Марійчин творчий ужинок – щедрий, щирий та натхненний

 

У вересні 1992 року розворот одного з випусків Радомишльської райгазети «Зоря Полісся» прикрасила світлина усміхненої молодої жіночки, поруч з якою було опубліковано добірку її поезій з підписом – Марія Гаркава. Ще за дівочим прізвищем. Адже на ту пору двадцятирічна вишевичанка вже була заміжньою за Ігорем Дорощуком, і невдовзі подружжя викохувало маленького синочка, якого назвали Всеволодом.

Марія Гаркава-Дорощук. Рік 1992-й.

Фото Миколи Поповича.

А потім на сторінках районки раз по раз з’являлися Марійчині вірші – світлі й чисті, пристрасні й навіть філософські.

«Усі поети родом із села,

Усі поети родом із дитинства.

Я пам’ятаю, як була мала,

В моїй душі вже проростала пісня», –

ось як оповідає поетеса, відкіль вони бралися. Бо й справді, не пригадає, коли це почалося.

«Може тоді, як мене малу, ув’язану у велику суконну хустку, несла на плечах баба Варка, ідучи перевідати своїх подруг, аби разом пригадати минуле й заспівати тужливих пісень? А, може, коли батько з матір’ю їхали  на «далекий» город, що на краю села, і я просилась на підводу? І поки тато косив, а мама розтрушувала укіс, я зачудовано слухала спів солов’я…Чи надихав на творчість ставок, навпроти якого ми жили, де гойдався і шумів на вітрі високий очерет, крізь який проглядалося високе блакитне небо? А взимку крізь товщу льоду, мов через збільшувальне скло, там споглядав ся таємний підводний світ…»

Такі й подібні деталі та όбрази, що зринають у часі, залишили відбиток у її творчості, і коли подорослішала, почало виплескуватися й лягати поетичними рядками на папір: спочатку в зошиті, а затим – у газеті…

Саме там їх побачив і прочитав знаний житомирський поет Валентин Грабовський, запросивши талановиту юну вишевичанку до обласного літературного об’єднання ім. Бориса Тена.

Захоплення юнки поезією привело її до Житомирського педагогічного інституту, де вона стала дипломованим філологом, вчителем української мови. Певний час  Марія Миколаївна вчителювала у Вишевицькій школі-інтернаті. А коли навчальний заклад невдовзі закрили, перекваліфікувалась у культпрацівники, очоливши сільський Будинок культури. Проте поетичний хист від того не змарнів, а навпаки лише прислужився в роботі. 

Втім, як зізнається поетеса, часу для віршованого слова, вкрай бракує. Адже займається господарськими справами, мистецькими, методичними, керує фольклорними колективами, веде позакласну роботу у відновленому інтернаті. А ще – активна й непосидюча в громадському житті як член виконкому сільської ради. Гуртує земляків на впорядкування пам’ятних і меморіальних місць, на урочистості й відзнаки, цікавиться та опікується історичною спадщиною рідних Вишевичів, виношуючи задуми долучитися до написання історії села.

Чомусь не пишеться мені останнім часом…

Багато прози в кожнім нашім дні.

Живемо ми, як кажуть, часом з квасом.

Але таке життя – не по мені!

Я по наївності своїй ще вірю в долю,

В кохання вірю і у доброту.

І по життю, мов по безмежнім полю,

Спіткнувшись, знов назустріч вітру йду!

Але, каже, буває – надходить. Відтак з року в рік віршований доробок зростає й шириться. І ось нині через тридцять літ після того промовистого газетного анонсу побачила світ книжка віршів Марії Дорощук з поетичною назвою «Я налаштую душу на весну».

На те, що готує до друку збірку власних поезій з того, що надійшло й набігло, Марія натякала давно. І зрештою її потаємний задум таки набув реальних форм. Певною мірою прислужився виданню цьогорічний ювілей талановитої й самобутньої поетеси, що вона його зустріла у квітні, обпаленому війною. Саме до цієї примітної дати Ігор Дорощук готував дружині друкований подарунок – книжку її віршів. Він, до речі, коли спізнався зі своє життєвою половинкою, попервах дивувався, як ото воно коханій так ладно вдається віршувати, а потім упродовж цих тридцяти літ старанно складав докупи усі її «писульки», клаптики, чернетки, газетні сторінки. І таки прислужилося.

