У ностальгійних спогадах те, що було колись, часто-густо
видається куди кращим, ніж сьогоденне. Маю на увазі не суспільно-політичні
аспекти, а окремі, не менш значимі деталі життя, його устрою, облаштування, побуту
тощо.
Приміром, подеколи у спілкуванні з ровесниками, коли
згадуються улюблені і невибагливі ласощі наших дитячих чи юнацьких літ,
зринають у спогадах смачнючі пончики з повидлом або булочки з халвою зі
шкільної їдальні, карамельки «подушечки» або напівфабрикатні брикетики какао й
кавового напою. Останні продавалися чи не у найпопулярнішому щодо смаколиків
магазині, який містився в Радомишлі на розі тодішніх вулиць Леніна і ХІХ
партз’їзду (нині – Мала Житомирська і Присутствена) і звався по народному
«угловим».
Втім, попри перелічені і ще безліч незгаданих солодощів,
для мене найулюбленішим смаком дитинства було і залишається неперевершене
радомишльське морозиво. Йдеться про те, яке вироблялося на старому маслозаводі
на вулиці Покровській.
Щодо історії самого маслозаводу, то відкрився він у
Радомислі в 1930 році на колишніх виробничих площах ректифікатного
(горілчаного) підприємства, відомого з початку ХХ століття.
Приймання молока на маслозаводі. 1960-ті роки.
Виготовляли морозиво там практично вручну з молочних вершків.
Власне, вироблявся один сорт – вершкове, хоча іноді пробували робити шоколадне,
домішуючи порошок какао. Але воно як слід не вдавалося. А от «біле» зазвичай
йшло «на ура». Коштувала його стограмова порція 13 копійок, а з родзинками, які
іноді додавалися до складу, - 15.
Проте, даруйте за невимушений каламбур, важливою родзинкою
радомишльського морозива вважалися «стаканчики», у які воно розкладалося. Це
були вафельні формочки, надзвичайно смачні й хрусткі, які в поєднанні з
ванільно-вершковим ароматом прохолодного продукту додавали йому особливого приємного
присмаку. Від його споживання й справді діставав насолоду.
Іноді траплялося, що вафель не було, і тоді у хід йшли
вже звичайні паперові одноразові стаканчики, до яких приєднували дерев’яну паличку-ложечку.
Без вафлі коштувало морозиво на три копійки дешевше, але й смак був уже не той.
Старий маслозавод послуговувався ще дідівськими
«холодильниками». У підвалах там були влаштовані льодовні, для яких взимку
заготовляли лід на Тетереві, на ставках, озерах. Його складали у канавах і
доладу присипали тирсою, а потім при потребі використовували.
За допомогою льоду виробляли морозиво у алюмінієвих
циліндричних ємностях. Потім ті циліндрики вставлялися у звичайні 50-літрові
дерев’яні діжки, обсипалися довкруж льодом і відправлялися у продаж. Розвозили
його здебільшого підводами.
Продавали морозиво просто на вулиці жіночки-продавчині,
котрі зручно вмощувалися на стільчику в оточенні діжечок з морозивом, виставляючи
поперед себе лоток з терезами-рівновагами. На одній з чашечок вагів стояла
стограмова гирька, на другу ставилося морозиво. Робилося те здебільшого для
годиться, бо досвідчена тітонька й на око знала, скільки класти морозива на
порцію.
Головна точка була якраз перед «угловим» магазином.
Продавали морозиво й на площі, здебільшого біля кінотеатру. І влітку так вабила
до себе ятка біля «углового», спонукаючи на пошуки потрібної суми.
Оце і є саме той «угловий».
За теперішніми мірками, здавалося б, що там якихось 13-15
копійок. Але й їх десь вишукати дитині було нелегко. Особливих статків родина
наша не мала. Батьки сяк-так перебивалися, як мовиться, від зарплати до
зарплати, котра у них була, як зараз кажуть, на рівні мінімалки – тоді це виходило,
здається, 32 крб. Тож справді рахували кожну копійчину. Наразі побалувати дитину
морозивом могли вряди-годи. Врахуйте, що нас у сім’ї зростало
троє.
