субота, 27 лютого 2016 р.

Щоб “святе” місце не було порожнім?


Після розвінчання ХХ з’їздом КПРС Сталіна та культу його особи в колишньому СРСР почався масовий демонтаж символів нещодавнього «вождя усіх народів». Пам’ятники «Леніну сьогодні», як називали за життя диктатора, що таки гідно продовжував криваві справи свого попередника, розбирали або замінювали на інші. Щоправда, чинилося це таємно і переважно під покровом ночі. Відтак нерідко траплялися просто анекдотичні ситуації, коли замість голови Сталіна встановлювали Шевченкову або Ленінову. «Надзвичайно колоритно» виглядав потому Тарас у сталінському френчі чи у шинелі. А одного разу на колишній пам’ятник Сталіну, що стояв у повний зріст, тримаючи у руках кашкета, притулили голову «вождя революції»… у кашкеті, так що у Леніна виявилося на монументі вже два головних убори -  на голові і в руці.
Втім подібний курйозний приклад маємо і в Радомишлі. Перший пам’ятник на наших теренах, відомо, з’явився у 1911 році, коли за владним розпорядженням на відзнаку 50-річчя скасування кріпосництва у всіх повітових містах і у волосних центрах споруджувалися монументи царю-визволителю – Олександрові Другому. Цю скульптурну споруду встановили на вході до міського скверу (на цьому місці нині меморіал) на величному постаменті з каменю, виготовленому майстрами з місцевої фабрики каменотесних виробів італійців Ф.Ліва та С.Бузетті.
  

Проте з установленням Радянської влади за Раднаркомівським Декретом про памятники від 1918 р. імператора з подіуму прибрали, встановивши натомість на ньому бюст Карла Маркса роботи відомого скульптора І.Кавалерідзе.
Напередодні Другої світової вирішено було встановити в місті памятник Леніну. Бо що ж то був за райцентр без монумента вождю! До Радомишля навіть завезли скульптуру, але реалізувати задумане завадила війна. До літопису Радомишля увійшла розповідь про те, що монументальну ленінську споруду перед гітлерівською окупацією, щоб запобігти нарузі, закопав біля міської електростанції електрик Г.Струтинській. І вона таки дочекалась свого часу: у 1946-му Ілліч обійняв на Бузеттівському п’єдесталі... місце К.Маркса. Окупанти свого знаного земляка не чіпали, проте погруддя було зруйноване під час тяжких боїв за місто у 1943-му.
 

Фото П.Шуневича.
.
А 22 квітня 1974 року в Радомишлі на тодішній Червоній площі (нині – Соборна) встановили новий пам’ятник Леніну. Колишній тимчасом нишком демонтували (знову таки поночі) і, як відверто розповідав згодом один з учасників тієї таємної акції, просто втопили бетонну фігуру в річці (!).
  

Схоже, що донині у нас є чимало гідних послідовників подібних пертурбацій. Бо інтернетними соціальними мережами поширилась інформація, що, підбиваючи підсумки оголошеного конкурсу на кращий проект пам’ятника борцям за волю України, конкурсна комісія вирішила встановити такий на Соборному майдані на тому місці, де до 2014-го височів пам’ятник В.Леніну і навіть на його ще не демонтованому постаменті. Так нібито вийде дешевше. Ну, хіба не повторює це описану тут потрійну заміну?
Наразі виглядатиме таке не лише сміхотворно. У будь-якому випадку цей постамент залишається ленінським символом, бо ж за своєю першоосновою є постаментом пам’ятника комуністичному вождю. Тож встановлювати на ньому монумент на уславлення українських героїв і по блюзнірськи, й аморально. До того ж слід, мабуть, зважити й на твердження екстрасенсів (як би хто до них не ставився), що місця поклонінь колишнім ідолам у катівських мантіях мають вкрай негативну енергетику.
Сучасна хвиля демонтажу комуно-ленінських пам’ятників відбувається переважно відкрито, хоча подекуди й анархічно, нагадуючи звичайнісінький вандалізм. У Радомишлі це сталося у 2014-му 23 лютого під час Революції Гідності і цілком законно, принаймні перед поваленням Леніна на мітингу було оприлюднено рішення міської ради з цього приводу.


А вже після події громадські активісти та представники влади обговорювали у міській раді подальшу долю постаменту, одностайно зійшовшись на думці, що його слід таки розібрати, аби здійснити цілковитий демонтаж комуністичного символа. Притому пролунала одностайність і в тім, що жодного іншого монумента на тому місці бути не повинно.
Та й погляньте на фото цього куточка майдану ще до встановлення пам’ятника Леніну. Хіба не просторішим й більш відкритим він виглядає разом з будівлею?


Фото А.Бородька. 1968 р.

