вівторок, 5 жовтня 2004 р.

З історії сіл Радомишльщини. КИЧКИРІ


Розбудоване на берегах річки Мики, село це лежить вище за її течією у семи кілометрах на південний захід від Радомишля.
Сусідні села: Нова Юрівка (3 км), Ставки (3 км), Мар’янівка (4 км), Глиниця (5 км), Бистріївка (5 км), Брід (7 км), Травневе (7 км).
  
Мапа 1991 р.

Поселення це є одним з найдавніших у нашому краї. Ще за доби міді (4-3 тисячоліття до нашої ери) у цих місцях жили люди. Таку давність засвідчують виявлені неподалік села поховання у кам’яних ящиках, віднесені науковцями до цього періоду. У 1884 тут вів археологічні дослідження відомий науковець Володимир Антонович.
Назву села пов’язують з іменем боярина Кочкаря, котрий вважався  улюбленцем Великого Князя Київського Святослава. Під 1180 роком літописець зазначає, що князь відкривав свої таємні наміри одному Кочкарю, більш нікому. Він нібито був засновником і власником поселення.
Вочевидь від нього пішов і панський шляхетський рід Кичкирів, що був звісний на українських теренах до XVI століття. Водночас дехто з дослідників вказує на вірогідні татарські корені цього роду. З ординською експансією пов’язує назву села й версія про її татарське походження з огляду на тюркомовне словосполучення «кич кюр», що перекладається як «переправа на захід».
Одначе перша писемна згадка в історичних джерелах про Кичкирі датована 1159 роком. У Грамоті Великого князя Андрія Юрійовича (Китая) про дарування маєтностей Києвопечерскому монастирю названо сільце Кичкирі, що здавна належало монастирю святого Миколи, біля Мичеська розташованого.
Проте в історіографії ця дарча вважається сумнівною через ряд історичних суперечностей у датах, назвах зазначених там поселень тощо. Це проглядається й на прикладі Кичкирів. Бо у Литовській грамоті 1497 року село, що входило тоді до Житомирського повіту,  іменоване Брилевим, «яке тримав Кичкир». Він його вислужив від князя Семена Олельковича, що був намісником Київщини у 1454-1470 рр. Тодішній власник поселення Олександр Бик просив Великого князя Олександра підтвердити право власності на ці маєтності, оскільки Кичкир не залишив по собі спадкоємців. І таке підтвердження він отримав разом з вимогою утримувати вдову Кичкиреву прижиттєво.
На початку XVI століття О.Бик був убитий татарами. І згодом Кичкирі разом із Пилиповичами, Верлоком, Студеницею, Старосільцями вже належали до маєтностей магнатів Стрибилів, розташованих на берегах Тетерева та Мики, що засвідчено в реєстрах Житомирського повіту 1545, 1552 рр. Вірогідно Стрибилі самочинно заволоділи цими землями, що, не маючи законних власників, занепадали. Від Богдана Стрибиля Кичкирі з навколишніми землями успадковувалися його нащадками Федором, Філоном, Данилом, Петром і Павлом.
Нестабільна ситуація на українських теренах у XVI-XVII століттях спричиняла неодноразові конфліктні ситуації між магнатами, що часто-густо вирішували свої майнові та земельні суперечки за допомогою сили.
Свавілля і наруги, які чинилися над підлеглими, змушували останніх шукати прихистку в інших володарів.
Відтак Стрибилі неодноразово судилися стосовно повернення своїх селян, що збігали до інших володінь. З цього приводу вони зокрема у 1604 році висували претензії до ксендза Ружинського про повернення своїх підданих, що разом з дружинами опинилися у Вчорайшому та до ігумена монастиря Миколи Густинського про повернення кичкирівської челяді, яка втекла до монастирського села Бортничі. А у 1609 р. -  вимагали  повернення підданих з Кичкирів, Глиниці й Торчина, що збігли до Кам’янця, Івановичів та Нового поля - володінь кастеляна Краківського, ксендза Януша Острозького. 1611 року кичкирівські селяни втекли до володінь Софії Ходкевич та Самуєля Горностая – Котельні та Ліщина. 1624 р. розглядалась справа про шкоду, заподіяну Бальтазаром Лагівницьким кичкирівським та глиницьким селянам. Водночас нащадки Бика – Биковські у 1596 р. позивалися стосовно наїзду на їхній Ходорківський маєток, вчинений підданими Федора Стрибиля з Кичкирів. У 1618 р. розглядалась справа між Василем Тиша-Биковським та Філоном Стрибилем про вирубування його кичкирівськими людьми лісів у Горбулеві й Осечі.
