пʼятницю, 31 липня 2015 р.

“І хай ліва рука твоя не відає, що чинить права…”


У 1860 році вийшло третє, доповнене видання Шевченкового «Кобзаря». Поет давно виношував задуми щодо перевидання своєї збірки, але ніяк не міг назбирати необхідної суми коштів. Врешті після знайомства Тараса Григоровича з відомим фабрикантом та меценатом Платоном Симиренком той пожалував потрібні 1100 рублів. Відтак книжка побачила світ. Проте її вихід спричинив до розриву дружніх стосунків та листування між Шевченком і Симиренком.


Як зазначає Олександр Кониський, біограф Т.Шевченка, «побачивши, що на «Кобзарі» -  «коштом Платона Симиренка», останній вельми ремствував на Тараса, бо, даючи гроші на видання, він не бажав, «щоб відала лівша про те, що діє правша», і після того вже не став відповідати Тарасові». Оповідач, одначе, уточнює, що дорікати тут напевне варт не Шевченкові, а його оточенню, котре, знаючи Симиренкову натуру, не застерегло поета він мимовільного рекламування свого благодійника.
За спогадами сучасників, Платон Симиренко був людиною надзвичайно доброю, скромною та смиренною у вірі, і він гарно знав наведену євангельську заповідь, сутність якої в тому, що, коли робиш добрі справи, не варто пишатися ними, тим більше - робити їх напоказ.
От би таку вірність Господнім і моральним настановам та теперішнім «доброчинцям»!  
    Перегляньте більшість виданих нині книжок (йдеться не про комерційні часописи чи бестселери класиків жанру, а передусім про твори авторів-початківців або так званої місцевої тематики, у тому числі й радомишльської). У них зазвичай містяться цілі сторінки, а то й розділи, присвячені «меценатам», завдяки яким ті видання були видрукувані.
     Так само без чималенького переліку спонсорів та коштодавців не обходиться сьогодні будь-яке повідомлення про мистецький або спортивний захід. Повсюдно тиражуються згадки про «добродійні» дарунки соціальним, медичним, освітнім закладам. Їх чисельність особливо зростає напередодні та під час виборчих перегонів.
Пригадується, як після кожного «подарунка» одного з «гречкосіїв», що, до речі, промовисто демонстрував свою прихильність до християнства, до редакції газети слідом відразу надходили подяки від колективів, які той «добродій» обдарував. Коли ж пояснили, що йдеться тут про таке собі рекламування діяльності претендента на обрання, відтак за законом він сам повинен оплачувати ці публікації з власного виборчого фонду, уклінний потік припинився. Певно, ще й тому, що подібного роду вдячні прояви мали друкуватися під грифом «політична реклама», прямо вказуючи таким чином, як слід розуміти і саму подяку, і те, за що її висловлювали. Між тим автор однієї з отих віддяк зізнався, що й справді не знав, як виявити дяку за дійсно вартісну допомогу (чиїм коштом вона робилась насправді, – то вже інша тема), наразі в оточенні кандидата йому вказали відверто: треба написати про це в газеті.
Останнім часом набирає поширення тенденція вдячності на адресу посадовців різного рівня (за що б ви думали?) за виконану роботу, передбачену власними службовими обов’язками. Міліціонерам дякують за розкриті злочини, медикам – за надану медичну допомогу, рятувальникам – за загашену пожежу, освітянам – за належне викладання предмета і навчання дітей, комунальникам – за впорядкування території чи ліквідацію аварії на мережах, столоначальникам – за оформлення документів тощо. А що: лунають подекуди пояснення, - міг же не врятувати, не розкрити, не навчити, не оформити… Але для усіх цих категорій такі дії є безпосереднім виконанням своїх професійних функцій, за яку вони отримують  заробітну платню. Відтак, якщо одним за це дякують, то їхні колеги, виходить, не працюють?! З іншого боку подібні вчинки дуже вже нагадують такий собі «вдячний хабар».
Тож і розцвітає вся оця «благодійна корупція», яку ми самі ж пропагуємо та підтримуємо своїми публічними подяками і славословіями.  А «дурний» приклад, відомо ж, має схильність до наслідування, охоплюючи дедалі ширші верстви охочих до легкої слави.
Якось газета надрукувала замітку про впорядкований комунальниками технологічний майданчик біля однієї з багатоповерхівок у місті. Добрим словом було згадано й тамтешнього мешканця, котрий допоміг у виконанні робіт. За кілька днів після публікації «добротворець» пожалівся: «Ви ж мене тільки трішки згадали, а я ж там зробив і те, й те, й те…» - почав перераховувати. Коли ж, перервавши той перелік, розповів йому наведену на початку історію з «Кобзарем», співрозмовник замовк і далі вже не продовжував. Добре, якщо зрозумів…
Нерідко навздогін за тією чи іншою опублікованою подякою лунають причитання і вибачення, що когось забули і не згадали подячним словом: це ж образиться тепер людина.
А мені тим часом спала на думку розповідь колеги про радомишлянку, яка в одній з яток скуповувала чоловічу білизну, футболки та їм подібне. На питання, навіщо їй стільки, жінка зізналась, що відправляє ці речі нашим воякам у зону АТО, водночас вона категорично заперечила пропозицію написати про це в газеті. Бо ж не задля реклами робить добру справу, а за велінням совісті.
Це приклад уже з нашого сьогодення. З цього приводу пригадалися цитати з газет столітньої давнини, у яких оповідалося про ті чи інші доброчинні вчинки. Зазвичай вони завершувалися фразою: «Благодійник побажав залишитися невідомим…» Чим не промовистий зразок для наслідування сучасним «добродіям»?
Я невипадково у цих роздумах брав у лапки усіх таких «доброчинців», «благодійників» та їм подібних. Бо коли добро справді чиниться за покликом душі й серця, щиро і по доброті людській, воно не потребуватиме за це афішування та широко оприлюднених вдячних слів. Потрібно чинити добро заради самого добра, а не задля марнославства.  

