суботу, 17 січня 2015 р.

Німці та їхні поселення на Радомишльщині


На території сучасної Житомирщини перші поселення німецьких колоністів з'явилися ще у XIII столітті. Оселилися згодом вони і в Радомислі, зокрема в передмісті на Папірні. За переказами, саме німецькі майстри попервах працювали на заснованій тут Києво-Печерською лаврою на початку ХVII століття паперовій мануфактурі, яка постачала папером лаврську друкарню.
Після загарбання Правобережної України Російською Імперією на ці території поширились царські укази Єлизавети та Катерини-Другої (остання, відомо, була пруською принцесою) стосовно німецької колонізації «малоросійських земель». І вже у середині XIX ст. серед поміщиків-землевласників Радомишльщини значаться Д.Фон-Йорк, Г.Бельке, В.Лур’є, Б.Гасфорт. Трохи пізніше до цього переліку додались К.Миклуха (мати відомого вченого М.М.Миклухо-Маклая), що походила з родини обрусілого німця - у дівоцтві Беккер. Вона придбала малинський маєток, до якого входили й деякі землі сучасного Радомишльського району.


К.Миклуха-Беккер і М.Миклухо-Маклай.

Особливо почала помітно зростати кількість німецьких колоній у нашому краї після скасування кріпацтва. Так, у 1877 р. пруські піддані В.Тишенберг, Й.Свідерський, І.Пухальський, П.Шнітке та інші викупили у княгині Щербатовоі земельну ділянку в 159 десятин в районі с.Стара Буда в урочищі Липовець. Вже через п’ять років це «товариство прусаків на чолі з Й.Свідерським» значилося серед кращих господарників потіївського маєтку.
На кінець ХІX ст. у Вишевицькій волості Радомисльського повіту нараховувалось дві німецькі колонії (Товсте, Цибель), налічувалось у волості 470 лютеран. У Кичкирівській волості було 11 колоній (Райки, Папірня, Миколаївка, Ставецька, Городецька, Холявка), стільки ж у Потіївській (Філо­нівка, Морогівка, Мар’янівка, Романівка та ін.). У 1870 р. в Радомисльській колонії на Папірні налічувалось 17 дворів, у яких мешкали 42 чоловіки і 41 жінка.
Колонії здебільшого іменувалися за належністю до села, біля якого утворювалися. Проте мали вони іноді й окремі оригінальні назви. Скажімо, колонія Цибель, розташована між Кримком і Березцями, названа так була за прізвищем свого старости. Колоністи Миньківськоі колонії назвали своє поселення Романдорф (Романівка) на честь власника села поміщика Романа Вербицького, який оселив їх тут на своїх землях. Під такою назвою Миньківка була позначена на деяких тогочасних ландкартах.
Цікаво, що багато німців не бажали мати російського підданства і жили на Поліссі в якості іноземців. Відтак вони діставали ряд пільг і привілеїв, звільнялися від багатьох повинностей, якими обкладалося корінне місцеве населення.
Колоністи мали свою самоуправу. Головували в колоніях виборні старости –«шульци». У спорах з корінними жителями німці зверталися до дипломатичних агентств свого уряду.
Займалися вони переважно землеробством, тваринництвом. Притому важливу роль передусім відігравало молочне господарство - вироблялися масло і сир. А ще - розводили коней, худобу.
Будуючи садибу, колоністи щонайперше ставили приміщення для тварин, а вже потім зводили житловий будинок. Будинки, до речі, були невеликими. У Циблі, наприклад, за переказами старожилів, вони складалися з 1-2 кімнат.
Займалися німці крім того лісовими промислами (у тому ж таки Циблі була заснована одна з найперших у регіоні промислових лісопилень), переробкою сільгосппродукції та сировини, шили одяг. Їхні господарства вирізнялися кращою і прогресивною технічною оснащеністю та раціональним використанням земельних угід. Мали вони, у порівняні з місцевим населеням, вищий культурний і освітній рівень. Хоча не всі з них володіли російською чи українською мовами, оскільки безпосередні контакти з місцевим населенням були обмежені. Були серед них вправні знахарі, лікарі.
Перебували німці в установах Радомисля й на казенній службі. А барон В.Унгертеренберг очолював Радомисльське повітове дворянське зібрання.
Промисловець А.Тайферт став на початку XX століття співзасновником, а згодом одноосібним власником пивоварного заводу в Радомислі. Завдяки його зусиллям радомисльське пиво мало добру якість і користувалося попитом покупців по всьому повіту й за його межами, продавалося в крамницях Києва, Житомира. Обсяги виробництва повсякчас зростали. У 1914 р. зокрема на заводі перероблено було 1152 пуди солоду. Технологія виробництва була запозичена з Баварії, Австрії, Чехії. Про це свідчать тогочасні назви сортів пива, яке вироблялося: «Пільзень», «Вієнське», «Мюнхенське», «Бок-бір» та ін.


Серед тодішніх промисловців краю в архівних джерелах подаються німецькі піддані Кельн (власник лісу і лісопильні біля с.Вирва), Й.Фукс (йому належали в Радомислі майстерні з ремонту швейних машинок «Зінгер» і виробництва меблів). Радомисльський купець австрієць А.Себер став засновником паперової фабрики у Малині, яка нині є провідним підприємством галузі в Україні.
Німці мали в Радомислі свій молитовний будинок (кірху). Будівлю кірхи і лютеранського священика увічнено на видрукуваних на початку двадцятого століття фотолистівках з краєвидами тогочасного Радомисля. Будинок зберігся до наших днів. У Радянський час у ньому розмістили житловий будинок.


Кірха в Радомислі. Фотолистівка початку ХХ століття.

