пʼятницю, 3 листопада 2006 р.

Незрозумілий ювілей


У 2006 році віковічний літопис нашого древнього Радомишля мав закарбувати столітній ювілей Радомишльського пивоварного заводу. На підприємстві справді святкували ювілей. Але дещо інший, що породило подивування і непорозуміння серед тих, хто вивчає і досліджує історичне минуле Радомишльщини.
Споконвіку жінкам було притаманно зменшувати свій вік. Юнь навпаки нерідко прагне накинути собі рік-другий, аби видаватися соліднішою. Подеколи додають собі віку міста. Наш Радомишль, чого гріха таїти, свого часу теж цим бавився, коли зі стелі намагався вивести собі вік у 1300 років. Хоча істинна дата заснування міста насправді може бути навіть і старшою.
 За підприємствами чи фірмами подібних звичок раніше не помічалося (принаймні за тими, де знають свою справжню історію і оберігають її). Саме тому й викликало неоднозначну реакцію повідомлення у ряді ЗМІ про святкування радомишльським пивоварним заводом свого 120-річного ювілею. Звідкіля вивело керівництво підприємства цю круглу дату – загадка для краєзнавців та істориків нашого краю.
Адже у всіх дослідженнях і публікаціях з історії Радомишля однозначно стверджується, що сучасний Радомишльський пивоварний завод побудували 1906 року на Микгороді брати-чехи Гнат і Франц Альбрехти, що взяли собі в компаньйони на 1/5 частку статутного капіталу німця Г.Тайферта, оскільки самотужки побудувати потужне підприємство їм не вистачало коштів. Відтоді й почався відлік історії нинішнього флагмана промисловості міста й регіону, що у 2006 році якраз сягнув свого століття.
Між іншим, справжня дата заснування підприємства – 1906 рік – до початку останніх реконструкцій, які почалися на заводі наприкінці ХХ століття,  ще була на видноті на колишньому варильному цеху. І була вона там безумовно саме з 1906 року.  Навіщо і з яких міркувань її затерли, а не виправили, якщо хотіли стати «старішими» у такий спосіб – сказати важко.
Жодного іншого натяку на заснування пивзаводу не знайти і в зібраннях районного історико-краєзнавчого музею.


Радомишльський пивоварний заводу 1960-х рр.

Втім, 100 років – це дійсно значно вагоміший привід для святкування. І до честі нинішніх керівників і власників Радомишльського пивоварного зробили вони це з розмахом. Хоча хвиля свят на пивоварнях восени прокочується повсюдно в Європі, де традиційно саме цієї пори влаштовують пивні фестивалі – «октоберфести», які, до речі, відкриті для всіх бажаючих. І якби, скажімо, ПБК «Радомишль» поєднав своє свято з Днем міста, яке теж святкувалося в Радомишлі 2006-го в жовтні, це було б куди більш неповторним видовищем. Одначе, як святкувати, що і з ким – це право керівників і власників. Але навіщо ж у такому випадку афішувати ювілейні непорозуміння?..  
Бо звідки взялося 120 – й справді незрозуміло. І марно намагався знайти бодай натяк на 1886 рік у публікаціях в газетах, що висвітлювали святкування ювілею. 1906 рік цілком слушно згадувався, а от попередні згадки з історії пивоваріння в Радомишлі до теперішнього Пивобезалкогольного комбінату «Радомишль» безпосереднього стосунку жодним чином не мають, як, врешті, знову таки ж до 1886 року. Наразі прикро, що  виведена навмання дата тепер з подання пивоварів тиражується у різноманітних довідниках, виданнях, часописах.
Свого часу, запроваджуючи виробництво нової серії пива «Радомишль», менеджери пивзаводу зазначили на етикетці: «легендарне пиво зразка 1886 року». 


До речі, подібний крок зробили ще попередні власники, котрі вивели на етикетці 1896-й, додавши заводові першу втаємничену десятку. 


У цьому, власне, жодного окозамилювання покупців немає, тому що цілком резонно можуть сучасні пивовари використати рецептури пива і ста десяти-двадцяти, і двостарічної давнини. Та й те сказати: перші згадки про броварництво на Радомишльщині наводяться ще в документах ХVІІІ століття, коли (повторю відомий рекламний слоган) «про долар ще ніхто й не чув». Так що могли рекламодавці радомишльського пива слушно і доречно послатися й на значно давнішу дату.
Отакий ось виходить незрозумілий ювілей. Чи, може, святкували на підприємстві 120-річницю рецептури пива «Радомишль», що стало репетицією до наступного святкування столітнього ювілею підприємства? Втім, ймовірно, керівники підприємства нададуть якісь невідомі широкому загалові документи чи пояснення. Або таки виправлять оцю розрекламовану історичну помилку.

Радіопередача «Студії «Радомишль», 2006 р.


четвер, 5 жовтня 2006 р.