Газета «Зоря Полісся», 31 липня 2015 р.


пʼятницю, 10 липня 2015 р.

Таємниця смерті Миколи Архиповича


Доля Миколи Георгійовича Архиповича була такою ж суперечливою та водночас трагічною, як і епоха, у яку він жив.
Народженому в потомственій священицькій родині, йому, здавалося б, був уготований шлях служіння Богові. Та, ніби відчуваючи лихоліття та соціальні потрясіння, що насувалися на його рідну землю з початком ХХ століття, він обрав своєю життєвою справою ратну службу.
Ось яку біографічну довідку про нього подано зокрема у книзі Я.Тинченка «Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921)». (Київ, 2007 р.)
  
АРХИПОВИЧ Микола Георгійович
(6.12.1869—?) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
Народився у м. Радомишль тодішньої Київської губернії. Витримав іспит на звання однорічника 2-го розряду при Володимирському Київському кадетському корпусі, закінчив військово-училищний курс Київського піхотного юнкерського училища (1892), служив у Санкт-Петербурзькому гренадерському полку (Варшава). Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м розрядом (1898). Служив в Одеській військовій окрузі, викладав у Тверському кавалерійському училищі (1903–1905). Був начальником штабу 12-ї піхотної дивізії (1905–1909). Викладав в Олександрівському військовому училищі (Москва, 1909–1911). З 04.11.1911 р. — начальник штабу 3-ї стрілецької бригади (м. Жмеринка), полковник. З 1914 р. — командир 74-го піхотного Ставропольського полку. З 26.06.1915 р. — начальник штабу XXXIX армійського корпусу. З грудня 1915 р. — начальник 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З березня 1916 р. — генерал-майор, командир бригади 3-ї Заамурської прикордонної піхотної дивізії. З 20.10.1916 р. — начальник 12-ї Сибірської стрілецької дивізії. За Першу світову війну був нагороджений орденами Святого Георгія IV ступеня (24.04.1915), Святого Георгія III ступеня (23.09.1916), Георгіївською зброєю (10.12.1915).
Восени 1917 р. зголосився до розпорядження Українського Генерального Військового Комітету Центральної Ради та був членом комісії з організації військових шкіл при головній шкільній управі військ Центральної Ради. З 12.03.1918 р. — член державної комісії з організації української армії. 17.01.1919 р. відмовився обіймати командні посади в Дієвій армії УНР.
У вересні 1919 р. був мобілізований до Збройних Сил Півдня Росії, перебував у резерві командного складу ЗСПР при штабі військ Київської, а згодом Новоросійської областей. Подальша доля невідома — після евакуації білих з Північного Кавказу у березні 1920 р. до Криму не прибув: або загинув, або залишився на території, зайнятій червоними.

