Ліс став його долею та життям

У пам’яті шанованого ветерана і вже справжньої живої легенди радомишльського лісівництва Петра Івановича Блажка назавжди закарбувалися враження від свого першого приїзду в цей край, який відтоді став для нього своїм і рідним. У далекому 1961-му для уродженця порівняно «південного» Хмельницького регіону Радомишльщина виглядала такою собі Крайньою Північчю. Прибув сюди 24-річний випускник Чугуєво-Бабчанського лісотехнікуму якраз у зимові Різдвяні дні – засніжені й тріскучо-морозні.

Прибув, як мовиться, по-молодечому, легко одягненим. З Радомишльського лісгоспу його направили на роботу в Білківське лісництво. Добиратися до місця довелося на санному кінному запрягу –  з вітерцем, на якому молодик досить швидко замерз, тож довелося чи не всю дорогу грітися: бігти услід за саньми. Потому він доладу усвідомив, що взимку в лісі кожух не завадить, як і ватні штани теж.

Та якою смачною видалась йому звичайна пшоняна каша, зате з жару, з печі, що нею пригостила подорожніх господиня в Таборищах. А далі вже у Білці, де попервах осів новопризначений лісник, потрапили й до святкового різдвяного столу…

Хатина, де мав перше житло, була ще дідівською, але особливо в ту пору розкошувати в селі не випадало нікому. Освоївся молодий фахівець і з кіньми (до речі, дончаки, що їх тримали в Білці, на лісових дорогах давали фору автівкам), і з волами, що в ту пору були на лісорозробках чи не найголовнішою тягловою силою. Ці та інші премудрості осягав від досвідченого місцевого лісничого Михайла Гуза, його помічника й наступника Григорія Шлямара. І напевне засвоїв їх добре, адже після роботи техніком-лісоводом та лісником у 1964-му дістав призначення на посаду помічника лісничого спочатку в Поташню, а невдовзі – вже у рідну для себе Білку. Тимчасом одружився та здобув вищу освіту у Київській лісовій академії.

У 1970-му Петро Іванович очолив Білківське лісництво і був його незмінним керівником до виходу на заслужений відпочинок, коли сягнув пенсійного віку. Хоча, попри назву, котра зберігається дотепер, контора лісництва «переселилась» до Березців, де по війні німецькі військовополонені спорудили нову стражу. Саме там зазвичай і квартирували лісничі.

Головною його турботою, звичайно, був ліс, розкинутий майже на восьми тисячах гектарів. Чисельність працівників лісництва в окремі періоди сягала 120 – лісники, об’їждчики, підсочники, лісокультурники, розсадники, лісоруби. Тож усім керівник мав давати і раду, і пораду. Та не терпів притому ледарів, пристосуванців, кар’єристів та окозамилювачів. Позаяк колектив був діяльним, дружним, згуртованим.

У лісокультурницькій справі лісничий Блажко традиційно дотримувався так званих «чистих» технологій у садінні лісу з урахуванням агрономічних вимог до стану поверхневого покриву та рівнів ґрунтових вод. Бо не раз переконувався, чим обертається нехтування ними. За цими показниками білківців не раз ставили у приклад іншим.

Свого часу навіть знаний лісовий метр та авторитет Валерій Самоплавський на одному з атестаційних зібрань, де звітував Петро Іванович, зауважив, що у Блажка з лісовими культурами повний порядок, адже сам переймав у нього досвід у цій справі, коли господарював у сусідньому Комарівському лісництві.

Водночас у Білці дбали, аби ліс був не лише місцем вирощування й добування деревини, а й вабив до себе, як до приємного для відпочинку природного середовища. Ще на початку свого тамтешнього керівництва Петро Блажко відновив та впорядкував у лісових угіддях закинутий ставок, де можна було залюбки порибалити. Навколо адміністративного приміщення лісництва облаштували затишний дендропарк…

Є що згадати ветеранові, котрому цьогоріч виповнилося 85. Петро Іванович з приємністю розповідає про людей, з якими і під керівництвом яких доводилося працювати. Передусім незаперечним авторитетом та прикладом у ставленні до роботи й до людей був і залишається для нього багаторічний очільник Радомишльського лісгоспу Андрій Філіпович.

Не сприймає він багатьох сучасних нововведень та непродуманих реформувань, зокрема й у лісовій галузі. Не терпить теперішньої зверхності та похабщини, адже колись у суспільстві, трудовому колективі, тим більше на виробничій нараді, борони Боже, було кинути якесь лайливе слово чи безпідставно образити когось.

І, як кожен українець, вболіває за долю рідної України, що мужньо тримає оборону в протиборстві із зажерливим російським загарбником.