Краєзнавство Радомишльщини

У 1973 році в академічній серії «Історія міст і сіл Української РСР» вийшов том «Житомирська область», у якому зокрема було подано історію міста Радомишля і ряду сіл району. Тодішні радянські історіографія й ідеологія відразу ж надали цьому виданню гучних епітетів унікальності, всеосяжності й об'єктивності. Хоча, якщо вести мову про всеосяжність, то, скажімо, в розповіді про історичне минуле Радомишля багатовіковий дореволюційний літопис міста умістився лише в дві книжкові сторінки, у той час як кількадесятилітній радянський період – у п'ять. А про історію сіл району за нерадянські часи взагалі у кращому випадку наводилась тільки фраза «засноване в такому-то році». Та, власне, подавалися відомості лише про села центри сільських рад.
Відтак складалося враження, що до 1917 року у нас історії просто не було. Тому не витримує критики й твердження про об'єктивність. Бо тогочасна цензура добряче “причесала” ті оповідки, щоби цілком вкладалися вони у рамки «Краткого курса истории ВКП(б)». Через таку призму виглядало наше минуле, як суцільна класова боротьба трудящих проти гнобителів, а сучасне – демонструвало переможний поступ радянських людей на шляху до комунізму.
Нібито й не існувало у нас багатолітньої історії церковних громад, не було заможних благодійників і міських правителів, котрі не менше теперішніх так само дбали про нашу духовність і культуру, про розвиток і зовнішній вигляд міста, його вулиць і будинків. Та й знати прізвища конкретних «гнобителів» теж не завадило б. З іншого боку – «чорні» сторінки радянського періоду замовчувалися й приховувалися. Звідси сумнівною видається й унікальність означеного видання.
Краєзнавчі пошуки доводять і те, що таке грунтовне дослідження було, принаймні в нашому регіоні, аж ніяк не першим. У всякому разі ряд відомостей ним було зокрема почерпнуто з фундаментальних праць краєзнавця ХІХ століття Лаврентія Івановича Похилевича.
Л.Похилевич походив із сім'ї священика, і сам теж пішов шляхом служіння Богові. Він працював в управі Київської єпархії, а тому, виконуючи службові обов'язки, багато часу проводив у відрядженнях. Дослідник побував майже у всіх церквах Київської губернії, де зібрав безліч переказів місцевих жителів, а також чимало цінних історичних матеріалів. Ці його пошуки втілилися,  зокрема, в книгу «Сказания о населенных местностях Киевской губернии или статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся», виданій 1864 року. У 1887 році її було перевидано з доповненнями окремими частинами. Одна з них мала назву «Уезды Киевский и Радомысльский». 1882 року побачила світ праця Л.Похилевича «Роспись землевладения в Радомысльском уезде Киевской губернии».
Як зазначав автор у передмові до своїх «Сказань…», він використав літописні й архівні свідчення, відомі на той час наукові праці. Тож у своїх спробах вивчати місцеву історію Похилевич, звісно, також не був піонером. Адже наводяться стародавні відомості  про наш край у багатьох історичних документах, таких, наприклад, як «Архив Юго-Западной Руси», у князівських і козацьких літописах, архівах Православної й Уніатської Церков, статистичних описах. Тут можна, зокрема, навести видання, здійснені цивільним губернатором Київським, сенатором І.Фундуклеєм: «Статистическое описание Киевской губернии» (1852 р.), «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии» (1848 р.). А ще популярні у свій час довідники «Военно-статистическое обозрение Российской империи» (1848 р.), «Городские поселения в Российской империи» (1861 р.), що також вийшли до появи праць Л.Похилевича.
Згодом ці початкові відомості були використані й доповнені в енциклопедичних виданнях «Географическо-статистический словарь Российской империи» (1875), «Slownik geograficzny krolewstwa Polskiego i innych krajow slowianskich» («Словник географічний Королівства Польського та інших країв слов¢янських»,1886-1887), «Энциклопедический словарь» Ф.Павленкова (1892), «Энциклопедический словарь Ф.Брокгауза и И.Ефрона» (1899), «Большая энциклопедия» С.Южакова (1906), «Настольная энциклопедия» (1907), «Весь Юго-Западный край» (1913), «Еврейская энциклопедия» та ін.
Зрозуміло, що енциклопедії та довідники лише узагальнили дослідження й відкриття, які були зроблені у пору їх виходу. Саме у ХІХ ст. почалися систематизовано вестись у наших краях пошукові роботи з історіографії, археології, етнографії, географії, інших  природничих наук. Згадки про Радомисль і його околиці зустрічаємо у науково-дослідницьких працях С.Соловйова, Д.Делафліза, Є.Болховітінова, В.Антоновича, М.Костомарова, К.Тромоніна, Г.Танфільєва, О.Роговича, А.Яблоновського, Е.Руліковського, П.Чубинського, В.Доманицького, М.Лихачова, К.Квітки, П.Клепатського, М.Миклухо-Маклая, О.Ярошевича, Г.Бельке, П.Лебединцева, І.Огієнка та інших.
