суботу, 29 червня 2019 р.

Долучившись до управління імперією



Нинішня Державна Дума Російської Федерації стала таким собі придатком для схвалення реакційного й зовнішньо-агресивного курсу Президента Путіна. Саме Російський парламент благословив кремлівського очільника на війну з Україною і затвердив анексію українського Криму. Здавалося б, зважаючи на це, не варто було взагалі приділяти йому увагу. Проте йтиметься про державну Думу Російської імперії, яку вперше було обрано у 1906 року після революційних подій, котрі роком раніше сколихнули імперські підвалини.  
Вже перша хвиля революції спонукала царат вдатися до конституційних змін в державному устрої, запровадивши вперше в історії Московії-Росії представницький орган влади, та навіть піти на відчутні поступки у національних питаннях. Значною мірою завдяки патріотичній позиції членів Держдуми, що сповідували українські  національні ідеї, було послаблено багаторічну цензуру й заборону на українські духовні національні цінності.
В Російській імперії зокрема почали друкуватися книги й видаватися газети українською мовою, в навчальних закладах з’явилося викладання українською, відновилися українські національні театральні трупи тощо.
Втім, зміна виборчого законодавства після розпуску Другої Державної думи стала головною причиною відсутності в імперському парламенті третього та четвертого скликання представників українського національного руху та, як наслідок, українських парламентських груп.
Незважаючи на те, що українські губернії делегували до Думського складу значну кількість своїх представників, лише частина з них стояла на українських позиціях. Приміром, у Першій Думі зі 106 депутатів «Південно-Західного краю» до української фракції увійшло 45, у другій – 47.
Та це, як вважають аналітики, є хворобою всіх колоніальних регіонів імперських держав, коли на тлі всебічно поширеного чиношанування та  імперської лояльності національна самосвідомість вбивається загрозою потрапити в немилість та інстинктом самозбереження. Наразі українці на російських теренах стають такими ж російськими шовіністами і так само висловлюють свою ненависть до України, як і корінні росіяни. Територіальна належність до імперії тут вже бере гору над етнічною складовою.
У складі Держдуми шостого скликання (2011-2016 рр.), до речі, 30 депутатів народились, зростали або навчалися чи починали трудовий шлях в Україні, ще 12, зважаючи на прізвища із закінченням «-ко», вірогідно мають українське походження.
У Раді Федерації – верхній палаті російського парламенту – теж є представництво вихідців з України. Притому очолює її уродженка Шепетівки В.Матвієнко, що так само, як і інші народжені в Україні, одностайно схвалює всі антиукраїнські дії.
Тож порівняння сьогоднішньої їхньої позиції у ставленні до свого рідного краю з тією, якої дотримувалися хай навіть і окремі депутати-українці століттям тому, не витримує жодної критики.
До честі української влади вона позбавила подібних «землячків» державних нагород України та інших форм відзначення, що ними їх щедро обдаровували в попередні роки, наклала заборону на в'їзд на територію України.  А міська рада та громада Шепетівки у березні 2014 занесла очільницю Ради Федерації країни-агресора на дошку ганьби міста під номером один.
Врешті на відміну від теперішньої Держдуми в імперській Думі були потужні опозиційні сили до тодішнього уряду. Непоступливість опозиції перших двох скликань Думи навіть призвела до їх розпуску імператором. Приводом слугувало те, що Дума, нібито, не лише не заспокоїла революційні хвилювання, а ще більше розбурхувала їх.
До того ж остаточне скасування Державної думи потягло за собою й перший розпад Російської імперії та утворення й виокремлення з її складу ряду незалежних держав, серед яких кілька років існувала й українська, знову, проте, загарбана в імперське лоно.
І ще для порівняння: право брати участь у виборах століттям тому визначалося майновим цензом. До виборчих списків вносилися лише особи, що мали у власності нерухоме майно,  підприємство чи торговельний заклад, тобто сплачували податки, за які, власне, й утримувалась влада. Виборчих прав були позбавлені жінки, студенти та військовослужбовці (за винятком офіцерів). Жінки, проте, могли передавати свій ценз чоловікам чи синам, що не володіли майном, а відтак – отримували виборче право.
Обиралися депутати Держдуми не звичним для сьогодення прямим голосуванням громадян, а виборними від чотирьох курій – землевласницької, міської, селянської та робітничої. Притому для перших двох вони були двоступеневими, для  третьої – триступеневими, для четвертої – чотириступневими. Селяни, позаяк, мали 49 відсотків виборних, хоча Всеросійський селянський союз, як і «ліві» соціал-демократичні сили, вибори першої Думи бойкотували. Хоча, зрештою, потрапили до того першого імперського парламенту і окремі селяни, і представники лівого табору.
Радомисльський повіт, з огляду на найбільші територіальні та земельні обшири в Київській губернії, мав свого повноважного представника у всіх чотирьох скликаннях Держдуми 1906-1917 років, у четвертому навіть двох. Проте лише один з них міг слугувати хоча б не виразником, то бодай підтримувачем українських ідей.
Та все ж розповімо про кожного з них.