Збірка мала піти в друк 24 лютого – у день, що докорінно змінив життєпис України і життєві долі багатьох українців. Жахіття війни відкинули та зробили другорядними і подеколи необов’язковими особисті задуми, мрії, сподівання

– Я тоді взагалі втратила сенс і бажання, аби ця збірочка побачила світ, – зізнається Марія. – Адже в ній я зовсім інша, як і мої почуття, мої думки, мої прагнення... Це все здавалося таким далеким і було ніби в іншому житті... Але воно було! І коли через три місяці пролунав дзвінок з видавництва, я вирішила дати шанс цій книжці, але додала до неї ще один розділ – «Рядки, обпалені війною».

Додані поезії були виплакані та вистраждані нею після 24 лютого, коли по повній в Україні загриміла війна, що відлунює болем та стражданнями у кожному серці, а поетичному – тим паче.

Кривавий слід лишали босі ноги.

Зруйновані дороги і мости,

І раз по раз –  «Повітряна тривога!», -

Й невинні душі в кращі йдуть світи...

Позаяк довелося авторці відкладати й презентацію книжки перед земляками. Трагедії війни й тут зробили свої трагічні корективи. На попередньо анонсовану дату припав день жалоби, оголошений у громаді в пам’ять про загиблого героя-земляка Павла Маляренка. Йому Марія теж присвятила свій поетично-скорботний спомин…

Зрештою, дещо перефразовуючи слова відомого кіногероя, війни, як і будь-які інші найтрагічніші події, усе ж минають, а мистецтво – вічне. І за нього ми теж воюємо, як казав колись В.Черчилль, зокрема – й силою писемного слова…

А презентація таки відбулась. Звісно, на ній лунали віршовані рядки поетеси, що перепліталися піснями народного колективу «Вишевичанка», виступами її юних вихованців. Долучився до дійства й «золотий голос Радомишльщини» Віталій Домбровський, що виконав пісні, у яких поклав Марійчині вірші на власну музику.

Сама ж авторка була вкрай схвильована й розчулена, адже не очікувала такої уваги до себе, як і великої кількості бажаючих мати її книжку (було навіть замовлено додатковий наклад). Збірка, між тим, поширювалась на благодійних засадах: зібрані кошти (а їх виявилося більше 20 тисяч гривень) спрямовано через волонтерів на першочергові потреби воїнів ЗСУ, а також на реконструкцію сільського меморіалу загиблим воїнам, ініційовану непосидючою вишевичанкою Марією Дорощук.

Тож вона надзвичайно вдячна всім за увагу до її творчості. Наразі адресує слова подяки своїй мамі, котра, прочитавши перші Марійчині вірші, разом зі шкільним учителем Віленом Томашевським повезла талановиту доньку на представницьке обласне поетичне зібрання, а нині ініціювала видання її віршованого доробку. Дякує рідним людям і всім, хто її оточує та підтримує по життю тим або іншим чином. Усі вони, зазначає Марія, – її опора та натхнення, щоби й далі плідно творити – словами і діями.

На презентації – у рідному жіночому колі.

І хай твориться та діється! Хай з’являються нові поетичні рядки, подібні цим, що їх Марія Дорощук шле своїм рідним і близьким та відданим читачам.

Я дякую, що ви у мене є,

Мої близькі і рідні серцю люди.

Без вас надії сонце не встає,

І відчай, мов лещата, тисне груди…

*     *     *

Любіть життя! І вам за це воздасться.

Погане з серця скиньте, як тягар.

Бо жити на землі – велике щастя,

Цінуйте і примножуйте цей скарб!

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 липня 2022 р.

