неділю, 26 червня 2016 р.

«Нашої школи відданий фундатор…»



    В центрі Верлока між школою і сучасним Будинком культури привертають увагу дві могили, огороджені і дбайливо доглянуті. Тут поховано колишнього священика місцевої Свято-Миколаївської церкви Арсенія Грищинського та його матір Марію.




   На початку ХХ століття клубного закладу у Верлоці, звісно, не було. Натомість головною окрасою села був храм, у якому й служив Господу та парафіянам отець Арсеній.
  Народився він 1876 року на Сквирщині у священицькій родині. Представники цього пастирського роду упродовж кількох століть несли службу Божу у різних парафіях Київської губернії. Виховані у боголюбивих традиціях, пішли цим шляхом і діти Луки та Марії Грищинських. 
    Син В’ячеслав був священнослужителем у храмі села Бузова на Київщині, Костянтин, здобувши духовну освіту, працював викладачем Черкаської учительської семінарії.
  Старший - Арсеній спочатку навчався у Київському Подільському духовному училищі. Після закінчення у 1898 році за І розрядом Київської духовної семінарії два роки вчителював, а після рукопокладання в священицький сан разом з дружиною матушкою Глафірою був попервах направлений у парафію села Рогтичі Горностайпільської волості Радомисльського повіту.
  Значну увагу молодий священик приділяв освітній і просвітницькій діяльності.
    19 листопада 1899 Єпархіальна училищна рада за ревні труди по школі і старання у вчителюванні відзначила священицьке подружжя Грищинських грошовою винагородою з коштів земських зборів. Названо було отця Арсенія серед кращих у губернії вчителів Закону Божого і у 1904 році, а через рік його нагородили священицьким набедреником.
   У 1906-му Арсенія Грищинського направили до парафії святого Миколая села Верлок, де він так само енергійно взявся за справи.
   Вже через рік сільський храм, зведений ще 1766 року, котрий славився своєю іконою Казанської Божої матері, був по новому відбудований. А ще священик збудував новий ошатний будинок для школи.
  Школа у Верлоці була заснована 1859 року. А вже у 1862 р. архіпастирською вдячністю та благословінням Божим було відзначено піклування і  турботу сільського священика Івана Веледницького в організації й утриманні у малолюдній парафії (1861 р. - 448 жит.) парафіяльного училища.  Такою ж милістю за особливі старання в справі народної освіти були вшановані дячок Йосип Вітвицький та вчитель Павло Синацький. З огляду на те, що в повіті церковно-парафіяльні школи державного асигнування не отримували, парафіяни Верлока утворили громадське кураторство. У 1863 році ними було пожертвувано на школу 31 руб. 5 коп., за відомостями 1881 р. – 35 руб.
   Новозбудована А.Грищинським школа так само залишалась однокласною (за тодішньою класифікацією це був рівень початкової школи з дворічним навчанням), проте її навчальні приміщення могли вже вмістити більше школярів. Бо за реєстрами 1879-1880 та наступних років школа у Верлоці, що містилась у невеличкій громадській будівлі, налічувала лише біля двох десятків учнів.
   За старання й сумління Єпархіальне правління обдарувало Арсенія Грищинського священицькою скуфією (1908 р.), камилавкою (1912 р.).
   Його відданість освітньому подвижництву була відзначена й повітовим духовенством, що обрало верлоцького священика членом повітової училищної ради з призначенням наглядачем усіх церковно-парафіяльних шкіл повіту. У 1912 р. Арсеній Грищинський був обраний гласним земського зібрання Радомисльського повіту.
   Житловий будинок Грищинських стояв на пагорбі за школою. Звідти відкривався чудовий краєвид на долину, якою протікає невеличка, але мальовнича річечка Коробочка. На схилах струменіли джерельця, поповнюючи її своїми водами. До одного з них досі ходять за водою верлочани, називаючи ту криничку «попівською». Старожили переповідають, що опорядив її колись отець Арсеній.
   До речі, в єпархіальному реєстрі  1913 р. зазначалося, що землі тут за церквою рахується 47 десятин, а розташована церковна садиба у підвищеній, сухій та здоровій місцевості. 
  Зі сподіваннями, що довколишня природа виявить свою благодать, священик згодом перевіз до Верлока свою хвору матір, котру доглядали до смерті (померла тут вона у 1910-му).
  На жаль, маючи шану й повагу та належний авторитет серед священнослужителів, мирян (за переліком 1913 р. до Верлоцької церкви приписано було 977 парафіян), подружжя Грищинських почувалося несповна щасливим у сімейному житті. Бо так і не випало цій боговідданій родині спізнати батьківства.  
  Недуга зарано звела в могилу й Верлоцького пастиря. Арсеній Грищинський скінчив свій земний шлях 1 липня 1923 року у 47-річному віці. І вже по його смерті «червоні атеїсти» зруйнували та розібрали сільський храм.
    А у спорудженій стараннями отця Арсенія школі у Верлоці діти навчаються й донині. У радянську добу до будівлі додали прибудову, давнє приміщення між тим певний час слугувало помешканням для учителів, а згодом теж стало класною кімнатою.




