Чорний Великдень Хомівки

25 квітня 1943 року жителі захованої в притетерівських лісах Хомівки традиційними віншуваннями «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!» щиро вітали одне одного з Великоднем. Дарма що вже майже два роки село перебувало під окупацією гітлерівської Німеччини, традиційних християнських святкувань хомівчани дотримувалися. Більше того, за окупаційної влади селян за віру вже не переслідували. Притому в селі, де споконвіку дружно сусідували і католики, і православні, шанували свята, так би мовити, і свої, й сусідові. У 1943-му, до речі, пасхалія обох конфесій збіглась у даті.

Так само усіх хомівських вірян вже на другий святковий пасхальний день спіткала біда. Зранку в село в’їхала величезна валка підвід, а Хомівку зусібіч оточили вартові.

Зігнавши усіх без винятку мешканців на сільський майдан, карателі «за співпрацю і зв’язок з партизанами» привселюдно розстріляли працівника місцевого лісопильного заводу Петра Мариношенка, а селянам оголосили, що відсьогодні їхнього населеного пункту не існуватиме. За постановою гебітскомісаріату в Хомівці скасовувалась утворена ще на початку окупації німецька управа (їх, між тим, було в районі лише декілька), а на селян чекає суворе покарання. І на підтвердження оголошеного вироку село скорим часом цілковито було охоплене вогнем.

Петро Ничипорович Мариношенко.

Така каральна акція була викликана нападом напередодні партизанського загону саме біля Хомівки на німецьку автоколону, що рухалась з Кримка.

У протидії з диверсійними вилазками підпільників та партизанів гітлерівці цілком наслідували запроваджений більшовиками ще за часів української національно-визвольної боротьби 1918-1922 років принцип «отвєтчіков», коли за ту чи іншу протидію «новому міру» радянська влада без розбору нещадно карала десятками й сотнями навмання обраних заручників із ближніх сіл.

А в роки Другої Світової у сумнозвісній білоруській Хатині нацисти вбили та спалили живцем 149 жителів села, у тому числі 75 дітей, помстившись у такий жахливий спосіб за засідку, яку тут влаштували партизани поліційному охоронному батальйону. В тій збройній сутичці загинув улюбленець Гітлера олімпійський чемпіон Г.Вельке.

Ще жахливішою і найбільшою за кількістю подібних безневинних жертв стала інша березнева трагедія 1943-го – Корюківська. У цьому райцентрі на Чернігівщині окупанти за партизанський наскок вимістили свою лють теж на місцевих жителів. Каральною акцією усіх корюківчан (біля семи тисяч!) було знищено, а саме містечко майже повністю спалили.

Чи потрібні були ці локальні й аж ніяк непідвладні ходові війни «перемоги», що оберталися такою кількістю жертв серед мирного населення?

Та, як зазначав, оповідаючи зокрема про звитягу партизан М.Наумова під Хомівкою, у своїх мемуарах Іван Хитриченко, командир партизанського з’єднання, що діяло в радомишльських лісах, у такий спосіб партизани давали зрозуміти окупантам, що вони аж ніяк не господарі на нашій землі. Проте ні він, ні інші партизанські проводирі, як не прикро, не згадували, у який жахливий спосіб мстилися за їхні вилазки гітлерівці місцевим жителям.

Втім крилате «ми за ценой нє постоїм» з’явилося не саме по собі. І свого презирливого ставлення до тих, хто просто собі жив під окупантом, радянська влада не приховувала. Усі повоєнні роки, аж до розпаду СРСР, у будь-яких анкетах чи автобіографіях громадяни мали неодмінно вказувати на факт свого перебування (або ж батьків) на окупованих територіях. Дехто із земляків, що пережили війну, часом згадують, що їм нерідко дорікали, нібито, мовляв, жирували тут при німцях. Розповідали про подібне презирство і ті з фронтовиків, які були мобілізовані вже після приходу Червоної Армії, коли їх кидали беззбройними в бій на вірну смерть «спокутувати свою провину за працю на Гітлера».