До речі, видатного українського державного і церковного діяча, вченого Івана Івановича Огієнка, уродженця Брусилова, радомишляни сповна мають вважати за земляка. І не тільки через колишню територіальну належність Брусилова до Радомисльського повіту. І.Огієнка єднали з повітовим центром родинні й ділові зв¢язки (у Радомислі мешкали батьки дружини Івана Івановича). Він сприяв духовному й культурному розвиткові міста, постійно і плідно співпрацював з повітовою газетою «Радомыслянинъ». Тут було видруковано його  краєзнавчі дослідження з минулого Брусилівщини, а в 1916 році вийшли «Нариси з історії Радомисля».
У радянський період краєзнавство довгий час вважалося ледь не забороненою наукою. Годі вже говорити про міста чи села, коли навіть історія України особливо не афішувалась. А те, що викладалося подекуди в школах, подавалося цілковито у дусі проімперських поглядів виключно через призму епохального добровільного «воз'єднання» України з Росією. Отож, щоби місцеві пошуковці ненароком не вийшли за суворо визначені межі, краще їм було узагалі не вести жодних пошуків. Та що там аматори, коли й учені-історики не мали вільного доступу до окремих архівних справ, що зберігалися у «спецхранах». Одначе науковці своє діло робили, навіть перебуваючи під невсипущим наглядом спецслужб. Відтак історичні свідчення про минувшину Радомишльщини знаходимо в працях М.Грушевського, І.Крип'якевича, О.Оглоблина, С.Юшкова, І.Назарка, І.Пазенка,  В.Щербаківського, З.Участкіної, П.Третьякова, І.Галанта, О.Мацюка, С.Клєпікова, Д.Вайнштейна, О.Крижанівського, О.Лоли, І.Бойка, В.Січанського, А.Барановича, І.Гуртія, І.Шовкопляса і багатьох інших учених. Ймовірно, з огляду на оте «пильне око» і  репресії дехто з них змушений був емігрувати за кордон, аби мати змогу займатися улюбленою справою без озирання на численні ідеологічні табу.
У 1930-х і на початку 1950-х рр. велись археологічні дослідження стародавнього городища на Микгороді, здйснювали пошукову діяльність геологи, біологи, географи і картографи.
Що стосується «місцевого» краєзнавства, то його відродження почалося вже за часів хрущовської «відлиги». У Радомишлі поштовхом у цій справі прислужилося відкриття стоянки первісної людини. У 1959 році в місті було засновано краєзнавчий музей, навколо якого згуртувалися ентузіасти-пошуковці: О.Мельник, А.Бородько, К.Гарбаренко, М.Криворук, М.Масюта, М.Осадчий, Б.Пивовар, Г.Покотило, М.Роговченко, О.Сахневич, С.Хруленко, Ф.Шкулій.
Невдовзі вони організаційно об'єдналися в Товариство краєзнавців, головою якого обраний був Г.Покотило. Товариство мало історичну, природничо-географічну та етнографічну секції. За ініціативою краєзнавців в Радомишлі було встановлено пам'ятники Т.Шевченку, героям-землякам, пам'ятний знак  на місці Радомишльської стоянки. Побачили світ поштові листівки з краєвидами міста. Було здійснено низку заходів по встановленню і охороні історичних місць. І, безумовно, постійно збирались матеріали з історії краю, поповнювались експозиції музею, почав вестись сучасний літопис Радомишля.
Дослідницькі матеріали краєзнавчого осередку якраз і лягли в основу нарисів про Радомишльщину у згаданій «Історії міст і сіл». А те, що вона вийшла в надто урізаному вигляді, жодним чином не применшує їх подвижництва, бо першооснова була значно повнішою і певною мірою позбавленою наведених вище недоліків.
До краєзнавства залучались вчителі, журналісти, культармійці. Приміром, етнографічним пошукам і впровадженню давніх народних традицій значною мірою поклав початок відомий в Україні етнограф Василь Скуратівський, котрий у 1960-х рр. працював у Радомишльській райгазеті.
Завдяки зусиллям аматорів-краєзнавців створювались музейні кімнати, куточки, стенди з історії в селах, на підприємствах, в освітніх закладах. У цьому – значний внесок місцевих ентузіастів Б.Борисюка, О.Демченка, М.Грищенка, П.Жудри, Є.Йовенко, А.Онищенка, О.Осадчого, Т.Рульової, Д.Топчія.
У 1984 році в місті було відкрито музей освіти, у 1979 – музей флори і фауни лісгоспу.
Товариство краєзнавців налагодило зв'язки і залучило до співробітництва і сприяння відомих земляків – Р.Балясну, Т.Герасименка, М.Карбовського, Є.Матвієнко, М.Мацапуру, П.Сліпчука, І.Стеценка, І.Хитриченка, ентузіастів краєзнавчої справи з інших регіонів – М.Брицуна, Я.Кривка, В.Сандула, С.Малиновського, М.Новика та інших.
На жаль, більшість тодішніх і наступних можновладців виявлялися байдужими до пошуків і надбань краєзнавців. Бо були переважно зайдами, що розглядали своє перебування в Радомишлі лише сходинкою для подальшого кар'єрного просування. Нерідко спрацьовував й інший принцип: «А як би чого не сталося…»  Відтак багато корисних починань не були сповна реалізовані, а подекуди згорнулися зовсім. Отож залишився лише згадкою музей освіти. За невідомих обставин не стало багатьох цікавих експонатів у краєзнавчому музеї міста. Знесено або понівечено ряд будівель, які являли певну історичну цінність.
До нового поштовху у краєзнавчій сфері прислужилося започаткування в листопаді 1991-го (вже в умовах незалежної України) історико-краєзнавчої сторінки «Край рідний» в райгазеті «Зоря Полісся». Попервах малося на меті взяти за першопочаток у роботі матеріали тієї ж таки «Історії міст і сіл». Та звернення до неї лише спонукало до наведених на початку висновків. Мабуть, саме тоді й почав автор дослідницьку роботу, щоби газетні публікації були ширшими, урізноманітненими, об'єктивними і більш-менш завершеними.
