На трасі Олімпійського вогню

Поширене і колись, і тепер гасло «Олімпійський рік не лише для олімпійців», яке закликає долучатися до занять фізкультурою та спортом усіх громадян, у 1980 році дістало на наших теренах ще й інше означення. Адже тогорічного 11 липня Радомишльщиною пройшла естафета Олімпійського вогню до ХХІІ-ї московської Олімпіади, тож краяни-радомишляни мали змогу у такий спосіб приєднатися до олімпійського дійства. І ця нагода дійсно була унікальною з огляду на те, що й Олімпійські Ігри проводяться лише раз на чотири роки, і вибір країн, де вони влаштовувалися, зовсім не великий.

Нині, звичайно, побувати безпосередньо на змаганнях Олімпіади, де б вона не проводилась, значно легше: придбай путівку – і вперед. А в ті роки «залізної радянської завіси» про закордон можна було тільки мріяти. Проте у 1980-му  зануритися в олімпійський змагальний  вир можливість була, адже за рознарядкою Радомишльський район також отримав певну кількість путівок, що розподілялися компартійними та комсомольськими комітетами.

Врешті путівок виявилося навіть більш, ніж планувалося попервах. Адже у зв’язку з військовою агресією СРСР в Афганістані (радянські війська увійшли туди 1979-го), західні країни бойкотували московські ігри. Відтак відмовилися від поїздки в СРСР не лише спортсмени, а й чимало потенційних глядачів із закордону.

Олімпійські Ігри проходили з 19 липня по 3 серпня в Москві та інших містах СРСР – Києві, Ленінграді, Мінську (там відбувалися матчі олімпійського футбольного турніру) і Таллінні (парусна регата). 

Факел ХХІІ-ї Олімпіади спалахнув за місяць до її офіційного відкриття – 19 червня у давньогрецькій Олімпії, і звідти він почав свій шлях до Москви – дорогами Греції, Болгарії, Румунії, затим Молдови та України. Несли його спеціально відібрані факелоносці – насамперед спортсмени і фізкультурники, активісти. Кожен етап – кілометр.

Факелоносці Житомирщини на трасі Київ-Житомир.

Світлина Миколи Сичевського.

10 липня Олімпійський вогонь прибув у Житомир, де в його урочистій зустрічі на головному стадіоні обласного центру взяла участь делегація з Радомишльського району.

А наступного дня представники майже всіх колективів та сіл Радомишльщини стали свідками проходження естафети вогню територією району – на трасі Житомир-Київ біля Кочерова.

Першим проїздить автобус супроводу естафети з факелоносцями.

Радомишльський відрізок був невеликим: лише три кілометри: 87-й, 86-й, 85-й. Представляли район три факелоносці і вісім асистентів – учнів школи №2 (всі вони, до речі, напередодні естафети пройшли спеціальний навчально-тренувальний збір у Бердичеві). 

Естафету приймає Петро Кострицький.

На першому етапі вогонь прийняв від коростишівців і проніс Петро Кострицький – механік міжколгоспбуду, один з кращих легкоатлетів району. Його супроводжували Валентина Литвиненко та Сергій Ярмоленко.

Стартує перший радомишльський етап.

П.Кострицький бере старт.

На другому – факел палахкотів у руках Володимира Шатила (вчитель Заболотської та Малорацької шкіл, кандидат у майстри спорту) в супроводі Сергія Степанишина та Наталії Бацук. 

  

Естафета Олімпійського вогню: від Володимира Шатила - Валерію Суздальцеву.

На третьому – факелоносцем був інструктор ДСТ «Колос» Валерій Суздальцев з Ніною Пархоменко та Володимиром Корбутом.

В.Суздальцев: світлина на згадку.

Між тим, міг стати радомишльським і 88 кілометр – серед претендентів на нього був Анатолій Вдовенко, футболіст-першорозрядник, робітник заводу капронових виробів. Але – обрали іншого. А от супроводжували його таки радомишляни – Зінаїда Мороз та Михайло Міненко.

На пам’ять учасникам естафети залишилась форма з олімпійською символікою (її розробляла японська фірма «Mizuno» – офіційний постачальник екіпірування Олімпіади-80) та факели (факелоносцям).

Один з факелів передали на зберігання в міський краєзнавчий музей. Він став у нагоді для запалювання символічного Вічного вогню під час урочистих та жалобних заходів у меморіалі Пам’яті.

Швидкоплинне естафетне дійство тимчасом завершилося концертними виступами.

Радомишляни вітають Олімпійську естафету.

Факелоносець – Василь Степаненко з Малина.

І того ж дня на честь події в Радомишлі урочисто було відкрито новозбудований Палац спорту (нині спорткомплекс «Динамо»), що через сорок літ після свого відкриття готується цьогоріч знову зустрічати новосілля – тепер уже після капітальної реконструкції.

