середу, 15 березня 2006 р.

Початки і становлення медицини на Радомишльщині


І.
Перша писемна згадка про медичний заклад у нашому краї датована 1783 роком. У генеральній візиті Чорнобильського декана Рубановича в описі церковного майна кафедральної уніатської Свято-Троїцької церкви в Радомислі наведено й церковний шпиталь. Церква ця стояла на горі над Тетеревом, трохи вище джерельця, яке нині, виходячи з церковної належності,  містяни звуть капличкою. А шпиталь розташовувався разом зі школою у хатині церковного пономаря, збудованій трохи нижче, майже над річкою. Проте, зрозуміло, наведена дата не може бути точкою відліку в розвитку медицини на Радомишльщині. Хоча й підтверджує один з характерних її етапів, коли в давнину, ще з часів татаро-монгольської навали, лікувальна справа на Руси зосереджувалась переважно при монастирях і церквах.
А загалом історичний шлях людства засвідчує прояви медицини, лікування і гігієни ще на найраніших стадіях існування людини. Примітно, що на Радомишльській стоянці доби палеоліту (камяного віку), вік якої науковцями окреслено у 20-30 тисяч років, поруч з залишками чумоподібних жител археологи виявили й яму-сховище відходів. Врешті селились наші пращури зазвичай біля водойм (річок, озер), бо вбачали у воді не тільки незамінний і життєво важливий для організму продукт, а й засіб гігієни та оздоровлення.
Саме від первісних племен і народів, які заселяли наш край у давнину, дійшли до нас через звичаї народні засоби лікування. Наші пращури широко застосовували природні сили (сонце, воду, повітря, корисні копалини), лікувальні властивості рослин, речовин тваринного походження. Ширилося знахарство, що з розвитком релігії додавало до цього різні замовляння, молитви. Тож невипадково і медичні заклади для мирян створювалися попервах при церквах.
Враховуючи те, що Радомишльщина, як вважається, ще з XII століття стала власністю Києво-Печерського монастиря, який мав тут значні володіння і маєтності, можна припустити, що саме в ті часи з’явилися у наших краях перші лікувальні заклади. Адже історія багатьох церков сягає своїм корінням аж до запровадження на Руси християнства.
З розвитком панщини, за часів Польсько-Литовської держави, заможні магнати почали тримати у своїх маєтках особистих дипломованих лікарів, які, однак, були недоступними для простого народу. Ремісництво у містах і містечках дало поштовх до більш широкої медичної практики. Медичну допомогу населенню подавали «ліковці», аптекарі, цирульники.
За часів Хмельниччини козацькі війська послуговувалися також монастирськими лікарнями і шпиталями. А от при кожній сотні лікуванням займався штатний цирульник. Втім поширене твердження, що в ту пору Радомисль був сотенним містом, є доволі сумнівним. Ймовірно, що існувала лікарня і при уніатському монастирі, який діяв у Радомислі у другій половині ХVIIІ століття.

II.
З набуттям статусу повітового міста (1795 р.) Радомисль, як центр повіту, перейшов у відання казни. Відповідно до засад тодішнього міського утримання магістрат (орган міського самоуправління) починає приділяти увагу медичній галузі. Дещо поліпшилось медичне обслуговування населення з розквартируванням з 1803 року в місті військових формувань, при яких були санітарні служби. Лікував хворих і фельдшер конвойної команди. Але проблем це не вирішувало. Врешті 1822 року в штаті повітового чиновництва з’явилась посада лікаря. Більше десяти років ці обовязки виконував Л.Фрік, німець за походженням. В ту пору іноземні ескулапи на наших теренах переважали.
У 1831 році в Радомислі і повіті спалахнула епідемія холери, що скосила тоді багатьох городян і селян. Це прискорювало потребу відкриття лікарні. І у 1833 році в місті почала діяти перша лікарня. На плані міста середини ХІХ століття будівлі лікарні позначені на південь від міської площі.