Врешті традиція лаштувати монументальні споруди перед владними адмінбудівлями теж іде з радянських часів, які нині начебто повсюдно у верхах засуджують, однак, як бачимо, їхнім принципам наслідують. Водночас встановлення нового обеліска на підмурах колишнього мимоволі додає аргументів апологетам минулого, що, мовляв, теперішня влада навіть новий постамент неспроможна спорудити, використовуючи комуністичний. Наразі тут напевно дійсно слід застосувати колишнє розхоже пропагандистське гасло: «до основанья, а затем…».
Відтак варто було б теперішнім патріотичним силам, які прийшли до влади на хвилі Революції Гідності, продемонструвати наступність у справах попередників, зокрема активістів місцевого осередку товариства «Просвіта», ініціативою та зусиллями яких у Радомишлі 2003 року на вшанування подвигу Героїв Крут встановили пам’ятну гранітну плиту всім самовідданим борцям за волю України. Встановили зі сподіваннями, що на її місці згодом буде споруджено пам’ятник.
Чи: нові часи – нові звичаї? Та якби ж то нові, бо, як бачимо, таке ми вже проходили. Щоправда, недарма гострослови стверджують, що історія має звичку повторюватися, хоча вдруге – вже здебільшого у вигляді фарсу.

Газета «Зоря Полісся», 26 лютого 2016 р.


пʼятниця, 5 лютого 2016 р.

Легендарні й суперечливі початки Лутівки, або – Де вбили воєводича Люта?


І написано ж у давньоруському літописі під роком 975.
«Коли Свенельдич, на ймення Лют, вийшовши якось із Києва лови діяти, гнав за звіром у лісі, узрів його Олег і спитав: «Хто се є?» І сказали йому: «Свенельдич». І, напавши, він убив його, бо й Олег діяв був лови. І через це постала ненависть межи ними, Ярополком і Олегом, і завжди мовив Ярополкові Свенельд, хотячи відомстити за сина свого: «Піди на брата свойого, і візьмеш ти волость його один»…

Отже року 975-го Лют, син знатного шведського воєводи Свенельда, який перебував на службі у київських князів ще з часів Ольжиного правління, вирушив на «звірині лови», тобто – на полювання. Випадково чи ні, але втрапив воєводич на мисливські угіддя, що належали до Древлянського князівства. До того ж саме тієї пори полював там древлянський князь Олег. Він приходився онуком княгині Ользі, яка вогнем і мечем упокорила бунтівних древлян в році 946-му, і був поставлений тут княжити своїм батьком – князем Святославом. Тож зазіхань на власні маєтності Олег не потерпів і вбив непроханого зайду.
Більшість дослідників сходиться на думці, що Олег розцінив Лютові лови у його володіннях, як спробу повторити намагання князя Ігоря, що, як відомо, був убитий древлянським князем Малом через додатково накладені на древлян податі. Попри те, що Ольжине придушення древлянського бунту засвідчувало залежність Древлянського князівства від Київського, князівське правління і відповідні його атрибути, в тому числі й територіальні, за древлянами зберігались. Відтак дії Люта мали всі ознаки порушення княжих привілеїв і врегульованих між двома князівствами відносин. Данину підлеглі сплачували зверхникові передусім хутровими шкурами, котрі якраз і добувалися у місцях мисливських ловів. Тому спроби пожитися на них означали у ті часи по суті загарбницькі претензії на землеволодіння.
Аналізуючи цей літописний факт, історики припускають різноманітні його тлумачення й версії, вбачаючи зокрема й можливу провокацію з боку киян-полян чи навіть сторонніх сил, як привід для розпалювання міжусобної війни (і вона таки спалахнула) та зростання впливу на Київських проводирів варязьких наймитів.
Проте історичні дослідження доволі суперечливі щодо ототожнення самого місця, де сталась фатальна зустріч Олега й Люта. Приміром, Л.Похилевич у своїх «Сказаннях про населені місцевості Київської губернії», посилаючись «на думку деяких», зазначає, що село Лютіж поблизу Вишгорода отримало свою назву за іменем Люта, вбитого Олегом на тому місці. Таке твердження зберігається і в сучасному викладі історії цього поселення.
Одначе сумнівною у цій версії є насамперед стверджувана таким чином належність Лютежа до Древлянської землі. Принаймні стародавній Вишгород і його околиці у літописах називають «Ольжиним градом», а відтак він входив до полянського племінного союзу. Водночас дивує й полювання у цій місцевості князя Олега, надто задалеко від свого осідного міста Вручия (Овруча). З іншого боку – чи дозволили б древляни назвати поселення на своїй землі іменем ворога, й навпаки: чи стали б поляни ховати Люта на території сусіднього князівства? Бо саме Лютіж вважається вірогідним місцем, де було захоронено норовливого воєводича.
Позаяк є всі підстави припускати, що смертельна сутичка відбувалась на древлянських Мичеських землях, які безпосередньо межували з давньоруською Київщиною (приблизно такі ж граничні окреслення у XVIII-XX століттях мав Радомисльський повіт Київської губернії). Межовим розподілом між сусідніми Древлянським і Києво-полянським князівствами слугували річки Тетерів, Здвиж та Ірпінь.
Місця, де відбувалися княжі полювання – «лови звірів» - у сиву давнину називали «звіринцями». Відомий, наприклад, з часів Київської Русі звіринець Києво-полянських князів, розташований в передгір’ї між Дніпром і Печерськими пагорбами. Свого часу там у печерах, що отримали назву Звіринецьких, містився монастир, подібний Лаврському.
Примітно, що на колишніх древлянських теренах теж зберігся давній топонім з назвою Звіринець. Так у давнину звалося лісове урочище, що розкинулося на берегах невеликої річечки. Згодом назву Звіринець дістав і хутірець, розбудований там, який півстоліття тому увійшов у межі села Лутівка Радомишльського району та залишився тепер в означенні однієї з околиць Радомишля.
А згадана річечка, що перетинає прилутівське звіринецьке урочище, здавна теж має назву Лутівка (Лутівочка). Між тим у деяких давніх документах наводиться її назва як Лютівка. З огляду на особливості слов’янського словотворення така трансформація є доволі поширеною. То чи не нарекли її так у давнину для означення місцини, де й було вбито літописного Люта?
У всякому разі інших вірогідних тлумачень про походження назви Лутівка бракує. Бо поширене щодо цього посилання на річечку Лутівку (Лутівочку) однак потребує пошуку першовитоків.


