пʼятниця, 26 травня 2017 р.

«За святую правду-волю розбойник не стане…»


Недарма рішуче заперечував Тарас Шевченко, чиї безсмертні рядки з «Холодного яру» винесені в заголовок, створений російськими імперськими та іже з ними ідеологами образ гайдамаків, як таких собі розбишак з великої дороги. У радянських і навіть багатьох теперішніх підручниках історії теж розповідається, що гайдамацький рух був стихійним соціальним бунтом українського селянства супроти польських поневолювачів. Бо де стихія, то, звісно, можуть мати місце і розбійництво, і погроми та їм подібне.
Власне, у такі ж шори анархізму й бандитизму прагнула затиснути український революційний та повстанський рух 1917-1922 рр. вже радянська ідеологічна машина. А те, що, наслідуючи своїх славних попередників, гайдамаками називали себе в ту буремну пору вояки українського війська, подавалося як «спекуляції українських буржуазних націоналістів на популярних у народі традиціях». Насправді ж це дійсно було наслідуванням одвічній традиції – боротися за волю і свободу свого народу проти гнобителів і окупантів.

Втім, як підкреслив краєзнавець і дослідник козацтва Євген Букет (на світлині) на презентації в Радомишлі своєї книжки про одного з найвидатніших гайдамацьких ватажків Івана Бондаренка, гайдамацтво XVIII століття таки було дещо іншим. Це дійсно була майже столітня війна українського народу за свою незалежність. І почалась ця війна після того, як гетьман Іван Мазепа, що після Богдана Хмельницького став першим українським гетьманом і на Лівобережжі, й на Правобережжі (мовила ж народна приказка, що «від Богдана до Івана не було у нас гетьмана…»), прийняв протекторат Османської імперії та Королівства Швеція, відкрито виступивши і проти Московії, і проти Речі Посполитої. Після трагічної Полтавської битви цю війну, що також велась по обидва боки Дніпра, продовжив та координував Мазепин наступник Пилип Орлик. По його смерті повстанський рух керувався іншими ватажками.
Одному з них і присвятив свою історико-краєзнавчу книжку «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини» Є.Букет ­ – ще досить молодий, але вже доволі знаний дослідник, краєзнавець, пошуковець, журналіст, громадський діяч, що є членом Національної спілки краєзнавців України, автором більше двох десятків краєзнавчих книжок, головним редактором часопису «Культура і життя», відзначений Міжнародною премією ім. Олеся Гончара, званням Почесний краєзнавець України, медаллю «Олександра Довженка». 



КОЗАК ІВАН ІЗ ГРУЗЬКОГО

Є своя закономірність, що саме цю історичну постать обрав він для свого нового дослідження. Адже народився автор у селі Грузьке Макарівського району на Київщині, якраз у тому селі, уроджений в якому був і Бондаренко, і яку обрав згодом під свою полковничу резиденцію.
З дитячих і юнацьких літ випадало майбутньому дослідникові чути чимало переказів, легенд, пісень, присвячених своєму славетному землякові. Водночас з літами (хоча, які там його літа! – Євгенові лише 35), з подивом звернув увагу, що у підручнику історії України Бондаренка згадано тільки одним словом. Чому ж так мало, ніби мимохідь?
Відповідь на це й дає написана книжка.  Зокрема привертає увагу наведений у ній знайдений автором у мемуарній польській літературі текст прокламації, написаної найімовірніше саме Бондаренком, що з підписом «козак Іван» ширилась у народі:
«Не тільки лях, а й москаль є ворогом народу. Тож не належить прислужуватися їм обом,  тому що тільки звільнившись від них, хлоп руський одержить  необмежену свободу».
Ці відозви справляли величезний ефект, проте, ясна річ, ні російські, ні радянські видання вшановувати автора такої «крамоли» аж ніяк не могли.
Але історичні джерела, якими послуговувався Є.Букет, доводять, що дійсно гайдамацька війна відбувалась і на Лівобережній, і на Правобережній Україні, а розвідники Івана Бондаренка діяли не тільки на території сучасного Радомишльського, Брусилівського, Макарівського, Бородянського, Іванківського, Чорнобильського, Фастівського та Києво-Святошинського районів, що належали до Речі Посполитої, а й заходили на територію підмосковську – навколо Києва. І один з найбільших боїв козаків Бондаренка, що відбувся під селом Запілля, був не проти польської шляхти, а проти регулярних московських військ.
Саме московське військо захопило в Умані Максима Залізняка, пізніше під Богуславом – Микиту Швачку, передало полякам Івана Гонту, потім і Бондаренка, який після полонення перших трьох очільників ще майже місяць утримував повстання. Він перемістив його епіцентр на Північ, на рідне йому Полісся, де у районі Брусилова, Макарова, Радомисля (таку назву тоді мав Радомишль), Чорнобиля вів бойові дії проти регулярної російської армії.

