«Вчителько моя…»

 

Освіта, схоже, чи не найперша державна галузь, до роботи в якій у Російській імперії дозволили залучати жінок. Позаяк спричинило до цього насамперед запровадження жіночої освіти як такої. Початок їй було покладено реформами 1861 року, притому йшлося не тільки про навчання та освітнє виховання дівчаток із селянських чи міщанських верств, а й дворянства, де жінки, всупереч розповсюдженим уявленням, мали рівні права з чоловічою половиною на управління маєтностями, а це, зрозуміло, вимагало певного освітнього рівня. Втім у переписних тогочасних реєстрах, подаючи відомості про освіту, жінки-дворянки переважно вказували: «домашня». Бо ж дворянство могло собі дозволити розкіш тримати домашнього вчителя чи вчительку або гувернантку.

Врешті ще XVIII століття на імперських теренах існували училища шляхетних дівчат, але – поодинокі і для найвищого аристократичного світу. Згодом їх коло поширилося, хоча йшлося про приватні чи доброчинні заклади, не державні. А ще за реформаторським положенням 1864 року жінкам надавалося офіційне право вчителювати.

Відтак на хвилі згаданих реформ дістали законодавчий статус спочатку міністерські жіночі училища, а з 1868 р. – гімназії. Проте шлях до їхнього відкриття часом бував задовгим.

Скажімо, у повітовому місті Радомислі Київської губернії, казенна жіноча освіта набула офіційного статусу в 1869 році, коли в місті відкрилося міське чоловіче й жіноче училище з окремими класами для обох статей. До першого класу нововідкритого закладу пішло, однак, лише 8 дівчаток. Та поступово їхній контингент відчутно зріс. У 1899 р. в училищі навчалося 123 дівчини, у 1909-му – 170 (майже нарівні з хлопцями). А через три роки кількість дівчаток вперше переважила (156 проти 154).

Попервах навчали дівчаток чоловіки, а жінки були наглядачками – такими собі піклувальницями. З 1876 року тривалий час працювала наглядачкою і, до того ж, викладала малювання Олександра Молчанова, що закінчила Павлівський інститут шляхетних дівчат, її помічниця Аделаїда фон Левен мала гімназійну освіту. Викладали жінки насамперед рукоділля: в перші роки – Марія Квітницька, з 1896 року – Лідія Прокопенко-Чопівська, випускниця училища, що закінчила, крім того, школу крою.

«Моїм коханим учням…» - такий напис залишила 26 грудня 1898 року вчителька Вікторія Бернацька на світлині, зробленій у радомисльській фотомайстерні Миколи Дубравського.

Фото з Радомишльського краєзнавчого музею. 

Разом з хлопцями навчалися дівчатка і в національних освітніх закладах. Приміром, у восьми німецьких міністерських школах, що відкрилися в колоніях довкола Радомисля (Казимирівська, Негребівська, Папірнянська, Філонівська, Шнуроволісна та ін.), за відомостями 1899 року рахувалося 99 дівчаток.

Єврейські дівчата тим часом вчилися у відкритому 1893 року в будинку Артеменка на вулиці Дворянській (нині - Горького) єврейському жіночому приватному училищі, яке утримувала Хая-Клара Рацька. В анкетах зазначалося, що засновниця закінчила курс міського училища.

Сучасна вулиця ім.Горького із забудовою кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Ще через три роки запрацювала в повітовому місті школа праці для дівчат усіх станів, завідувала якою Юлія Васькова. 

Втім у школах нижчого рівня, зокрема церковно-парафіяльних, навчання хлопчиків та дівчаток теж було спільним. Скажімо, за реєстрами 1882 року в ЦПШ Радомисльського повіту дівчатка становили 10 відсотків до складу всіх учнів (власне, такий показник обліковано і загалом по губернії), хоча в школах на території, окресленій межами нещодавнього Радомишльського району, їх було значно менше – 5 відсотків.

Разом з тим саме на Радомишльщині було відкрито першу ЦПШ для дівчаток – така школа почала працювати у Ставках після відкриття в селі земського училища. Останнє заснувала тут у 1887 р. меценатка й просвітниця Ольга Вангенгейм.

Ольга Вангенгейм зі Ставецькими школярами.

Цікаво, що у ній працював майже суціль жіночий вчительський колектив: разом із фундаторкою навчали тут діток Єлизавета Воронкова, Надія Савіна, Софія Пашкова, Марія Островська, Олімпіада Пащенко (перші троє по смерті фундаторки в різні роки завідували школою), потому Ольга Титова, Марія Калиновська, Віра Щербина.

