субота, 25 квітня 2015 р.

Їх обпалив і поєднав Чорнобиль


26 квітня 1986 року поділило життя і долі мільйонів українців на «до Чорнобиля» і «після Чорнобиля». Багатьом з них не просто поділило, а й понівечило, підірвавши здоров’я, для декого, на жаль, безповоротно і непоправно, і від того відлетіли їхні обпалені радіаційним попелом душі у вічність.
Коли розлетілася світом лиха звістка про аварію на Чорнобильській атомній, сотні наших земляків вирушили в запорошену смертоносним атомом зону, щоб усім миром вгамовувати розбурхану ядерну стихію та ліквідовувати її страшні наслідки. Пожежники і водії, будівельники і механіки, лікарі і енергетики, міліціонери і військові – роботи вистачило усім. І не на один рік, бо тривають вони там ще й досі, і триватимуть ще бозна скільки літ…

Свій посильний внесок у ліквідацію наслідків найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття зробили й троє оцих радомишлян, котрі мужньо і самовіддано виконали свій обов’язок.


Юрій Дмитрович Мотрушенко (на світлині – в центрі), котрий працював автоскреперистом в кримоцькій ПМК-12, був призваний військкоматом на ліквідацію наслідків 5 травня, через десять днів після вибуху реактора. То, мабуть, були найгарячіші дні, коли лік ішов на години й хвилини. Працював він у зоні за своїм цивільним фахом, проте йшлося тут уже про дезактивацію забруднених радіаційним пилом сільгоспугідь, про спорудження об’їзних шляхів, спорудження деяких виробничих об’єктів. Гори роботи (у прямому розумінні) перевернув він упродовж трьох місяців своєї трудової чорнобильської вахти. Потому повернувся додому, працював у Кримку до ліквідації підприємства, а затим до виходу на заслужений відпочинок – у радомишльській Пересувній механізованій шляхо-будівельній організації.
Василь Сергійович Лопата (на фото – зліва) вирушив у Чорнобильську зону, можна сказати, слідом: перебував там із серпня до грудня 86-го (до речі, теж працівник ПМШБО, де працював майстром). Його, інженера-автошляховика за фахом, призначили заступником начальника штабу 2-го інженерного батальйону. У чорнобильському послужному списку Василя Сергійовича – своєрідна «дорога життя», побудована між Чорнобилем і Зеленим Мисом, споруджений вертолітний майданчик, пункт санітарної обробки особового складу,  утримання автошляху Чорнобиль – Прип’ять, роботи з дезактивації.  А ще – фіксація територій об’єктів у зоні від несанкціонованого проникнення до них (йдеться про огородження спецмайданчиків колючим дротом та іншими запобіжними засобами).
Втім назавжди закарбувалися у пам’яті чорнобильських звитяжців лише їм зрозумілі терміни та орієнтири, як то «сектор №2» чи загадковий «циклоп» - так іменувалась спецмашина для перевезення радіаційно-забруднених вантажів.
На такому «циклопі», кабіна якого з малесеньким віконечком мала посилений радіаційний захист, працював у зоні Євген Костянтинович Панченко (на знімку - справа).
У червні 1986 р. він, до цього працівник рембуддільниці, поїхав у Чорнобиль добровольцем, і провів там вісім літ. Курсував під самісіньким четвертим енергоблоком, підвозячи чи відвозячи конструкції, матеріали, залишки, зокрема й ті, яких занадто багато накидали на зруйнований реактор.
Ніби передбачаючи можливі запитання про наслідки для здоров’я, Євген Костянтинович не без гордощів розповідає, що після повернення в рідний Радомишль одружився, зросло в родині четверо діточок.
Одначе подекуди з гумором згадують ліквідатори нелегкі будні тих чорних днів. Скажімо, й те, як, чого гріха таїти, самі нерідко нехтували безпекою і застереженнями лікарів, коли купалися і ловили рибу в опроміненій Прип’яті.
Стосовно ж соціальних проблем, то надто не нарікають «чорнобильці» на долю, усвідомлюючи теперішню складну ситуацію в країні, хоча поневірянь, звичайно, вистачало. Приміром Ю.Мотрушенку свого часу через неправильно видану архівну довідку довелося чимало порогів пооббивати, аби довести своє перебування в «зоні» при оформленні пенсії.

*     *     *

Серед тих, хто у 1986-му брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, лікар-терапевт райлікарні Дмитро ГУЗ, який поділився спогадами про своє чорнобильське «відрядження».