БУЛИ НЕ СТИХІЙНИМИ БУНТАРЯМИ, А ВИШКОЛЕНИМИ ВОЯКАМИ

Стихійним селянським бунтом прагнула зображувати офіційна імперська пропаганда й Коліївщину – кульмінацію гайдамацького руху XVIII століття.
Одначе польська історіографія виводить назву цього повстання зовсім не від кілків, що ними нібито були озброєні селяни-колії, а від служби, яку несли надвірні українські козаки, охороняючи та захищаючи великі шляхетські маєтки. Ця варта здебільшого ходила по колу, відтак і службу таку називали «колійною».
Саме ці представники козацького стану були головною рушійною силою Коліївщини, основними її віжками. Як до речі, й основні учасники інших відомих козацьких воєн – Хмельниччини та Паліївщини. Коліївщина стала третьою спробою відновити Державу Війська Запорозького з обох боків Дніпра, та, на жаль, останньою, якщо говорити про ХVІІ–ХVІІІ століття.
І про стихію й анархію тут вести мову не доводиться, адже надвірні козаки мали чудовий військовий вишкіл, ретельно планували й координували свої дії. І так само, як за Хмельницького, гайдамаки Коліївщини,  визволяючи населені пункти від польського панування, встановлювали адміністративний сотенно-полковий устрій на визволених територіях. Це також, як зазначає Є.Букет, підтверджується архівними документами. Селяни ж виконували лише функції розвідників, дбали про забезпечення війська продовольством, а вже на визволених територіях виконували самоврядні функції.
До того ж проводирі Коліївщини, яких упродовж російського панування зазвичай називали ватажками чи отаманами, насправді мали чіткі козацькі регалії, встановлені у Війську Запорозькому. Іван Гонта, Максим Залізняк, Микита Швачка та Іван Бондаренко були полковниками. І, як стверджують історики, для козацтва в умовах війни звання полковника було навіть вищим, ніж звання гетьмана. Бо саме полковники керували передовими загонами.
Полковничий статус Івана Бондаренка, приміром, цілком підтверджується кількістю підлеглих йому козаків: під його орудою їх було біля двох тисяч.
У ґрунтовній праці доктора Петра Мірчука «Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р.», згаданій у книжці Є.Букета, називаються Бондаренкові сотники, серед них і радомисльський – Степан Головацький. Після придушення повстання його четвертували у Кодні. (Примітно, що таке прізвище обрав собі згодом один з очільників повстанського руху на Радомишльщині вже під час українських визвольних змагань 1918-1922 років Юліан Мордалевич).
Та сотник Головацький вочевидь у Радомишлі не осідав, а був козацьким ватажком території довкола нього, що готувалась до переходу до козацької вольності. У навколишніх лісах повстанці почувалися господарями, зокрема в Минійках, у Коростишеві, під Овручем.
У Радомишлі, відомо, на ту пору резидували унійні митрополити. Як зазначає відомий дослідник радомишльського уніатського періоду історик Л.Тимошенко, після гайдамацьких набігів на митрополиче містечко 1750 року тут розмістилась озброєна польська корогва, у пору Коліївщини перебував російський військовий корпус генерала М.Кречетнікова. Тобто, це було досить укріплене місто.
З огляду на це військо Бондаренка не наважувалось брати Радомишль приступом, як і Чорнобиль з його надзвичайно потужним військовим гарнізоном. За твердженням краєзнавця Лаврентія Похилевича, наведених у «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», чорнобильский магнат Ходкевич  тримав там 12 гармат, 500 піхотинців, 200 гусарів і 100 надвірних козаків. Саме на поталу цього воїнства й доправили підступно полоненого в Макарові Івана Бондаренка.
Під час польського повстання 1831 року вже бунтівні поляки намагалися взяти собі на озброєння згадані чорнобильські гармати, але вони виявилися непридатними для стрільби. «Гармати хтось заговорив» - пішов у народі поговір, натякаючи на Бондаренкову помсту своїм катам. Січовий вишкіл, як подейкували, зробив з нього справжнього козака – «лицаря і характерника», здатного замовляти ворожу зброю, кулі з якої його не брали…