1. Станіслав Горват – поміщик



Станіслав Горват був нащадком давнього шляхетського роду Побогів, що свого часу осів на теперішніх білоруських землях. До речі, його бабуся Клотильда по батьковій лінії походила з Володковичів, один з представників яких – Пилип - у 1762-1778  рр. був митрополитом уніатської церкви і резидував у Радомислі.
Прадід Станіслава Ігнацій Тадейович зумів сягнути чималих посад у Мозирському і Речицькому повітах. Був він гродським суддею, цивільно-військовим комісаром за часів Речі Посполитої, а після її розшматування, вже за Російської влади – дворянським депутатом, старшиною суду. Відтак його стараннями рід дрібного малоземельного шляхтича  став одним з найзаможніших на цих теренах, увійшовши до регіональної знаті та еліти, а попервах невеликий родовий маєток у Липаві під Мінськом поступово розрісся до 20 тисяч десятин землі. Слід зазначити, що нащадки Ігнація Горвата (мав він чотирьох синів і чотирьох доньок) не лише зберегли, а й ще більше примножили набутки свого підприємливого пращура.
Сини зокрема виховувалися у привілейованому Варшавському пансіоні, навчалися у Мінській губернській гімназії.
А на Радомишльщині Горвати оселилися в середині ХІХ століття, коли Ігнацій на схилі літ вирішив розподілити свій спадок між синами. Отто, котрий стрімко піднімався кар’єрними сходинками і у 1847 році був обраний Мінським губернським маршалком (предводителем дворянства), дістав від батька родові маєтності. Натомість для трьох інших нащадків-чоловіків глава родини придбав 1850 року (йому на ту пору було 86) у Радомисльському повіті значні володіння, які передав синам. Хабенський маєток, яким перед тим володіли магнати Стецькі, дістався Олександрові та Станіславу, а Приборський, що свого часу належав Ходкевичам, – перейшов Даніелю.
Даніель, слід зазначити, надзвичайно енергійно заходився перелаштовувати належні йому обшири. Він раціонально розподілив між своїми кріпаками їхні земельні наділи і навіть поміщицькі угіддя, перебудував села і селянські садиби, зразково повів власне землеробство та тваринництво, звів цегельні та винокурні, спорудив інші господарські та громадські будівлі.
Щоправда, після селянської реформи 1861 року його намагання зійшли нанівець, відтак почав він розпродувати свої маєтності. Примітно, що значну частину лісових угідь придбав на зруб купець Нафтула Горенштейн, згодом – один з найзаможніших можновладців Радомисля.
Олександр Горват тимчасом став одноосібним володарем Хабного і одним з найбільших землевласників на Київщині. Зважаючи на це та на досвід  державної служби на Мінщині, у 1860-66 рр. його син Олександр був обраний предводителем дворянства Київської губернії. Проте Олександр-старший пережив сина на девять років і після смерті (1888 р.) заволодів Хабенським маєтком його онук Станіслав.
На ту пору в Південно-Західній Росії  спостерігалося зростання антипольських настроїв і намагання товстосумів-росіян заволодіти землями польських магнатів. Додавалися до цього суперечності  з селянами стосовно розмежувань земельних наділів та сервітутного права. Приміром, у Хабенській волості Радомисльського повіту конфлікти почалися, коли у 1890 році повернувся до свого маєтку після навчання в Імператорському училищі правознавства і стажування у Міністерстві юстиції  25-річний титулярний радник Станіслав Горват. Через чотири роки він одружився на Софії Наркевич і міцно осів у Хабному. Тут у подружжя народилися донька й син – Олена та Станіслав.
Проте на нового господаря посипалися численні скарги, нібито від селян, за земельні й матеріальні утиски, за привілеї польських працівників та служок, обмеження доступу до пасовищ, лісових угідь, небажання давати пожертви на православну церкву та ін. Втім перевірки скарг підтверджували формальну юридичну правоту Горвата, одначе, як зазначали скаржники, попередній господар на це не зважав, ідучи на певні поступки. Врешті до силового  протистояння не дійшло. Суперечливі наділи переглянули, і на початок нового століття ситуація втихомирилась.
Станом на 1900 р. Станіславу Горвату належали всі населені пункти Хабенської волості, за винятком присілку Хабенського, що входив до казенного державного майна. У його власності перебували прибуткові винокурний та ректифікатний заводи, паровий млин. У маєтностях розвивалося м’ясо-молочне тваринництво – вирощувалась високопродуктивна худоба швіцької породи.
Його авторитет та беззаперечний статус найбільшого землевласника Радомисльського повіту засвідчило обрання у 1903 році гласним повітового комітету у справах земського господарства, входження до Ради Київського сільськогосподарського товариства.