У Хомівці, на щастя, карателі спрямували гнів лише на будинки і підпалили їх,  спопеливши усе село. Не уникли цієї участі й лісопильний та смолокурний заводи, що діяли ще з часів господарювання на цих землях знаної графині Браницької.

Людей тимчасом посадовили на підводи і повезли в Радомишль, а над довколишнім лісом у пошуках партизанів кілька днів кружляли німецькі літаки.

Марта Мариношенко, що враз стала удовою, міцно притискала до себе осиротілих доньок – Віру, якій ішов лише четвертий рочок, та на два роки молодшу Ларису. Ці трагічні миті назавжди закарбувалися у Віриній пам’яті (нині вона Ліпіін).

– Нас привезли у Радомишль,  – з болем згадує жінка, – і взяли під варту в поліційному управлінні. Воно містилось у колишньому приміщенні міліції, що на Присутственій, і було зусібіч огороджене високим плотом – до лікарні і до садиб на вулиці Горького. Усіх працездатних німці почали відправляти на примусові роботи до Рейху. А на таких, як мати з двома малятами, особливої уваги не звертали. Скориставшись цим, одного дня мама взяла нас на руки і сказала вартовому, що веде до вбиральні. У лікарні на ту пору саме лікувалась родичка, яка передавала нам дещо з харчів. В обумовленому місті вона зробила в плоті невеликий лаз, через який ми непомітно вибрались на волю. Мабуть, нас ніхто й не шукав, бо благополучно дісталися до маминої тітки в Чудин і у тій гостинній родині прожили декілька літ.

А вже після вигнання окупантів ті з хомівчан, що вижили чи поверталися з фронтів, почали потроху тулитись до рідного села і відбудовувати рідні оселі. Позаяк дехто з односельців-чоловіків, як згодом з’ясувалося, постійно працював на смолокурному заводі, що діяв поблизу Радомишля, тож, перебуваючи на «вахті», як кажуть тепер, трагічної облави уникнув. Дорогою в Німеччину теж вдалося втекти і повернутися додому кільком сельчанам, що вбереглись від лихої долі «остарбайтерів».

Родині Мариношенків допомогли спорудити такий собі «курінь» довкола печища ті ж чудинські родичі. А згодом уже й хатину поступово звели.

Будувалися здебільшого усім миром, переважно у вихідні, й справді артільно, адже відновила по війні свою діяльність місцева промислова лісопильна артіль, де, як і в лісгоспі, здебільшого й працювало більшість місцевих жителів. Тож, як могли, допомагали ці підприємства і місцева влада хомівським погорільцям пило- та іншими місцевими будматеріалами...

Офіційні повоєнні зведення засвідчують, що перед війною в селі налічувалося 45 будинків, які всі були спалені. 67 жителів села окупанти вивезли на роботи в Німеччину.

Хомівчани старшого віку у дні пасхальних свят з року в рік неодмінно згадують трагічний для села Великдень 1943-го, що змінив життя та долі й самого села, і багатьох його мешканців.

Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2018 р.

Шанувати свою історію та своїх героїв

У Радомишлі презентовано книгу «Українська національна революція 1917-1922 рр. та її перебіг на Житомирщині».

Написав цю монографію відомий історик та краєзнавець Геннадій Махорін. Він є автором 62 книг історико-краєзнавчої тематики, більше 100 наукових публікацій.

Власне, тематику нової роботи дослідника та пошуковця промовисто окреслює назва твору, у якому на основі численних архівних документів простежується перебіг тих вікопомних подій, висвітлюються їх особливості на теренах тогочасної Житомирщини.

Приміром, у Житомирі у січні-березні 1918 року тимчасово перебувала Українська Центральна Рада. Тут було ухвалено важливі закони про громадянство УНР та його реєстрацію, про грошову одиницю - гривню, про новий адміністративно-територіальний устрій, про українську мову.  Були вони в дечому декларативними, бо переважно так і не були реалізовані у повній мірі, проте відіграли важливу роль в українському державотворенні.

Радомисльський повіт на ту пору, щоправда, перебував у складі Київської губернії, але межував безпосередньо з Волинською, центром якої був Житомир, тож Радомишльщину не оминули усі важливі революційні події тієї пори.

