Нині навіть складно й уявити, що свого часу, виявляється, у селах працювали книжкові магазини. Те, що діяв такий, для прикладу, в Заболоті, засвідчує світлина, зроблена далекого вже 1965 року знаним радомишльським фотографом Віктором Кушніренком. На ній продавець торговельного закладу підбирає книги старшокласникам місцевої школи.
Можливо, комусь із заболотців
знайомі, а декому й рідні, обличчя допитливих і небайдужих до писемного слова
школярів, що зображені на фото.
А от завідував книгарнею звісний
багатьом поколінням краян колишній місцевий освітянин, а, до того ж, духівник,
регент та ще й пристрасний книголюб Сергій Феоктистович Шумовський (на світлині
ліворуч), що походив із відомого в Заболоті, і не тільки, роду. Його батько
зокрема упродовж кількох десятиліть ніс священницьку службу у Заболотській
церкві в ім’я Святого Георгія.
Простежується їхня родова лінія з
XVIII століття. У 1791 році парохом новозбудованої Михайло-архангельської
церкви в селі Катюжанка
Димерського деканату унійної митрополії став Павло Іоанович Шумовський. До
речі, до священствування його рукопоклав митрополит Феодосій Ростоцький у
Радомислі, що на ту пору був митрополичою резиденцією. З ліквідацією російською
імперською владою Київської унійної митрополії священнослужитель та його
парафія схилилися до православ’я.
До речі, в офіційних джерелах
XVIII-ХІХ ст., зокрема й церковних, село означене як Котюжанка – за українською
традицією через другу літеру «о», а вже згодом його почали іменувати на
російський манер через «а».
У послужних реєстрах вказується, що
навчався Павло Шумовський в Київській академії по класу риторики і мав
дворянське походження. У 1802 році він став священницьким депутатом, наступного
року – благочинним, в 1814 – протоієреєм, за віддану службу Божу нагороджувався
оксамитною скуфією та хрестом на Володимирській стрічці.
Коли у 1828 році 67-літній отець
Павло спочив у Бозі, служіння в храмі продовжив його син Максим, рукопокладений
у священники після дияконської служби в Іванківській церкві.
Присвятили себе служінню Господу й
сини катюжанського отця Максима та паніматки Ганни Петрівни.
У Чудинській Свято-Миколаївській
церкві у 1856-1860 роках служив спочатку стихарним дячком, а згодом дияконом –
Михайло Максимович Шумовський. Затим він ніс дияконську службу у Чоповицькій
церкві, де й відійшов у засвіти 1874 року.
Після закінчення Духовної семінарії
до родинних витоків повернувся Петро Максимович Шумовській, котрий правив
у Катюжанському храмі в 1859-1898 рр.
Уроджений 1829 року в Катюжанці
Павло Максимович Шумовський у 1851 році одружився з Марією Опанасівною
Коцюбинською – донькою Розважівського
священника, й по тому був рукопокладений до священствування у Ворсівській
церкві в ім’я святителя Миколая (до її парафії, до речі, входили Мірча і
Ходори). Саме його стараннями тут у 1861 році відкрилась церковно-парафіяльна
школа, що утримувалась коштом парафіян. Через рік за турботи про народну освіту
єпархіальне правління нагородило Павла Шумовського набедреником.
У 1875 році його перевели до Малинської
Димитрівської-Олександроневської церкви. Того ж року він був затверджений
законовчителем місцевого народного училища. Отець Павло призначався слідчим
депутатом, благочинним, спостерігачем парафіяльних шкіл повіту, духівником.
Його служіння Боже вшановане
багатьма відзнаками – бронзовим хрестом в пам'ять Кримської війни, скуфією,
камилавкою, нагородною Біблією, подяками, святішими благословеннями та ін. У
1899 він був переведений за штат. Біля Ворсівського храму на честь колишнього
настоятеля храму встановлено пам’ятний знак.
В 1867 році у ворсівській
священницькій родині народився син Феоктист, що гідно продовжив духовну місію
своїх пращурів. Закінчивши у 1890 році дворічний курс семінарії, він рік
учителював у Меленях Радомисльського повіту, а затим став священником
Заболотської церкви. Особливу увагу священнослужитель приділив просвітництву
серед селян.