Відтак цілком закономірною виглядала й перемога на перших виборах Держдуми від Київського губернського виборчого зібрання, що відбулося навесні 1906-го. У Думі став він членом аграрної комісії, брав участь в обговоренні земельних та сільськогосподарських питань. Та водночас увійшов до західної околичної депутатської групи автономістів, адже громадська та політична діяльність сприяла пробудженню у  Станіслава Горвата польських патріотичних почуттів.
Слід зазначити, що у пору польських повстань 1830-31 рр. та 1863-64 Горвати перебували осторонь тих подій, хоча один із зятів Ігнація пристав до визвольного руху. Притому Олександр Ігнаційович у порівнянні з братами намагався триматися від політики, тим паче підкресленого польського патріотизму, як найдалі, адже наслідки для тих, хто долучався до бунту, були фатальними – і для становища в суспільстві, і для майнових конфіскацій та неминучих репресій.
Врешті вже після розпуску першої Державної думи, яка проіснувала лише 72 дні, Станіслав Горват взяв участь в віленському з'їзді делегатів польських виборчих комітетів в грудні 1906 року. Наступного року він увійшов до складу гласних Радомисльської міської управи. Обирався до губернського земства, брав участь у Київських культурно-просвітницьких товариствах.
Між тим, у 1910-му Горват повернувся до імперського парламенту: зїзд землевласників Київської губернії обрав його на три роки членом верхньої палати – державної ради. Тут він так само входив до Польського кола, а також був членом російської групи Міжпарламентського союзу – світової організації, утвореної для обговорення міжнародних справ.
Перша світова війна та революція в Росії створили політичні умови для відновлення незалежної польської держави. Долучився до її створення й Станіслав Горват. Під час війни він організовував допомогу польським офіцерам, що поверталися з фронту, був серед фундаторів Польської консервативної партії.
Позаяк після Лютневої революції хабенські селяни почали самочинно захоплювати поміщицькі угіддя, вирубувати ліс. Для забезпечення правопорядку до селища прибув військовий підрозділ. Проте в лютому 1918-го утворений більшовиками, що на деякий час захопили тут владу, ревком конфіскував поміщицькі землі, посівний матеріал, реманент і роздав незаможним селянам.
Та того року С.Горват з родиною остаточно виїхав до Варшави, де очолив Союз землевласників національних околиць, який відстоював права поміщиків та інших переселенців, які втратили свою нерухомість після встановлення радянської влади на території колишного Західного краю, увійшов до ради Товариства поляків російських земель.
Там у 1930-му він і скінчив свій земний шлях.


Попередня публікація                                                      Читати далі


2. Іван Михайлюк – селянин



Він народився у 1861-му, в рік, коли в Російській імперії було скасовано кріпацтво, відкривши можливість справжнім працелюбним і хазяйновитим селянам самим господарювати на землі.
Станом на 1887 рік в селі Облітки Потіївської волості Радомисльського повіту нараховувалося 173 ревізійних селянина, які викупили землі у місцевої поміщиці княгині Щербатової. 
Значився згодом серед тамтешніх землевласників Іван Михайлюк, котрий виявив справжню селянську жилку і придбав собі 124 десятини землі в розташованому неподалік Ганнополі. Це було вже доволі міцне селянське господарство, у якому застосовувалося багатопілля, закладалися належні зернові фуражні та насіннєві запаси.
Господарські здобутки Івана Михайлюка додали йому значного авторитету, тож в останні роки ХІХ століття він виконував обов’язки волосного писаря. А 7 лютого 1907 р. його обрали в Другу Державну Думу від загального складу виборних Київського губернського виборчого зібрання. 