Подібні права щодо зазіхань та нападів на свої маєтності підданими з Кичкирів висували Стрибилям митрополит Йосип Руцький щодо пограбування Кичкирівськими підданими церковного села Облітки, грунтів уздовж річки Візні, млина і поташевої буди, магнати Корчевські (1604) та Лозки (1609 р.) – власники відповідно Минковицького та Рожівського маєтків.
Збігали піддані від своїх панів і до Кичкирів. З цього приводу у 1605-1606 рр. до Федора Стрибиля позивалися М.Немирич і К.Защинський, в архівах наводяться свідчення про втечу сюди селян з того ж таки Рожева, а ще – Собачина, Бистриці тощо.
У 1628 р. Кичкирі згадуються, як маєтності синів Павла Стрибиля – Миколи та Степана,  що останніми з цього роду володіли селом.
До ХVII століття біля Кичкирів діяв залізорудний промисел, описаний у пізніших джерелах як «руднище» ­- залишки рудні.
Визвольні козацькі війни призвели до запустіння краю та до перерозподілу землеволодінь.
На початку ХVIII століття Кичкирі входили до Коростишівського маєтку Олізарів. Як власність удови підкоморія київського Катерини Олізарової, наводяться вони у тарифних реєстрах 1711, 1714 рр. У 1715 р. тут оподатковувалося півдиму (дим - обкладене податями господарство), у 1724 році в селі обліковано 21 халупу, з яких стягувалося 38 грошей податку.
Затим Кичкирі стали власністю Маріанни Третякової (з Шумлянських), удови київського підстолія. За обліком 1731 року в селі рахувалося 24 селянина-господаря, 4 ремісники, а також по одному служці та злидарю. Подать сплачували 27 мешканців. У 1734 р. загальний розмір подимного податку становив один злотий і 15 грошей. У 1745 році був складений докладний інвентарний опис Кичкирів. Вочевидь, відчуваючи матеріальну скруту, М.Третякова, аби позбутися боргів, заклала кичкирівські маєтності у трирічну заставу Єжі та Софії Сущевичам. Належне їй тут майно оцінювалося у 13 тисяч 91 злотий і 23 грошей. Притому на 400 злотих передавалися в оренду млини, поля і всі хлопи, які були у Кичкирях. Щорічна сплата за цією заставою становила шістсот тридцять злотих, гроша одного та шелягів двох. Оренди корчемної чинилося на 400 злотих.
Піддані їй селяни повинні були задля цього відробляти Сущевичам один чи два дні (в залежності від статків родини) панщини, віддавати виробленого хмелю («пива») – одну дійницю, курки дві, яєць десять, льон та коноплі – по восьмій частині, грибів сто. В описі наведені селяни Муравельник, Бондаренко, Головченко, Мельниченко, Головко, Коваль, Коноволенко, Бандура, Середенко, Ткач, Панченко, Лазовський, Гарущенко, Середенко, деякі названі за іменами – Грицько, Ясько, Герасим. На пасічників Сітків, крім того, накладалися податі у  чотири більця меду. А ще – піддані Третьякової мали відбувати у Сущевичів заорки, оборки, зажинки, обжинки, закоски, обкоски, два сторожування вдень і вночі, а жінки – прясти, починаючи від Покрови і до святого Яна.
За тарифом подимної податі 1748 р. у Кичкирях рахувалося 12 помешкань селян та 3 халупи прислуги,  підлягало оподаткуванню 13 з них.
Врешті 1765 року Кичкирівський маєток перейшов до володінь підстолія Новогородського Йосипа Хоржевського та його дружини Єлизавети.
В другій половині XVIII століття зручне розташування на второваному Житомирському шляху привабило до села єврейських колонізаторів. Переписи 1765 – 1790 рр. засвідчували, що в різні роки у Кичкирях мешкало від 4 до тридцяти євреїв. Одна з єврейських родин у 1778 р. відкрила у селі придорожню корчму. Кичкирівські євреї, що були приписані до Коростишівського кагалу, обкладалися податком по одній злотій з душі.
У 1770 році в селі на новому місці звели нову церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці (про попередню за її давністю відомостей не збереглося). Освячено її було 29 серпня 1771 р. Відповідно традиційне храмове свято в селі відзначається на Покрову.
У ту пору до кичкирівської парафії належали також села Глиниця та Городище.
У 1783 році у Кичкирях проживало 238 жителів.
У 1795 р. за наслідками анексії Російською імперією польських земель Кичкирі та Глиниця, підпорядковані новоутвореному Радомисльському повіту, були конфісковані в казну у Йосипа Хоржевського.  За участь у повстанні Т.Костюшка його засудили і заслали вглиб Росії. Разом з тим дружині на утримання дітей Указом Катерини Другої було призначено щорічну грошову допомогу в 410 руб., «допоки вони в межах імперії залишатимуться».