Наразі навколо газети об'єдналося нове покоління краєзнавців, аби продовжити пошуки, початі попередниками. Адже в історії краю є ще стільки незвіданого і незапитаного, що його вистачить не одному загонові пошуковців. Бо навіть порівняно «свіжі» події 1930-40-х років нерідко оповиті мороком невідомості через завуальовані й приховані архівні свідчення, небажання очевидців, вихованих колишньою системою в покорі і страсі, розкривати й стирати «білі плями» на історичному тлі. Багато подій з минувшини підлягає переосмисленню для їх об'єктивного висвітлення, а не крізь зашорені ідеологічні догми.
Авторами нових краєзнавчих публікацій, що додавали читачам знань з історії Радомишльщини, стали Л.Бількевич, В.Василевський, Л.Гладиш, О.Годорожа, С.Горобець, М.Іващенко, П.Кириченко, О.Леонова, Р.Майстренко, В.Максим, В.Мисько, О.Нікитенко, В.Овсієнко, І.Пасічник, А.Пилипенко, О.Пирогов, О.Ситник, Вс.Скуратівський, О.Смольський, М.Рогозюк, Л.Тимошенко, В.Фесай, В.Фісун, Г.Цвік, П.Човнюк, Б.Шльомін, В.Шуневич, В.Юрченко. А ще — П.Білоус, В.Кулаківський, Р.Коваль, М.Костриця, Л.Наумець, В.Студінський, П.Таргонський,  В.Шинкарук. І за десять років побачили світ більше ста тематичних історико-краєзнавчих випусків.
Слід у цьому переліку відзначити плідну пошукову роботу Олександра Пирогова, котрий віднайшов і зібрав чимало унікальних предметів і фотографій, свідчень старожилів з минулого Радомишля.
Геннадій Цвік, систематизувавши і опрацювавши, зокрема, краєзнавчі публікації «Краю рідного», а також інші джерела, архівні матеріали, які збирав упродовж багатьох років, у 2002 році видав книгу «Історія Радомишля».
Надзвичайно цінні архівні документи відшукав кандидат історичних наук потіївчанин Леонід Тимошенко, чиї «Нариси з історії Радомишля» у 1997-1999 рр. були видрукувані в «Зорі Полісся» у вигляді книжки. А свої дослідження з історії рідної Потіївщини Тимошенко втілив у книгу «Потіївка ті її околиці у ХVІ-ХІХ ст.», що вийшла у Дрогобичі. Чимало її сторінок висвітлюють й історію Радомишля.
Вперше побачили світ на сторінках районки й спогади лауреата Державної премії СРСР військового топографа  забілоччанина Віктора Василевського, які склали книгу «Веселі і сумні мої дороги», видану в 1999 році в одному з львівських видавництв. Ще одна книга його спогадів «В колыбели военных топографов» вийшла того ж року в Чернівцях.
Справу загартованого Радомишлем Василя Скуратівського, якого в Україні називають «народознавцем номер один», продовжив інший наш земляк Валерій Фісун, котрий завідував Центром фольклору й етнографії Національного університету ім.Т.Шевченка і активно працює в радомишльському осередку громадської організації «Земляцтво житомирян», що об'єднує усіх наших славних краян. Маршрути фольклорно-етнографічних експедицій В.Фісуна і його колег не обминали Радомишльщини, втілившись у збірки місцевих легенд і переказів «Про скарби і скарбошукачів», «Словесна магія українців», «Нечиста сила у світогляді українців», численні публікації в періодиці.
Доповнюють історичну й краєзнавчу палітру Радомишля останніх років книги наших земляків П.Михайленка («Життя моє – історії краплинка. Люди події факти Житомирщини», Житомир, 2005 р.) і Б.Старчевського (автобіографічний роман «Провінціал з країни дурнів», журнал «Вітчизна», 2000, 2005 рр.).
 До здобутків теперішніх радомишльських краєзнавців слід віднести й їх діяльність під егідою Товариства дослідників Волині. Згадані вже О.Пирогов, Л.Тимошенко, Г.Цвік та автор цих рядків були учасниками багатьох міжнародних і всеукраїнських наукових краєзнавчих конференцій, додавши свій доробок  до збірників  наукових праць, випущених Товариством.
Тут недарма наведено такий великий перелік дослідників, кожен з яких має свій погляд у минуле рідного краю. І не тільки тому, що «кожному мила своя сторона», як висловився наш земляк письменник Степан Васильченко. Просто прикро усвідомлювати, що, знаючи більш-менш історію своєї або інших країн, наші співгромадяни майже не обізнані з тим, що відбувалося у той чи інший історичний проміжок у рідному місті, селі. І оця «мала» наша історія не менш цікава, бо пов'язана, наприклад, із вулицею, якою ходиш щодня, з будинком, де мешкаєш, з людьми, з нащадками котрих повсякчас спілкуєшся або добре знайомий.
Крім того така минувшина часто-густо оповита легендами, мало не фантастичними переказами, у які так хочеться вірити. Чимало з таких легендарних і напівлегендарних оповідок знайде читач на сторінках книги. І хоча історики здебільшого їх заперечують, все ж цілковито відкидати такі бувальщини дослідникові-краєзнавцю не варто. Адже будь-яка версія не виникла на порожньому місці і допомагає врешті відшукати істину.
Висловлюючи ж те чи інше припущення, хочеться сподіватися, що хтось знайде факти і переконливі докази, аби його відкинути й спростувати, а, може, навпаки – підтвердити, Це відтак означатиме, що ряди дослідників-краєзнавців множитимуться, а «білих плям» на радомишльському історичному тлі меншатиме.

