видання, подібне путівникові Д.Малакова «Шляхом Київ – Житомир», без проблем віднайдеш те, чого прагнув та що шукав. І в цьому якраз і полягає його цінність та особливість.

Презентація путівника у Ставках. 15 вересня 2018 р.

Газета «Зоря Полісся», 9 листопада 2018 р.

За лаштунками «світлого минулого»

Хтось із сучасних українських політиків прорік, що той, хто не жалкує за СРСР, – не має серця, а той, хто хоче його повернути, – не має голови. Щодо серця, то йдеться передусім про соціальні гарантії, які в ті часи були справжні, а не «паперові», бо рівність, хоча й у бідності, але була. Проте мала та «соціальна держава» не лише вітрину, а й її зворотну сторону, про яку чомусь забувають апологети радянського минулого. І на цих світлинах, дещо з того, що тоді перебувало «за лаштунками» в Радомишлі й біля нього.

Коли щось ремонтувалося й копалося, це зазвичай було «всерйоз і надовго», а ремонтні роботи на дорогах подеколи тривали, як кажуть, до нових віників. Але ж і їздити тодішніми шляхами особливо й не було кому. 1978 р.

Отакі лазівки в огорожі, що існували чи не на кожному підприємстві або організації, у просторіччі іменувалися «комсомольськими прохідними». Через них спритники, яких називали «несунами», виносили все, що погано лежало. 1982 р.

А це вже «парадна прохідна», щоправда аж ніяк не вітринна.

Цю техніку колгосп вирішив на зиму з поля не забирати. Може, пальне таким чином економили… 1979 р.

Привезли… й забули… 1981 р.

«Все навкруг колгоспне,

Все навкруг моє!»

Ще один промовистий приклад дбайливості та ощадливості.

  

Улюблене колись місце відпочинку радомишлян – набережна біля «каплички». Так виглядала розташована тут човнова станція. 1979 р.

Поламані водозабірні колонки зазвичай уже не ремонтувалися. Їх просто ліквідовували і «заглушували». 1988 р.

Просто неба поруч з нібито «складом» - міндобрива. А ми дотепер дивуємося, чому по вінця забруднені хімією грунтові води навколо багатьох сіл… 1978 р.

Зони для сталкерів існували у нас ще до Чорнобиля. 1982 р.

Стовпи в епоху розвиненого соціалізму теж хилилися й падали. 1982 р.

«Благоустроєна» територія колишнього промислового флагмана району - машинобудівного заводу ім.Жовтневої революції. 1983 р.

А це «впорядкований і зразковий» колгоспний двір. 1979 р.

Тут теж рівень господарювання зашкалює. 1982 р.

  

Отакою дорогою і йшли до «перемоги комуністичної праці». 1981 р.