Палац спорту в Радомишлі. 1980 р.

Використано фото з колекції Бориса Шльоміна.

Розбійне літо 1909-го

В середині червня 1909 року тогочасні провідні київські часописи («Кієвская мисль», «Рада», «Кієвскіє вєсті», «Утро» та ін.) повідомили приголомшливу і водночас вкрай трагічну новину: під Радомислем вчинено жахливий розбійний напад на подорожню балагулу (так у ту пору називали кінний запряг з критим або й відкритим возом, яким перевозили пасажирів з багажем), що їхала з повітового міста в Брусилів. Шістьох осіб притому було вбито.

Загалом їхало на балагулі восьмеро: фурман (так називали візників цих транспортних засобів) і сім пасажирів. Двом з них вдалося уникнути розправи. Один з тих, що врятувався, - Шлема Криденцер потім розповів подробиці трагедії.

Найнявши за фурмана (єврейських візників, до речі, переважно так само іменували балагулами) 45-річного Давида Кожуховського, в ніч з 8 на 9 червня ярмаркувати до Брусилова вирушило п’ятеро радомисльських євреїв-крамарів. Найдосвідченішим з них, можна сказати, був Шулим Хандрос, що мав 48 років, інші – початківці, адже було їм від роду від 14 до 20: Арон Барановський, Давид Житник, Давид Хандрос і сам Криденцер. Компанію їм склали 16-літній брусиловець Спиридон Сидоренко, який, щойно склавши випускні іспити в Радомисльському міському училищі, повертався до отчої домівки, а також шестирічний хлопчик, що його батьки попрохали балагулу відвезти до брусилівської рідні.

Хлопчина, зручно вмостившись у ногах пасажирів, відразу вклався спати. Решта неквапом про щось перемовлялися, перекидалися оповідками. Ніч була тихою, спокійно було і в довколишньому лісі.

Та раптом, коли вже скоро мали проминути ліс, з гущавини притьмом вибіг невисокого зросту чоловік з револьвером у руці, спритно скочив на підніжку і почав впритул розстрілювати всіх подорожніх. Одного за одним миттєво нападник поклав фурмана і п’ятьох пасажирів. Криденцерові куля влучила в руку, але, тамуючи біль, він прикинувся мертвим.

З першим же пострілом коні рвучко зупинилися і немов заклякли. Покінчивши стріляти, розбійник почав нишпорити у речах і кишенях забитих, стягуючи своїх жертв з балагули. Вмітивши, що той зосередився на черевиках однієї з них, Криденцер непомітно підвівся і прожогом кинувся в ліс. Услід йому пролунали постріли, але, на щастя, невлучні. Поранений тимчасом побіг у бік Кочерова до розташованої неподалік придорожньої корчми. Вже дорогою йому стрілись відразу декілька зустрічних балагул. Криденцер зупинив їх і розповів про розбійний напад. Гурт повернувся до Кочерова, чекаючи світання.

Заледве почало розвиднюватися, вервечка балагул вирушила у бік Радомисля. За сім верств до міста в лісі відкрилась моторошна картина: на дорозі лежало четверо мертвих, ще двоє були в балагулі, що стояла поодаль у лісі. На декому з них було розірвано одяг (вірогідно убивця шукав заховані гроші), зняв нападник зі своїх жертв кілька пар взуття. Біля одного з убитих стояв переляканий хлопчик, що, безперестанно плачучи, не міг зронити й слова. З’ясувалося, що він спав настільки міцно, що не зреагував на нічний розбій. На щастя, не вмітив його й душогубець.

Фурмани склали тіла мертвих на балагулу і повезли в Радомисль. Про зухвале вбивство відразу сповістили поліцію, і до місця трагедії виїхали повітовий справник, місцеві судові слідчі, товариш прокурора, інші поліціянти, а також загін стражників, що почав прочісувати довколишній ліс. Результатом пошуків, одначе, стали лише зібрані стріляні гільзи від револьвера.

Криденцера тимчасом шпиталізували в повітовій земській лікарні. Згодом він дав свідчення про те, що сталося, й описав розбійника: той був невисокого зросту, в широкополому картузі.

Підрахували слідчі й «здобич» грабіжника. У фурмана Кожуховського було при собі 36 рублів, за які він сподівався купити на ярмарку коня. Інші пасажири мали на руках по два-три рублі, адже везли продавати крам, сподіваючись щось заробити...