Дослідження первісної археології в Україні
(До 50-річчя відкриття палеолітичної стоянки Радомишль).
Матеріали міжнародної наукової конференції
«Радомишль та його історія» 3-4 жовтня 2006 р..

Київ, НАН України, Інститут археології, 2008 р., с.238-241.





вівторок, 3 жовтня 2006 р.

Школяр, завдяки якому про Радомишль дізнався археологічний світ


У жовтні 1956 року в Радомишлі трапилась резонансна подія. Тут було відкрито Радомишльську стоянку первісної людини, що увійшла до переліку значних археологічних відкриттів. А першовідкривачами пам’ятки стали… учні міської школи №1, котрі того дня допомагали місцевому колгоспові кагатувати овочі.
Один з них – радомишлянин Ігор ОСАДЧИЙ – у той  пам’ятний жовтневий день 1956-го був у гурті школярів, які працювали на колгоспному полі, і мав прямий стосунок до означених подій. Адже безпосередньо став причетним до відкриття стоянки. Про те, як саме це відбулося, – як мовиться, з перших вуст.


– Я тоді навчався у восьмому класі, розповідає Ігор Миколайович. – Того дня група школярів, до яких входив і я, працювала в місцевому колгоспі. До речі, у ті повоєнні роки упродовж вересня та до середини жовтня учні старших, а то й молодших класів, зазвичай працювали в колгоспах. Чоловіків було мало, на роботах у господарствах були зайняті переважно жінки, тож на допомогу приходили школярі. Ми збирали яблука, обривали хміль, піднімали льон.
В той день хлопців-старшокласників послали копати траншею під моркву, а дівчат – на обривання хмелю. Пригадується, довго визначали місце під кагат, голова колгоспу з бригадиром про щось сперечалися. Врешті обрали невелике підвищення. Кожному дали лопату, розставили нас і – до роботи.
Копали не глибоко, десь на сантиметрів 60-70. З нами було двоє вчителів – Іван Максимович Галушко і Аркадій Іванович Устинов.
Копаємо собі неквапом.
Раптом мій заступ на щось наштовхнувся в землі. Ще раз копнув… Бачу – якась біла кістка. Гукаю Галушка: «Іване Максимовичу, подивіться, тут щось є…»
Той у відповідь: «Осадчий, не копай більше, там може бути міна!..»
Але ж наше покоління, яке тепер називають дітьми війни, добре знало, що ні міни, ні гранати, ні снаряди ніколи не фарбують у білий колір. Тож тихенько дістаю цю кістку, показую вчителю.
«Це, – каже, – або коняча, або коров’яча, викинь її».
Але тут якраз підійшов Устинов, вчитель географії. Він, до слова, згодом переїхав до Києва, де певний час працював інспектором шкіл Київського МіськВНО.
«Ні, – відказує, – з цим треба розібратися».
Втрутився в розмову й бригадир. Врешті роботи зупинили, кістку забрали в школу, про знахідку повідомили в Житомирський краєзнавчий музей. Отак воно все й почалося…

І вже наступного року до міста над Тетеревом прибула археологічна експедиція на чолі із заступником директора Інституту археології І.Г.Шовкоплясом (згодом він очолив цей заклад). І невдовзі стало відомо про визначне археологічне відкриття – Радомишльську стоянку доби пізнього палеоліту, котра увійшла до різноманітних енциклопедій, історичних довідників, підручників, науково-дослідницьких праць.


Газета «Зоря Полісся», 17 квітня 2020 р.


четвер, 28 вересня 2006 р.

З любов'ю до рідного краю


«Хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани». Ці слова М.Т.Рильського винесені в епіграф книги «У просторі і часі. Видатні постаті Житомирщини». Її автори М.Ю.Костриця і Г.П.Мокрицький добре відомі серед краєзнавців своїми численними дослідженнями, публікаціями, виданими монографіями, брошурами, книгами краєзнавчої тематики. А цим виданням, здійсненим Асоціацією інтелігенції області і обласною організацією Спілки журналістів України, започатковується серія книжок про рідний край під загальною назвою «Краєзнавча бібліотека».


На тематичну спрямованість книги безпосередньо вказує підзаголовок. Розповідається в ній про видатних людей, чиє життя і діяльність пов'язані з Житомирщиною. На підставі архівних документів, різноманітних джерел, епістолярної спадщини, спогадів подається правдива розповідь про митців, учених, краєзнавців, громадських і державних діячів. Герої книги — М.Рильський і О.Довженко, В.Маяковський і О.Купрін, І. Фещенко-Чопівський і В.Векслер, Д.Штеренберг і Й.Маньковський, В.Кравченко і В.Бруховський, В.Липський і М.Усанович.
Двадцять нарисів увійшло до книги, двадцять подорожей у просторі і часі в ім'я збереження пам'яті, відродження духовності, зміцнення зв'язку поколінь. Адже чимало з імен, про які розповідає книга, були свого часу викреслені з вітчизняної культури або подавалися спотвореними. Не минула така участь і двох імен з цієї книжки, життя яких пов'язане з Радомишльщиною. Про поетесу Людмилу Волошку, уродженку Веприна, і її сестру Вероніку Морозівну розповідається в нарисі «Дві сестри». 


А дослідження «Будівничий української культури» присвячене І.Огієнку.
«Подібна книга може народитися тільки від любові, невгасимої любові до рідного краю, до людини і народу»,— пише у передмові до книги академік П.Тронько. І таку любов цілком засвідчують М.Костриця і Г.Мокрицький, що натхненно і наполегливо ведуть краєзнавчу діяльність. І ця їх праця, безумовно, знайде щирий і добрий відгук у широкого кола читачів, усіх, хто прагне ближче познайомитися з історією і культурою рідного краю.

Газета «Зоря Полісся», 28 вересня 1996 р.



понеділок, 18 вересня 2006 р.

Минається і спливає за водою…


Літо моє у дитинстві зазвичай проминало у бабусі, в Чудині. А який же то літній відпочинок без купання, без річки! Отож, днями пропадали ми на Тетереві. Місць, щоб скупатися, тоді на ньому було достатньо. І купалися то біля кладки, то коло млина, чи на Жужелі, а найчастіше — на Антоновій ямі. Хоча й лякала вона нас, дітлахів, своєю назвою. Бо розповідали старші, що на цьому місці начебто втопивсь колись котрийсь Антон, від якого й пішла ота назва. Річка тут і справді була глибокою, нуртувала в цьому місці вода, вказуючи на вир...
Наче й небагато часу сплинуло. А як невпізнанно змінився Тетерів. На жаль, у гірший бік. І нещодавно, коли проходив повз те місце, де колись була Антонова яма, не побачив уже й річки. Річище проклало собі інший шлях. Втім нині взагалі не знайти на Тетереві навіть натяку на яму. Недарма купальних місць на ньому, принаймні в межах району, майже немає. Адже практично будь-де річище можна перейти вбрід, не замочивши навіть штанів. Повсюдно з'явилися піщані острівці, перетворюючи могутню колись річку у такий собі рівчачок. Аж не віриться, що в стародавніх довідниках і енциклопедіях називають Тетерів судноплавною і лісосплавною рікою, наводять пристані, що колись тут існували. А хіба можна вгадати тепер назву річечки Вирва, що вказує на глибокі ями, вири?


Сучасні реалії Тетерева.