Статистичні дані свідчать, що щороку до міської лікарні зверталося близько 350 чоловік.
У 1840 році магістрат почав вишукувати нові приміщення для лікарні. Після арешту городничого К.фон Раабена, який брав участь у польському повстанні 1831-32 рр., планувалося викупити його будинок для облаштування в ньому лікарні. Поруч мали збудувати лазню. Проте лікувальні заклади  врешті розмістили на території нинішнього дитячого садка №б. Медицині свого часу належала більшість будівель у цьому кварталі міста (теперішні дитсадок, спортшкола, житловий будинок), і вулицю, де розміщувалась лікарня, було названо Шпитальною (по-російському Лєкарською). Вона вела з центру через парк на північ міста, тобто однією цілою і прямою вулицею, поєднуючи теперішні вулиці Микульського і Міськради (відрізок від школи до парку).
У 1845 році у магістраті  введено посаду міського лікаря. 18 років ним працював Й.Бродович.
На повітових лікарів покладався передовсім нагляд за санітарним станом, аби не допустити розповсюдження епідемій, венеричних захворювань. Це стосувалося в першу чергу робітників підприємств. А ще повітові лікарі робили розтин і судово-медичні висновки у випадку смерті. За посадою вони входили до складу повітових комітетів громадського здоровя, піклування про народну тверезість та ін.
Міські лікарі завідували міськими лікарнями, виконували в місті обов’язки санітарних і судових лікарів, провадили періодичний огляд розпусних жінок, арештантів, очолювали місцеві комісії для боротьби з епідеміями і покращення санітарного стану міст. Були вони в штаті провідних навчальних закладів міста.
Повітовими лікарями Радомисля в різні роки ХІХ століття працювали Ф.Ходзинський, О.Разумов, Г.Леві, Г.Косовський, Й.Хвецьковський, С.Голецький, Г.Горський, І.Гаєвський, П.Руткевич, О.Абросімов. Міськими -  З.Юкельзон, Ц.Любинський. У 1869-1871 рр. обов’язки міського лікаря виконував М.Бочвар, батько відомого вченого-металознавця А.Бочваря (народився в Радомислі 1870 року). З тогочасною медициною Радомисля пов’язане ім’я видатного українського археолога, історика, етнографа В.Антоновича. Після закінчення у 1855 році медичного факультету Київського університету він проходив на Радомишльщині медичну практику. 
Цезарій Любинський працював міським лікарем упродовж 27 років (1874-1901), а потому вів приватну лікарську практику. Мешкав він, до речі, у згаданому колишньому будинку фон Раабена, що таки прислужився медицині. Тим більше, що вже у радянський час у ньому розмістили медичні заклади (донині тут функціонують деякі лікарські кабінети і відділення «швидкої допомоги»).



Станом на 1861 р. в повіті було 7 лікарень, влаштованих поміщиками і утримуваних їхнім коштом. За рік у них лікувалося 1418 чоловіків і 698 жінок.
В середині ХІХ ст. в Радомислі відкрилась перша аптека. Вона стояла на місці теперішнього Свято-Миколаївського собору і мала назву «Вольная аптека». Завідував нею дипломований провізор Ф.Колленбах. По його смерті спадкоємці надали її в оренду В.Матковському. Діяв цей заклад до встановлення радянської влади. До речі, обидва аптекарі поховані на католицькому цвинтарі міста (їхні могили там збереглись, хоча як і всі поховання вкрай занедбані). Згодом у місті відкрились також аптека В.Тесельського з керуючим Л.Клістером, аптека Л.Канусевича з керуючим О.Вінком.
У 1886 році в повіті було уведено посаду сільського лікаря (ним працював О.Туницький), почали відкриватися дільничні лікарні у волостях. У 1913 р. вони працювали в Брусилові, Горностайполі, Коростишеві, Красятичах, Малині, Потіївці, Хабному, Чоповичах, Чорнобилі, Шепеличах.  Першою завідувачкою Потіївської лікарні була О.Башнякович-Полотебнова, засвідчуючи, що лікарська справа перестала бути виключно чоловічою парафією.
Сільські й дільничні лікарі надавали медичну допомогу сільському населенню, робили в селах щеплення проти віспи, дифтерії тощо.
Проте заходів для запобігання епідеміям робилося вкрай недостатньо. Відтак інфекційні хвороби безжально косили і селян, і містян.
У 1899 році в Радомисльському повіті було зареєстровано 505 випадків захворювання віспою,  101 хворий помер (роком раніше статистика зафіксувала 315 захворювань і 47 смертей), скарлатина вразила 911 жителів повіту, 176 з них померли (1898 р. – 603/107), виявлено 1262 хворих на кір, який забрав 145 життів (1898 р. – 3518/350), тифом заразився 981 хворий, 33 з яких померли. Значну небезпеку ніс також грип: від нього померло 15 хворих з 569 зареєстрованих випадків.
На початок XX століття в Радомисльському повіті нараховувалося 14 лікарів усіх відомств, 87 фельдшерів. Родовспоміжну допомогу надавали 11 акушерок і повитух.
В Радомислі на ту пору функціонувало три лікарні: міська — обслуговувала міське і сільське населення, приватна - єврейська, діяла також благодійна лікарня Товариства Червоного Хреста. Двома останніми завідував лікар К.Цвейфель.
На початку ХХ століття організувалась міська і повітові санітарні служби, санітарними лікарями працювали зокрема І.Судаков, Ю.Гродецький, П.Радаєв.
Медико-санітарну просвітницьку діяльність вели Товариство Червоного Хреста, Комітет піклування про народну тверезість, санітарні попечительства при дільничних лікарнях.
У 1905 році в Радомисльському повіті працювало 15 лікарів цивільного відомства.
1907 року в Радомислі було збудовано нову земську лікарню на вулиці Бульварній (нині тут житловий будинок по вул. Шевченка).


