понеділок, 11 січня 2010 р.

А отак ми росли


Здавна рівень розвитку міст визначається кількістю його на­селення. Приміром, коли 1795 року липня місяця п’ятого дня Радомисль став центром новоутво­реного повіту Волинської губер­нії (через рік Радомисльський повіт увійшов вже до складу Київської губернії), місто було віднесено до так званого друго­го розряду. Тоді в Радомислі нараховувалося близько двох тисяч меш­канців. Вище рангом в Російсь­кій імперії вважалися тільки гу­бернські міста.
Можливо, саме попередній «нижчий» статус (до цього Радомисль упродовж кількох віків вважався містечком) повязаний з тим, що відсутня докладна статистика про кількість його населення, а повідомляється переважно про наявність «димів» – господарств. Наприклад, у 1631 році їх тут нараховувалося 72, у 1683 – 180, у 1714 – 14, у 1774 – 173.
Входження до сто­личної губернії безумовно сприяло розвитку Радомисля, посиленню його значення, як господарської одиниці, еконо­мічно зв'язаної з Києвом. Про це виразно свідчать і темпи зростання населення Радомис­ля. З 1796 по 1913 рік воно зросло майже  у вісім разів.
Втім, давайте поглянемо на таблицю, що докладно показує, як змінювалася кількість жите­лів міста (в тисячах чоловік).
1797 – 1,8
1850 – 5,1
1860 – 7,4
1885 – 8,5
1900 – 11,3
1913 – 15,0
1920 – 9,8
1926 – 12,2
1931 – 12,4
1934 – 11,1
1939 – 11,7
1941 – 13,0
1944 – 3,3
1945 – 7,3
1959 – 11,0
1966 – 11,7
1975 – 15,1
1979 – 15,6
1986 – 17,0
1989 – 16,7
199   – 17,1
2000 – 16,4
2007 -  15,1
Станом на 1 січня 2009 року в Радомишлі нараховується 15052 жителі.
Як бачимо,  були стрімкі зростання, були й чималі втрати. Останні найбільше пов'язані з суспільно-політичними катаклізмами.
Наприклад, після жовтневого перевороту 1917 року і грома­дянської війни місто недорахувалося більше 5 тисяч своїх жителів, переважна більшість з яких виїхала за кордони Радянської Росії. Адже насильницьке усуспільнення і масова експропріація приватних виробництв зробила багатьох зайвими на рідній землі. А у повітовому Радомислі в пору його розквіту діяло 7 великих підприємств. Серед них – одні з найбільших в Україні: суконна фабрика Горенштейна, шкіряний завод Апштейна. Крім того ще маслобийний завод Цесіса, шкіряні заводи Гарбарова і того, ж Горенштейна, механічні майстерні Крігера, пивзавод Альбрехтів і Тайферта, лісопильня Морозова, чавунно-ливарний завод Коганів, дубомельні млини Зіндера і Стахівського, гранкар'єри Ліва і Бузетті. Було також більше 30 приватних торговельно-промислових підприємств, чинбарень, понад 50 дрібних, різного фаху майстерень. Помітно змінився відтоді демографічний склад міського населення, яке почало поповнюватися переважно за рахунок селян.
Свого часу приховувалися людські втрати від голодомору 1932-33 років. Віднайдена в архівах чисельність населення міста дає можливість уявити масштаби тієї трагедії, хоча Радомишля вона торкнулася й менше, ніж це було в селах. Недарма селяни прагнули рятуватися від голодної смерті в містах. Чималих втрат зазнали радомишляни й від кривавих сталінських репресій тих горезвісних тридцятих.
Значні людські втрати принесли Радомишлю воєнні лихоліття. Додалося жертв серед городян у Першу світову і згадану вже громадянську. Лише єврейські погроми забрали життя біля 300 мешканців. А за роки Другої світової війни населення міста поменшало відразу на чотири тисячі жителів. Це і майже 300 городян, що загинули на фронтах, і біля двох тисяч євреїв та ромів (циганів), які були розстріляні загарбниками в навколишніх лісах, і сотні їхніх рідних, що тікали на схід від геноциду. Півтори тисячі юнаків і дівчат окупанти вивезли з міста на примусові роботи в Німеччину. Чимало городян було серед біженців. Багато з них уже просто не повернулися в рідні краї.
Довоєнного ж рівня населення міста досягнуто лише через двадцять років по війні. Після цього намітився деякий підйом. Принаймні 1975 року кількість населення вийшла на рівень 1913 року, а ще через десять літ було встановлено максимальний показник у 17 тисяч чоловік. То, до речі, був 1986-й – рік Чорнобильської катастрофи. І її демографічні наслідки невдовзі почали даватися взнаки через збільшення смертності і зменшення народжуваності. Принаймні приріст населення почав іти зі знаком «мінус», зважаючи, проте, не тільки на екологічні, а й соціально-економічні негаразди і пов’язану з ними міграцію.
Та передусім, мабуть, – периферія. Адже, приміром, сусідні райцентри (Малин, Коростишів), які містяться на важливих автомагістралях і мають залізничне сполучення, упевнено ростуть. Хоча колись були другорядними містечками Радомисльського повіту.
Варто зазначити також, що зростання населення Радомишля в 60-70 роках минулого століття досягнуто було насамперед розширенням його меж, тобто екстенсивним шляхом. Бо, скажімо, на початку ХХ століття, коли була найвища тодішня чисельність населення, територія міста становила 2,75 квадратних кілометра. У 60-90 рр. вона зросла до 8,33 квадратних кілометра, згодом - до 8,87, а нині вже сягнула 12,09 квадратних кілометра, збільшившись за сто років майже впятеро. Тому прийнятнішими і обєктивнішими будуть показники густоти міського населення.
Так от, того ж 1913 року, який недарма вважався часом найбільшого розквіту імперії (Російської), густота населення Радомисля становила 5,45 тисячі жителів на один квадратний кілометр. 1975 року зменшилась до 2,0. А нині становить 1,24. Це вже наслідки розвитку міста в умовах імперії радянської.
Здавалося б, парадокс. Адже у повітовому Радомислі не велося багатоповерхової забудови (більше двох поверхів), як це почали практикувати в місті з 1970-х років. І житло було головним чином приватним. Однак місто мало тоді обличчя, притаманне саме містам. Мається на увазі щільна забудова будинків впритул один до одного. Це виразно проглядається на фотолистівках з краєвидами Радомисля, видрукуваних на початку ХХ століття.