 

У Радомишлі він уже став своїм. І саме тут несподівано й трагічно обірвався його життєвий шлях

 

15 липня коло 14.30 в Радомишлі на перехресті вулиць Карпенка та Заводської сталась дорожньо-транспортна пригода. Як повідомили у відділі комунікацій ГУНП, потужна дафівська фура наїхала на велосипедиста, який у цей момент перетинав дорогу. 69-річний місцевий житель, який перебував за кермом двоколісника, зазнав важких травм та був ушпиталений до радомишльської лікарні. Однак, попри зусилля медиків, через кілька годин він помер у реанімаційному відділенні.

Потерпілим був Сергій Каленюк.

 

Новина про його трагічну смерть приголомшила й шокувала, у неї не хотілося вірити. Адже за тиждень перед тим дружньо зустрілися, посиділи, погомоніли, як завжди, обмінялися новинами та задумами. Я ще й подарував Сергію кілька книг з його «сакмівської»* тематики, що у мене припадали пилом, а йому були якраз у тему…  

Радомишлянином він став у 2014-му, коли з початком російської військової агресії в Україну залишив свій Сєверодонецьк і переїхав у Радомишль. Тут досить швидко освоївся, зокрема й у місцевому краєзнавчому середовищі. Попри те, що так само захоплено та ретельно досліджував «Придінцеве Порубіжжя», як називав Луганщину і Донеччину, зацікавився й минувшиною Радомишльського регіону. Поліський край – рідний для нього. Адже народився у стародавніх Горошках, котрі, щоправда, в радянську пору зідеологізувалися у Володарськ-Волинський, а родовід однієї з гілок пращурів йде з Радомишльщини – його мама (у дівоцтві Березівська) уроджена в Кайтанівці Радомишльської громади, там поховані й батьки та інша рідня.

Та й, як зізнавався у своїх спогадах, міг стати радомишлянином ще у 1960-ті: свого часу його батька майже «засватали» сюди гарною та перспективною творчою роботою. Але тоді – не склалося. Хоча вже коли переїхав у Радомишль, Сергій упізнав будинок, у якому родині Каленюка старшого надавали квартиру...

Вимушено «повернувшись на круги своя», Сергій Петрович зацікавився історією Радомишльщини, на деякі сторінки якої подивився свіжим поглядом, що подеколи підривав усталені догми й канони, спонукаючи місцевих краєзнавців вишукувати додаткові, але вже «залізобетонні» аргументи. Продукував нові цікаві ідеї та теми для пошуків. Зокрема особливий інтерес становили для нього перетини радомишльської минувшини з придінцевою. Як член Національної спілки краєзнавців з багаторічним стажем, брав участь у тутешніх краєзнавчих зібраннях, форумах. І не тільки, бо з приємністю долучався до всіх цікавих громадських, мистецьких подій, співпрацював з газетою «Зоря Полісся».

А ще – з цікавістю відкривав для себе, пізнавав і обстежував місцеві пам’ятки та околиці, лугові угіддя, лісові урочища та закутки, вивчав і збирав їхні дари, пропагуючи вже новий для себе край на інтернетних просторах. Вів, між тим, у мережі популярну історико-краєзнавчу сторінку, мав широке коло читачів та шанувальників як автор кількох цікавих краєзнавчих і пізнавальних книг.

На жаль, все це вже у минулому часі... Трагічна і нагла смерть перервала плідний життєвий шлях допитливого й непосидючого дослідника та пошуковця, чудового оповідача, прекрасного фахівця, ерудита, а передусім доброї людини, світлу пам’ять про яку берегтимуть і в Радомишлі.

 

*«Сліди на сакмі» – таку назву має започаткована Сергієм Каленюком фейсбучна сторінка, навколо якої він згуртував дослідників історії Придінцевого Порубіжжя.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 29 липня 2022 р.

 

У пошуках Аполлона

 

Серед унікальних та примітних експонатів музею флори і фауни Радомишльського держлісгоспу увагу відвідувачів привертає колекція метеликів, подарована закладові в пору його заснування кимось із колекціонерів. У ній представлені зразки цих гарних та привабливих комах з багатьох куточків світу. Є з-поміж них і екземпляри надзвичайно популярного у поціновувачів виду з античною назвою Аполлон.