У біографічних довідках Івана Андрійовича Михайлюка зазначено, що дістав він домашню освіту. Власне, здобути іншу в ті роки можливості мали далеко не всі і далеко не скрізь. Приміром, у Потіївській волості у 1882 р. діяли лише чотири церковно-парафіяльних школи – у Горбулеві, Чайківці, Моделеві та Заньках, в Облітках школа грамоти відома з 1893 року, а земські школи-училища тут почали з’являтися  лише на початку ХХ століття: у тому ж Моделеві (1908), Горбулеві (1911), Новій Буді (1912). І слід сказати, що певною мірою прислужився їх відкриттю саме член Другої Держдуми селянин Михайлюк.
Коли на думському засіданні 4 травня 1907 року розглядався законопроект про запровадження загальної початкової освіти, облітківський депутат запропонував, щоб до комісії, яка його готуватиме, увійшли представники усіх губерній, притому дві третини її складу повинні становити селяни. Адже саме цей суспільний прошарок найбільше потребував доступу до освіти. Це селянин з Радомишльщини добре спізнав на собі.
Та у владних коридорах держдуми він, одначе, залишався передусім хліборобом-господарником. Тож до жодної партійної групи не пристав.
Втім, селянский союз, до якого приєднався Михайлюк, у спілці з трудовою групою був у Другій думі найбільшою фракцією, об’єднуючи 101 депутата. Недарма аграрне питання проходило червоною ниткою через усе друге думське скликання. На 26-му його засіданні 12 квітня 1907 року взяв участь у обговоренні й Іван Михайлюк.
Він рішуче не погодився з ораторами «лівих» сил, що, сповідуючи свій одвічний принцип «розділяй та владарюй», пропонували відібрати землю у власників та роздати не тільки селянам, а всьому народові.
– Хоча й я й сам належу до селянства, – зазначив промовець, – і не сподіваюся на дармові додаткові наділи, але землеволодіння багатьох селян вкрай малі, і розраховувати, що вони збільшаться за рахунок добровільного відчуження землевласників марно. Бо найбільша земельна потреба серед селян там, де землю не продають навіть за найвищими цінами.
За приклад Іван Михайлюк навів південь Київщини, де найродючіші угіддя площею від 10 до 100, а то й 200 тисяч десятин, перебували у власності місцевих магнатів Браницьких, Терещенків, Потоцьких та іже з ними, котрі не те, що не продають землю, а навпаки прагнуть збільшити свої володіння.
Піддав критиці сільський депутат новостворені селянські земельні банки за тяганину з наданням позик, через що селяни змушені звертатися до сумнівних ділків, залізаючи в борги. Дехто притому ще й не проминає нагоди нагріти руки на перепродажу землі. Звернув він увагу й на подібну ситуацію в Коростишівській волості на Радомишльщині,  де вельможний князь Горчаков скупив  10 тисяч десятин землі по 70 рублів, а потім подрібнив її на невеликі ділянки, які продає тепер селянам за 200-300 рублів за десятину.
Обмеження в землеволодінні, на його думку, мають стосуватися лише величезних маєтків, а примусове відчуження в жодному разі не повинно зачіпати дрібних володінь – до 200 дес. До того ж будь-які землеволодіння купувалися власниками за кревні гроші, тому потрібно встановити термін, упродовж якого власник повинен продати надлишки малоземельникам та безземельникам  за обопільною угодою. А вже коли він цього не зробить, – за встановленою законом ціною вилучати зайвину в казну. Звідти потім землю слід надавати тим, хто її потребує.
Радомисльському селянинові натомість публічно заперечив есер І.Мушенко: мовляв, сплачені за землю гроші не можуть слугувати мірилом справедливості, бо за гроші можна все купити, навіть людину, як колись, ймовірно, купували й Михайлюкового батька – кріпака. До слова, вождь пролетаріату В.Ленін взагалі заперечив право селян на вільну торгівлю сільгосппродукцією, називаючи це державним злочином.
Втім логічного завершення спроба земельного реформування тоді не дістала.
3 червня з подання прем’єр-міністра П.Столипіна, який звинуватив частину депутатів у змові проти царської родини та уряду, Друга Державна дума була розпущена імператорським указом.
Іван Михайлюк повернувся додому. На ту пору він з родиною вже оселився в Радомислі, де придбав садибу, проте продовжував так само господарювати в Ганнополі.
Вагомим чинником для переїзду в повітовий центр стала турбота про освіту синів – Миколи і Никанора. Обидва закінчили міське училище, затим навчалися екстерном у 3-й Київській гімназії.
У сфабрикованій у лиховісні тридцяті справі Миколи Михайлюка вказана адреса родинного помешкання в Радомислі: вул. Карла Лібкнехта, 86.
Вірогідно батько сподівався, що хлопці продовжать його хліборобську справу, але Світова війна та наступні революційні протистояння внесли в ці задуми незворотні трагічні корективи. Позаяк дебатні земельні суперечки з соціалістами, що їх вів у Думі Іван Михайлюк, через десятиліття обернулися збройними більшовицькими аргументами «товариша маузера». Він був вирішальним, коли Івана Михайлюка, як куркуля і глитая, що, попри належність до селянського прошарку, використовував найману працю, відтак був експлуататором трудового люду, залишили без землі, відібраної на користь найбідніших і безземельних селян.
А протидіяли їм у революційному вирі 1917-1922 років сини працелюбного селянина з Радомишльщини, які відстоювали українську національну ідею, відтак стали на бік незалежної української держави.
У 1915 році відразу після закінчення гімназії Миколу Михайлюка мобілізували на військову службу. Юнака командирували у Військове училище, але туди не прийняли, відрядивши спочатку у підготовчу команду Київської школи прапорщиків, а через рік направили в піхотну школу. Потому молодий офіцер до липня 1917-го перебував у 166-му запасному полку, що дислокувався аж у В’ятці. Звідти був відряджений на фронт у 664-й піхотний полк.
У січні 1918 р. після оголошеної демобілізації прапорщик Михайлюк повернувся в Радомисль.
Він радо вітав утворення Української Народної Республіки, тож, коли почало формуватися українське військо, вступив у сформовану в Києві школу старшин, а після її закінчення відбув у дислокований в Кременчуці Український полк як молодший офіцер. Затим ніс караульну службу з охорони урядових установ у Києві. Під час антигетьманського повстання перебував на фронті, де потрапив у полон до січовиків. Потім уже служив у полку Директорії, що базувався в Коростишеві.
Після наступу Червоної Армії в лютому 1919-го пристав до повстанського загону Д.Соколовського, а через два місяці подався до Рівного, де в новосформованій українській батареї служив брат Никанор. До речі, разом Михайлюки свого часу навчалися у школі старшин.
У Рівному, одначе, їхні шляхи знову розійшлися. Микола потрапив у полон до червоних і, приховавши свою належність до українського війська, невдовзі опинився в Таращанському полку. Спробував звідти збігти, але – не вдалося, а триденну відсутність пояснив «самоволкою». Після завершення військових дій служив діловодом у дислокованому в Радомислі 131-му артилерійському дивізіоні. Демобілізувавшись, певний час займався особистим господарюванням, потому працював сезонним працівником у приміському господарстві Радомисльської коопспілки, виконуючи зокрема садівничу роботу.
Там на нього таки звернули увагу пильні органи. Вперше ОДПУ взяло Миколу Михайлюка в розробку в 1930-му, інкримінувавши йому приналежність до антирадянської петлюрівської організації. Щоправда, за відсутністю доказів справу через кілька місяців припинили. Але – ненадовго. Вдруге його заарештували в 1933-му і вже довели «провину». На щастя, це відбувалося ще до того, як маховик репресій закрутився на повну. Тож відбувся він ув’язненням.
Рішенням судової «трійки», що визнала його соціально-небезпечним елементом, перебування яких у прикордонній полосі вважалося неможливим, кооператор Михайлюк був засуджений до ув’язнення в концтаборі на три роки.
Відбував він покарання на будівництві каналу Волга-Москва, для потреб якого в робочій силі було створено табір «Дмитлаг». Через два роки за сумлінну роботу його достроково звільнили від покарання. Проте Микола Михайлюк залишився на будівництві вільнонайманим. Напевне знав, що ті, хто повертався додому, в 1937-му вже отримували смертний вирок. Після завершення «будови віку» він теж вирішив до рідних місця не повертатися, подавшись до Естонії,  де працював у плодорозсаднику міста Вільянді. Там і завершився його земний шлях. Після розвінчання культу особи неодноразово клопотав про перегляд своєї справи, але – безрезультатно. У 1989 році постановою прокуратури Житомирської області Миколу Івановича Михайлюка  таки було реабілітовано. Посмертно.
Брат Никанор разом із залишками  військ УНР емігрував до Польщі, затим переїхав у Чехію. Там навчався у вищому комерційному училищі, став інженером. Останню звістку від нього Микола отримав влітку 1930-го. По тому зв’язок перервався…
А перервані примусовим усуспільненням та колективізацією багаторічні традиції господарювання, достойним представником яких був Іван Андрійович Михайлюк, через три роки обернулися для українського селянства трагедією голодомору і занепадом сільськогосподарського виробництва на багато десятиліть наперед.