Кичкирівські володіння Хоржевських тимчасом подаровані були полковникові артилерії О.Воєйкову, що відзначився у Польській кампанії.
Проте полковник-артилерист тут господарювати не став, а продав маєток дворянину Діонісію Івановському. Згодом ці маєтності як посаг перейшли у власність його доньки Констанції, котра вийшла заміж за графа Ернеста Ржевуського – молодшого брата Евеліни Ганської, дружини Оноре Бальзака.
За метричними записами Покровської церкви с.Кичкирі, у 1849 р. тут згадуються 67 прізвищ селянських родин, багато нащадків яких живуть у селі й досі. Серед них – Педюки, Муравейники, Некращуки, Ковальчуки, Ковалі, Гаврилюки, Мельники, Яковці, Онопрійчуки, Степаненки, Матвієнки, Парамуди, Ярмоленки, Вознюки, Калініченки, Панченки, Кузьменки, Ващуки, Левончики та ін.
Стихарним дячком храму був Іван Марчевський, священицьку службу ніс Гавриїл Кукулевський – один із найвизначніших кичкирівських священнослужителів, що правив тут майже півстоліття. 
Його стараннями у 1859 р. в селі відкрилась церковно-парафіяльна школа. Утримувалась вона коштом парафіян, які жертвували на навчальний заклад 15 рублів.  Станом на 1880 рік навчалося  у школі 10 хлопчиків.
На ту пору парафія (разом і Глиницею) налічувала 521 чоловіка та 532 жінки, мешкало тут також 4 католики та лютеранина, 24 євреї Рахувалося за церквою 36 дес. землі
З 1861 року із запровадженням волосного поділу Кичкирі стали центром однойменної волості, що охоплювала сім довколишніх сіл, 15 сільців і передмістя повітового міста Радомисля.
Серед очільників волосного правління були в різні роки зокрема старшини Василь Горбич, Опанас Новиченко, Іван Ярмоленко, писарями служили Тарас Силенко, Петро Божков, Филимон Лінніков, Йосип Геревешко, Василь Федоренко, Авраам Медведь.
У 1863 р. в Кичкирях налічувалося 433 мешканці. У згаданій Серединці, що лежала на півдороги до Радомишля (звідси, певно, й назва) – 20.
Після селянської реформи 1861 року К.Ржевуська за допомогою Міжнародного банку розпродала маєток селянам, оцінивши його у 23760 руб., з викупом на 50 років з розрахунку 14 рублів за десятину. Певною мірою спонукав до розпродажу селянський виступ проти поміщиці, що стався 1870 року.
У 1882 р. у Кичкирях нараховувалося 202 ревізійних селянина, які мали 720 дес. землеволодінь, крім того за кичкирівським селянським товариством (до нього входили також селяни з Глиниці та Серединки) рахувалося  900 дес. ріллі, 1198 дес. – лісу, 72 дес. – неугідь. Селянам належав також крупчастий млин на Миці, що оцінювався у 5 тис. руб.
Разом з тим товариство несумлінно розраховувалося за позикою. Відтак Київський Земельний Банк, через який велися розрахунки, призначив акційний продаж заставлених земель. Селяни натомість вдалися до активного продажу лісових угідь. Це викликало новий притік до Кичкирів єврейського населення.
У 1885 р. до волості було приписано 72 євреї та 14 однодворців. А у самих Кичкирях нараховувалось на ту пору 647 мешканців.
За відомостями 1889 р. чисельність населення у Кичкирях становила 703 жителі. Товариство селян володіло 2098 десятинами землі, що вже оцінювалися у 52433 руб.
У 1900 році в селі нараховувалося 139 дворів з населенням у 782 жителі (422 – чоловіків, 360 – жінок), які переважно займалися хліборобством. Кичкирі належали селянському товариству, селяни володіли 1399 десятинами землі із 1435 десятин, що тут обліковувалися. 36 десятин рахувалося за церквою. 570 рублів річного прибутку давали товариству два ставки з двома водяними млинами.
В селі діяла церковно-парафіяльна однокласна школа. Був тут медичний приймальний покій, у якому працював фельдшер. Функціонувала казенна винна лавка. У державному магазині хлібних запасів зберігалося 202 четверики озимого та 101 чт. – ярового збіжжя.
Пожежний обоз складався з трьох діжок та двох багрів.
У 1894 р. в селі було побудовано нову церкву (деревину старої купили для свого новоспоруджуваного храму жителі Краснобірки. До церкви з приналежною до неї Глиницькою каплицею було приписано 945 чоловіків і 963 жінки.
На межі ХІХ-ХХ ст. у храмі несли службу священики Стефан Наумович (1895-1903), Василь Стебницький (1903-1912), Стефан Ольшанський (з 1912 р.), псаломником служив Григорій Сандул.
  