Характерною ознакою цього великого денного метелика загального молочного кольору є червоні «очка» на задніх крилах. Мати його у власній колекції вважалося за велику вдачу. Захоплені Аполлоном пошукачі навіть створили спеціальну «метеликову» підгалузь, яку назвали парнассіологією.

Аполлон – серед метеликів музею флори і фауни.

Адже науковці офіційно його іменують Parnassius apollo, що дослівно тлумачиться як Парнаський аполлон, натякаючи на одного з Олімпійських богів, що осідав на горі Парнас. Тож недарма ще має він назву «верховинець», адже пов’язують цей вид насамперед з гірськими районами, позаяк саме вони є основним ареалом розселення Аполлона. До нього належать Альпи, Балкани, Татри, Карпати, Кавказ, Урал, Алтай, гірські системи Сибіру, Забайкалля, Північно-Західного Китаю, Монголії та ін. В Україні на Аполлона натрапляли в Карпатському регіоні, на Поділлі і Поліссі.

Втім чимало науковців заперечують навіть можливість останньої «адреси», зважаючи на відсутність «верховин», тобто гір, та надмірне заліснення регіону. Адже, як вважається, не терпить Аполлон затінення. Хоча ще в середині ХІХ століття зоолог Густав Бельке, що оселився на Радомишльщині, де й доживав віку, у своїй праці «Історія натуральна Радомисля» повідомив, що виявив Аполлона в околицях Малина.

Спираючись саме на його знахідки, у 1918 році вирушив на Радомишльщину в пошуках Аполлона провідний український ентомолог та лепідоптеролог (так називають дослідників метеликів) Лев Шелюжко. І йому вдалося підтвердити твердження Бельке.

З багатьох класичних літературних творів закарбувався в уяві такий собі дивакуватий і простодушний ловець метеликів, що, полюючи за жаданим колекційним зразком, блукав із сачком полями, лісовими галявинами, улоговинами чи гірськими кряжами. Разом з тим колекціонування здавна було уділом людей далеко не бідних, адже потребувало чималих витрат. До слова, був Шелюжко сином мільйонера, та й сам вів доволі успішний бізнес.

Лев Шелюжко в молоді літа.

Попервах його експедиція безуспішно шукала Аполлона біля Пінязевичів (нині Українка), де омріяних метеликів кількома роками раніше зловив один з поціновувачів. Проте, на думку дослідника, тамтешні пошуки велися за несприятливих для Аполлона погодних умов. Натомість інші координати, вказані колекціонерами, дали результат.

У липні-серпні 1918-го Л.Шелюжко особисто зловив чотири самця і чотири самички в урочищі Чари, що розташовувалося в Радомисльському повіті за 10 км від залізничної станції Тетерів. Згодом учений виявив метелика також біля Мар’янівки, що на річці Тетереві попід Радомишлем.

Радомишльські знахідки увійшли до його особистої колекції, що до 1917 року нараховувала 200 тисяч екземплярів. Власне, на ту пору лепідоптерологія була для нього, можна сказати, хобі, основною ж науковою, а водночас і прибутковою сферою вважалося розведення акваріумних риб. Зароблені від цього кошти дослідник вкладав у збирання лускокрилих, як називають метеликів, що поступово перетворилося у сферу його головних наукових інтересів. Певною мірою вплинуло тут те, що більшовики, прийшовши до влади, Шелюжковий риборозвідний промисел націоналізували, а невдовзі через недогляд «комісарів» всі рибки загинули.

Лев Андрійович став співробітником новоствореного Зоологічного музею Всеукраїнської академії наук. Аби мати певні гарантії та можливості для подальшої роботи, в обмін на власну колекцію, що оцінювалась у 200 тисяч рублів, він запропонував керівництву закладу надати йому пожиттєво штатну посаду хранителя колекції з відповідним грошовим забезпеченням, ввести додаткову одиницю лаборанта, надати для зібрання належне приміщення з потрібним інвентарем тощо. Проте, посилаючись на брак коштів, музейники ці умови відхилили.