Попередня публікація                                                      Читати далі



3. Сергій Богданов – учений



Володіючи найбільшими територіальними обширами з-поміж усіх повітів Київської губернії, Радомисльський повіт водночас мав найгірші за продуктивністю ґрунти. Відтак про успішний розвиток землеробства на його збіднених землях, здавалося б, годі було й говорити.
Проте сільськогосподарська наука намагалась спростувати такі уявлення. Одним з тих, хто прагнув довести можливість ведення ефективного аграрного виробництва на поліських пісках, був професор агрономії Київського університету св. Володимира Сергій Михайлович Богданов.

 

У 1899 році він придбав у поміщика В.Ягодзінського 301 десятину землі біля села Фрузинівка (давня назва - Подол) Горностайпільської волості Радомисльського повіту. Тут вчений заснував власний маєток, що згодом дістав назву хутора Богданівка, у якому на тутешніх піщаних ґрунтах започаткував дослідне господарство, прагнучи організувати прибуткове сільгоспвиробництво. Головний акцент притому робився на застосуванні сидератів – «зелених» добрив, у якості яких учений застосовував передусім посіви люпину та серадели.
Позаяк його науковий інтерес значною мірою якраз і стосувався родючості грунтів. Про це свідчать, приміром,  звіти з цієї тематики, опубліковані ним у 1897-1900 роках.
Тут учений використав власний практичний досвід, набутий зокрема у створеній його клопотаннями й зусиллями університетській дослідницькій лабораторії. Крім того, заручившись підтримкою знаного підприємця та банкіра Аріста Маса, Богданов став науковим куратором облаштованого у Масовому маєтку в Деребчині Подільської губернії дослідного господарства. До речі, керував тамтешньою агрономічною лабораторією учень Богданова Фелікс Любанський, що згодом збудував у радомисльському сільці-передмісті Микгород свій дачний маєток. А вже Фрузинівські дослідження науковця втілилися в праці про практичні й наукові засади вирощування картоплі (1903 р.) та особливо в роботі «Родючість ґрунту за найновішими даними» (1903-1905 рр.). А ще своєрідною дослідною хронікою стали його «Листи з Київського Полісся», які він усякчас друкував у пресі, засвідчуючи, що застосовувані ним технології доступні усім, хто господарює і працює на землі.
Доробок ученого був широко відомим, адже публікувався не лише в суто наукових виданнях, а й популярних («Землеробська газета», «Сільське господарство і Лісівництво», «Господар» та ін.), якими користувався широкий загал практиків ведення аграрного виробництва. До них належав і журнал Київського товариства сільського господарства «Землеробство», редактором якого був професор Богданов, перебуваючи почесним членом цього товариства.  Авторитетним та шанованим він вважався і в наукових іноземних колах.
До речі, свого часу після закінчення природничого відділення фізико-математичного факультету Київського університету та стажування і навчання у знаній Петровській землеробській та лісовій академії (нині – Тімірязівська) Сергій Богданов вирушив за кордон, аби запозичити досвід організації та функціонування кафедри агрономії, яку він у 1885-му створив і очолив у рідному виші в якості приват-доцента. На ту пору 26-річний вчений вже мав ступінь  магістра сільського господарства, отриманий у Петровській академії. Через три роки став магістром агрономії, а у 1890 – доктором.
Широко відомий своєю дослідницькою та практичною діяльністю науковець на початку ХХ століття активно долучився до суспільних та політичних рухів. Саме на Радомишльщині почалась його громадська діяльність. Тут він був обраний земським гласним Радомисльського повітового комітету у справах земського господарства, став почесним мировим суддею Радомисльського повіту. Обирався вчений також гласним Київського губернського земства та гласним Київської міської думи.
Мав він, між тим, потомствений дворянський титул, що його отримав у 1877 році батько Михайло Мартинович, який свого часу був ключарем Софіївського собору в Києві, магістром Київської духовної академії та професором семінарії, входив до складу єпархіальної консисторії.
Після розпуску Другої державної думи царським маніфестом від 3 червня 1907 року термін скликання нового думського зібрання було призначено на 1 листопада. Притому зазнало деяких змін виборче законодавство, щоб, як зазначалося в маніфесті, «кожна частина народу мала в Думі своїх обранців», і щоби Дума Держави Російської «була російською і по духу».
А вже 31 липня загальний склад виборщиків Київського губернського виборчого зібрання обрав Сергія Богданова членом Третьої Держдуми. У її складі він перебував на видноті, увійшовши до комісій з народної освіти (товариш голови, тобто заступник, доповідач), сільськогосподарської (голова і доповідач), земельної (товариш голови), бюджетної, бібліотечної, університетської, «бавовняної»