- Отже, Дмитре Федоровичу, коли і у якій ролі Ви перебували у радіаційній зоні?
- У Чорнобильській зоні я перебував лікарем першого батальйону ліквідаторів упродовж трьох місяців: жовтень, листопад, грудень 1986-го. До моїх обов’язків входило надання медичної допомоги особовому складу. Базувалися ми в селі Димерка Іванківського району.  На щастя, серйозних проблем не виникало, працівники батальйону переважно зверталися за медичною допомогою з приводу застудних захворювань. Якщо ж траплялися травми, то доставляли травмованих до міської поліклініки.
Спочатку нас возили до місця дислокації автомашинами, а потім оселили у тамтешньому дитсадку. До функцій батальйону входило вивезення звідти забрудненого грунту. Крім того у самому Чорнобилі впорядковували теплотрасу, що опалювала помешкання ліквідаторів.
Дехто з молодших за віком часом нехтував безпекою, як кажуть, ліз, куди не варто. Доводилося переконувати, пояснювати небезпеку радіаційного опромінення, якого попервах ніхто не відчуває, та наслідки його впливу на організм, на ті чи інші органи можуть бути небезпечними для життя. Довкола села – поле, лісок, у садках повно фруктів на деревах: яблука, груші, горіхи… Повсякчас застерігав хлопців, щоб не нехтували безпекою, Хоча застережні функції щодо цього виконували й патрульні служби. Бо пересувалися лише організованими групами, а не кожен сам по собі. Слідкував за дотриманням правил дезактивації, щоб після роботи обов’язково всі йшли до лазні, під душ. Словом, всі належні умови і медичний нагляд було забезпечено.
- А як склалось Ваше життя після Чорнобиля?
- Довгий час я працював у Словечанській лікарні на Овруччині, де завідував терапевтичним відділенням, був начмедом, доводилося виконувати обов’язки головлікаря, а у 1990-му за програмою переселення переїхав до Радомишля. Маю статус ліквідатора аварії на ЧАЕС другої категорії, дружина – третьої. Раніше отримували путівки на оздоровлення, куди їздили разом з дітьми, що теж є потерпілими від аварії. Потім це припинилося. Передбачені законодавством пільги також поступово скорочуються. А радіаційний вплив, проте, безслідно не минає. Це я, як лікар, добре знаю…

*     *     *

Тож позаду десятиліття біди та подолання її наслідків, а попереду - тисячі знаків запитання, відповіді на які доведеться шукати ще й нашим правнукам. Та українці - сильні духом і не раз усім миром, толокою доводили своє уміння стійко долати негаразди. Так, як це робили наші земляки у далекому вже 1986-му.
Чорнобиль став невід’ємною часточкою життя для кожного, хто у ньому побував. Часточкою, за яку ні першим ліквідаторам, ні їхнім наступникам ніколи не буде соромно перед прийдешніми поколіннями. Бо їхній подвиг – то саме в ім’я життя і здоров’я нащадків. Відтак честь і хвала їм за це.



Газета «Зоря Полісся», 24 квітня 2015 р., 14 грудня 2012 р.


середа, 15 квітня 2015 р.