Життєвим дороговказом для Петра Івановича Блажка всякчас слугував і слугує Тарас Шевченко, томик якого він час від часу перегортує й перечитує, не перестаючи дивуватися настановам та передбаченням нашого національного генія, з яким українці долали й долатимуть усіх своїх ворогів та недругів.

І хай буде так! 

Петро Блажко біля колишнього будинку лісництва в Березцях,

у якому мешкав більше 40 літ (світлина 2011 року).

Овдовівши, ветеран перебрався у Радомишль до сина.

 

Газета «Зоря Полісся», 16 вересня 2022 р.

 

  

Поетичні поклики славетного земляка

 

Серед безлічі талантів, що ними щедро обдарував Усевишній свого вірного та відданого сина Івана Огієнка, помітне місце обіймає й поетичний хист. До слова, у творчому доробку генія присутні також драматичні твори, літературно опрацьовані ним легенди, перекази, бувальщини та інші зразки народного фольклору.

Власне, його поетична творчість також, можна сказали, набула народного забарвлення. Воно зокрема виразно проглядається на прикладі чи не найвідомішого огієнкового вірша «Не питай…», що став піснею, і багатьма вважається народною.

Ці поетичні рядки побачили світ у 1906 році в газеті «Громадська думка», а через два роки увійшли до поетичної антології «Українська муза», де було видруковано добірку віршованих творів Огієнка. 

Іван Іванович згодом зізнавався у своїх спогадах, що власні віршовані спроби він почав робити ще 12-літнім школярем, щоправда, російською мовою, яка тоді безальтернативно панувала в освітньому просторі, де вивчали, звісно, російську поезію. Але все ж повернувся до першоджерел. І саме «Не питай…» став його першим надрукованим україномовним віршем.

Як це нерідко трапляється з авторськими творами, котрі «ідуть в народ», цей витвір у тому «ходінні» майже повністю змінився. Первозданною залишилась лише перша строфа поетичного шедевру. Більше того, на відміну від «народної пісні», у якій про своє нещасливе кохання сповідується знеславлена дівчина, в оригіналі у своїх почуттях зізнається закоханий юнак, якого гнітить блиск та зовнішнє благополуччя великого міста на тлі гнобленого недолею й злиднями рідного села та простолюду. І якраз отаке передовсім змістовне соціально-патріотичне спрямування різнить вірш від пісні. Його автор власну шанобливу та віддану любов до рідної землі відкриває коханій. Судженою та обраницею Огієнка, відомо, була Домася з Литвинчуків, чий родовід має ваговите радомишльське коріння. Вірогідно, їй і було присвячено Іванове поетичне творіння.

За твердженнями провідного огієнкознавця Миколи Тимошика, особливої популярності зажила пісня «Не питай…» в селах українського Полісся – в рідному Огієнкові Радомишльському краї, який «раз у раз його кликав до себе». А щодо «народного» редагування, то подібні переспіви притаманні багатьом віршованим творам, що, передаючись із вуст у вуста, зазнавали тих чи інших змін або й доповнень. Тут можна згадати для підтвердження, скажімо, Шевченкові «Нащо мені чорні брови», «Стоїть гора високая» Глібова. Й отак відбувається лиш тоді, коли автор створив справді шедевральний твір, котрий заполонив серце та душу читача чи слухача.

Між тим, побутує версія, що авторство не менш популярного народного пісенного твору «Ой у вишневому садочку», теж належить Огієнкові.

Позаяк поетична та й загалом літературна спадщина видатного українця ще чекає свого цілковитого повернення, вивчення та осмислення. Адже навіть у незалежній українській державі до неї досі сповна не підступилися. За комуно-радянські часи взагалі годі й говорити, бо тоді під суворим цензурним «табу» перебували навіть згадки про Огієнка, не кажучи про його твори, хай і поетичні.

Тож народному варіантові популярної пісні просто пощастило. В УРСР вона таки друкувалась у збірниках українських народних пісень та романсів, лунала в такому ж знеособленому авторстві зі сцени чи радіо-телеефіру. Не втрачає своєї притягальної сили й дотепер. Як знати, можливо, прозвучить зрештою й повернений з небуття авторський варіант звісної пісні.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 2022 р.

  

За що ми воюємо…

 

За теперішньої російсько-української війни, коли росіяни нещадно нищать наші пам’ятки історії та культури, освітні заклади, бібліотеки, музеї, експонати, книги, часто-густо наводиться крилатий вислів, що, як вважається, належить звісному британському прем’єрові В.Черчиллю. Коли під час Другої світової йому, як голові уряду, запропонували обмежити фінансування культурної галузі, сер Вінстон риторично запитав: «А за що ж ми тоді воюємо?»

А й справді, за що? За країну, за народ? Так. Але чого будуть варті наші жертви та втрати, коли ми будемо ніким і нічим, людьми без роду-племені, такими собі манкуртами, котрим байдуже, ким бути і під ким бути, аби лиш була територія для проживання.