Водночас, як і за попередніх скликань, цей парламент також був структурований політично. Щоправда, вочевидь, з огляду на орієнтири маніфесту, української національної групи у ньому вже не виявилося. А от російська – була серед провідних: у думському складі нараховувалось 97 депутатів, що вважали себе помірно-правими націоналістами. Належав до них і Богданов, що серед політичних пріоритетів уподобав російську націоналістичну ідеологію.
У 1908 році він пристав до кола засновників Київського клубу російських націоналістів, що входив до Всеросійського національного союзу. Для відстоювання та пропаганди його ідей використовував тогочасні популярні газети, зокрема «Кієвскоє слово» та «Кієвлянін». Першу з них, слід сказати, редагував брат Віктор. А друга, маючи консервативно-монархічне та українофобське спрямування, була по суті друкованим рупором Клубу. Очолювали її в ті роки Дмитро Піхно та його пасинок Віталій Шульгін, до слова, пов’язані з Радомишльщиною родинними узами (йдеться про маєток у Ставках, на співвласниці котрого Антоніні Вангенгейм був одружений брат газетяра Василь Піхно). Сергій Богданов фактично став ідеологом партії з аграрних питань.
З таким політичним забарвленням у жовтні 1912-го так само загальним складом виборщиків Київського губернського виборчого зібрання він був обраний до Четвертої Думи, увійшовши і в ній до бюджетної, освітньої та сільськогосподарської комісій (у перших двох був доповідачем), входив також до деяких тимчасових та узгоджувальних комісій.
Серед думських ініціатив Богданова, що були реалізовані, слід виокремити створення державних дослідних сільськогосподарських станцій. Цей його проект, що дістав підтримку, знайшов практичне втілення у відкритій у 1914 році Радомисльській сільськогосподарській дослідній станції, що запрацювала в селі Федорівка.
У воєнні 1915-1917 рр. він долучався також до розвязання продовольчої кризи. Входив, крім того, до ради міністра землеробства, був головою Вченого комітету Головного управління землеустрою та землеробства.
Між тим, така «урядова діяльність» стала предметом гострої критики в парламенті, адже суміщення членами Думи урядових посад тоді теж заборонялося. Та попри протести окремих депутатів, рішення стосовно С.Богданова з цього приводу так і не було ухвалене, і його міністерські обов’язки завершилися лише з Лютневою (1917 р.) революцією, як, власне, й думські.
Тож учений повернувся до рідного Київського університету, з яким, одначе, і не поривав під час депутатства. Як позаштатний професор часом він читав студентам лекції з агрономії. У 1916 році 25-річна професорська діяльність Сергія Михайловича Богданова була вшанована званням заслуженого професора.
У жовтні 1918-го Богданов був обраний деканом фізико-математичного факультету рідного вишу, через півроку очолив факультетську раду. З його ініціативи було започатковано ряд реформ у сфері викладання, спрямованих передусім на тісне поєднання теорії з практикою, він ініціював створення нових сільськогосподарських кафедр – ґрунтознавства, агрономічної хімії та зоотехнії. Але завадило їх повній реалізації захоплення Києва більшовиками в грудні 1919 р.
З Денікінськими військами С.Богданов залишив місто і разом з родиною осів в Одесі. Тут у ту пору вирувала епідемія висипного тифу, яка скосила й професора. Він помер 15 січня 1920 р.
Вочевидь, саме антибільшовицька позиція Сергія Богданова та відкрита підтримка Білої гвардії пояснюється тим, що ім’я вченого та його науковий спадок у радянський період перебували під забороною. В Українській незалежній державі так само неприйнятними сприймаються його відверті українофобські погляди. Втім науково-дослідницька спадщина, що передусім спиралась на практичне застосування дослідних ідей та технологій, досі успішно використовується аграрниками.


Попередня публікація                                                      Читати далі



4. Костянтин Григорович-Барський – чиновник


Він походів із давнього й відомого українського роду, до якого належали зокрема уславлений київський зодчий Іван Григорович-Барський та його брат Василь – звісний мандрівник та письменник. Але, як це не раз траплялося упродовж багатовікової української історії, українці, потрапивши на владні посади в Російській імперії,часто-густо не лише «забували» про те, чийого роду-племені вони діти, а й нерідко поставали на відверті антиукраїнські позиції. Промовистий приклад тому – сьогоднішні вихідці з України у владній обоймі путінської Росії. От і Костянтин Петрович Григорович-Барський, представляючи в четвертій Державній Думі Російської імперії українські терени, бачив їх хіба що Малоросією, адже входив до Думської фракції націоналістів (звісно, російських), адже був дійсним і активним членом їх Київського клубу. Більше того – належав до відвертих провідників російського монархізму, бо ж недарма в еміграції пристав до Монархічного об’єднання.