Надія Савіна, що свого часу завідувала Ставецькою школою, в радянський час учителювала в Радомислі у Руднянській школі.

Примітно, що в ці роки почали з’являтися і в церковних школах вчителі-жінки, переважно – доньки або дружини місцевих священиків, котрі до того разом з дячками одноосібно становили учительський персонал ЦПШ. Єпархіальною радою зокрема відзначалися за старання й завзяття вчительки Н.Біляновська (Чудин), О.Буткевич (Ставки), О.Квітницька (Котівка), Н.Комарівська і М.Меленєвська (Юрівка), Є.Таргоній (Лутівка).

Поступово і в земських школах жіноцтва серед учительського складу ставало дедалі більше.

У 191З році міське двокласне училище реорганізували в  окремі чоловіче та жіноче вищі початкові училища. В жіночому навчалося 100 дівчаток, завідувала ним Софія Верниківська, викладаючи також історію та географію, разом з нею вчителювали Олена Сеферовська (математика), Раїса Куликівська (крій та шиття), Олександра Пашкова (іноземна мова, вона єдина з-поміж жінок на ту пору викладала також і в чоловічому училищі).

 

Жіноче вище початкове училище вірогідно містилось у цій будівлі.

Вчителі та учні жіночого училища. 1902 р.

Природничим дисциплінам навчала дівчаток Олена Мельничук, котра у радянську пору обиралась депутатом першого скликання Верховної Ради УРСР і першою на радомишльських теренах була удостоєна звання заслуженого вчителя.

Олена Мельничук.

У міському однокласному училищі на вул. Бульварній (тепер  Шевченка), що відкрилось 1913 року, викладали Аделаїда Соколовська (у тому ж році її було нагороджено золотою медаллю «За старання» на Аннинській стрічці), Надія Сокольвак (рукоділля).

В сільських земських училищах навчали дітей Лідія Костецька та Анастасія Гусакова (Борщів), Антоніна Мількова (Веприн), Ольга Сташевська (Мірча), Євгенія Рузі (Глиниця), Євгенія Здоренко-Пащевська (Забілоччя), Ольга Чикіна (Кримок), Ірина Ахтирська (Нова Буда). При Борщівському училищі, опікувалась яким місцева поміщиця Юлія Єремієва, крім того, було відкрито окремі класи рукоділля для дівчаток.

Той же 1913-й був означений запровадженням в Радомислі вищого гімназійного рівня жіночої освіти. До речі, випускники гімназій отримували право вчителювати в училищах – школах.

Між тим, ще напередодні відкриття в Радомислі чоловічої гімназії (1909 р.) тодішній міський голова Феодосій Гринцевич звернувся з клопотанням до губернатора, щоби в новому закладі дозволили спільне навчання хлопчиків і дівчаток (до 4 класу). Міністерство народної освіти, проте, таку пропозицію не підтримало. Натомість через чотири роки в місті відкрилась жіноча гімназії. Для неї збудували власне приміщення на вулиці Присутственій (нині тут мистецька школа).

Будівля колишньої жіночої гімназії в Радомислі на вулиці Присутственій.

Завідувала закладом Валентина Годованюк, викладали в ньому жінки-вчителі З.Ісаєвич, Н.Конахевич, М.Гертопан, В.Гертопан, А.Доманицька, С.Лисицька, А.Костецька, А.Юркевич, Н.Долгушина. До всього, опікувалися гімназистками так звані «класні дами» (наглядачки): Т.Бадаєва, М.Гарбарова, А.Кубицька, О.Туржанська.

Радомисльські гімназистки зі своїми вчительками. (maloratsky-vinitsky.weebly.com)

Та працювала Радомисльська жіноча гімназія лише до 1919-го року, коли її закрили більшовики. А згодом туди переїхали комуністичний райпартком і райвиконком.

У радянський час, проте, жіноцтво сповна опанувало освітню сферу, і тепер вчительську професію цілком можна вважати «жіночою», позаяк чоловіки тут явно в меншості. Зрештою саме жінкам насамперед присвячують поетичні та пісенні твори, звернені до освітян. Згадаймо хоча б неперевершену Малишкову «Вчителько моя», що не втрачає своєї популярності попри плин років і поколінь.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.