У життєписі знаного військовика зазначено, що народжений він у Радомислі Київської губернії 1869 року. Саме тут при Свято-Троїцькій церкві починав священицьку місію його батько Георгій Максимович. Дід Максим Андрійович ніс пастирську службу в Озерянах, а затим у Городському, де й скінчив свій земний шлях якраз тоді, як з’явився на світ Божий онучок Миколка. До речі, матушці Домникії Іванівні потому єпархіальним керівництвом було призначено грошову допомогу.
А дитинство майбутнього вояка проминуло в Озерянах Радомисльського повіту (нині – Нові Озеряни Брусилівського району), куди отця Георгія Архиповича направили священствувати у тамтешній церкві в ім’я Архістратига Михаїла. Боголюбиву озерянську пастирську родину навіть запримітили «Київські єпархіальні відомості», описуючи архіпастирську поїздку митрополита Київського і Галицького Платона до Радомисльського повіту у 1884 році. Як зазначало видання, зустрічали Високопреосвященнішого у Ставищах біля церкви священнослужителі та парафіяни з багатьох навколишніх сіл.
Під час зустрічі Владика підкликав до себе діточок, що стояли у велелюдді, і звелів їм прочитати молитви ранкові та символу віри. Тим, хто читав гарно й без помилок, він дарував хрестики та срібні монети. З-поміж удостоєних подарунків особливо відзначив митрополит доньку озерянського священика Архиповича. Можливо, був там серед гурту і його старший син Микола. Хоча на ту пору 15-річний підліток сповна штудіював училищні науки.
Отець Георгій старанно дбав про належну освіту і своїх дітей, і дітей парафіян. Недарма у 1897 р. його було винагороджено єпархіальною радою за «труди по школі».
А тим часом Микола Архипович уже впевнено опановував військову справу та навчав її засадам майбутніх військовиків. На практиці застосовувати набуті знання йому довелося у горнилі світової бійні, що спалахнула 1914-го року. Тож його військовий досвід потому був надзвичайно вагомим для формування українського війська. Наразі генерал Архипович активно долучився до цієї важливої справи.


Учасники Третього українського військового з'їзду. Листопад 1917 р.