Свято-Покровська церква у Кичкирях.

У травні 1905 р. в селі побував єпископ Уманський, Преосвященний Агапіт (Вишневський). Владика взяв участь у церковній літургії, оглянув шкільне приміщення, випробував знання учнів, обдарувавши їх натільними хрестиками та книжками.
У 1911 р. за клопотанням волосного правління дорогу з Радомисля до Кичкирів було впорядковано.
У вперше обраному у 1912 році повітовому земському зібранні Кичкирівську громаду представляв волосний старшина Іван Ярмоленко, що мав значний авторитет. Сільську раду він очолював ще й після приходу до влади більшовиків.
У 1913 р. у Кичкирях відкрився сільський банк.
У пору української революції 1917-1921 рр. значна кількість місцевих мешканців долучилась до українського повстанського руху. Згодом у радянські часи кичкирівців, як і жителів ряду сусідніх сіл, прозивали «соколовцями» за приналежність до відомого загону Соколовських. У повідомленнях ЧК зазначалося, що саме у Кичкирях ним було вбито очільника більшовицького повітревкому Максима Науменка.
У 1918 р. в селі було проголошено радянську владу, яку очолювали В.Власенко та А.Гуменюк. Через рік тут утворився волосний більшовицький ревком на чолі з Куринчуком. У 1920 р. організувався комнезам.
Після приходу до влади більшовиків почалися репресії проти тих, хто їх не підтримував. У 1919-му за вироком ЧК розстріляли кичкирівця Миколу Онопрійчука-Данильченка. Така ж доля спіткала братів Федора і Петра Зилінських, сина останнього Дмитра Зилінського.  
Утворена після остаточного встановлення радянської влади Кичкирівська сільрада у 1923 році об’єднувала населені пункти Кичкирі, Кичкирівський Ліс, Серединка і увійшла до складу новоутвореного Радомишльського району. У 1928 р. в її підпорядкуванні значилися також хутори Дегтярня, Кам’яноломня, Коробочка, Куренище, Потереби, Солом’яні Печі.
За переписом 1925 р. в Кичкирях проживав 1261 житель.
На хвилі «войовничого атеїзму» Свято-Покровську церкву в селі було зруйновано. Затим на її місці збудували Будинок культури.
В пору колективізації в Кичкирях було створено колгоспи ім.10-річчя КНС та «Прогрес» (останній отримав наймення за назвою сільгоспартілі-комуни, що організувалась в селі з приходом до влади більшовиків).
Примусова колективізація призвела до нової хвилі репресій проти тих, хто не бажав вступати до колгоспу. НКВС у звязку з цим рапортувало, що в Кичкирях «населення вороже налаштоване до колгоспного ладу і Радянської влади. Мають місце волиночні тенденції серед заможної частини села».
До таких, за висновками влади, належали Степан Гаврилюк, Михайло, Семен і Степан Мельники, Степан Мосійчук, Давид Муравейник, Іван Пустовойт, Григорій Ткачук, Іван Яцкевич, сини колишнього волосного і сільського старшини Володимир та Трохим Ярмоленки, що з тавром куркулів були вислані «у віддалені райони Півночі». Як соціально небезпечних елементів на Соловки доправили Івана Максименка та Мирона Муравейника, котрі ще за царату служили відповідно у поліції та жандармерії.
Пройшла селом нещадна коса голодомору 1932-33 рр. За «злочинне зривання завдань партії та уряду з осінньої сівби» Кичкирівська сільська рада на початку 1933 р. була занесена на «чорну дошку». Відтак село позбавлялося посівного матеріалу, повністю виметеного з господарства, права на кредити для таких потреб.
За спогадами старожилів сільрадою було встановлено 38 прізвищ померлих голодною смертю. Вимерли зокрема сім’ї Гуменюків, Максименків, Муравейників, Яковців та ін.
В архівах збереглися свідчення тільки щодо 26 померлих від голоду.
Під час репресій 1936-37 рр. каральні органи виявили в селі чергову групу «шкідників» і «ворогів народу». «Контр-революційну діяльність» у 20-ті роки пригадали Тарасу Литвинчуку, Мойсею Власенку та Антону Максименку, які нібито «готували в селі повстання, спираючись на політбандитський елемент». «Контрреволюцію та антирадянську агітацію» інкримінували таож репресованим колгоспникам Григорію Муравейнику, Онуфрію Потюменку, Івану Шпаку, садівнику Івану Ходикіну.
Кичкирі були окуповані військами гітлерівської Німеччини 12 липня 1941 року. 