Мав він, до речі, потомствений дворянський титул, котрий йому начебто дістався від пращура Самійла Григоровича-Бартошевича, який у XVII столітті служив комірником Трокського воєводства у Великому князівстві Литовському. Нащадки Костянтина Петровича згадували у своєму родоводі й сановників з Бару, що на Вінничині, від якого нібито й утворився додаток до прізвища.
А в середині ХІХ століття серед тогочасних київських підприємців почав набувати ваги дворянин Петро Григорович-Барський. Попервах він володів на Хрещатику друкарнею, котра давала родині сталі й надійні статки, згодом став головою міської ощадної каси. Додавало йому впливу та авторитету входження до благодійних та піклувальних товариств, очолюваних найвищими посадовими особами Києва та губернії. Упродовж багатьох років Петро Олександрович належав до кола директорів губернського комітету Товариства піклувального про тюрми, а ще був попечителем будинку притулку бідних княгині Н.Дондукової-Корсакової.
Долучив він до громадської діяльності й синів. Старший Федір працював лікарем Київського благодійного товариства.  Костянтин – упродовж багатьох років був старшим членом правління і скарбником Київського Вільно-Пожежного товариства (між тим, кілька років завідував протипожежною частиною Київського губернського земства). У 1910 році він навіть став головою цієї доволі відомої й шанованої громадської організації, яку, слід сказати, до нього очолювали переважно міські голови Києва. Крім того – входив до ревізійної комісії Товариства швидкої медичної допомоги, до комітету сприяння благоустрою дачної місцевості в урочищі Святошин, також тривалий час був почесним членом Київського губернського піклування над дитячими притулками. Остання діяльність прислужилась призначенню його у 1910-му директором Маріїнського дитячого притулку.
Втім на ту пору Костянтин Григорович-Барський мав уже чималий послужний список не лише громадської, а й службової діяльності, відлік якої вівся з 1897 року, зі служби у Київській контрольній палаті. У 1902-1904 рр. він входив до губернського із селянських справ присутствія. Та, мабуть, найбільш вагомою для його карєрного зростання стала впливова посада чиновника з особливих доручень при Київському губернаторі П.Ігнатьєву з чином титулярного радника.
Примітно, що у його біографії про освіту іншої, окрім гімназійної, не згадується, одначе дворянство дало змогу й без того просуватися ієрархічними щаблями, а успадкована від батька підприємницька й управлінська жилка дозволяла кваліфіковано вести службові, господарські та родинні справи, які перейшли до сина, бо ж подейкували, що у літах Петро Олександрович став трохи не сповна розуму.
Цілком занурившись у вир щоденних турбот та клопотів, Костянтин, одначе, вже у двадцять літ одружився на Олені Гімер, доньці власника агентурної та комісійної фірми. Невдовзі у подружжя народилося двоє синів.
Жили Григоровичі-Барські на Малій Житомирській. Як зазначає києвознавець М.Кальницький, вони свого часу володіли будинком №7, який від них перейшов до відомого художника О.Мурашка. Водночас Костянтин Петрович згадується у довідниках як посідач двох будинків у Києві, а його адресою в тогочасних губернських «Памятних книжках» вказано будинок №14 по тій же Малій Житомирській.
З вулицею Малою Житомирською згодом Костянтин поєднався і в Радомислі, проте вже за його головування в повітовій земський управі майже відразу до 50-річчя скасування кріпацтва цю вулицю перейменували на Олександрівську – на честь царя-визволителя Олександра Другого. Відтак перший в історії Радомисля випадок топонімічного перейменування був опосередковано пов’язаний з Григоровичем-Барським.
До цього повітового міста він почав приглядатися, ще коли починав свій послужний шлях. Примітно, що серед тогочасних радомисльських чиновників згадується також страховий агент Григорович-Барський  – Микола Миколайович.
А на початку ХХ століття Костянтин Петрович, наслідуючи всіх тодішніх можновладців, отримав у власність земельні наділи, придбавши у Трубецьких ділянку в 190 десятин у селі Ораному біля Горностайполя. Водночас це додавало йому перспектив подальшого зросту з огляду на потребу мати певний майновий ценз. Позаяк саме від Горностайпільської волості Григорович-Барський був у 1910 році обраний гласним Радомисльського повітового комітету у справах земського господарства. Ще через рік із запровадженням у Радомислі повітового земства він став його очільником.
І, слід сказати, взявся за справи енергійно. Під час його перебування на посаді голови Радомисльської повітової земської управи у її структурах зорганізувались зокрема землевпорядна, інженерна, агрономічна служби. Почали будуватися у волостях і селах земські школи та медичні заклади. А ще був збудований величний Палац земства (нині – будівля райлікарні), що дотепер залишається однією з найколоритніших споруд повітової містобудівної спадщини.
За посадою Костянтин Петрович входив до низки місцевих представницьких, наглядових і громадських органів та комітетів – повітового тюремного відділення, кураторства про народну тверезість, повітової училищної ради та повітового відділення Київської Єпархіальної училищної ради, був почесним мировим суддею, членом правління місцевого комітету Товариства Червоного Хреста. Тож дістав і особистий, і посадовий авторитет. Відтак закономірно отримав підтримку на виборах Четвертої Державної Думи і був обраний її депутатом від загального складу виборних Київського губернського виборчого зібрання.