Хоча така щільна забудова за всієї її зовнішньої привабливості має суттєві недоліки. Бо будівлі були деревяними і несли пожежну небезпеку. Тому місто часто потерпало від пожеж. Особливо спустошливими були пожежі наприкінці ХІХ століття і на початку 1921 року.
Слід враховувати й те, що з початку ХХ століття і до його середини важко було віднайти родину, у якій би було менше трьох дітей. Нині таке вже рідкість.
У 1950-х роках до складу Радомишля увійшли навколишні села і хутори, що раніше вважалися окремими адміністративними одиницями: Папірня, Рудня, Микгород, Сухарка, Ковліч, Звіринець. Відтак кількість міського населення помітно зросла. Певно, якщо вилучити кількість мешканців, які тепер проживають у цих передмістях, то навряд чи матиме сучасний Радомишль (в дореволюційних його межах) хоча б половину своїх нинішніх жителів.
Тож і недарма з другої категорії міст Радомишль за теперішньою класифікацією опинився аж у сьомій. Тобто – мале місто з населенням від 10 до 20 тисяч жителів.
І насамкінець ще одна примітна деталь. Вишукуючи статистичні дані про населення Радомишля, несподівані труднощі виникли при спробах віднайти кількість жителів міста у 1970-1990 роках. До останнього  радянського перепису (1989 р.) тут у відкритих джерелах – «біла пляма». У виданих в цей період довідниках і енцик­лопедіях такі відомості відсутні. Виявляється, що для подібних нам категорій «малих» міст у ті часи це вважалося секретною (!?) інформацією. Можливо тому, щоб лишалося незрозумілим  широкому загалу, як саме ми росли?

Газета «Зоря Полісся», 7 жовтня 1992 р., доповнено.



Немає коментарів:

Дописати коментар