Натомість прийняли їх у рідній Альма-матер дослідника – Київському університеті, де існуючий Зоологічний музей перетворили на науковий центр. А лепідоптерологічний відділ, що його очолив Шелюжко, став самостйним музеєм. Завдяки новим експедиціям та пошукам у 1940 році у ньому вже налічувалося 350 тисяч лускокрилих.

Німецько-радянська війна та наступна окупація ці роботи припинила. Попри надзвичайну вартість колекції її так і не евакуювали на схід. Натомість гітлерівці, залишаючи Київ, надбання Шелюжка як дорогоцінний трофей відправили до Німеччини. Слідом за справою свого життя вирушив і вчений. Спочатку музей розмістили в Кенігсбергу, а потім мали переправити у Мюнхен, куди вирушили музейники. Натомість вагони з експонатами дорогою застрягли, і на них невдовзі натрапили радянські частини, відправивши знахідку до Москви. Згодом, встановивши її походження, колекцію з унікальними радомишльськими та іншими Аполлонами та їм подібними метеликами таки повернули в Київ.

Її збирач, дослідник та власник Лев Шелюжко розумів, що повернення в СРСР для нього вже неможливе, тож так і залишився в Німеччині, де до скону днів працював у Державній зоологічній колекції Мюнхена…

Знахідок Аполлона на території України не зустрічалося вже дуже давно, і він вважається тут зниклим видом, занесеним до Червоної книги.

Та хтозна, чи не з’явиться унікальний метелик згодом знову на Радомишльських теренах, адже гусінь Аполлона найбільше ласує листям заячої капусти та молодила, що останнім часом почали дедалі більше ширитися в нашому регіоні.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 15 липня 2022 р.

 

Зустрінемося біля кінотеатру...

 

Для зустрічей чи спіткань зазвичай обирають найвідоміші місця, аби бути упевненим, що ті, кому їх призначають, зрозуміють це розташування з півслова і безпомилково. Недарма одним з хрестоматійних таких означень став вислів «зустрінемося біля фонтана»…

Радомишляни у різні роки мали нагоду зустрічатися біля різних фонтанів, що були хоча й не помпезними, одначе – знаковими. Та призначали зустрічі, за словами багатьох містян, найчастіше біля … кінотеатру.

І тепер, коли вже такого закладу нібито офіційно не існує, однак є його лише колишня споруда, і колись, коли кінотеатр працював, і ще раніше, коли містився у зовсім іншому місці.

Старожили пам’ятають цю будівлю, що розташовувалась на вулиці Міськради (а до того – Лікарняній) на місці теперішньої панельної «хрущовки» і таємниче згоріла у 1963-му за так і нез’ясованих обставин.

Хоча сама споруда стала «кіношною» не одразу, бо збудовано її було на початку ХХ століття як міський театр «Експрес». Поступово, коли за більшовицької доби кіно перетворилося у «найважливіше із мистецтв», а Радомисльський театр спочив у Бозі, стала ця будівля кінотеатром. Втім упродовж кількох радянських десятиліть він слугував городянам і як глядацький зал для видовищних заходів – концертів, театральних вистав тощо.

Відтак саме тут стрічалися для прогулянок, розваг дружні компанії чи пари. Як, приміром, ось ці колишні учні міських навчальних закладів (випускники 1955-58 рр.): Валентина Пивовар, сестри Тетяна і Валентина Стріченки (школа №6) та Олександр Мальований (№1), яких ви бачите на світлині Бориса Пивовара. Всі вони, до речі, були дітьми відомих радомишльських освітян повоєнної пори.

Валентина Пивовар (знімок з колекції саме цієї родини), що у заміжжі стала Крепаковою, тривалий час працювала на Радомишльському заводі капронових виробів (в останні роки його виробничої діяльності – «Алмаз»). Сестри Стріченко пішли педагогічною стежиною. Тетяна тимчасом навіть певний час викладала англійську в рідній школі.

Ровесник Олександра радомишлянин Ігор Осадчий згадує його як напрочуд талановитого та обдарованого юнака, що закінчив школу із «золотою» медаллю. Після здобуття вищої освіти Мальованого направили на роботу в одне з міністерств Киргизії, де він мав пристойний послужний список і здобув репутацію гарного фахівця та управлінця. У Фрунзе (тепер – Бішкек) й завершив свій земний шлях, на жаль, у розквіті літ.