Відомо, що ще з 1861 року в Заболоті
засновано було церковно-парафіяльну школу, яка утримувалась коштом парафіян. А клопотами й стараннями
батюшки Феоктиста у 1896 році в Заболоті відкрилась другокласна учительська
школа. Ф.Шумовський був призначений її завідувачем та законовчителем.
Цей навчальний заклад на багато літ
став кузнею педагогічних кадрів спочатку для ЦПШ, а 1918-1924 рр. – для державної
початкової освітньої ланки, коли вона іменувалась вчительською семінарією та
педагогічною школою, і зрештою її приєднали до звісного Коростишівського
педучилища (педтехнікуму). Натомість заболотський педзаклад став звичайною
радянською школою (попервах – семирічна трудова).
Примітно, що освітні починання
пастиря мали підтримку місцевого поміщика та відомого мецената Романа
Вержбицького. На початку ХХ століття в Заболоті діяло вже чотири церковних
школи: другокласна педагогічна, дві однокласні – зразкова при другокласній (у
ній зазвичай практикували учні педшколи) і жіноча, а також реміснича. У парафії
працювало, крім того, дві школи грамоти – у Котівці та Миньківці.
Колишній священницький та шкільний
будинок у Заболоті.
Колись у цій будівлі працювали ремісничі класи.
Турботи отця Феоктиста про розвиток
освіти серед селянських дітей не залишилися без уваги й відзнак єпархіального
правління. Як законовчитель і пастир, що зі старанням викладає Закон Божий, він
вшановувався подяками, винагородами, у 1906 році був нагороджений скуфією, у
1912-му – камилавкою, через рік – орденом Св. Анни 3 ступеня. Ф.Шумовський
входив до складу Повітового відділення
Київської єпархіальної училищної ради, очолював парафіяльну піклувальну раду, у
1914 році представляв духовенство Радомисльського повіту на Єпархіяльному
з’їзді, був призначений місіонером благочиння, з початком Першої світової війни
головував у місцевому піклувальному комітеті про біженців.
Тимчасом у родині заболотського
пастиря зростало п’ятеро діток: Сергій, Палладій, Віра, Олімпіада та Антоніна.
Всі вони коштом батька здобули духовну освіту. Сергій та сестри згодом
вчителювали у Заболотській педшколі.
Народжений 1892 року Сергій
Феоктистович був старшим у родині. Він теж став на церковну службу. Після
закінчення в 1914 році Київської духовної семінарії його призначили псаломником
Свято-Троїцького храму у Кищинцях Васильківського повіту.
У пору революційних потрясінь
повернувся до рідного Заболотя, де взявся до вчительства. І не тільки. Колишній
учень Заболотської школи та дослідник її історії Микола Якимчук у своїх
споминах про шкільні роки із захватом згадує спів церковного хору, керованого
Сергієм Шумовським, зазначаючи притому, що школа і церква були головними
осередками культури в селі.
На схилі літ Сергій Феоктистович
знайшов собі відраду й турботу у книжництві, у такий спосіб продовживши
традиції роду.
До речі, в Центральному Державному
історичному архіві Києва зберігається подання катюжанського благочинного Павла
Шумовського до єпархіального правління, датоване 1813 роком, про потребу в
придбанні книг за доданим реєстром.
Онука Сергія Феоктистовича і
правнучка Феоктиста Павловича Шумовських Алла Панциліус, що приїздила у 2014-му
в рідний Заболоть на святкування 120-річного ювілею школи, розповідала, що разом
з нею правнуків у роду шість. Троє з них осіли в Житомирі, інші – на
Полтавщині, під Києвом, у Дніпрі. Продовжили рід вісім праправнуків, зростають
прапрапра…
Продовжувачі
роду Шумовських на відзначенні 120-річчя Заболотської школи .
На тих урочистостях чи не вперше
отця Феоктиста вшанували як фундатора школи, відзначивши вагоме просвітництво і
його дітей. Й таке покликання вони пронесли через усе своє життя.
Газета «Зоря Полісся», 22 травня 2026 р.