Минулося і спливло за водою. Обмілів нині Тетерів, бо викачують з нього нещадно воду для господарських і інших потреб. Екологи, приміром, стверджують, що Житомир для власного водозабезпечення використовує увесь дебет води, який несе до обласного центру головна водна артерія області. Потому, виходить, від міста тетерівським річищем течуть уже стоки… А ще – повсюдно позакидали млини, а з ними й греблі, що були мало не в кожному селі, даючи до всього й дармову енергію. Були загати — був тихий плин, затони, і, врешті, вода. Була й риба, яка, відомо, завжди шукає, де глибше. Нині ж стрімка течія і справді, мов у рівчаку, не зоставляє шансу на існування жодній заглибині.
Пригадується, на початку останнього десятиліття ХХ століття, коли машинобудівний завод готував майданчик під забудову житлового мікрорайону, намиваючи для нього пісок з Тетерева, виникли й сподівання на відновлення річки. І дійсно, очищене річище сягало до десяти метрів завглиб. Відразу ж з'явилися в цих місцях завсідники-рибалки. Але вистачило того очищення лише на якихось пару років. А потім і сліду не залишилося: швидка течія повернула все на круги свої, водночас виразно вказуючи нам на потребу комплексного порятунку водойми.
Тетерів є яскравим віддзеркаленням катастрофічного стану наших малих річок, які або зникають зовсім, або ледь нидіють. Непродумана меліорація, що знищила болітця, які живили ці річечки, розорення берегів, забруднення річок хімікатами і стоками від влаштованих на їх берегах та в заплавах вигонів чи таборів для худоби, неквапом роблять свою руйнівну справу.
Колись із нашої невеличкої мальовничої Черчі подорожні або городники, що порались неподалік, завжди пили воду, мов з криниці. А колишня слава радомишльського пива досягалась завдяки воді з Мики, що мала дивовижну придатність для виготовлення високоякісного напою. Чи наважиться нині хтось попити воду з цих річок? Хіба що самогубець. Бо уздовж тієї ж Черчі раз по раз виникають сміттєзвалища, а до Мики збігають майже всі нечистоти з Радомишля, включаючи каналізаційні стоки, скиди підприємств. А тому-то такою радістю стає впійманий рибалкою пічкур – риба, що є своєрідним індикатором чистоти води, адже у забрудненій не водиться.


Річечка Лутівочка.

У 1989-му водойми наші полегшено зітхнули, коли на хвилі демократичного піднесення через невиконання екологічних вимог та на догоду громадській думці було закрито в Радомишлі крохмальний завод, котрий був чи не найшкідливішим забруднювачем Мики й Тетерева. Та невдовзі залунали зітхання господарників і адміністраторів з цього приводу. Мовляв, матеріальних втрат від того, що ніде стало дівати гнилу бульбу з господарств, більше, аніж завдавав той завод шкоди природі.
Що ж, своя сорочка людям недалеким споконвіку була ближчою до тіла. Тим більше, коли матеріальні збитки: ось вони – у відчутно зменшених площах під картоплею, а якась там загублена річка, та ще й через десятки років, – хай це хвилює когось іншого.


Місце, де зливаються в один потік Мика і Тетерів.

Наразі крохмальників згодом «успішно» замінили інші отруювачі водойм – пивовари, земельні орендарі, комунальники та іже з ними.
Втім, руйнуючи довкілля наших річечок, ми самі мимоволі стаємо самогубцями. Адже саме вода споконвіку вважається уособленням життя, життєдайною силою, що породжує і ростить усе живе на землі. То чи варто й надалі затягувати зашморг, накинутий на власну шию? Чи не доречніше зупинити недбальство, застерегти і себе, і нащадків наших від непоправної біди, що день за днем невпинно наближається до нашого дому?


Давайте збережемо їх для нащадків

Бистріївка. Довжина 37 кілометрів (у межах району – 18 км). Ліва притока річки Мики (впадає біля м.Радомишля). Бере початок біля с. Стирти Черняхівського району. Площа водозбору 381 кв. км, лісистість басейну 35.01 кв. км (9,2 відсотка), заболоченість – 6,33 кв. км (1,66 відсотка). Середній річний стік 0,037154 куб. км. В Радомишльському районі протікає через Кайтанівку, Пилиповичі, Переміжжя, Брід, Бистріївку.


Білка. Довжина 40 кілометрів. Бере початок біля с. Кочерів. Права притока р. Тетерів. Ширина до 5 метрів. Похил річки 1 м/км. Площа басейну – 354 кв. км.  Долина трапецієвидна, шириною до 2 км, глибиною до 20 метрів. У верхів’ї поширені торфовища. Протікає через Забілоччя, Негребівку, Товсте, Таборище, Хомівку, Кримок.


Вирва. Довжина 33 км. Бере початок біля сіл Мірча і Меделівка. Ліва притока Тетерева (впадає біля с.Макалевичів). Глибина – 0,3-0,5 метра. Урізи води становлять 156 – 123 м. Ширина річища до 5 м. Швидкість течії 0,3-0,4 м/с.. Протікає через Федорівку, Вирву, Садки, Макалевичі.

Візня. Довжина 45 кілометрів (в межах району— 15 км). Складається з двох притоків, один з яких бере початок біля с. Нераж Черняхівського району, а другий - біля с. Клен. Права притока р. Ірші. Площа басейну 384 кв. км. Похил річки 1,2 м/км. Долина асиметрична, річище помітно звивисте. В Радомишльському районі протікає через Стару Буду. Новосілку, Нову Буду, Будилівку, Буглаки.

Глухівка. Довжина 19 кілометрів. Бере початок біля с. Глухів Перший. Річище нешироке. У верхів'ї до 1 м, в пониззі – до 4-5 метрів. Ліва притока Тетерева. В долині Глухівки біля с. Мала Рача розташований географічний центр Радомишльського району. У заплаві річки поширені торфовища. Протікає через Малу Рачу, Велику Рачу.