Ось такою є нині легендарна річечка Лутівочка.

Ось такий несподіваний зворот дістає легендарна літописна оповідка про смерть воєводича Люта. Це, звичайно, лише припущення і далеко не беззаперечне. Хоча, як і будь-яке інше, має право на існування. Тим більше, що усталена версія теж містить чимало суперечностей. Слід зауважити й те, що відомі випадки знайдених на лутівських теренах прадавніх артефактів.
Врешті в історії Лутівки потребує переосмислення й інший широко розповсюджений факт. Йдеться про так звану першу згадку села в історичних джерелах. З подання того ж Л.Похилевича тут за точку відліку взято рік 1691-й, коли універсалом гетьмана І.Мазепи від 8 серпня хутірець Лутава було надано Києво-братському монастирю після того, як ним самочинно заволодів полковник К.Солонина. Цю дату потому було повторено й у академічній «Історії міст і сіл України», інших виданнях.
Водночас у розповіді про село Карпилівка Приборської волості (сучасний Іванківський район) Похилевич наводить посилання на запис гетьмана І.Самойловича від 19 травня 1686 року, яким віддавалися грунти при Карпилівці з хутором Лутавою тому ж таки Братському монастиреві.
Проте ці місцевості, що входили до Радомисльського повіту, з давніх давен належали до володінь Києво-Печерського монастиря. Тож присутність на їхніх теренах маєтностей іншої монашеської обителі, хай навіть і на окремо взятому хутірці, виглядає сумнівною. До того ж назва Лутава, хоча й співзвучна з Лутівкою, проте в інших історичних джерелах на наших теренах не присутня.
Та, виявляється, в гетьманських актах йдеться про хутірець Лутаву, який розташований в абсолютно іншому регіоні – нині це село Козелецького району на Чернігівщині, підпорядковане тамтешній Карпилівській (!) сільській раді. Тож тут Л.Похилевич на багато років ввів в оману збирачів історії радомишльської Лутівки, втім, як і іванківської Карпилівки.
Разом з тим є у їхньому літописі й ось такий цікавий збіг: у 1913 році поміщиця Марія Вешнівська мала 1155 десятин землеволодінь у Карпилівці Приборської волості і в … Лутівці - Кичкирівської.
Наразі доводиться нашим лутівчанам брати на озброєння іншу дату першої писемної згадки про своє село. Такою поки що з певними обумовленнями можна вважати 1682 рік, коли за переліком маєтностей, які за королівським привілеєм відійшли від Печерського монастиря уніатській церкві, обліковано млин з одним жорном і залізним заводом (руднею) при річці Лутівці, належні до Радомисля (до речі, у виписці про це, зробленій 1754 р. у Київській губернській канцелярії, яку подано в описі документів архіву західноруських уніатських митрополитів, якраз зазначено назву Лютівка). Певно, навколо цих виробництв потому й почало розбудовуватися поселення.
А вже як осідне село Лутівку названо в акті візитації радомисльської церкви Святої Трійці, кафедрального собору уніатської митрополії, від 1783 року.
  

Прадавні древлянські мотиви у сучасній  Лутівці.

Але історичні пошуки можуть безумовно внести свої зміни й корективи, бо будь-які дослідження неодмінно призводять до нових пізнань та відкриттів.

Газета «Зоря Полісся», 5 лютого 2016 р.