Одначе після повалення Гетьманату П.Скоропадського, що певною мірою спричинило багатовладдя, а по суті - безвладдя на українських обширах, він, складається враження, розчарувався в можливостях української революції, а відтак – відійшов від військових справ. Вочевидь ситуація, що склалась на той час в Україні, служити якій він зголосився у 1917 році, та навколо її війська, що так і не здобуло належної організації, централізації та дисципліни, не сприймалась його єством справжнього фахового воїна.
Ймовірно, Микола Георгійович сподівався знайти десь собі затишок до втихомирення ситуації в Україні, а тому, коли розбурхану українську столицю зайняли більшовицькі війська, подався до рідного міста свого народження, де вочевидь, збереглися й певні зв’язки. У Радомислі він почав викладацьку діяльність у місцевій жіночій гімназії. Схоже, що прихистив Миколу Архиповича тодішній заступник завідувачки закладу Олексій Меленєвський, котрий також знайшов тут собі пристановище в буремні революційні роки, залишившись без роботи у Києві.
Але ситуація повсякчас змінювалась. У серпні 1919-го після наступу вояків УНР і ЗУНР більшовиків було вигнано з Києва, натомість вони закріпилися в Радомислі. Відтак на території, зайнятій «червоними», генерал Архипович опинився вже восени 1919 року, тоді як у Києві в цей час владарювала якраз «біла» денікінська армія А.Денікіна
Попри наведене біографічне твердження про його мобілізацію у вересні 1919-го до «білих» військ Півдня Росії, несподіваний запис виявлено в протоколах засідань педагогічної ради Радомисльської жіночої гімназії, що зберігаються в районному історико-краєзнавчому музеї Радомишля. У протоколі від 10 жовтня 1919 р. зазначено, що викладачеві М.Г.Архиповичу доручено викладання географії України у 5-му (один урок) і 6-му (два уроки) класах.
Навчальний рік, що зазвичай починався у жовтні, зважаючи на військові дії, було дещо відтерміновано. Втім наступних записів у книзі протоколів бракує, та, власне, й сама жіноча гімназія у Радомислі невдовзі припинила своє існування, реорганізовуючись у третю трудову школу.


Будівля колишньої  Радомисльської жіночої гімназії.
Нині тут  міститься музична школа.

Водночас робота навчальних закладів у Радомислі опинилась під постійною увагою новоутворених більшовицьких культурно-просвітницької колегії, повітового відділу народної освіти та шкільної комісії, котрі почали ретельно фільтрувати вчительські кадри. До того ж посилюються каральні заходи стосовно ворожих радянській владі елементів. Наразі особа знаного «воєнспеца» навряд чи могла довго лишатися непоміченою.
То чи відбув Микола Архипович з Радомисля на службу в «Білу» армію? Якщо так, то, звісно, лише таємно, з огляду на пильне око «червоної» влади, і важко сказати, чи зумів він прослизнути через фронтові порядки. Якщо ж ні, - то, напевне, потрапив у поле зору «чека», і чим це в такому разі скінчилося, передбачити нескладно.
Відтак не виключено, що таємницю зникнення і смерті генерала Архиповича слід, можливо, шукати у Радомишлі.

Газета «Зоря Полісся», 10 липня 2015 р.
Радомишль - наш дім


середу, 1 липня 2015 р.

Ставки змінили не лише назву

 

Стародавні Ставки змінили у 2015-2016 роках не лише наймення, позбувшись назви Леніне, під якою жили, починаючи з 1924-го, впродовж дев’яти з лишком десятиліть. 20 травня 2015 року за повернення селу його історичного імені одноголосно проголосувала сесія сільради, а 4 лютого 2016-го відповідну постанову ухвалила Верховна Рада України.

На хвилі національно-історичного відродження ставчани визначили для села й новий символ та орієнтир, встановивши в червні 2015 р. пам’ятник Т.Г.Шевченку – національному генієві і пророку українців. Звели його коштом ТОВ «Радомишльська овочева компанія». Погруддя Кобзаря виготовив відомий скульптор Влад Волосенко, котрий тут мешкав і мав свою творчу майстерню.

Як розповів митець, над бюстом Шевченка він працював у буремні дні Майдану, відтак саме ці трагічні й водночас величні події втілилися у відтворений ним образ поета – гордий, вольовий, нескорений і водночас суворий.

Тож нагадуватиме Тарас тепер своїм ставецьким односельцям, «чиї сини» вони, «яких батьків», аби більше не забували, що «в своїй хаті своя правда, і сила, і воля».

 


«Наш Радомишль», 1 липня 2015 р.