понеділок, 23 травня 2022 р.

Вчений світового рівня з радомишльським корінням

 

    Перебудова, проголошена в СРСР з приходом до влади М.Горбачова, котрий на тлі своїх попередників-яструбів виглядав прихильником ліберального і демократичного суспільного розвитку, не лише поклала початок роззброєнню та припиненню холодної війни, а й зробила радянську державу більш відкритою для іноземців. Значною мірою «лібералізація» зовнішньої політики була прагненням до зняття чи бодай пом’якшення економічних санкцій заходу, що свого часу у такий спосіб відреагував на військове вторгнення Радянського Союзу до Афганістану, а потому – на збитий силами ППО СРСР цивільний південнокорейський «Боїнг» з 246 пасажирами на борту. Це, до речі, практично повторює сучасну ситуацію вже з російською збройною агресією в Україну, що почалась у 2014-му в Криму та на Донбасі і теж, як відомо, призвела до збиття вже росіянами пасажирського літака і відповідного накладання США та країнами ЄС санкцій проти держави-окупанта й терориста.

Тоді ж, у 1990-х, в умовах запровадженої в СРСР політики відкритості та гласності, стали ширшими й тіснішими контакти між громадянами донедавна ворожих країн, відновилась співпраця науковців, мистців, отримали можливість відвідувати рідні краї колишні емігранти, зокрема й політичні.

Приміром, 1989 року до Радомишля приїздили представники родин Алмондів та Елсонів, котрі виїхали до США в 1906 році в пору емігрантської хвилі початку ХХ століття. То був приклад, так би мовити, цивільної еміграції.

А вже наступного року в рідному місті свого батька – «українського буржуазного націоналіста», як іменувала комуно-радянська пропаганда тих, хто боровся за незалежну українську державу в пору революції 1917-1922 рр., – побував учений світового рівня Ігор Шевченко.

Сам він, нібито, перебував поза політикою. Адже радянські офіційні кола позиціонували його як провідного візантолога світу – тобто, фахівця, котрий досліджував культуру та історію Візантійської імперії, надто віддаленої у часі й догматиці від комуністичних ідей.

Зрештою Ігор Іванович, спілкуючись з радомишлянами, теж жартома називав себе «культурним істориком». А щодо лідерства у візантології, то, за його словами, ця галузь має надто вузьке спрямування, відтак мільйонам пересічних громадян знати її чільних фахівців та їхні праці зовсім необов’язково.

Проте популярні й читані не лише науковцями, а й пересічними любителями історії, праці І.Шевченка «Польща в історії України», «Візантія і хай як слов’яни в літературі та культурі», «Україна між Сходом і Заходом», що видавалися й українською. Читачі літературної класики напевне знайомі з його творчістю, як майстра вишуканого писаного слова, за україномовною версією книги Дж.Орвелла «Колгосп тварин», що за реєстром журналу «Таймс» входить до чільної сотні найважливіших романів 20-го століття. Він блискуче переклав її під псевдонімом «Іван Чернятинський».

Зрештою коло наукових інтересів професора Шевченка набагато ширше, охоплюючи, крім того, філологію, славістику, україністику. А ще – у вченому (і не тільки) середовищі його вважають рідкісним поліглотом. Скажімо, серед знаних у цій царині українців більшою кількістю мов володів хіба що уславлений Агатангел Кримський. До освоєння мовної розмаїтості, в тому числі й слов’янської, Шевченка, власне, спонукало життя.

Народився він 10 лютого 1922 року в містечку Радосць, що нині є одним з районів Варшави. Примітно, що дещо співзвучне місце його уродження з батьківським. До Польщі його батьки мусили емігрувати після поразки українських визвольних змагань, адже Іван Іванович Шевченко працював у апараті Міністерства внутрішніх справ УНР, а після окупації України більшовицькою Росією – в екзилі. Водночас польська влада забезпечила дітям українських емігрантів, як союзникам у війні з більшовиками, належний доступ до освіти, соціального розвитку тощо. Відтак під час навчання у Варшавській гімназії і тамтешньому ліцеї ім.А.Міцкевича Ігор додав до своєї домашньої досконалої української вільне володіння польською та російською мовами, пристойні знання грецької та латини, певний рівень знайомства із західноєвропейськими мовами.

З початком Другої світової війни і загарбанням Польщі нацистською Німеччиною та більшовицьким СРСР родина радомишльських Шевченків перебралась до Чехії. Там юнак став студентом Карлового університету в Празі та Українського вільного університету, де вивчав філологію (здобув притому докторський ступінь) і, вдосконалюючи набуте, додав до своїх мовних пізнань чеську та німецьку.

По війні емігрував з прорадянської та комуністичної Чехословаччини до Бельгії. Освоївшись у тамтешньому франкомовному середовищі, у Лювенському католицькому університеті вдруге став доктором наук – в галузі класичної філології та візантистики (до візантології молодий науковець остаточно схилився після прослуховування семінарів Візантійської фундації професора А.Ґрегуара в Брюсселі).