  «Завжди нагадую вчителям: бережіть пам'ять про священика Грищинського, доглядайте за його могилою і передавайте цю традицію нащадкам, – розповідає ветеран-верлочанка Інна Вдовенко. – Бо він – нашої школи відданий фундатор…»


неділю, 19 червня 2016 р.

Як долати історичні міфи



Про це дискутували у Радомишлі учасники наукової конференції «Правобережна Україна на переломі XVII-XVIII століть»

У 1715 році у Житомирі відбулась подія, що стала визначальною для долі української духовності й культури на правобережних українських землях упродовж майже всього ХVIII століття. Того року Греко-католицький митрополит Київський і Галицький Лев Кишка скликав у Житомирі собор українського духовенства Правобережжя, на якому парафіяльні священики, настоятелі монастирів, протопопи-намісники, єпископат оголосили про унію з Римським Апостольським престолом.

300-літтю Житомирської унії  було присвячено наукову конференцію, яку організували та провели 3 і 4 червня Український Католицький Університет спільно з Національним університетом «Києво-Могилянська академія» та Київською архиєпархією Української Греко-Католицької Церкви.


Перший день представницького зібрання проходив у Києві, а другий – у Радомишлі. Адже саме Радомисль, як тоді називалося місто, упродовж півстоліття був фактичною «столицею» унійної церкви і резиденцією київських унійних митрополитів.
Місцем проведення конференції став музейний комплекс «Замок Радомисль». До широкого кола істориків, релігієзнавців, теологів, мистецтвознавців з різних регіонів України долучились учені, представники громадськості, краєзнавці з Житомира і Радомишля.
Перед початком наукових сесій учасники конференції взяли участь у молебні до Божого Милосердя, який очолив Єпископ-помічник Київський Йосиф Мілян. Він же відкрив і пленарні засідання, зауваживши, що є своя закономірність, коли над значенням Житомирської унії науковці міркують саме у Радомишлі, де втілювалися потому її засади.
- У цьому гостинному місті збереглися колишні митрополичі палати, у яких нині функціонує школа, і тут є властиво сліди нашого буття, - зазначив Владика.



Затим учасники конференції розглянули тематику релігії та культури Правобережної України. Спочатку було заслухано доповіді професора Володимира Александровича (Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича) «Релігійне малярство Правобережної України кінця XVII – першої третини XVIII ст.» та наукового співробітника Національного музею ім.Андрея Шептицького Романа Зілінька – «Іконографія святого Йосафата Кунцевича».
Примітно, що про іконопис йшлося в музейному закладі, головною складовою якого є колекція української домашньої ікони, яку гості Радомишля з цікавістю оглянули, висловивши свої захоплення та вдячність за гостинність господині музею Ользі Богомолець.