Пригадується, що свого часу його часто ставила за зразок для наслідування своїм наступним учням вчителька математики шостої школи Валентина Хованська, розповідаючи, як Мальований блискуче здав вступний іспит з математики до престижного вишу. Для вступу до нього йому, як «золотому» медалістові, потрібно було здати на відмінно перший екзамен – математику. У такому разі від складання подальших іспитів вступник звільнявся і зараховувався до навчального закладу. По екзаменаційному білетові Олександр відповів бездоганно. Проте комісія, зважаючи на величезний конкурс, продовжила тиснути додатковими запитаннями на кшталт навіть отакого: «Скільки дверних ручок у навчальному закладі?», – що ним та йому подібними нерідко «завалювали» здібних абітурієнтів...

Чи звертала увагу радомишльська молодь на ручки в міських кінотеатрах, – історія замовчує. Проте достеменно відомо, що їхні будівлі залишили свій слід у житті містян. Зокрема – як місце пам’ятних стріч і побачень.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.

 

Бик на озері

 

Одним з купальних місць, де радомишляни полюбляють відпочивати спекотної літньої пори, є озеро Прірва, що притулилося обабіч Кочерівського шляху. Впорядковане останніми роками воно вабить містян вигідним розташуванням та близькістю, тобто, можливістю дістатися сюди пішки чи велосипедом. Тут зручні підходи до води, у більшості – з піщаним дном, є так званий жаб’ятник для дітвори, а є й глибинні місця, що, за переказами, не мають дна, підтверджуючи назвисько озерця.

Водночас є й небезпечна ділянка з підводними кам’яними брилами. Раніше про них сповіщала металева балка, що визирала з-під води, слугуючи, мов маяк, таким собі орієнтиром для купальників. Підпливши до неї, там на мілководді можна було перепочити. Проте у пору сучасного металоломного буму котрісь спритники той знак понівечили. Називали ж його «биком». І не без підстав. Адже таким технічним терміном означаються бетоновані або кам'яні опори, на яких тримаються мостові споруди.

Позаяк ця водойма, як і ще декілька сусідніх із ним невеликих озерець, є залишками колишніх річкових рукавів Тетерева та Сухарки, що в давнину зусібіч омивали Рудню, яку за сутністю цілком можна була вважати острівцем.

Зважаючи на потужні річкові загородження та заплави, з Київського напрямку до стародавнього Радомисля дорога проходила через три дерев’яних мости. Найдовшим з них був так званий Сухарський, що якраз і пролягав з околичних хуторів до Рудні. Звідти до Микгорода вів наступний міст, а далі через Мику на сучасну Старокиївську – останній.

Сухарський міст, притому, найчастіше потерпав від повеней, що колись були практично щорічними та потужними і часто-густо зносили й руйнували все на своєму шляху. На початку ХХ століття головного бика на Сухарському мосту спорудили з каменю й бетону. Проте зі зміною напрямку в’їзду в місто за теперішнім маршрутом відпала потреба і в бику, і в самій тутешній переправі.

З часом їх розібрали. Підводна частина бика з балкою зосталась.

Заплаву натомість оточили дамбами. За великої повені, що нині стали рідкістю, вода сюди зрештою дістається через водорегулювальні заслінки, додаючи водних запасів тутешнім озерцям і Прірві зокрема. Наразі як пониззя повняться вони грунтовими водами, подеколи майже пересихаючи в пору надміру засушливого літа.

А яким був «бик» на Прірві, трохи ілюструє ось ця світлина, що її передала до Радомишльського народного краєзнавчого музею жителька міста Зінаїда Целованська.

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.

 

Потіївські пекарі зі старої пекарні

 

На початку червня 2022-го в Потіївці почала працювати хлібопекарня, облаштована у приміщенні колишнього лікарняного харчоблоку, постачаючи хлібобулочні вироби жителям громади, вимушеним переселенцям, а завдяки волонтерам – ще й воїнам ЗСУ. Водночас «Потіїв хліб» (таке наймення отримала пекарня) продовжив добрі хлібопекарські традиції, що трималися тут з давніх часів.