Пасторами приходів були зокрема Аеллер, Е.Берг, Й.Куфельд. Кірхі й молитовні будинки діяли також у колоніях. Притому деякі з них функціонували навіть за Радянської влади. Так, у 30-х рр. припинила діяльність кірха у Негребівці. Її настоятеля, котрий був пастирем лютеран району, було репресовано. З німецькою колонізацією регіону пов’язане й поширення тут баптистського віросповідання – «штундизму», цілком легалізованого вже у сучасний період.
У 1873 р. (за деякими джерелами 1865 р.) в Радомислі було засновано німецьку школу. Навчалося в ній небагато учнів. У 1887 р. школу відві­дувало 20 хлопців і 13 дівчат, у 1893-му - 16 хлопців і 10 дівчат. Викладання предметів у школі велось німецькою мовою. Тому російський уряд всіляко прагнув русифікувати такі навчальні заклади, і у 1887 р. за царським указом від 8 жовтня німецька школа в Радомислі була прийнята у відання Міністерства освіти.
У школі викладалися Закон Божий, катехізис, арифметика, читання, письмо, церковний спів. Учителями працювали російські піддані - німці. Збереглися прізвища учителів - Ф.Рейзер, А.Бер, В.Еске, Ф.Ейдеман. Цікаво, що їм виділялося в користування по 3 десятини 250 саженів землі, встановлювалась платня у 90 рублів. Після ліквідації колонії у колишній німецькій школі містилась папірнянська початкова школа (вона обліковувалась у місті за номером З).
Та початок XX століття німецьку колонізацію в нашому краї зупинив. У звязку з початком Першої Світової війни у 1915 році більшість колоністів були позбавлені своїх господарств, майна і виселені вглиб Росії - за Урал і Сибір. Чисельність німців значно зменшилась. Але чимало з них знайшло своє місце на Поліссі і в нових умовах.
У 1931 році в Радомислі мешкало 176 німців (1,58 % від усього міського населення міста). Це була четверта за чисельністю національна група в місті пі­сля українців, росіян і євреів. Два їх представники були обрані членами міської Ради.
Спізнали німці репресій 30-х рр. саме з огляду на національну приналежність із стандартним звинуваченням «за шпигунство». Чимало німецьких сімей, що були добрими господарями і не бажали йти до колгоспу , були розкуркулені й виселені.
А з початком Другої Світової війни радянський уряд примусово виселив представників німецької національності з прикордонних районів. Решту з тих, хто утримався після цих «великих переселень», забрали із собою до Німеччини німецькі війська, що відступали. В 1942 р. в с.Філонівка було організовано німецьке поселення з «фольксдойчів».
Дехто з них уже в наш час встановив зв’язки з рідним краєм свого дитинства. Уродженець Ставецької колонії Ф.Райх (батька його було репресовано радянською владою «як куркуля», а самого Фрідріха відправили до рейху окупанти) неодноразово приїздив на Радомишльщину, надаючи гуманітарну допомогу соціальним закладам, місцевим жителям. Ним було налагоджено практичні навчання студентів Житомирської сільгоспакадемії в Німеччині, за що Ф.Райх удостоєний звання почесного доктора ЖСГА.
Мешкають нащадки колоністів у районі й донині. Відомі на Радомишльщині прізвища Кноп, Шмуклер, Візінгер, Майєр, Штирмер та ін.


Родина Штирмерів. Фото 1930-х років.

Свого часу Укрінюрколегією розшукувалися нащадки померлої в Німеччині Б.Кньопфлер, уродженої 1921 року в Радомислі в родині згаданого вище власника пивзаводу Тайферта. З’яcувалося, що нащадки Тайфертів тут живуть дотепер.
Так що історія німців та їх нащадків на Радомишльщині продовжується.

(У співавторстві з Геннадієм Цвіком,
вчителем історії Радомишльської гімназії).

«Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність».
Матеріали Міжнародної науково-краєзнавчої конференції.
Науковий збірник «Велика Волинь» - т. 18 .
Житомир : Волинь, 1998 р. - с. 145-146. - ISBN 966-7390-56-X




пʼятницю, 16 січня 2015 р.

З роду Альпертів


У Київському державному архіві зберігається справа за липень-серпень 1851 року про зловживання ремісничого старшини повітового міста Радомисля. З клопотанням про розслідування цієї справи до Київського губернаторства звернувся старшина Радомисльського єврейського товариства І.Альперт.
Рід Альпертів мав багато родинних гілок і був добре відомим у Радомислі на межі ХІХ та ХХ століть. Зокрема знаними були серед радомислян Аврум Альперт, що мав мережу текстильних крамниць, Фаня Альперт, яка тримала бакалійну лавку, Зісман Альперт, котрий торгував борошном. У списках Радомисльської жіночої гімназії за серпень 1918 року серед учениць підготовчого класу названо Хану-Манцю Альперт.
А от один з їхніх нащадків, що походив з родини, яка емігрувала з Радомисля до Америки, у другій половині ХХ століття уславився на увесь світ. У 1935 році у Лос-Анджелесі в родині Лейби Альперта народився син Герб. Його покликанням стала музика, якій він присвятив усе своє життя і завдяки якій став усесвітньо відомим музикантом-трубачем, керівником популярного оркестру, композитором, успішним продюсером, власником однієї з найзнаніших фірм грамзапису.
Наразі на єврейському цвинтарі Радомишля про радомишльські корені Альпертів нагадує одне з поховань, на якому зазначено:
«Альперт Ш.А. (1888-1955). Любій матусі, бабусі й незабутньому другові від скорботних дітей та онуків»…



Газета «Зоря Полісся», 16 січня 2015 р.