Верлоцькі писанки – в унікальній музейній колекції


   Під час виборчої парламентської кампанії 2006 року мою увагу привернув барвистий настінний календар, розповсюджуваний агітаторами «Народного блоку Литвина». Під відомим закличним шевченковим гаслом «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» на ньому було надруковано унікальні зразки писанкарства з різних куточків української землі: від Слобожанщини й Причорномор’я – до Карпат і Сумщини, що промовисто символізували єдність прадавніх народних традицій усіх регіонів України.
  Центральне Полісся було представлене писанкою з села Верлок Житомирської області. Ясна річ, йшлося про Верлок, що на Радомишльщині. Проте коли цікавився у сучасних верлочан, хто той самобутній майстер (або майстриня), чиє писанкарське мистецтво увічнене на календарі, ніхто не дав жодного пояснення чи хоча б натяку.
  І ось нарешті відгадка віднайшлась після прочитання публікації рівненського історика А.Климчука про унікальну стародавню колекцію писанок з приватного краєзнавчо-енографічного музею Катерини Скаржинської, представниці давнього дворянського роду, що був створений нею на Полтавщині у маєтку на хуторі Круглику поблизу Лубен (газета «Зоря Полісся» від 10 квітня 2015 р.). Саме з тієї колекції писанок й походила ота загадкова верлоцька, що була надрукована на агітці.
   Втім загалом у музеї К.Скаржинської експонувалась 31 писанка з Верлока (у ХІХ столітті назва села офіційно писалась Вирлоок). Докладно про них розповідається в «Описании коллекции народных писанок», який склав один зі збирачів колекції - дійсний член Російського географічного товариства Сергій Кулжинський. Цей каталог, примірник якого зберігається в книгофонді Національної парламентської бібліотеки України, було видано у 1899 році, і поряд з розповідями про українське писанкарське мистецтво, описом власне самої колекції та її класифікацією (упорядники сортували писанки за формою «головних ліній» - таких собі «яєчних меридіанів»), його чи не найголовнішою цінністю є представлені малюнки писанок, значна частина їх навіть виконана у кольорі.
   Верлоцькі писанки подано в каталозі за номерами з 667-го до 697-го. Вісім їх зображень вміщено на кольорових таблицях, 23 – на чорно-білих. Деякі писанки означені за назвами: «Бокова ружа» (дві писанки з такою назвою – №№ 667 і 668), «Дубове листя» (669, 672), «Квітки»(670), «Безкінечник» (671, 687), «Ружа» (674, 675), «Гачки» (677), «Сорок гілок» (679), «Хрести» (680,681), «Три листки»(684), «Баранячі роги» (685), решта назв не мають.



   Вочевидь поголос про захоплення К.Скаржинської писанками та про її унікальний музей сприяв тому, що колекціонерці повсякчас надходили візерунчасті великодні дарунки з різних регіонів. Верлоцькі зразки передав до музею п.Гіжицький, зазначається в описі колекції.
   На жаль, виданий опис – то єдине, що від неї лишилося. Власне, музейники збирали передусім справжні писанки, тобто розфарбовані яйця. Лише згодом навчилися їх «випотрошувати», зберігаючи лише зміцнену оболонку – шкаралупу. Тож ранні екземпляри просто зіпсувалися. А вже у пору лихоліть громадянської та Другої світової воєн майже всі «живі» експонати музею були знищені.
   Принагідно варто зауважити, що згаданий у каталозі «п.Гіжицький» - верлоцький поміщик Лев Миколайович Гіжицький. На межі ХІХ-ХХ століть він володів присілком Бистріївка, де йому належала 571 десятина землеволодінь. Його брати Костянтин і Андрій мали маєтності у селах  Волчкове і Городище Радомисльського повіту. Городище (нині – Малинський район) у ХІХ ст. було родовим маєтком Гіжицьких. Тож завдяки одному з представників цього роду Леву писанки з Верлока й потрапили до унікальної колекції, вписавши давнє і славне поліське село до скрижалей українських культурних надбань.
   Слід зазначити й те, що Бистріївка приписана була до парафії Верлоцької Свято-Миколаївської церкви, де священиками на межі ХІХ-ХХ століть служили зокрема Г.Раставецький, А.Барилович, В.Дурдуківський, Г.Біляшевський, А.Грищинський, котрі теж залишили свій помітний слід в історії села, сприяючи розвитку в ньому освіти й культури.




Могила А.Грищинського у Верлоці.

   А от імена самобутніх верлоцьких писанкарів загубилися в глибинах десятиліть, адже в епоху церковних та національних гонінь не було місця й таким прадавнім традиціям як писанкарство. Часи, одначе, змінилися, відтак віриться, що відродяться згодом і традиції.
   Тим часом завдяки описові колекції, яка залишилась єдиним джерелом інформації про унікальну збірку писанок, є можливість відтворити зібрання К.Скаржинської. Наразі роботу над його відновленням почали провідні писанкарі сучасної України.




понеділок, 13 квітня 2015 р.

Богоугодні справи і звершення Петра Могили


«В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року 1633…». Так підписано запрошення на урочистості, надіслане Павлу Ставецькому, впливовому шляхтичеві тогочасної пори, митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси Петром Могилою. Збереглися в архівах ще ряд його листів, писані з Радомисля. Аналізуючи їх, історик Л.Тимошенко зазначає, що Радомисль був своєрідною заміською резиденцією Петра Могили.