Наступне пленарне засідання «Унія в Брацлавському та Київському воєводствах» вів професор Українського Католицького Університету Ігор Скочиляс. Саме він по суті відкрив Житомирську унію 1715 року, адже ця визначна подія донедавна не була відомою навіть науковцям – дослідникам історії української церкви. Як розповів учений, десять років тому в Інституті історії Російської академії наук у Санкт-Петербурзі він натрапив на життєпис митрополита Лева Кишки, у якому зберігся унікальний запис про проголошену в Житомирі Унію. Це дало змогу переосмислити ряд тогочасних подій, що відбувалися тоді на українських теренах.
На початку XVIII ст. Україна вчергове була розшматована двома потужними сусідами. Після придушення ряду козацьких постань та трагічних Полтавських і Батуринських подій, що стали розгромом і погромом незалежницьких ідей гетьмана І.Мазепи, козацький устрій під російським наглядом зберігся лише на Лівобережжі. Цілковиту владу над Правобережною Україною отримала Річ Посполита. Враховуючи те, що православ’я вимушено залишило ці терени, виникла загроза цілковитої полонізації та навернення правобережного українського релігійного простору на католицизм.
Присяга на вірність Риму водночас по суті слугувала для унійних парафій «охоронною грамотою» від зазіхань надто ревних шляхтичів, які часто-густо чинили відвертий опір намаганням владної верхівки Речі Посполитої демократизувати релігійну ситуацію на українських землях. До речі, уже перед Третім Поділом Польщі, який ліквідував цю державу, уніатський митрополит вперше отримав місце у Сенаті.
Тож, завдячуючи Житомирській Унії, на величезні обшири вдалося повернути український дух, зберегти національну культуру, духовність, традиції державотворення та об’єднати їх у єдине ціле.
– На відміну від Берестейської унії 1596 р., Житомирська унія 1715 р. поширилась практично на всю територію України на правому березі Дніпра аж до Придністровя, за винятком Києва. І таке поширення унії надало їй виразного українського обличчя, - зазначив І.Скочиляс. – Унійна Церква у вирішальний спосіб долучилась до відновлення, відбудови і поновного заселення краю. Греко-католицькі священики і ченці зводили тут храми і монастирі. А поруч, де з’являвся Божий храм, поставали й господарства, сільські обійстя, відбудовувалися містечка.


УГКЦ стала такою собі «міні-державою», що взяла на себе відповідальність за долю української нації та української культури. А її «столицею» був у ХVIII столітті митрополичий Радомисль. Врешті навіть церковні документи вже ХІХ століття, коли Унійна церква в Російській імперії була заборонена, підтверджували, що переважна більшість храмів, які діяли на ту пору на Радомишльщині, були збудовані чи відновлені за уніатського правління.
На прикладі сусіднього з Київським Брацлавського воєводства доктор Люблінського Католицького Університету Івана Павла ІІ Ірена Водзяновська проаналізувала, як змінювалась мережа унійних парафій у другій половині ХVIII століття. Така ж ситуація спостерігалась і в інших правобережних регіонах, у тому числі й на Радомишльщині. Приклади на підтвердження наводили аспірант Інституту археографії та джерелознавства ім.М.Грушевського АН України Роман Захарченко у доповіді про Унію на Уманщині, а також учасники жвавої дискусії, що розгорнулась – професори Юрій Волошин (Полтавський національний університет ім.В.Короленка) і Наталія Яковенко (Києво-Могилянська академія), науковці Олег Дух, Віра Фрис, Дарія Сироїд та інші.


Йшлося зокрема про потребу аналізувати тогочасну релігійну ситуацію у нашому краї не лише за «Архівом Південно-Західної Росії», у якому оприлюднено приклади переслідувань за віру тільки з одного боку. Ця тенденція діяла і у радянський час. Теперішні дослідники мають змогу використовувати значно ширшу й багатшу джерельну базу, відтак бачити застосування військової сили для впровадження імперських духовних засад і з іншої сторони. Так само обопільно, з урахуванням зовнішніх та особистісних факторів, слід розглядати переходи релігійних парафій та священиків під юрисдикцію тієї чи іншої Церкви, коли доводилося поступатися часом не лише духовними, а й національно-патріотичними почуттями.
Подібна ситуація певною мірою притаманна і для сьогодення. На цьому наголосив, завершуючи конференцію, Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Патріарх Святослав, зазначивши, що, нехтуючи християнською єдністю, Церкви часом живуть у полоні історичних міфів. І є велика небезпека, коли історичні Церковні міфи використовуються для намагань побороти одне одного, у той час як для єднання потрібен справжній конструктивний діалог, що базується на істині.