РУЙНУЮЧИ МІФИ

З радомишльською уніатською резиденцію пов’язані ряд процесів, що вела над полоненими гайдамаками консисторія – церковна судова інстанція. Є.Букет наводить протокол одного з них, який, зокрема спростовує поширене твердження, нібито гайдамаки нещадно карали поголовно всіх унійних церковнослужителів. Стверджуючи, що повсталі дійсно чинили різню, звірства, суд називає поіменно греко-католицьких служителів культу, які стали жертвами повсталих. Таких священиків на два воєводства, Київське і Брацлавське (а це територія сучасної Київської, частини Житомирської, Вінницької, та Черкаської, областей), виявилося 16. Притому не всі з них були страчені у прямому розумінні цього слова. Підписалося ж під протоколом 302 ксьондзи.
У документах унійної митрополії до того ж засвідчено, що в селах і містечках, якими прокотилися гайдамаки, у церквах і до повстання, і після нього служили ті ж самі священики. Деякі з них сприяли й допомагали повстанцям, за що потому теж переслідувалися.
Ще один поширений міф, який спростовується Є Букетом, стосується так званої «уманської різанини», спрямованої передусім проти єврейського населення. На цій темі зокрема спекулювали польські історики, використовуючи її, як не дивно, в якості одного з виправдань розпаду Речі Посполитої, що відбувся невдовзі після Коліївщини.
Так от, за протоколами кримінальних справ, які оприлюднив черкаський краєзнавець Григорій Храбан, було встановлено документально 9 жертв, яких в силу тих чи інших обставин було вбито в результаті штурму Уманської фортеці. А у мемуарних джерелах їх чомусь називається від 20 до 80 тисяч. Якщо ж дивитися на єврейські переписи, опубліковані в «Архіві Південно-Західної Росії» (є такий збірник історичних документів, який нині доступний навіть в інтернеті), то названої кількості єврейського населення фізично не існувало в усьому Південно-Західному краї в 1765 році, коли проводився останній перед повстанням перепис.
Врешті, кількість страчених повстанців значно перевищує наведене вище число їхніх жертв.
Тільки у Кодні під Житомиром було забито біля 300 гайдамаків, яким відтинали голови, їх вішали, рубали й сікли сокирами, садили на палю.
Під селом Запілля поблизу Чорнобиля четвертували Івана Бондаренка. Як написав століттям по тому у «Київській старовині» місцевий священик Григорій Шиманський, тамтешні люди добре пам’ятали й переказували про ті події…

*      *      *

У книжці Євгена Букета «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини» наводиться чимало цікавих і подеколи унікальних фактів, подробиць з  перебігу тогочасних історичних подій, з життя гайдамацького ватажка, чий життєпис тісно пов’язаний з нашим краєм. Вона добре проілюстрована малюнками, портретами, мапами, містить додатки географічних та іменних покажчиків, історичних першоджерел.
Обкладинку видання прикрашає портрет Івана Бондаренка, котрий завдяки автору, можна сказати, повернувся із небуття.


Як розповів Є.Букет, цей малюнок, надрукований у томі Київської області з «Історії міст і сіл Української РСР», вважався втраченим. Його сліди губилися у музеях Києва та Львова, проте після довгих пошуків знайшлися на легендарній Хортиці в Музеї Запорозького козацтва. Втім, зображений на ньому полковник має вигляд далеко не героїчний. Намалювали його у карикатурному вигляді, аби виставляти картину із захопленим та страченим  козацьким ватажком для залякування українського населення. Мовляв, і ви там будете, якщо підтримуватимете своїх козаків – «розбойников і воров».
Народна пам’ять, одначе, берегла і береже спогади, перекази, легенди та пісні про них, як про відданих борців за українські права і вольності. Це засвідчують й наведені у книжці авторські та фольклорні твори про Івана Бондаренка. Серед них є й ті, що записані були у робочих альбомах Тараса Шевченка. І як співається в одній з них:

В Макарові, славнім місті, роковеє свято,
Вже ж нашого Бондаренка у неволю взято...

*     *     *

Презентація книжки пройшла у залі міської ЗОШ №5 ім.В.Чорновола за сприяння директора закладу Олександра Бугая, радомишльського краєзнавця Олександра Пирогова. У заході взяли участь школярі цієї та інших шкіл, краєзнавчий актив, культпрацівники Радомишля. 

Газета «Зоря Полісся», 16 червня 2017 р.



пʼятниця, 19 травня 2017 р.

За відхилення від інтернаціонального курсу ВКП(б)


Якось на одному з урочистих зібрань Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка очільник закладу академік М.Жулинський з болем констатував, що йому і колегам, на жаль, нічого невідомо про долю тих співробітників, які попрацювали не так багато в інституті, але були репресовані.
– Прикро, - зазначив Жулинський, - що ми не маємо навіть бібліографії їхніх праць…
Мовлене стосується й Юрія Демидовича Йосипчука, літературознавця, чиє життя і наукова діяльність обірвалися у пору нищівних репресій проти української інтелігенції в лиховісні тридцяті роки минулого століття.