Між тим, зухвале вбивство під Радомислем поповнило жахливу низку подібних випадків, що прокотилися того року нашим краєм. Тотожний нічний грабіжницький напад на балагулу с пасажирами, жертвами якого стали четверо осіб, було вчинено на дорозі з Макарова на Бородянку. Так само шістьох подорожніх на балагулі застрелив невідомий розбійник на шляху Коростень – Житомир. Врешті знову таки під Радомислем було вбито німця-техніка та єврея-візника, що доправляв його на станцію Ірша. Закордонний фахівець встановлював на одному з радомисльських підприємств нове обладнання. За виконану роботу йому сплатили кругленьку суму: дві тисячі рублів. Щоправда, мав він при собі лише 200, бо решту завбачливо надіслав додому. Втім убивця спокусився й на це.

Перелічені криваві події об’єднувала примітна деталь, яка вказувала на те, що описані розбійні напади вчинив, можливо, один злочинець: душогубець був невисокого зросту і користувався револьвером. Відтак людський поголос невдовзі пов’язав зазначені трагічні випадки з особою відомого злочинця Кривуши. За кілька років перед тим його засудили на довічну каторгу за зухвале вбивство козачого вахмістра на прикиївській (на ту пору) Куренівці. Відбував він покарання на Сахаліні. Але, як стало відомо, під час російсько-японської війни головорізові якимось неймовірним чином вдалося звідти втекти.

Ходили чутки, що Кривуша осів десь під Києвом і час від часу влаштовує криваві розбійні вилазки. Власне, поліція теж попервах притримувалась такого припущення, адже кривавий утікач, за її відомостями, якраз і послуговувався під час нападів револьвером. Між тим, дехто з тодішніх розбишак часом навмисне представлявся Кривушею, чий «авторитет» наводив на жертв іще більшого жаху.

Та 28 червня під Радомислем стався новий розбійний випадок. Біля Раковичів лісові грабіжники здійснили збройний напад на двох місцевих німців-колоністів. Одного з них зухвальці вбили, а другого поранили. Втім на захист потерпілих приспіли їхні односельці, що виявилися не слабкодухими. Двох нападників їм вдалося спіймати, а третій, якого вони переслідували мало не до Радомисля, втік. Затриманих під посиленою вартою доставили в радомисльську поліцію.

Впіймані злочинці виявилися мешканцями села Високе Брусилівської волості. Вони забожилися, що жодного стосунку до попередніх розбійних наскоків не мають, вказавши, проте, що вчинила їх банда Матченка, яка орудувала на Київщині та її пограниччі.

Це вже був певний мотузок, який сищики почали потроху розплутувати. Хоча невдовзі раковицькі колоністи розповідали, що один з них раптом стрів у лісі самого Матченка і потайки рушив за ним услід. Бандит крокував з револьвером під пахвою і спокійнісінько смакував із шапки зібраними ягодами. Потім зайшов на тартак (лісопильню), перемовився там з кимось і пішов, розчинившись у лісовій гущавині. Свідок кинувся до стражників, але ті чомусь до його слів поставилися байдуже…

А на початку липня Радомислем пішов поголос, що жорстоку шайку душогубців вдалося врешті спіймати, хоча при затриманні вони чинили збройний опір. Проте все це виявилося черговими роздмуханими чутками. Насправді ж у Житомирі поліція тоді затримала такого собі грабіжника Скидоненка, що теж перебував у колі підозрюваних. Його передали для упізнання радомисльським поліціянтам. Але ті особи, які стверджували, що бачили вбивцю на власні очі, у ньому нападника не впізнали.

Та час ішов, а зухвалі вбивства так і лишалися нерозкритими.

Втім слідство продовжувало наполегливі пошуки, вивчаючи передусім кримінальні зв’язки та оточення Матченка, можливі місця їхнього таборування тощо. Ретельно прочісувалися лісові пустки, сховища, крок за кроком звужувалися кола пошуків. Опитували криміналісти місцевий люд, зокрема пастухів про всіх підозрілих осіб, яких ті помічали в довколишніх лісах, чи, бува, не просили харчів або іншого.

І ось нарешті один із погоничів з околиць Хабного сповістив, що в лісі його перестрів напарник Матченка – Овсій Недогибченко, за яким так само тягнулась лиха розбійницька слава, – і попросив принести йому наступного дня кілька хлібин. Пастух погодився, але відразу повідомив поліцію. Відтак лиходія вдалося заарештувати. Притому сталося це 8 червня: рівно через рік після радомисльської трагедії.

Вже 14 червня закутого в кайдани вбивцю доставили в Радомисль. Мав він 25 років, був невисоким, худорлявим, непоказним на вигляд, але з нутром ката і нелюда. На допитах заарештований зізнався в усіх скоєних розбійних злочинах і убивствах, у тому числі й радомисльських, виказав він і своїх поплічників, а також тих, у кого часом переховувалися бандити, і хто їх підгодовував.

Тож чекала на нього шибениця на звісній київській Лисій горі, де зазвичай виконувалися вироки закоренілим убивцям, засудженим до смерті.

Газета «Зоря Полісся», 10 липня 2020 р.