Зокрема, потіївчанин Юрій Кисиленко оприлюднив світлину 1950-60-х років. На ньому – пекарі тогочасної потіївської пекарні Василь Лук’яненко та Петро Ісаєв. 

– Отак і ми виглядаємо в кінці робочого дня, – іронізує теперішня хлібна майстриня Оксана Бойко.

А власник фото тимчасом пропонує назвати нові хлібобулочні вироби «Потіївого хліба» на їхню честь – «хліб Лук’янчиків», «булка Ісаєчка».

– Ох і смачнючий хліб вони пекли! – згадує потіївчанка Олена Малоросіянова. – Пригадую, коли мама вела мене із садочка повз пекарню, я з нетерпінням чекала, коли візьму до рук свіжу теплу хлібину, а поки доходили додому, шкоринка на ній уже була з’їдена з кількох боків.

– Так, потіївський хліб був дуже смачний! Ми взагалі його додому не доносили, – підтверджує слова землячки Людмила Николенко.

– І зараз пам’ятаю ту смакоту, – погоджується з ними Ірина Харченко…

– А у моїй пам’яті закарбувалися і смак колишнього потіївського хліба, і сама пекарня, – ділиться спогадами знана культпрацівниця й педагог Ярослава Самойленко. – Адже там тривалий час працював мій вітчим Василь Олександрович Гресь. Він був майстром на всі руки – і пекарював, і кочегарив, і електрообладнання лагодив. Я частенько до нього забігала. Тож пригадую величезний чан на коліщатках метра півтора-два в діаметрі і десь стільки ж заввишки, де замішували тісто, затим воно розкладалося у формочки під хлібинки-«цеглинки», спеціальною «лопатою» їх ставили у піч. Було також приміщення для спеченої продукції, яку щільно викладали на полицях (випікали білий і «сірий» хліб), комора для борошна. Поруч з пекарнею працював хлібний ларьок. Розвозили також продукцію по магазинах. І розкуповували все дуже швидко. Смак був справді казковий! Недарма, коли закрили пекарню, усі всякчас бідкалися…

Відомо, що функціонувало це хлібопекарське виробництво в структурі Потіївської райспоживспілки, забезпечуючи хлібом жителів колишнього Потіївського району (він був складовою адміністративно-територіального поділу СРСР у 1923-1959 роках). Позаяк від тодішньої місцевої преси все ж подеколи діставалося на горіхи тамтешнім кооператорам-пекарям. Приміром, потіївська газета «Радянське село» у 1958 році  дорікала, що не задовольняє пекарня потреб населення, що хліб випікає неякісний. Зазначалося також, що давно вже заплановано спорудження нової пекарні, але керівництво спожкооперації з цим зволікає.

Зрештою справа до нього в Потіївському районі так і не дійшла, бо з його ліквідацією у 1959 році Потіївку з рядом довколишніх сіл приєднали до Радомишльського. Потіївська РСС відтоді стала сільським споживчим товариством – структурним підрозділом райспоживспілки Радомишльської.

Втім, як згадують потіївчани, сільська пекарня працювала до 1980-х років. І закрилась, вочевидь, з уведенням в дію нових потужностей Радомишльського хлібозаводу, що дозволяли сповна забезпечувати хлібом увесь район. Щоправда, брак борошна подеколи повному забезпеченню заважав (та й, чого гріха таїти, зважаючи на низьку фіксовану ціну, годували хлібом домашню худобу, свиней та іншу живність). Особливо перебої з постачанням почастішали на тлі економічної кризи останніх років радянської імперії, не в останню чергу прислужившись її розпадові.

Наразі в незалежній Україні хлібного дефіциту не відчувається, навіть в умовах нинішньої війни, розв’язаної сучасними російськими імперцями, що спрямовують свої руйнівні військові потуги й на нашу хлібну галузь. Попри це доповнює тепер хлібобулочний ринок української держави «Потіїв хліб».

 

 

Газета «Зоря Полісся», 8 липня 2022 р.