Мапа 1942 р.

За період окупації на роботи в Німеччину вивезли 27 кичкирівців. Лиха доля «остарбайтерів» спіткала зокрема Любов Савченко, Тетяну Вознюк, Валентину Гуменюк.
У селі згоріло 65 житлових будинків, 6 колгоспних будівель, до рейху було відправлено 2100 центнерів зерна, 120 коней, 323 корови, 215 свиней.
Під час окупації в селі діяла підпільна антифашистська група із 44 месників. Чотирьох сельчан було закатовано та розстріляно.
Разом з тим у повоєнних доповідях НКВС зазначалося, що «в пору окупації частина населення, особливо з колишніх політбандитів, симпатизувала німцям, вступила в каральні органи і вела боротьбу з радянським та партійним активом. Населення ставилося до партизанського руху погано».
Під час Другої світової війни 450 кичкирівців воювали на фронтах, 212 з них нагороджено за бойову звитягу орденами і медалями. Серед них – 
Філімон Желяк, удостоєний за мужність і героїзм у боях двох орденів Червоної Зірки та Ордену Слави ІІІ ст., Петро Пустовойт - Орденів Слави ІІІ і ІІ ступенів.  Орденом Вітчизняної війни І ст. відзначений Гаврило Яковець, орденами Вітчизняної війни ІІ ст. – Борис Єсипенко, Іван Онопрійчук,  орденами Червоної Зірки –  Василь Шурпан,  Леонід Федотов, Борис Яковець, Іван Яковець, Орденом Слави ІІІ ст. – Павло Урчик.
153 сельчанина загинули.
Окупантів було вигнано з Кичкирів Радянською армією 12 листопада 1943 р., проте 6 грудня гітлерівці знову заволоділи селом. Остаточно їх вибили звідси 27 грудня 1943 р.
У 1955 р. в Кичкирях споруджено памятник воїнам, що загинули у боях за село, а в 1965 р. – обеліск на честь загиблих односельців. У 1980 р. встановлено 5 меморіальних плит з прізвищами полеглих воїнів-визволителів та земляків, що не повернулися з війни.