 Лікарні належали деякі сусідні будівлі. Інфекційне відділення містилося на вул. Шпитальній (те приміщення потім використали під військкомат). Для потреб медицини і на благодійні цілі (в місті була богадільня) з міського бюджету виділялося до 15 відсотків усіх міських витрат (близько 3 тисяч рублів).
У 1913 році обидві лікарні мали разом 45 місць. Тут працювало шість лікарів. В середньому на одного лікаря припадало по 2501 міському жителю.
Всього у місті нараховувалося 8 лікарів, підвідомчих губернському медичному відомству, 24 – в повіті.
Вдячні спогади городян залишили по собі радомисльські лікарі того часу Замощин, Штейнберг, Салач, В.П’ятницький, В.Ковалевський, В.Боголюбов, П.Костецький, Х.Нікитський.
Поширення набула приватна лікарська практика. У Радомислі зокрема практикували лікарі І.Шабліовський, І.Цукерман, М.Горенштейн, М.Михайлов, І.Докторович, Р.Поляк, Р.Губаревич, дантист Пеккер. А загалом у місті працювало три стоматологи, які приймали хворих у себе вдома. Зубний кабінет діяв при міському повітовому училищі (А.Каган).
Перед Першою світовою війною в Радомислі налічувалося 3 аптеки, 7 аптечних магазинів. Згаданий уже завідувач найбільшої з них В.Матковський відкрив також власний завод мінеральних вод. Ще 9 аптек функціонувало у волосних центрах повіту.
  

Поліпшенню санітарно-гігієнічного стану повітового міста в значній мірі сприяло будівництво в 1908 році водогону довжиною в 5,5 кілометра, створення комунальної служби.
В Радомислі працювали дві лазні. Одна з них була на вулиці Купальній на місці донедавнього лісоторговельного складу, якою слугувалась переважно біднота. Руїни другої — для заможних городян — і досі стоять у яру біля школи №3.


Якщо в місті рівень медичного обслуговування населення був більш-менш задовільним, то в повіті воно було вкрай низьким. У волосних центрах (в межах нинішнього району це Кичкирі, Вишевичі, Потіївка) та деяких інших населених пунктах (Кочерів, Заболоть) працювали фельдшерські пункти, повіт був розподілений на лікарські дільниці. Нерідко в селах спалахували інфекційні захворювання і епідемії дизентерії, тифу тощо. У 1913 році губернським земством виділялось санітарному попечительству повіту для деяких невідкладних санітарних заходів 6000 рублів. Того року повітом прокотилися епідемії захворювань на скарлатину, черевний тиф, грип. Загрозу населенню несли також зафіксовані ветеринарною службою спалахи чуми і рожі свиней, ящуру, дифтериту птиці, пастерельозу, туберкульозу тварин, випадки сказу.
Але надання медичної допомоги, особливо у віддалених місцевостях, утруднювалось значною віддаленістю окремих сіл від повітового центру, відсутністю зручних шляхів сполучення і засобів зв’язку. Взагалі у задоволенні населення медичною допомогою Радомисльський повіт вважався відсталим.
  
Газета «Зоря Полісся», 13 березня 1996 р.