Невдалий для влади досвід занадто незалежних перших двох дум таки змусив вдатися до «керованого парламентаризму». Тож у Третю й Четверту Думу вже потрапляли переважно відібрані й надійні проімперці, принаймні їхня стала більшість була гарантованою. Цілком підпадала під ці критерії у пору виборів Четвертої Думи й кандидатура Костянтина Григоровича­–Барського. Як колись, так і тепер з чиновником завжди можна домовитися, зважаючи й на гарантії його перебування на посаді, й на певні фінансові преференції для регіону, який він представляв. А з огляду на те, що голова радомисльської управи входив до фінансової, з місцевого самоврядування та зі шляхів сполучень думських комісій (у першій він навіть мав посаду доповідача), радомисльський повіт отримував немалі бюджетні асигнування.
Чи не найвагомішою справою для радомисльських зверхників початку ХІХ століття став проект побудови до повітового міста залізниці. Врешті завдяки Григоровичу-Барському думський вплив зробив його як ніколи реальним. Повним ходом прокладалась гілка від Ірші, а у місті почав споруджуватися залізничний вокзал. Більше того, у довіднику 1913 року «Весь Юго-Западный край» Управління Південно-Західної залізниці вже анонсувало завершення будівництва гілки до Радомисля до 1 вересня 1914 р. і уведення у зимовий розклад 1914-1915 р.р. кількох потягів прямого сполучення Київ-Радомисль. На жаль, безповоротно поховала ці плани Світова війна.
У воєнні роки Костянтин Григорович-Барський активно долучився до діяльності Червонохресної організації, організуючи та координуючи допомогу від повіту. Був також уповноваженим від Київського губернського земства у Південно-Західному комітеті надання допомоги пораненим і хворим воїнам. Ця його діяльність видавалась надзвичайно вагомою й плідною, бо часто-густо на другий план відходили навіть думські справи. А ще радомисляни всіляко підтримували сформований у Радомислі 232-й піхотний полк 58-ї піхотної дивізії, що перебував у вирі бойових дій. Полк цей, до речі, офіційно іменувався Радомисльським.
Проте військові поразки ввели Росію у буремний і тривалий революційний вир.
Після Лютневої революції 1917 р., що повалила владу самодержавства, створений Тимчасовий уряд розпустив Думу, призначивши вибори до Установчих зборів. Пройшли нові вибори й місцевих самоврядних структур. До Радомисльського повітового зібрання за їх підсумками увійшли повноважні представники усіх волосних громад. Вперше їх інтереси представляли не товстосуми. Зрештою, став гласним і К.П.Григорович-Барський. Проте повітовим очільником його вже не обрали. Примітно, що перше засідання того складу гласних  відбулося  24 жовтня (за новим стилем – 6 листопада), а вже наступного дня у Петрограді стався державний переворот, внаслідок якого владу захопили більшовики.
Як розповідає у своїх спогадах обраний тоді головою повітової управи член Української Центральної Ради Микита Мандрика, його попередник прагнув залишитися в управі бодай на якійсь посаді, але його рішуче неприйняття української влади й держави та українства загалом будь-яку подальшу співпрацю унеможливили. Повітова газета «Народнє діло» в номері від 22 жовтня у зв’язку з цим навела приклад, коли очільник земства увільнив учителя Борщівської школи Москаленка за те, що доносив до селян рідне українське слово. Відтак Григорович-Барський ні з чим повернувся до Києва.
Потому долучився він до Білого руху, а після його поразки у 1920-му з рештками білої армії разом з родиною емігрував у Югославію. Жили вони в Бєлграді, де у 1929 році колишній голова Радомисльської повітової управи та депутат Держдуми помер.
Сини Костянтина Петровича  - Петро та Йосип (наречені, до слова, на честь дідів по батьковій та материнській лініях)– згодом осіли в США. Йосип викладав російську мову в Колорадському університеті. Онук, теж Костянтин Петрович, певний час очолював одне з тамтешніх відділень НТС – «Народно-Трудового Союзу» (увійшов він до нього ще в Бєлграді), потім тривалий час був знаним коментатором російської служби «Голосу Америки». Долучався до роботи на цій радіостанції і його син Микита, продовживши «радомишльську» гілку Григоровичів-Барських.

*     *     *

Всеросійські Установчі збори, що обиралися на засадах загального виборчого права (від Радомишльщини делегатом до них було обрано згаданого М.Мандрику), мали започаткувати становлення майбутньої демократичної Росії. Їх, одначе, розігнав зі своїм кулеметом пресловутий матрос Железняков, рішуче покінчивши з «буржуазним парламентаризмом». Натомість комуністичні ради, до яких нібито мала перейти уся влада, стали таким собі придатком до більшовицької диктатури і породженого нею тоталітаризму. Бо фарсом були «вибори» з наперед визначеного нагорі одного кандидата, а обрані депутати одностайно й безсумнівно піднімали угору руки, даючи «одобрямс» усім так само заздалегідь підготовленим рішенням. З погляду панівної комуністичної ідеології це вже називалося «радянською демократією в ділі».
«Хто проти?!» – іноді карально-допитувальним або й просто глузливо-іронічним тоном цікавився головуючий на тому чи іншому голосувальному зібранні, вважаючи, що питати «Хто за?» абсолютно зайве. Ухвалено «Одноголосно» – саме такі результати голосування фіксувалися у протоколах найрізноманітніших зібрань.
Та це вже, як мовиться, зовсім інша історія…