Саме такими хоче бачити нас наш ворог, що впродовж багатьох століть намагається стерти чи хоча б нівелювати нашу національну ідентичність. Витруїти з нашої свідомості будь-які згадки про своїх пращурів-українців, про їхні прагнення до волі, суверенності й незалежності, про одвічні традиції та рідну мову, про культурно-мистецькі надбання століть і навіть тисячоліть.

Новий прихід ординців на українську землю вкотре підтвердив їхні руйнівні наміри. Та водночас ще більш згуртував українців навколо захисту своїх національних засад. Згуртував не лише на збройний опір, а й на засадничий, внутрішній, коли на весь голос лунає пристрасне мистецьке слово, що морально допомагає стримувати знавіснілого російського агресора. Позаяк сила нашого опору залежить не лише від мужніх і непоступливих бійців на фронтах, а й від тих, хто надихає їх на це, роблячи Україну самобутньою, змістовною, привабливою й особливою.

Тому, згадуючи вислів Черчилля, слід вести мову не тільки про асигнування культурної галузі, а й про потребу підтримки наших талановитих митців і аматорів – творчих людей, підтримуючи їх словом та ділом, підтримувати книжкові й газетні видавництва, що пропагують і висвітлюють наші культурно-мистецькі надбання: і багаторічні, і нові. Бо ж, перефразовуючи інший відомий крилатий вислів, якщо не схочемо годувати та поширювати власних письменників, поетів, художників, музикантів, дослідників, годуватимемо «запорєбрікових». Такою, на жаль, є гірка істина нашого підневільного вікового існування.

Недарма й досі навіть з вуст наших окремих зверхників, що таким чином демонструють особисту недограмотність, лунають твердження про нібито «маленьку» українську культуру, котра потребує доповнення «великою» культурою «великого» сусіда. Натомість сусідські «моральні авторитети» аж ніяк не соромляться закликати своє «доблесне визвольне військо» перевиховувати українців на росіян, перетворювати їх на слухняних та покірних рабів, принижуючи водночас наших геніїв та митців. Відтак годі дивуватися, що так наполегливо несли й несуть вони сюди творчість російських класиків різних галузей і рівнів, спираючись на яких потім залюбки руйнують та паплюжать мистецькі цінності окупованого сусіда, відвантажуючи із загарбаних земель не книги, не картини, а пральні машини, мікрохвильовки чи бодай унітази. Як мовиться, хто на кому й на чому вихований… 

Наразі читаймо, вивчаймо і накопичуймо власні набутки. Щоби була «в СВОЇЙ хаті СВОЯ правда, і сила, і воля», як писав геніальний Кобзар.

 

 Газета «Зоря Полісся», 9 вересня 2022 р.

А до наведеного – добірка світлин про культармійців і народних мистців Радомишльщини різних поколінь та років.

Духовий оркестр вихованців Радомишльського дитячого будинку, 1952 р.

Сцена з вистави «Чужа дитина» у постановці драматичного колективу Радомишльського будинку культури (режисер М.Євстифєєв), 1960-і роки.

Ансамбль пісні й танцю Потіївської школи (керівник Юрій Мілієнко), 1960 р.

Виконавець сатиричних куплетів Михайло Ревенко у супроводі інструментального квартету.

 

Український гопак у виконанні танцювального колективу районного Будинку культури (кер. Григорій Власенко).

Учасники вокального ансамблю «Полісянка» РБК з Олександром Білашем.

Солістка районного Будинку культури Любов Глухівська.

Самодіяльний художник Анатолій Політ.

Свято проводів зими – м.Радомишль, 1968 р.

Учасники художньої самодіяльності села Заболоть, 1975 р.

Вокальний ансамбль райвузла зв’язку, 1975 р.

Хор села Облітки, 1976 р.

Зведений хор району.

Ансамбль бандуристок села Велика Рача (керівник Леонтій Ткачук), 1977 р.

Вокальний ансамбль Чудинського клубу, 1989 р.

Хор лісгоспу.

Виставка робіт самодіяльного художника Сергія Коротіна.

Хор культпрацівників.

Ансамбль «Берегиня» (с.Меделівка) на сцені столичного Жовтневого Палацу культури, 1991 р.

Вокальний ансамбль райспоживспілки.

Ансамбль учителів музичної школи.

Ансамбль «Вишевичанка», 1995 р.

Співочі жіночки з Малої Рачі, 1996 р.

Співають брати Кузьменки, с.Велика Рача, 1996 р.

Фольклорний колектив «Чайківчанка».

Купальське свято в Радомишлі, 1997 р.

Фольклорно-етнографічний ансамбль «Берізонька», с. Велика Рача

 

Різьбяр Геннадій Цвік.