І коли у 1949-му Ігор Шевченко зважився на непростий крок – переїзд у США, якраз його візантологічні дослідження виявилися надзвичайно запитаними в американських вишах. Тож опанував, звісно, й англійську, адже став професором найкращих університетів Америки – Гарвардського, Каліфорнійського, Колумбійського, Принстонського та Мічиганського. До слова, він єдиним з-поміж українських учених удостоївся такої честі. До того ж, викладав і провадив наукову діяльність у знаних університетських закладах в Мюнхені, Кельні, Оксфорді, Барі, Парижі, Будапешті, Варшаві, Кракові та інших.

Відомий учений входив до багатьох спільнот, що діють на ниві науки, впродовж двох каденцій був Президентом, а згодом — Почесним президентом міжнародної асоціації візантологів. Він обирався дійсним членом і Почесним президентом Української вільної академії наук, що діє в закордонні, а також Американської академії мистецтв і наук, Британської академії, Австрійської АН, Національної академії Деї Лінчеї (Італія), Академії Палермо, Понтаніанської академії (Неаполь), Академії гуманітарних досліджень (Москва), Польської академії умінь. У 1991-му став членом Академії Наук України – закордонним. Останнє тимчасом Ігоря Івановича дещо засмучувало, бо ж в Україні його визнали іноземцем.

Всупереч польському уродженню своєю історичною батьківщиною він вважав саме Україну і насамперед у служінні їй бачив своє покликання як громадянина та науковця. Адже з батьківського дому запозичив і зберіг глибоку відданість та любов до свого рідного народу й культури пращурів.

Ігор Шевченко всіляко пропагував Україну та її духовні надбання на міжнародному рівні, розвивав і поширював у світі різноманітні українознавчі студії. Був співорганізатором та керівником Українського наукового інституту у Гарварді – потужного наукового центру в одному з найвпливовіших академічних центрів, читав у ньому лекції з української історії та культури, готував численні українознавчі публікації, редагував українські наукові видання, вишукував можливості для фінансової підтримки окремих вчених, дослідницьких проектів і наукових бібліотек, щиро радіючи їхньому поступу. Опікувався зокрема створеним у Львові авторитетним Українським католицьким університетом, якому заповів власну бібліотеку. Він активно працював у Науковому товаристві ім.Т.Шевченка, брав діяльну участь у різноманітних представницьких міжнародних наукових форумах, пов’язаних з Україною та україністикою, належав до фундаторів Міжнародної асоціації україністів.

Долучившись до її конференції, що проводилась наприкінці серпня - початку вересня 1990 року в Києві (до цього Ігор Іванович побував в Україні у 1970-му), вчений не проминув нагоди завітати до рідного серцю Радомишля. Поважний гість цікавився історією міста, оглянув його давні будівлі та пам’ятні місця, старовинне кладовище, експозиції музею флори та фауни. Він залюбки спілкувався з містянами, зокрема старожилами, ділився деякими батьковими розповідями, що збереглися в пам’яті.

Світлини 1990 р. – Миколи Поповича.

Відомо, що мешкали Шевченки цієї родової гілки на Малій Чорнобильській вулиці (тепер Чорнобильська). Більшість будинків на ній належали місцевим міщанам-українцям, котрі, ще й непогано заробляючи, часто-густо здавали свої помешкання під найм євреям.

Тут колись збудувався прадід Ігоря Шевченка Микита Степанович, а під завісу ХІХ століття порядкували двоє дідів-братів. І обоє притому звались Іванами Микитовичами, бо народились в дні Іванових іменин, дарма що з різницею в три роки. Отож став старший, певно, за прикладом монарших родин, Іваном першим, а молодший – другим. Він і доводився дідом по прямій майбутньому професорові і, до речі, походив з близнюків, але одночасний брат Яким помер малолітнім.

Містяни, між тим, розрізняли братів Іванів ще й за професіями – перший займався хліборобством, а другий служив у поліції. Можливо, тому й став його син згодом також співробітником найвищого в Україні владного представництва з внутрішніх справ. До слова, обидва Івани закінчували міське училище, навчались у ньому й си-ни, здобувши потому ще й освіту вищого рівня.

Сусідували Івани Микитовичі Шевченки з обійстями, що належали Меленєвським, Карпенкам, Кошицям, Івашкевичам. Тож закономірно цікавився вже їхній онук, завітавши до рідного міста пращурів: можливо хтось зі старожилів пам’ятає цю родину.

Приміром, у другому десятилітті ХХ століття Андрій Іванович Шевченко (син Івана першого) працював діловодом у канцелярії повітового очільника дворянства, ведучи також справи Повітового комітету з Піклування про народну тверезість та Малинської приватної богадільні княгині Радзивіл, що перебували під опікою предводителя…

Могила А.І.Шевченка на старому міському цвинтарі.

Пішов з життя Ігор Іванович Шевченко 26 грудня 2009 року в Кембріджі (штат Масачусетс) після важкої хвороби.

Попри величезні заслуги Ігоря Шевченка перед українською наукою і культурою в українській державі його постать тимчасом досі не пізнана й не поцінована як слід. Натомість у Польщі його вважають ледь не національною легендою. Позаяк твори вченого там видавалися ще з 1960-х, тобто з комуністичних часів.

Тож в Україні видатний науковець і наш славний земляк безумовно теж заслуговує на належне пошанування. Адже жоден інший українець другої половини двадцятого століття не мав подібного йому світового авторитету в гуманітарній науковій сфері.

 

 

Газета «Зоря Полісся», 27 травня 2022 р.

 

Немає коментарів:

Дописати коментар