Іноді вдавалося назбирати лише 10 копійок. І це вже
давало шанс на неповну порцію. Як правило, продавець накладала ложкою морозиво
у «стаканчик» з чималою гіркою. А на десять копійок зважувала лише «по вінця», тобто
до країв вафельки.
Проте назавжди закарбувалися в пам’яті два епізоди,
коли мені випала неймовірна нагода поласувати улюбленим продуктом що
називається «до пуза».
Одного разу це відбулося у Чудині, де у бабусь я зазвичай
проводив літні канікули. Престольним святом, чи як його називали у народі
«медом», було Ушестя – Вознесіння Господнє. Попри суворі ідеологічні заборони,
цієї традиції в селі неухильно трималися і в радянські часи. Звідусіль з’їжджалися того
дня до Чудина на гостини рідні, близькі, друзі, частуючись і гуляючи.
Звісно, не уникали нагоди збільшити виручку
торговельники. Тож у єдину на селі «лавку» на Ушестя додатково завозили напої,
наїдки, крам, солодощі, знаючи, що розметуть усе. А ще у той день маслозавод доставив
кілька діжок з морозивом, аби й сільська дітвора могла відвести душу.
Ятку з морозивом прилаштували попід «лавкою» з бічної її
сторони, де сільський кіномеханік вивішував афіші. І торгівля йшла досить
жваво, бо вервечка дітлахів у черзі не меншала. Адже дехто, схрумавши свою
порцію, ставав за другою, третьою.
Поталанило мені тоді наїстися досхочу морозива завдяки
дядькові Михайлові, який якраз приїхав на відпочинок. Він працював у геолого-розвідувальній
експедиції на Півночі, на далекій Чукотці. За тодішніми мірками заробітки мав
захмарні. Власне, ми з братами, завжди з нетерпінням чекали його приїзду у
відпустку (а вона випадала здебільшого раз у два-три роки, бо працівникам
Півночі дозволялося поєднувати її й відпочивати два-три місяці, скорочуючи і
час, і витрати на задовгі й недешеві переїзди чи перельоти), сподіваючись на
гарні й щедрі подарунки.
До слова, це завдяки йому прилучився я ще з дитинства до
фотографування, мав змогу спостерігати за чудинськими околицями та краєвидами
через справжній польовий бінокль, розглядаючи друзів-хлопчаків, що купалися у
річці чи гуляли на лузі або ж ген під лісом за кілька кілометрів від села. Тож
на «медовий» день дядько підкинув мені кілька карбованців на морозиво, і я ними
справно скористався. Важко сказати, скільки я його тоді з’їв, але порцій
з десять, мабуть, точно осилив. Принаймні, душу відвів. Добре збереглося в пам’яті, що до
морозива на додачу випив ще й пляшку-другу улюбленого ситра з назвою
«Крем-сода».
Вдруге перепало вдосталь поласувати радомишльським
морозивом на випускному вечорі у дитячій музичній школі. Після офіційних
урочистостей у шкільному залі відбувся невеликий бенкет. Для дітей було
влаштовано «солодкий стіл», а його приємним сюрпризом стала діжка морозива,
яким досхочу й залюбки посмакували юні випускники…
Це було у травні 1970-го. А вже у грудні того ж року в
Радомишлі відкрився новий маслозавод, споруджений на виробничих площах по
вулиці Івана Франка. На жаль, виробництво морозива на ньому не передбачалося.
Та власне, то вже було б зовсім інше морозиво – типове, машинне, фасоване, яке
за єдиним стандартом виготовлялося тоді на всіх споріднених підприємствах. До
Радомишля його потому почали завозити з Житомира, Бердичева.
А от згодом у київські студентські роки з приємністю смакував
знаним столичним ескімо – «Каштаном», «Новинкою», та при нагоді прагнув з’їсти
порцію морозива, що вироблялося і продавалося у кафешці популярного універмагу
«Україна». Воно так само, як і радомишльське, вручну накладалося у хрусткі і
смачні вафлі-ріжки, навдивовижу нагадуючи незабутній і неповторний смак
дитинства.