Дубовець (Дубовик). Довжина 34 км (в межах Радомишльського району – 1 км). Бере початок біля с.Струцівки Коростишівського району. Права притока Тетерева (впадає біля с.Рудні Городецької). Водозбір – 262 кв. км. Водоохоронна смуга 20 м. Урізи води становлять 200 – 143 м. Має декілька притоків. Протікає через Віленку, Вільню, Вільнянку, Квітневе, Царівку, Рудню Городецьку.

Коробочка. Довжина 18 км. Бере початок біля с.Чайківка. Ліва притока Бистріївки (впадає біля м.Радомишля). Глибина – 0,3-0,5 метра. Ширина річища до 5 м. Швидкість течії 0,3-0,4 м/с. Протікає через Чайківку, Борщів, Верлок.

Мика. Довжина 43 кілометри (в межах району – 15 км). Бере початок в околицях с. Високе Черняхівського району. Ліва притока р. Тетерів (впадає в Радомишлі). Глибина 0,5 – 2 метри. Урізи води становлять від 180 (в межах району від 150) до 137 метрів над рівнем моря. Ширина річища до 10 метрів. Площа водозбору 801 кв. км, лісистість басейну 99,5 кв. км (12,3 відсотка), заболоченість 11,07 кв. км (1,38 відсотка). Має 32 притоки загальною довжиною у 70 км. Середній річний стік 0,041785 куб. км. В Радомишльському районі протікає через Глиницю, Нову Юрівку, Кичкирі.


Мироч. Довжина 14,7 кілометрів. Бере початок біля с.Мірча на висоті 156 метрів над рівнем моря. Ліва притока Тетерева (падає біля с.Вишевичів). Максимальна глибина - 4 метри, ширина річища до 3,5 метра. Протікає через Меделівку, Вишевичі.

Тростяниця. Довжина 62 кілометри (в межах району — 4 км). Бере початок біля с. Крученець Черняхівського району. Права притока р. Ірші. Площа басейну 698 кв. км. Пересічна ширина в середній течії до 10 метрів. Характер рівнинний (похил води 1,2 м/км). Має 14 притоків (3 з них у районі). Дно переважно кам'янисте, береги місцями скелясті. В Радомишльському районі протікає через Вихлю, Гуто-Потіївку.

Шлямарка. Довжина 25 км. Бере початок біля с. Потіївки. Права притоки Візні (впадає біля с.Нянівки). Притоки – Драничка, Киянський (праві). Тече спочатку на південний схід і схід, від села Дубовик — на північний схід. Від польового путівця, що між Морогівкою й Неражем, і до гирла Шлямарка є межею між Радомишльським і Малинським районами. Площа водозбору 178 км². Похил 1,9 м/км. Долина шириною до 2,5 км, глибиною до 15 м. Заплава двостороння, завширшки до 200 м, частково заболочена. Річище слабкозвивисте, його ширина до 5 м. Протікає через Потіївку, Дубовик, Облітки.


Газета «Зоря Полісся», 18 вересня 1996 р.

«Жива вода - 96». Підсумки загальнонаціональної кампанії з охорони малих річок.
Київ: Національний екологічний центр України, 1997. с.26-27.
.

пʼятницю, 1 вересня 2006 р.

Сторінки історії школи №3 (№6)


1 вересня 1946 року в Радомишлі було відкрито школу №6 (нині — №3).


До 1917 року виклад
ання у школах Радомишля і повіту велося винятково російською мовою. Мовні потреби «малоросів», які становили більшість населення повіту, імперськими чиновниками ігнорувались. І лише після Лютневої революції 1917 року українська мова здобула право на офіційне застосування, у тому числі й у закладах освіти. І вже після громадянської війни відкриті в Радомишлі школи стали україномовними, існували в місті також єврейська школа, відбиваючи демографічний склад міського населення.
Проте після Другої світової війни у Радомишлі оселилося чимало росіян, направлених сюди для відновлення народного господарства. У місті також було дислоковано військових. Зрозуміло, що влада мусила вдовольнити «русскоязычное население». Відтак 1946 року було виріше­но відкрити в Радомишлі школу з російською мовою навчання. Вона стала на той час у місті шостою за ліком.


1946 рік. Учні школи №6 на святковій листопадовій демонстрації.

Ще одне святкування Жовтня вже років десять по тому.

До речі, розмістили нововідкриту школу у приміщенні колишньої єврейської. Та будівля, що стояла на місці нинішнього житлового двоповерхового котеджу, до нашого часу не збереглась. 

Шкільна піонерська лінійка. У верхньому правому куті світлини – будівля початкових класів.

Школа ця була так званою «прогресивною». Тобто попервах вона мала лише три початкових класи, додаючи з кожним роком по одному: у 1947 - 1948 навчальних роках їх було чотири, далі – п’ять і т.д. Тож згодом школа перейшла у нові приміщення (тепер тут адміністративний будинок райлікарні).


Початкові класи, проте, й надалі містились, там де починалась школа №6. Лише коли у 1967-му до 50-річчя Жовтневої революції було прибудовано додаткових два поверхи з вісьмома класними кімнатами, у тій будівлі розмістили шкільні виробничі майстерні.


Майданчик спостереження за природою.


На уроці початкової військової підготовки...

... та фізкультури.


Юннати школи мали свою кролеферму.


Виїзд на допомогу колгоспникам.

У 1951 році школа №6 стала семирічною, а в 1954 — відбувся перший випуск десятикласників.
20 юнаків і дівчат тоді отримали перші атестати зрілості, видані Радомишльською середньою школою №6. Серед них були й перші шкільні медалісти. «Золоту» медаль одержав Леонід Мовчанюк, «срібні» — Віталій Савінкін, Ідея Бровська, Юлія Герасько, Бася Маркман.


Останній дзвоник 1965-го.



1972 р. Першотравень. 

