вівторок, 20 червня 2006 р.

Промені світла Василя Овсієнка


«Історія – це, на жаль, не те, що було, а те, що написане. Якщо знаючі люди не напишуть правду, то прийдуть інші і напишуть так, як їм потрібно. Ось тому я й написав ці свідчення – щиро й нелукаво...» Такий дарчий напис залишив на подарованій мені свого часу невеличкій книжечці «Світло людей» її автор – знаний правозахисник, наш земляк Василь Овсієнко. То була перша книжка його спогадів-нарисів про Василя Стуса, Оксану Мешко, Юрія Литвина та інших, таких як і сам автор, вязнів сумління. Тих, для кого, як співається у відомій сучасній пісні, найбільшою провиною була любов до України – тобто, до її народу, до її волі і мови.


Оте видання стало прологом і своєрідним анонсом до двотомника під такою ж назвою, що побачив світ 2005 року у Харкові. Майже на семи сотнях сторінок умістилися розповіді про багатьох відомих і невідомих подвижників українського національно-визвольного руху другої половини двадцятого сторіччя, котрі, як і Овсієнко, кращу частину свого життя провели за колючим дротом, нерідко перебуваючи там до скону днів. В переліку цих славетних імен – Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл, Петро Григоренко і Микола Руденко, Олекса Тихий і Михайло Хейфец, Микола Горбаль і багато-багато інших. Розповідаючи про них, автор підкреслює, що це були не поодинокі бунтарі і «блаженні» та божевільні, як їх намагалась подати компропаганда, а широкі і розгалужені маси свідомих і послідовних патріотів.


Василь Овсієнко детально розкриває цю сторінку нашої історії, яка в комуністичні часи всіляко приховувалась і замовчувалась, як викреслювались із вжитку імена тих, з ким ці сторінки могли уособлюватися. Правозахисна діяльність і дисидентство, що виникли на хвилі «хрущовської відлиги» і шістдесятництва, полонили тоді і молодого Василя – студента Київського університету. Полонили настільки, що він без вагань до них пристав, і вів  цю справу упродовж усіх наступних своїх тернистих літ, продовжує й досі, хоча часи вже, здавалося б, змінилися.
Примітно, що подає Овсієнко в книзі автобіографічну розповідь «Мої університети», оповідаючи про свій родовід, про своє рідне село Ставки, сучасну назву якого – Леніне - він не сприймає і напевне ніколи не сприйме. Розповідає про земляків – щирих і нещирих, добрих і лихих. Незважаючи, що чимало потерпав він і на своїй прабатьковій землі, автор, проте, не проминає нагоди розповісти про історію села, відкриває деякі її невідомі сторінки, несподівано пізнані і досліджені ним, зокрема, під час перебування у місцях «не дуже віддалених».


Передбачаю, одначе, що далеко не всім оця Овсієнкова праця і мовлена ним правда буде до вподоби, як не до вподоби багатьом вірнопідданим прислужникам режиму була свого часу його правозахисна діяльність, яку вони мусили таврувати, душити й присікати, крокуючи в ногу з системою. І таврували, і присікали, і душили. Автор називає всіх, аби країна знала і цих своїх «героїв». Щоправда, багатьом з них подібні одкровення давно вже, як ними ж і мовиться, «по барабану», адже й за часів незалежності їхній статус не змінився, бо отримали вони пристойні посади і пенсії, а до них - численні пільги, почесні звання та привілеї. Але в цьому якраз і полягає один з парадоксів нашої суверенної дійсності, коли ті, хто виборював волю України відкрито, словом чи й зброєю, досі залишаються «ворогами народу» і «злочинцями». Адже у багатьох зосталися не скасовані судимості, не зняті сфабриковані надумані та безглузді звинувачення  (до слова, у Василя Овсієнка – теж). Ті ж, хто фабрикував їхні справи або ж спонукав до цього інших, а потім голосував за незалежність порухом руки і мало не з переляку, з огляду на московське подавлення серпневого путчу Єльциним, тепер ходять ледь не в національних героях. Мабуть, тому й дотепер так лякає декого з провладних мужів слово «націоналізм», тому й зчинився такий галас навколо закликів до порозуміння і примирення колишніх воїнів радянської армії і вояків УПА.
Про це Овсієнко теж веде мову у своїй книзі, зазначаючи, що не почуває «в собі ненависті ні до кого з людей. Лише жаль і любов...». І водночас він дякує Богові, що звів його з кращими людьми того часу, котрі якраз і випромінюють винесене в заголовок СВІТЛО ЛЮДЕЙ, яке за авторським задумом має бути з кожним, хто читатиме книгу.
Василь Овсієнко передав свій двотомник до громадських та шкільних бібліотек Радомишля, до місцевого музею і осередку «Просвіти», де з ними може ознайомитися кожен. А ще просвітяни спільно з автором провели у радомишльському краєзнавчому музеї презентацію книги для громадськості. Цей захід засвідчив значний інтерес радомишлян і до книги, і до її автора, до його тернистого подвижницького шляху у відстоюванні незалежності України та демократичних засад на українських теренах.

Радіопередача «Студії «Радомишль», червень 2006 р.



понеділок, 19 червня 2006 р.

Перепильнував...


Колишній санітар райлікарні Семен Петрович Новиченко довгий час був уособленням розвитку медичної галузі в місті і районі. 20-річним юнаком почав він у 1908 році свій трудовий шлях у нововідкритій тоді в Радомишлі на вулиці Бульварній (нині Шевченка) земській лікарні. І відтоді незмінно сумлінно виконував свою благородну місію на ниві охорони здоровя, незважаючи на будь-які соціальні потрясіння. Недарма ж був удостоєний звання «Відмінник охорони здоров’я».


Він часто розповідав цікаві історії з минулого, згадував колег, з якими доводилося працювати, і які свого часу в пору військових протистоянь революційної пори врятували йому життя.
Це було навесні 1920-го. Перед приходом до Радомисля польських військ Пілсудського хворих і поранених червоноармійців, аби врятувати від полону, було випущено з лікарні. За це Новиченка піддали тортурам.
Пораненого, його порахували за вбитого і віднесли до моргу. Тільки на третю добу санітари, що зайшли до приміщення, виявили свого колегу живим і негайно занесли до операційної. Майже місяць боровся він зі смертю. І невдовзі знову приступив до своїх обовязків.
Любив санітар розповідати один епізод, що стався з ним після вигнання з Радомисля гітлерівців у 1944 році. Час тоді був воєнний, тривожний. У навколишніх лісах рейдували угруповання ОУН-УПА, тому відповідні органи вимагали повсюдної пильності.
Якось уночі, коли С.Новиченко чергував у лікарні, до будинку підїхав легковик. З нього вийшло четверо, підійшли до дверей і гучно постукали, вимагаючи відчинити. Пильний черговий негайно зателефонував у міліцію та повідомив, що до приміщення прагнуть потрапити невідомі особи.
Відтак лікарню хутко оточила оперативна група (міліція в ту пору містилась неподалік) і затримала приїжджих. Після перевірки документів зясувалося, що одним із цих непроханих гостей був … тодішній міністр охорони здоровя УРСР.
- Я чекав прочуханки, - розповідав згодом санітар, - але міністр натомість потиснув мені дружньо руку та ще й пожартував на додачу…
А у 1958 році з нагоди 50-річчя роботи С.П.Новиченка в Радомишльській лікарні надійшло на його адресу з міністерства привітання.


Газета «Зоря Полісся», 19 червня 1996 р.