Незабутній голос дитинства і українського радіо

 

Серед найпопулярніших українських мультиків представники різних поколінь практично одностайно називають знаного «Капітошку», що досі зберігає свою популярність та привабливість попри те, що пішов йому вже п’ятий десяток (ця анімаційна стрічка вийшла на екрани у 1980-му). Тільки на офіційному ютуб-каналі «Укранімафільму» вона має майже 11 мільйонів переглядів. Зворушила глядачів не лише дружба Вовченятка, що намагався стати страшним, з життєрадісною крапелькою дощу – Капітошкою, а й лагідний голосочок дощового створіннячка, що наспівувало невибагливу пісеньку.

Співав улюблений мультяшний герой голосом вокалістки Олени Слободяник. Втім її спів, що надзвичайно часто лунав зокрема в радіоефірах (тривалий час вона працювала солісткою хору Українського радіо), теж часто-густо залишав виконавицю «за кадром».

А шлях до професійного співу починався для Олени Модестівни з села Осички, що на Радомишльщині. Відтак її походження, можна сказати, також із води, адже перейменували колись це поселення за назвою річечки Осечі, що в давнину протікала у цих краях. Щоправда, історична назва села до 1946 року було Ляхова. Тут і народилась в багатодітній дружній і працьовитій селянській родині Ковальських 14 січня 1938 року донечка, яку нарекли Оленкою.

Її чудовий голос привернув до себе увагу земляків ще у шкільні роки, тож вона зазвичай заспівувала у шкільному і сільському хорах.

– Уявіть лишень, які тоді були хори – до сімдесяти учасників, – згадує ті літа Галина Пількевич, шкільна подруга Олени Ковальської.

Керував обома співочими колективами знаний на Радомишльщині хормейстер, музикант та педагог Юрій Мілієнко. Він відразу запримітив унікальний голос і природний дар Олени. Тож юнка прислухалась до настійних порад та наполягань маестро і після закінчення школи вступила на вокальний факультет Київського музичного училища ім. Глієра, а через чотири роки закінчивши його, – «транзитом» стала студенткою столичної консерваторії ім. П.Чайковського. У виші навчалась вона у класі вокалу професорки Марини Єгоричевої (до слова, з гордістю називають себе її учнями зокрема народні артисти Діана Петриненко, Олександр Трофимчук).

Наставниця була навдивовижу прихильною до своїх учнів, більшість із яких прийшли сюди просто із села, оточувала увагою, запрошувала до себе додому на гостини.

Консерваторію Олена Ковальська закінчила з «червоним» дипломом. Відтак мала «фору» у подальшому працевлаштуванні. Але попервах обрала інше – вийшла заміж і стала Оленою Слободяник. Чоловік на ту пору був ще студентом (навчався в медінституті), і, хоча марила вона, звісно, оперою, куди її гукали з ряду міст, з реалізацією мрії не склалося з побутових проблем: молода родина заледве зводила кінці з кінцями, тож елементарно бракувало грошей, щоб поїхати на прослуховування.

Так само ненадовго затрималась Олена у славнозвісній Капелі бандуристів, куди її запросили солісткою. Працювала вона там лише три роки. Подіяла вже інша вагома особиста причина: народження першої доньки (загалом набуло подружжя Слободяників двійко дівчаток – Оксану і Тетяну). Це зрештою й прислужилося до того, що обрала вона місцем своєї подальшої роботи радіо. Адже робота в капелі вимагала постійних гастрольних поїздок.

Українське радіо стало на довгі роки рідним домом для Олени Модестівни, як і вона для нього самобутньою й чудовою солісткою. Тут Слободяник співпрацювала з уславленими композиторами К.Данькевичем, П.Майбородою, І.Карабіцем, Є.Станковичем, співала під орудою метрів диригентської справи А.Бобиря, В.Гнєдаша, Г.Куляби, П.Муравського, С.Литвиненка та інших. По-батьківському опікувався вокалісткою відомий концертмейстер Бенціон Щупак, що керував колективами УР. Він продовжував шліфувати її голос, навчав тонкощам жанрів, стилів, епох, а іноді, як зізнавалась співачка, «опускав з небес на землю».

Понад двісті записів зроблено нею для фонотеки Українського радіо. Більшість із них зберігається в архівних фондах – класичні твори, народні й авторські пісні, широко представлені вони й на різноманітних інтернет-ресурсах.