У 1974 році школа знову змінила своє помешкання, «переїхавши» до приміщень, які звільнила колишня СШ №2 (нині гімназія). До речі, це одна з найстаріших освітніх споруд у районі, яка протягом усього свого існування з початку ХХ століття слугувала за призначенням. Свого часу тут містилося чотирикласне міське училище (символічно, що воно, як зазначалося вище, було теж російським), затим — згадана друга десятирічка. І на наведених знімках видно, що принаймні зовні будинок майже не змінився.



Водночас з переїздом змінено було й номер школи на вільний третій (школа №3, котра вже була колись у Радомишлі, припинила своє існування ще в 1950-і роки).
А в умовах незалежної України дещо змінився профіль школи. З наданням українській мові статусу державної, а батькам — права обирати мову навчання, в школі спочатку з’явилися навчальні класи з українською мовою викладання предметів. Поступово всі класи стали україномовними, а відтак — і школа загалом.
Притому освітній заклад не втратив ані свого авторитету, ані високих освітніх показників.
Втім, традиції високої якості знань були закладені в школі ще з початку її заснування. Так, у 1946 - 1947 навчальному році школа №6 мала найвищий показник у районі за числом переведених учнів — 98 відсотків.
А впродовж життєпису школи її учні — повсякчас серед переможців районних, обласних, всеукраїнських предметних олімпіад. За роки існування заклдаду з його стін вийшло 39 «золотих» і 42 «срібних» медалісти (станом на 1996 р.). Так само традиційно мала школа добре озброєних знаннями випускників, котрі продовжували навчання у вузах, технікумах, а потім стали знатними фахівцями, вченими, майстрами своєї справи. Загалом, путівку в життя отримали тут більше тисячі учнів. Гордістю школи №6 (№3) називають науковців Пароконну Н.К., Білошицького В.М., Комара Л.Є., Жудру О.П., Нарожну Р.М., Лаврушенко Л.Ф., Селезньова Е.Л. Чудовими організаторами і керівниками виробництва зросли Пароконний В. К., Білозерський О.Л., Ковальський Є.М. та ін. На мистецькій ниві уславились співачка Давиденко М.М. і актриса Ніколаєва Л.Д. Чимало випускників школи присвятили себе військовій службі. Серед них — ректор Академії прикор­донних військ України, генерал Олексієнко Б.М., генерал-лейтенант Черномордін С.О.  Вічно пам’ятатимуть земляки воїна-інтернаціоналіста Кондратьєва О.О., котрий поліг смертю героя на афганській війні, полковника Збройних сил України Мельника В.І., що загинув у 2017-му в авіакатастрофі у зоні російсько-української війни. На шану загиблим воїнам на приміщенні школи встановлено меморіальні дошки.
Весь цей перелік є передусім свідченням високої кваліфікації та педагогічного хисту вчительського складу. І в історію школи золотими літерами вписані педагоги з великої літери, котрі всі ці роки з покоління в покоління плекали своїх вихованців, сіючи у їхніх душах розумне, добре, вічне. Перелік цей може бути довгим, але не можна тут не назвати таких відомих на Радомишльщині вчителів, як Гаєвська А.Я., Ганжа К.Ф., Іщенко Ю.Й., Куликівський С.В., Криворук М.О., Когут В.С., Лобасенко Г.М., Ліберман Т.Б., Лучник О.І., Мальована Т.І., Мельник Г.А., Орел А.Г., Павленко М.Г., Погоняєва О.П., Ружанський В.П., Романенко Є.Г., Солдатова Н. І., Скуратівський В.Ф., Сіденко О.Ф., Тарасевич Ю.П., Том Г.Д., Циндровська Г.Д., Чернишевич С.С, Чирикова Н.Д., Шевченко О.Ф., Шкідченко І.К., Шкулій Ф.Ф.
Певно, їх подвижництво надихнуло на бажання стати педагогами колишніх випускників школи, а потім її вчителів — Іщенко Н.Е., Твардовську Н.Ф., Швець О.А., Шерстову І.О., Новохатько О.В., Хабарову С.В., Козлову С.А., Дудківську О.І., Кравцову Н.В., Сутковенко Н.М., Балашова Ю.О., Несененко Н.В., Герасимович М.Г. та інших.
У школах міста, району, в інших місцях викладали і викладають вихованці школи. Серед них зокрема сімейна династія — заслужений вчитель України Осадкіна Ю.Ф., Герасько М.Ф., Осадкіна Н.А., а також Безсудна Н.О., Булгакова Л.Я., Бойко Т.А., Карпик Н.В., Єгор’єва Н.В., Данилюк Н.А., Миколайчук Т.В., Онопрієнко Н.В., Селезньова О.Л., Руденко А.П., Чернишевич І.С., Черніченко О.О., Шара Р.Я., Шерстова Т.О. і багато-багато інших їхніх колег.
Організація справи у будь-якій установі (і школа тут не є винятком) значною мірою залежить від рівня керівництва нею. Можна сказати, що шостій-третій школі і тут пощастило. Бо очолювали її не лише добрі організатори, а й висококваліфіковані педагоги: Гориловська П.Й. (1946-1947), Хованська В.П. (1948-1952), Роговченко Г.М. (1953-1956), Іщенко Е.К. (1956-1958), Варламов В.П. (1958-1959, 1966-1973), Зініна О.Д. (1960-1966), Сигеда 3.І. (1974-1984) Петровський С.А. (1984-1986, 2004-2005), Степанішина Т.І. (1986-2003), Шутка В.І. (2003-2004), Сташенко В.А. (2005-2016), Мельник Н.Г. (з 2016-го).
Своїм «віком» школа начебто й поступається 6агатьом іншим освітнім закладам району та міста. Але упродовж своєї історії вона стала помітним явищем у навчально-виховній сфері Радомишля. І це сповна підтверджують усі, хто з гордістю називає школу №3-№6 своєю рідною альма-матер.

Газета «Зоря Полісся», 4 вересня 1996 року (доповнено).