Український політичний, культурний і церковний діяч Петро Могила народився 1596 року і належав до стародавнього роду молдовських господарів, які змушені були залишити рідну землю після загарбання її турками. Оселилися вигнанці на українських просторах Речі Посполитої. Зважаючи на знатне походження, Петро здобув гарну освіту у Польщі, Голландії, Франції, потому був на службі у польському війську, що спільно з українським козацтвом вело боротьбу з турецькими агресорами.
У службових і світських справах він тісно зійшовся з тодішньою українською панівною верхівкою, неодноразово навідуючи Київ, виявив притому особливу прихильність до православних святинь і традицій. Талановитого боговідданого юнака помітив і наблизив до себе митрополит Іов Борецький.
Вочевидь саме під його впливом Петро Могила вирішив присвятити себе служінню Богові і церковним справам та прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. А у 1627 році після смерті лаврського архімандрита Захарія Копистенського його обрали монастирським предстоятелем, фактично на другу ієрархічну посаду у Київській православній митрополії.
Серед богоугодних справ ігумена монастиря Петра – впорядкування і розширення його території, влаштована у ньому богадільня для бідних. Та насамперед він гідно продовжив справу своїх попередників Є.Плетенецького і З.Копистенського  з розвою науки і культури. Сам вивчений у закордонні, Петро Могила відправив туди на навчання своїх ближніх – у їх числі відомих згодом «книжних і вчених» людей: І.Гізеля, Т.Земку, С.Косова, І.Трофимовича та інших, котрі після повернення стали навчителями в організованій у лаврі школі. Після її з’єднання потому з Київською братською школою було утворено Києво-Могилянську колегію, що постала на українських землях помітним і найвідомішим навчальним закладом тієї доби.
Дослідники життєпису Петра Могили відзначають його організаторський і господарський талант в управлінні лаврськими маєтностями. До них, зокрема, належали Радомисль і ряд довколишніх сіл. Тут, відомо, діяли рудні, млини та інші промисли, були чималі лісові й земельні угіддя, працювала знана монастирська паперова мануфактура, що виробляла папір, вкрай потрібний у тому числі й для книгодрукування. Відтак закономірно було для ігумена мати на потетерів’ї власну заміську резиденцію, зважаючи ще й на його численні відвідини місцевих парафій і парафіян.
Примітно, що на відміну від згаданих своїх попередників-архімандритів, він не увічнив себе на філігранях (водяних знаках) радомисльської папірні. Замість родових гербів очільників лаври, як це чинилося раніше, на виготовленому в Радомислі папері потім уже просто проглядаються храмові обриси.
Ще більш вагомішими є звершення Петра Могили після його обрання і посвячення 1633 року Київським митрополитом. Він доклав чимало сил і власних коштів для відбудови та відродження багатьох церковних святинь. Серед них – Софійський собор, Десятинна, Трьохсвятительська і Василіанська церкви. Ним особисто переглянуто і доведено до первинних грецьких канонів більшість книг для церковних служб, не кажучи про значне зростання видавництва навчальної і пізнавальної літератури. Його подвижництвом і стараннями православна церква у кордонах Речі Посполитої дістала належні правові й державні гарантії для своєї діяльності.
З огляду на вагомі богоугодні справи і звершення, у 1996 році синоди Українських Православних Церков причислили Петра Могилу до лику святих.
Незважаючи на віросповідання чи політичні уподобання, його шанують і повсякчас відносять до когорти найвизначніших і найшановніших українських діячів різних епох.
Напевне слід вважати вулицю Петрівську в Радомишлі названою саме на честь святителя Петра Могили. Своєрідна символіка тут є і в тому, що якраз на цій вулиці упродовж багатьох років містилися й містяться донині освітні та просвітні заклади. То чи не доцільно було б наректи розташовану нині на цій вулиці гімназію «могилянською»?
Беззаперечні заслуги цього просвітителя та подвижника й у збереженні та підтриманні українських мовних традицій. Поряд з давньослов’янською мовою його праці писані також українською, польською, латиною. До речі, українською він виголошував проповіді, подавав у творах перекладені ним на українську тексти святого письма, часом писав оповіді. Записані власноруч Петром Могилою дохідливою народною мовою записки про дива Господні переконливо підтверджують його талант не лише як церковного полеміста та проповідника, а й як літератора-оповідача. Одна з таких розповідей – «Сила молитви», що збереглась у творчій спадщині святителя, до того ж підтверджує черговий факт перебування Петра Могили на наших теренах.