Народився Юрій Йосипчук 5 травня 1906 року в селі Нова Буда Потіївської волості Радомисльського повіту.
Українська мова та література з дитинства полонили поетичну душу новобудського хлопця, а першим його університетом стала вочевидь школа грамоти при місцевій церкві Вознесіння Христового.
Закінчивши вчительську семінарію, вступив він на філологічний факультет Київського державного університету. Після закінчення вишу навчався в аспірантурі, затим очолив одну з кафедр рідного факультету. Згодом працював співробітником Київської філії науково-дослідного інституту Тараса Шевченка.
Шевченкознавство стало одним з найголовніших напрямків наукових досліджень молодого вченого. У 1935-1937 рр. були зокрема опубліковані його праці, статті та дослідження «Особливості творчості Шевченка», «Поема селянського повстання» (про поему  «Гайдамаки»), «Реалізм Шевченка», «Шевченко і Добролюбов», «Геній народний», «Етапи поетичної творчості Шевченка», «Пушкін і Шевченко», «Шевченко і народна творчість». Ю.Йосипчук входив до когорти авторів та укладачів приміток до ювілейного видання «Повного зібрання творів Т.Шевченка», що вийшло до 120-ї річниці від дня народження поета. Примітно, що його колегою на шевченкознавчій ниві та в Інституті був земляк-радомишлянин, шевченкознавець М.Мацапура.
Йосипчук працював поруч з такими велетами українського літературознавства і мовознавства, як Є.Шабліовський, М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Русанівський. З багатьма з них його поєднала не лише наукова діяльність, а й сумна доля жертв державної репресивної машини.
Інститут Тараса Шевченка одним з перших відчув її на собі. Адже особливою увагою каральні органи обдаровували саме українські національні заклади, нищівно переслідуючи будь-які відхилення від офіційно проголошеного інтернаціонального курсу ВКП(б).
Для посилення партійного впливу й контролю у 1936 р. Інститут перевели з Харкова до Києва і до нього було приєднано Літературну комісію Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Під назвою Інституту української літератури ім.Т.Г.Шевченка він здобув статус академічного і увійшов до складу Відділу суспільних наук АН УРСР.
Заклад очолив поет-академік П.Тичина, його заступником призначили професора О.Білецького. Але, враховуючи те, що Білецький на ту пору жив у Харкові, обов’язки заступника директора поклали на Ю.Йосипчука. Ученим секретарем став Г.Лабурда. Саме з двох останніх почалась нова хвиля арештів керівників цієї ланки, які змінювалися один за одним, що дає чітке уявлення про ту гнітючу атмосферу, яка панувала тоді в установі.
Відтак творча праця вченого обірвалась. Вислужуючись перед Москвою, київські фальсифікатори слідчих справ проти «українських націоналістів» додали і його прізвище до нового переліку «ворогів народу», що начебто засіли в Інституті української літератури.
Заарештували Юрія Йосипчука 12 червня 1937 року співробітники Управління держбезпеки НКВС УРСР і відразу ревно заходилися «шити» справу.
Літератора і шевченкознавця звинуватили у належності до «української контрреволюційної націоналістичної організації», яку ніби очолювали А.Хвиля і П.Любченко.
Слідчі вибили з нього потрібні зізнання. І вже 23 жовтня «за підготування до контрреволюційних злочинів та терористичних актів» у відповідності до ст. 54-8 та 54-11 Карного кодексу Військова колегія Верховного суду СРСР засудила Юрія Демидовича Йосипчука до найвищої міри покарання. На судилищі вчений відмовився від своїх свідчень, заявив, що під тортурами змушений був оговорити себе. Що ні в чому не винен, наголосив і в останньому слові.
Про те, як поспіхом енкеведистами фабрикувалися подібні справи, свідчить, приміром, такий факт. У звинувачувальному вироку керівника Інституту мовознавства Н.Кагановича, якого заарештували вже після страти Ю.Йосипчука, йдеться, що той став активним учасником троцькістської терористичної організації у 1934 році, і йому відразу доручили тримати зв’язок з Йосипчуком. У той же час у справі самого Юрія Демидовича зазначено, що він пристав до «антирадянської організації» тільки з 1935 р.
Втім суд не зважив на жодні заперечення чи суперечності. Вирок виконали без затримок і зволікань вже наступного дня. 
Останнім притулком для Ю.Д.Йосипчука і багатьох тисяч українських патріотів, учених, митців став сумнозвісний Биківнянський ліс.


Меморіал у Биківні.

Оскільки судом встановлювалась також конфіскація усього майна, яке належало засудженому на правах особистої власності, у судових документах названі найближчі рідні вченого – дружина Тетяна Хомівна Буланова і сестра Марія. Як склалась їхня доля, тимчасом невідомо.


Газета «Зоря Полісся», 19 травня 2017 р.