Записано нею зокрема цикл з майже тридцяти романсів на вірші О.Олеся. Навдивовижу проникливо звучить відома пісня «Тихо над річкою» в її дуеті з Олександром Таранцем. 

Співала вона також у парі з Віктором Зарковим, Василем Бокачем, іншими виконавцями.

Цікаво, що свого часу дуетне фото співачки, яке вона надіслала поштою батькам, спричинило певне непорозуміння з ними. На світлині був момент вистави консерваторського театру-студії «Таня» Г.Крейтнера, у якій Олена виконувала роль подруги головної героїні, притому грала у весільній сукні. Як з’ясувалося, відкрила мама конверт, а звідти знімок випадає. Подивилась вона – і ледь не зомліла, отетерівши: «Он яку дочку маємо, навіть не повідомила нам, що заміж вийшла». Втім зміст листа звинувачення розвіяв.

Батькам вона, звісно, і писала, й приїздила перевідати. А коли відійшли у вічність, щороку навідувалась до рідних Осичок, аби вклонитися їхнім могилам.

У 1982-му О.Слободяник раптом дізналась з газет, що стала заслуженою артисткою України. Це виявилося для співачки приємною несподіванкою, адже не велося жодних розмов щодо представлення її до відзнаки. Як дізналася згодом Олена Модестівна, поклопотав про присвоєння їй почесного звання якийсь шанувальник із високих владних кабінетів, що не раз зачаровувався її голосом. Хоча почув він його в не надто узвичаєний спосіб. Прямих ефірів тоді не було, і все, що записане було до трансляції, попередньо прослуховувалося «нагорі» на предмет крамоли. Отой цензор, поцікавившись, хто вона і що, звелів відзначити виконавицю, адже вона на те безумовно заслуговувала. Звання, крім того, додало ще й доважок до заробітку: 50 рублів на ті часи були цілком пристойним додатком.

За словами Олени Слободяник, не відмовлялася й «підхалтурити» на кіно- і телестудіях: зважаючи на радіодосвід, її з колегами залюбки залучали до озвучення не тільки мультиків, а й музичних, художніх стрічок (до речі, вся музична озвучка «Капітошки» виконана жіночим складом хору УР). А ще її голос із дитячою пісенькою «Олівці чудові – різнокольорові, наші любі друзі олівці…» став музичною заставкою популярної свого часу дитячої телепередачі «Олівці-малювці». Час від часу з приємністю впізнавала себе, коли на екранах з’являлися ті чи інші ролики з її голосом. Втішало, що запав він у душу й глядачам. Одного разу, скажімо, співачку надзвичайно зворушило, коли сідала в автобус, а звідти веселий молодечий гурт виходить, наспівуючи знайоме Капітошкіне «Ля-ля-ля-ля-ля, ля-ля, ля-ля…»

Капітошка в подарунок…                   Світлина з газети «Новая».

До речі, досвід підробітку вона надбала ще зі студентських часів, коли майбутніх співочих зірок залюбки запрошували до пісенного оздоблення різного роду урочистостей, подій. Часом гукали композитори на підспівку іменитим (кажучи сучасною мовою, «бек-вокал») для запису своїх творів на радіо. Відтак мали вони такий собі принагідний доважок до куцої стипендії. Водночас Олена та її співкурсники оволодівали навичками студійного запису, коли доводилося записуватися «з листа» і мало не з першого дубля. Тож, коли згодом прийшла працювати на Українське радіо, радійна кухня вже була для неї знайомою.

А провела вона на цій «кухні» 32 роки. У 2000-му Олена Слободяник вийшла на заслужений відпочинок, хоча нудьгувати на пенсії їй не довелось. Повернулась зрештою до Капели бандуристів: покликали її у цей уславлений мистецький колектив викладати вокал у студії.

Учні й дочки стали для неї відрадою й турботою, коли останніми роками занедужала (подружнє життя, на жаль, не склалося), до того ж, майже втратила зір (короткозорістю притому страждала ще з дитинства). Попри тяжку хворобу, сповна відчула вона, наскільки важливі турбота і підтримка добрих людей. На деякий час недуга, здавалося б, відступила, але 6 грудня 2020-го донька Тетяна повідомила: «Мама пішла... Але назавжди з нами…»

Так, назавжди залишиться з нами той незабутній і неповторний голос нашого дитинства та українського радіо – голос славної землячки Олени Слободяник.

 

Газета «Зоря Полісся», 5 березня 2021 р.