СИЛА МОЛИТВИ


    Року 1629, місяця січня, 14 дня, коли були ми в селі нашому монастирському, що його називають Забілочі, повідали нам люди села того, що року 1619, у вересні місяці, в селі, тоді Бутовичовім, нині ж Соколовськім, що його називають Осовці, був такий собі урядник на ім’я Грицько, котрий багато шкоди творив у селі тому, вівці, воли, свині й іншу животину крадучи.
Довго вивідували чоловіки села того, та не могли знайти, хто винен у цих крадіжках.
Аж якось зібралися усі селяни гуртом задля щонайпильнішого розсліду. І Грицько-урядник був між ними. І провадили слідство.
А один із них, чоловік добрий і богобоязливий, на ім’я Федько-грішник, посеред них ставши, сказав:
- Мужі-браття, послухайте мене, чоловіка грішного! (Завжди бо мав звичай себе грішником іменувати). Що багато разів, зібравшись, дізнавалися ми і не змогли лиходія нашого знайти, то давайте ж нині Богові всевідущому від серця помолимось, аби він, серцевідець, знаючи лихо і шкоду нашу, об’явив і викрив злочинця нашого. Вірую бо Йому, що не байдуже сприйме моління наше і невдовзі помститься за кривду нашу.
Коли ж усі згодились, Федько здійняв руки до неба і зі сльозами вигукнув:
- Боже, Боже наш! Почуй молитву нашу і викрий того, хто зло чинить нам.
І почав проказувати молитву Господню, тобто «Отче наш». Люди ж за ним усі, здійнявши руки, проказали молитву до кінця.
Коли ж скінчили, - о чудо! - аж Грицько той, урядник, посеред них стоячи, почав стогнати і волати:
- Лихо мені! Болем плечі мої судомить!
І зненацька ані стояти, ані сісти, ані йти не зміг. Та селяни, взявши його, донесли до двору. Отак стало явним злодійство його.
У хворобі ж цій він люто сім днів мучився, а на восьмий злої кончини зазнав.
Бачте ж бо, браття, яку силу може мати простих людей од всього серця до Бога молитва, наскільки більшу, ніж ієрейська або чернеча, проти лиходіїв.

Газета «Зоря Полісся», 10 квітня 2015 р.



пʼятниця, 3 квітня 2015 р.

З іменем «Зоря Полісся»


1 квітня 1965-го року у відновленому Радомишльському районі вийшов перший номер відновленої райгазети, котра відтоді виходить під назвою «Зоря Полісся».