– Науковий діалог, який панував на конференції, спирався на реальні Староруські старожитності, і коли ми хочемо шукати те, що нас єднає, а не те, що роз’єднує,  то така старожитність є справді життєдайною, - підсумував Патріарх.


Світлина з сайту ugcc.kiev.ua.

Газета «Зоря Полісся», 17 червня 2016 р.

Наш Радомишль

понеділок, 6 червня 2016 р.

Дороги Анатолія Онопрійчука


У 1950 році радомишльська райгазета, що в тогочасному дусі іменувалась «Соціалістичною перемогою», провела конкурс серед юнкорів – своїх наймолодших дописувачів. У числі переможців творчого змагання був чотирнадцятилітній шестикласник з Кичкирів Толя Онопрійчук. Його, як одного з найактивніших юних авторів районки, нагородили бібліотечкою. І хто б міг тоді подумати, що ця відзнака стане визначальною на подальшому життєвому шляху хлопця. Втім, не сама нагорода як така, хоча своєчасна й заслужена моральна підтримка теж важить немало. Писемне слово міцно припало кичкирівському школяреві до душі, і потому вже не полишало, бо всякчас вабило до себе, щоб огранювати його різножанровим барвистим розмаїттям.
Анатолій залюбки писав до газети, як і до стіннівки – спочатку шкільної, а потім армійської. Служити йому випало на Чорноморському флоті. А там уже став дописувачем флотського видання, отримавши за це подяку командування. Про морські походи і будні сповіщав моряк Онопрійчук і до радомишльської районки.
Тож коли після служби в армії у 1959-му повернувся додому, у пошуках роботи завітав до редакції райгазети. Толю зустріли в колективі радо, і без будь-яких сумнівів запропонували спробувати себе на журналістському поприщі, бо знали його хист, уміння викладати свої думки і роздуми у газетних рядках.
Знаний на Житомирщині автор краєзнавчих та публіцистичних книжок, а ще досвідчений управлінець та фахівець Петро Михайленко, що у ті роки теж починав свій трудовий шлях у Радомишлі і потоваришував з Анатолієм, відзначає його добросовісність, відповідальність, уміння співпрацювати та ладити з людьми, знаходити актуальні й потрібні теми та розкривати їх.
Цьому кореспондент-початківець навчався у колег, серед яких були добре відомі на Радомишльщині газетярі Сергій Хруленко, Леонід Сінькевич, Юхим Гончаренко, Наум Гетман. Повсякчас опікувався новим колегою редактор Леонід Яроцький, помітивши у Анатолія воістину іскру Божу, яку потрібно було дбайливо плекати й підтримувати.
Перші його самостійні журналістські матеріали були про рідні Кичкирі, про трудівників села, про трудову звитягу земляків. Потому з-під пера молодого газетяра почали виходити публікації про інші сфери та галузі, про надбання й проблеми молодіжного, фізкультурного руху, з’явилися початкові поетичні спроби.
Їх по землі лежить багато,
Доріг, великих і малих,
Прямих, широких і кривих...
Нам у життя іти по них. -
написав Анатолій Онопрійчук в одному зі своїх ранніх віршів і згодом зробив остаточний вибір на користь професійної журналістики. За направленням редакції він став студентом Київського держуніверситету.
А після завершення навчання у виші життєва дорога привела журналіста до Житомира. Чотири роки А.Онопрійчук очолював обласну молодіжну газету «Комсомольська зірка», що визнавалась однією з кращих у республіці, був заступником редактора «Радянської Житомирщини» - на ту пору головної газети області. Тут, до речі, Анатолій Панасович працював під орудою свого, можна сказати, хрещеного журналістського батька – Л.Яроцького.
Перебуваючи на керівних посадах у засобах масової інформації, одначе, завжди залишався передусім журналістом, вважаючи, що керівник-газетяр має подавати колегам і підлеглим власний приклад творчої майстерності. І він це підтверджував в інформаційних, аналітичних, публіцистичних матеріалах та статтях, розкриваючи важливі для суспільства теми і проблеми. Притому й сам не переставав учитися.
Очоливши облтелерадіокомітет, А.Онопрійчук успішно освоїв радіожурналістику. Та так, що удостоївся премії Спілки журналістів України «Золоте перо» за започаткований ним цикл передач «Запитання. Факти. Проблеми».
Примітно, що його попередницею на цій посаді була Любов Яковець з Кичкирів. Відтак звичайне собі поліське село може тим не менше пишатися своїми знаними на журналістській ниві краянами.
А у 1996 році Указом Президента України нашому землякові було присвоєне почесне звання «Заслужений журналіст України».
Зі Спілкою журналістів Онопрійчук поєднався з 1967 року. Упродовж багатьох літ він входив до правління обласної журналістської організації, очолював її конкурсну комісію.
Опікувався потому редакційними журналістськими колективами області і як начальник обласного управління по пресі, а потім голова комітету у справах преси та інформації облдержадміністрації. Це були часи становлення засобів масової інформації незалежної української держави, що вчилися працювати не лише в умовах свободи слова і свободи преси, а й газетного розмаїття. І виважене та доброзичливе ставлення до всіх друкованих та електронних ЗМІ, яке демонструвало очолюване А.Онопрійчуком обласне відомство, сприяло їх становленню й підтримці.
Досягши пенсійного віку, Анатолій Панасович газетярських турбот, одначе, не полишив. Він працював заступником редактора Всеукраїнської газети «Житичі», головним редактором обласної газети «Орієнтир 6+1» та книжково-газетного видавництва «Полісся». У видавництві, між іншим, знову його шляхи перетнулися зі згаданим П.Михайленком, з яким ще з Радомишля повсякчас підтримував дружні стосунки. Тож разом вони сприяли розвиткові на Житомирщині видавничої справи.
Кілька років тому А.Онопрійчука запросили до підготовки меморіальної книжкової серії «Книга пам’яті України. Переможці. Житомирська область». Очоливши авторський колектив видання, досвідчений майстер пера готував до нього аналітичні, військово-історичні, довідкові матеріали, опрацьовував численні інформації, що подавалися до книги з районів.
– Навіть коротка розповідь про фронтовика, його біографічні відомості, бойовий і трудовий шлях, нагороди дають змогу сучасникам і нащадкам дізнатися про велич народного подвигу і внесок у нього конкретної людини, - зазначає Анатолій Панасович. – Звитяжці заслуговують на те, щоб пам’ять про них жила вічно…