У Братській могилі поховано 176 воїнів 94-го і 107 стрілецьких корпусів 75-ї, 336-ї і 304-ї стрілецьких дивізій, 1-ї гвардійської кавалерійської дивізії 1-го гв.кавкорпусу, 3-ї гв. повітряно-десантної дивізії, які загинули тут в листопаді-грудні 1943 р. Відомі прізвища 74 загиблих.



У 1945 р. в селі нараховувалося 333 двори, у яких проживало 1082 жителі. Тут працювала школа-семирічка.      
У 1950 р. до Кичкирівського колгоспу було приєднано Глиницький та Юрівський. Обєднане господарство назвали іменем Сталіна. Вже наступного року колгосп побудував власний цегельний завод, реконструйований у 1972 році.
З 1954 р. після приєднання Юрівської та Глиницької сільрад до Кичкирівської їй підпорядковувалися села Юрівка, Глиниця, хутори Брід та Шахарня. Серединка, як і згодом Шахарня, увійшли в межі Кичкирів і були зняті з обліку.
У 1962 р. господарство перейменували на ім. ХХІІ зїзду КПРС,  а у 1964 – на ім.Котовського (у 1967 р. в селі було встановлено памятник Г.Котовському). У різні роки колгосп очолювали Шахно Коритний, Петро Пустовойт, Анатолій Кириченко, Анатолій Близнюк.
Кичкирівський колгосп неодноразово був представленій на Всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві.
За трудову звитягу та здобутки у сільськогосподарському виробництві орденом Трудового Червоного Прапора  нагороджений голова колгоспу  Шахно Коритний,  орденом  «Знак Пошани» – доярка Зінаїда Січенко, колгоспниця Віра Максименко, ланковий Петро Педюк, машиніст екскаватора Григорій Ярмоленко, орденом Трудової Слави 3 ст. – колгоспниця Олена Власенко, ряд трудівників були вшановані медалями та іншими державними відзнаками.




Свято «Стиглого колосу» у Кичкирях. 1982 р.

Станом на 1973 р. за колективним господарством закріплялося 3415 гектарів сільськогосподарських угідь, у тому числі 2895 га ріллі. В господарстві вирощували зернові й технічні культури, картоплю, розвивали м’ясне та молочне тваринництво.
В селі нараховувалось 357 дворів, проживало 939 жителів.
Тут діяли Будинок культури на 200 місць, бібліотека з книжковим фондом в 11 тисяч томів. Працювали ФАП, дитячий комбінат на 80 місць, відділення зв’язку, автоматична телефонна станція, сільський радіовузол.
У середній школі що була збудована коштом колгоспу і відкрилась у 1965 році, 23 вчителі навчали 330 учнів. У навчальному закладі свого часу директорували Василь Гончаренко, Степан Ліньов, Андрій Токменко, Ілля Дубинський, Ольга Омельченко, Анатолій Петровець, Микола Шкідченко та інші. 


Художня самодіяльність Кичкирівської школи. 1982 р.

У 1992 р. колгосп було реорганізовано у сільгосппідприємство «Світанок», а землі розпайовані між колишніми колгоспниками.
З 2012 року земельні паї селян орендує ТОВ «Радомишльська овочева компанія», що вирощує тут переважно сою та кукурудзу.
Уродженцями Кичкирів є вчений-геолог, лауреат Ленінської премії Єлизавета Матвієнко, мовознавець Оникій Матвієнко, заслужений працівник культури України Любов Яковець, заслужений журналіст України Анатолій Онопрійчук.


Заслужений працівник культури України Любов Савівна Яковець (1898-1991). 

За переписом 1989 р. в селі налічувалося 652 мешканці (272 чоловіки і 380 жінок). На 1 січня 2000 р. проживало 580 жителів, у 2015 р. - 439.


«Зоря Полісся», 5 жовтня 1994 р.