Вокальний ансамбль «Пісенне джерело» районного Будинку культури.

 

Вокальний ансамбль «Пісні моєї душі».

Вишивальниця Людмила Бурлаченко.

Потіївський соловейко Наталія Бадюк.

Ансамбль «Хуторяни» (с.Вирва) на фольклорному фестивалі у Пироговому.

Ансамбль «Калинка» дитячої музичної школи, керівник Любов Головань.

Творчий звіт самодіяльних виконавців і колективів Радомишльщині в обласному муздрамтеатрі, 2011 р.

 

Світлини – з особистих зібрань радомишлян, міського народного краєзнавчого музею, автора.

Народний сміхотворець

  

Попри роки та покоління серед українців не вщухає популярність творчої спадщини видатного українського поета-гумориста та сатирика Павла ГЛАЗОВОГО.

Його віршовані гуморески ще за життя стали класикою, адже були влучними, дотепними, висміюючи ті чи інші людські вади або суспільні явища. Про останнє знаний пересмішник мав мужність говорити навіть в умовах пильної та всевидячої радянської цензури, подеколи, застосовуючи «езопову мову», спритно вкладав приховану сутність моралі твору поміж рядками.

Свій творчий шлях він починав у 1950-х у відомому журналі «Перець», де спочатку був таким собі початківцем, а вже через два роки став заступником головного редактора. Надзвичайно популярний гумористично-сатиричний часопис тоді передплачували й читали чи не у кожній родині, насолоджуючись кращими зразками українського сміховинного жанру, що в ту пору на наших теренах всякчас давав фору московським гумористам. І своєрідним еталоном для вітчизняних сміхотворців віршованого слова завжди слугувала творчість Глазового.

Примітно, що творче хрещення молодий гуморист-початківець отримав від метра українського гумору Остапа Вишні, а з роками вже й сам став напутником для інших. Адже його наслідували чимало поетів, що творили на гумористично-сатиричній ниві.

А ще значною мірою саме на гуморесках Глазового зробили собі сценічне ім’я Андрій Сова, Валентин Дуклер, Неоніла Крюкова, Анатолій Паламаренко, Анатолій Литвинов, Микола Невідничий та інші українські гумористичні актори. Дехто з них свого часу виступав на радомишльській сцені, і коли перед тим чи іншим номером анонсувалося авторство Павла Глазового, це відразу налаштовувало глядача на щось оригінальне й неординарне.

Так само надзвичайно тепло зустрічав Радомишль знаного й популярного автора майже шість десятиліть тому в складі творчої бригади журналу «Соціалістична культура». Компанію Павлу Прокоповичу тоді склали поет Олекса Новицький, знані композитори Олександр Білаш та Борис Буєвський, редакційні колеги Олена Вишневецька і Михайло Гершон. 

На світлині: Павло Глазовий (найвищий з-поміж усіх) у складі творчої групи «Соціалістичної культури» на сцені Радомишльського Будинку культури з місцевим культосвітнім активом – Григорієм Власенком, Михайлом Ревенком, Миколою Лотюком, Оленою Яновською, Ларисою Забігайло, Ольгою Черніченко, Зоєю Огороднійчук, Всеволодом Скуратівським та іншими.

І ще одна світлина про ту подію з фондів Радомишльського краєзнавчого музею. 

Між тим, у галузеву «Соціалістичну культуру», що спрямовувалась передусім на бібліотечні установи та заклади культури, Глазового, котрий на тлі чергового закручування гайок потрапив через оту свою сміливість у немилість, відрядили «на перевиховання» після престижних і надзвичайно популярних серед широкого загалу «Перця» та «Мистецтва». Але й тут, як бачимо, він знаходив і мав шляхи до читача.

Незважаючи на негласну заборону на великі урядові сцени, його вірші залюбки й повсюдно виконували читці-аматори. Брали вони їх, до речі, зі сторінок тієї ж «Соцкультури», що завдяки гуморескам Глазового почала користуватися попитом у читачів.

Віршовані посмішки улюбленого народом автора усякчас слугували надійною гарантією успіху будь-якого концерту. Їх залюбки переповідали у гамірних товариствах, у веселих компаніях, де вони перевершували за бурхливою та емоційною реакцією найсмаженіші анекдоти.

У цьому, мабуть, і полягає його реноме воістину народного поета, що міцно тримається й дотепер. Не втрачають своєї актуальності й багато творів митця, як, приміром, і ось така сатирична баєчка, у якій проглядається чимало багатозначних натяків.

МЕДАЛЬ

     Свиня на виставці стоїть,
     з корита п’є густі помиї.
     Облипла салом, аж двигтить,
     та ще й Медаль висить на шиї.
        Отак, буває, чудеса
        людина виявить у праці,
        але медаль за це дадуть
        якійсь безсовісній свиняці.