Адміністративно-територіальна реформа 1962 року, за якою було укрупнено райони, підпорядкувала не лише населені пункти ліквідованого Радомишльського району Малинському, а й припинила діяльність цілого ряду радомишльських районних служб. Потрапила до цього переліку і райгазета Радомишля - одна з найдавніших місцевих газет не лише на Житомирщині, а й в Україні. Проте тривала ота невдала реформа лише два роки, і у грудні 1964 Радомишльський район відновили. Тож повернулися й районні структури «до своїх берегів». Редакцію газети в Радомишлі довелося поновлювати практично з нуля. Бо попередні газетярі тим часом працевлаштувалися на інших роботах, дехто навіть виїхав з Радомишля.
Втім охоче поновили роботу в райгазеті колишні її співробітники Юхим Гончаренко (він стояв біля витоків радомишльської районки ще у 1930-ті роки), Леонід Сінькевич, Віктор Кушніренко, влилися в колектив місцеві талановиті автори Ніна Коминар, Лідія Степаненко, Раїса Нарожна.
Водночас призначений редактором Володимир Залізко, котрий переїхав до Радомишля з Овруча, де працював у тамтешній районці, «прихопив» із собою кількох «легіонерів» для посилення.  У їх числі були молоді й амбітні Петро Федотюк, Василь Скуратівський, що згодом стали знаними письменниками й митцями, а також Іван Стоцький, котрий мав уже певний досвід журналістської роботи. Літпрацівниця Марія Гордієнко приїхала з чоловіком Анатолієм Пилипенком (він, щоправда, спочатку вчителював на Радомишльщині, а до журналістики пристав у 1969-му і відтоді не поривав із «Зорею Полісся» до скону своїх літ). Заступником редактора став уже досвідчений Дмитро Баранчук, якого невдовзі перевели до Народичів редакторувати у місцевій районці (він, до речі, запросив туди вже перспективного радомишльського позаштатного дописувача Василя Овсієнка).
Ось як свого часу розповідав А.Пилипенко про редакторський стиль В.Залізка, певною мірою характеризуючи й атмосферу в колективі, до якого на правах «члена сім’ї» він долучився ще до початку офіційної роботи в редакції.
- Не міг я одразу визначити, чого було більше в цьому гарному, чорнявому, неспішному чоловікові, - згадував Анатолій Борисович. - Чи був він спокійним? Був, коли все йшло гладенько. Чи усміхався? Доволі часто і здебільшого іронічно. Сердився? Доволі часто, і тоді «народ» притихав, чекаючи, що з того буде. У Залізка був талант просторово бачити газету, відчувати, що, скільки й куди «покласти». Сам писав не дуже яскраві, але вивірені матеріали, передові статті «пік», як млинці добра куховарка. Але основними діловими рисами були в нього господарська жилка, вміння добирати кадри і ладити з ними. Він умів уникнути гострих зіткнень, умів перестрахуватися, що в ті часи багато важило...
Відновлена радомишльська райгазета отримала наймення «Зоря Полісся». Така аполітична й нейтральна назва дещо не вписувалась в узвичаєні тоді компартійні канони. Приміром, її попередники іменувалися в дусі часу «Пролетарем і незаможником», «Большевиком», «Серпом і молотом», «Боротьбою за соціалізм» і наступною «Соціалістичною перемогою». Та й сусідні районки пропагандистського пафосу не позбулися – «Прапор Жовтня», «Прапор комунізму», «Нове життя», «Ленінським шляхом».
Наразі слід віддати належне В.Залізку, що зумів відстояти цей вибір.
Цікаво, що «хрещеним батьком» такої назви називають Володимира Сосюру. Справа в тім, що, коли по війні постала потреба обрати нове наймення для відновленої обласної газети, влада звернулась з цього приводу до відомих літераторів, які підготували свої варіанти можливих назв. І шанований поет саме й запропонував «Зорю Полісся». Зрештою в області вирішили таки засвідчити відданість ідеологічному курсу, тож обласна газета стала «Радянською Житомирщиною». А перелік попередньо схвалених назв «відклали на потім». Отак і прислужилась згодом одна з них радомишлянам.
Можливо, вплинуло й те, що В.Залізко прибув з Овруча, а тамтешня газета носила назву «Зоря», тож Володимир Олександрович у «Зорі Полісся» мимоволі у такий спосіб засвідчив продовження власних традицій, започаткованих в Овручі.
Наразі маємо подякувати і Сосюрі, і Залізку, що після розпаду СРСР та комуністичної системи не довелося нам спішно «перефарбовуватися», принаймні у назві, на нові орієнтири, як це зробили більшість тогочасних газет. Власне, стійкою виявилась не лише назва. Наступний п’ятдесятирічний період є найстабільнішим безперервним періодом у більш ніж столітній історії радомишльської газети. Бо до цього її видання неодноразово переривалося революційними, воєнними потрясіннями, тими ж адміністративно-територіальними пертурбаціями. Примітно, між тим, що у першому ж номері 1 квітня 1965-го було подано коротку характеристику відновленого Радомишльського району.
Хоча, назва назвою, але зміст газети мусив таки віддзеркалювати реалії своєї епохи. Про них «Зоря Полісся» у цьому ж номері розповіла у редакційній статті:
«Наша газета має показувати кращі взірці праці, діяльність радянських і громадських організацій, поширювати передовий досвід, виховувати читачів у дусі комуністичного ставлення до праці і соціалістичної власності, нетерпимості до хиб і недоліків, рішуче боротися проти порушень партійної та державної дисципліни, безгосподарності і марнотратства».
Власне, більшість із наведеного є актуальним для будь-яких політичних вітрів. Це стосується й налаштованості редакційного колективу на тісну співпрацю з читачами, громадським активом, дописувачами газети. Врешті, гортаючи газетний архів за 1965 рік, звернув увагу, що авторами переважної більшості опублікованих матеріалів є не суто газетні працівники, а якраз отой загін їхніх добровільних помічників і активістів. Цю традицію «Зоря Полісся», яка веде відлік уже 120-ї тисячі власної загальної нумерації, тримає донині.
Як і те, що газета передусім висвітлює життя району та його громади у всіх його вимірах, незважаючи на те, якого воно кольору чи змісту, подобається комусь чи ні, – тобто таким, яким воно є. І сьогоднішні газетярі налаштовані тримати цей курс і надалі, прагнучи водночас тримати й саму газету. Навіть попри небезпідставні перспективи нових територіальних змін.

Газета «Зоря Полісся», 3 квітня 2015 р.