Анатолій Онопрійчук під час презентації  Книги Памяті «Переможці. Житомирська область» у Радомишлі з бібліотечними працівниками Наталією Косатенко і Наталією Бродовською.

Ця копітка робота стала для нього й даниною пам’яті про свого батька, який не повернувся з Другої Світової. Про його долю тривалий час родина нічого не відала. А на численні запити у різноманітні інстанції та архіви надходили стандартні відповіді: «Місце загибелі та поховання невідоме…»
Аж у 1974-му надійшов довгоочікуваний лист від школярів-слідопитів з Рівненщини, у якому сповіщалося, що Панас Павлович Онопрійчук загинув у боях за село Вовничі Млинівського району і похований там у братській могилі. Тож через стільки літ по війні син нарешті зміг побувати на місці останнього спочинку рідної людини, вклонитися батькові та його бойовим побратимам, сповідатися й присягтися перед ним.
Відтак свою участь у роботі редакційного колективу «Книги пам’яті» Анатолій Онопрійчук вважає синівським і громадянським обов’язком, прагнучи, щоби завдяки цьому виданню сповна дізналися таки про своїх полеглих, безвісти зниклих чи й живих звитяжців їхні рідні та нащадки.
Хай же вистачає нашому славному землякові, колезі і наставнику здоров’я, сил і снаги торувати свої наступні шляхи, щоб і надалі сіяти зерна добра та любові, писати і творити на радість людям!

Газета «Зоря Полісся», 3 червня 2016 р.