Як зазначив Геннадій Махорін, ця книга стала результатом багаторічних пошуків та досліджень цього історичного періоду. Водночас він висловив жаль, що сучасні політики,  навіть офіційно проголосивши відзначення на державному рівні 100-річчя української революції, не надто прагнуть їх популяризовувати. З одного боку, на думку автора, – частина теперішнього політикуму просто не знає нашої історії і навіть на виявляє прагнень до її пізнання. З іншого – події столітньої давнини не в найкращому світлі перегукуються із діями нинішньої української влади, подекуди негативними і не завжди спрямованими на захист національних інтересів.

Власне, висвітлений автором перебіг революційних подій 1917-1922 рр. має безліч аналогій з сьогоденням і з погляду російської військової агресії в Україну. Адже, як і століттям тому, нині теж бачимо намагання імперського центру, що не сприймає прагнень українців до незалежності, диктувати їм свої умови й порядки, розбурхати громадянське протистояння, використовуючи свою «п’яту колону», приховати власну військову присутність. 100 років тому, для прикладу, більшовицька Росія так само офіційно заперечувала спрямування нею в Україну латиських, китайських чи угорських найманців, застосовуючи поширене нині горезвісне «іхтамнєт». 

Відстоює Г.Махорін свою думку щодо потреби визначення часових рамок Української національної революції не лише 1917-1921 рр., а й 1922 роком. Ця позиція історика знову таки винесена у назву книжки. З цього приводу дослідник зауважив, що перелік основних революційних подій, підготовлений Українським Інститутом національної пам’яті, завершується розстрілом 21-23 листопада 1921 року в селі Базар полонених вояків Армії УНР – учасників її Другого Зимового походу, вважаючи його останньою спробою відновлення Української держави. Проте збройна національно-визвольна боротьба українських повстанських загонів не припинялась. Вона тривала і у 1922 році. На Радомишльщині зокрема діяв загін Лисиці. Не припинялась у нашому краї агітація проти більшовиків.

Та врешті ці зусилля згасли, зважаючи на голод 1921-1923 років, проголошену амністію повстанцям. Щоправда, амністованих тоді учасників національно-визвольної боротьби криваві жорна комуністичних репресій не оминули у зловісні 1930-і, адже сфабриковані справи репресованих українців, у тому числі й наших земляків, рясніють звинуваченнями в участі в українському війську чи повстанських загонах.

З огляду на це привертає увагу читача вміщений у книзі біографічний словник учасників революційного та національно-визвольного руху, життя і діяльність яких пов’язане з нашим краєм. Серед них і радомишляни – військовики й організатори української армії М.Архипович, М.Омелюсик та В.Присяжнюк, повстанські отамани Соколовські, Ю.Мордалевич, вчителі – повстанці й пропагандисти української справи А.Богайчук, М.Сокольвак і М.Хоменко, селянин І.Матусевич, бандурист-агітатор Н.Глушак, розстріляні в Базарі вояки Листопадового рейду Д.Святненко та С.Яцкевич.

Втім наводяться у виданні й інші персоналії, пов’язані з Радомишльщиною. Зокрема згадані в ній, хоча й побіжно, наша землячка поетеса і патріотка Л.Волошка, знані на початку ХХ століття промисловці-каменепереробники Ліва та Бузетті, державний діяч, проте затятий українофоб В.Шульгін.

Представив Г.Махорін й інші свої нові роботи: «Форми опору українського селянства у часи Голодомору 1932-1933 рр.», «У світлі слави Рильських», «Краєзнавчий календар на 2018 рік», які теж мають зацікавити радомишлян.

  

На презентації були присутніми вчителі історії освітніх закладів району, краєзнавці, бібліотекарі. Саме вони повинні передусім виконувати просвітницьку місію – пропагувати й доносити до широкого загалу справжню, а не спотворену минувшину України, аби теперішні й майбутні покоління українців думали, аналізували і робили висновки, стаючи свідомими громадянами власної держави, гідними нащадками тих, хто боровся і віддавав життя за її незалежність. І щоб шанували ми, зрештою, свою історію та своїх героїв.

Газета «Зоря Полісся», 13 квітня 2018 р.