«Батьківщина прийде і спитає: де ти був і що робив...»

Однією з яскравих сторінок руху опору на наших теренах в пору німецько-фашистської окупації стала діяльність Радомишльскої підпільної друкарні. І це далеко не другорядний факт, як може здаватися. Бо новий нацистський порядок на окупованих територіях передбачав тотальну ідеологічну обробку місцевого населення, не допускаючи потрапляння будь-якої інформації про справжнє становище на фронтах чи про злодіяння окупантів. А тому суворо каралися щонайменші спроби розповсюдити будь-яку заборонену новину, вилучалися радіоприймачі, перевірялося листування тощо.  Підпільниками ж були звичайнісінькі наші родичі, сусіди чи знайомі, які прагнули зробити свій посильний внесок у боротьбу з ворогом. Так стала на стежину боротьби й радомишлянка Дар’я Михайлівна Ткаченко, знаний і шанований у нашому місті й районі педагог. Про своє життя і участь у підпільному антифашистському русі вона оповідає у цій розмові.

- Я родом з Лутівки. Народилася 1921-го. Моє дівоче прізвище Коноваленко. Сім’я у нас була велика: восьмеро дітей. Мали ми 60 соток городу, корову. У голодні роки мама торгувала на базарі городиною, прала білизну дружинам військовослужбовців, які розраховувалися хлібом. Отак і рятувалися. А ще ловили в річці «ракушок»-мідій, яких смажили. У нашій родині і з родичів, на щастя, ніхто не постраждав, хоча померлих від голоду бачити довелося. На моїх очах на вулиці помер хлопчина, що, геть виснажений, вже ледь ішов…

У 1939 році закінчила Радомишльську школу №1. Війна мене застала, коли я навчалась в Житомирському педінституті. Я була студенткою філологічного відділу. Була неділя, ми ще спали після екзамену, коли зачули якийсь гамір, метушню. І тільки одне слово лунає: війна, війна... Всі миттєво попрокидались, забігали коридорами. І тут уже почали збиратися медсестри запасу (при інституті діяла школа медсестер). Нас зібрав ректор, і усім видали довідки для обміну на військові квитки.

Я поїхала додому. Але в Радомишлі військкомату уже не було. А за кілька днів у липні прийшли фашисти. Я була свідком, як до міста заїхала з розвідкою перша німецька танкетка. Робітник машинобудівного заводу Олександр Гончаренко жбурнув у неї зв’язку гранат. Але тої ж миті й сам був скошений ворожими кулями.

- Коли організувалося в Радомишлі підпілля?

- Підпільна антифашистська друкарня в Радомишлі діяла з лютого 1942 року до серпня 1943-го. Організував її Олексій Лагутенко. До війни він очолював спорткомітет і був членом бюро райкому комсомолу. До складу групи входило 13 чоловік: Ганна Кравченко, Ніна Лагутенко - дружина і сестра Лагутенка, Євген Шлямар, Володимир Біляченко, Антон Яромко, Анатолій Андрієвський, Федір  Лощенко, Петро Содолевський, Микола Ткаченко та інші.

Ткаченко до війни працював у друкарні. А перед війною був випусковим відповідальним секретарем районної газети. Після окупації Радомишля, коли німці відновили роботу друкарні, Лагутенко порадив Ткаченкові влаштуватись туди. Той так і зробив.

Друкувалися там різні форми, бланки для місцевих потреб. українською мовою. Тому шрифти були українські.

Друкарня – колектив невеликий. Один одного всі чудово знали. Можливо, колеги й здогадувалися про таємні справи Ткаченка. Але робив він їх під час обідньої перерви , коли працівники розходилися на обід чи ще куди.

Перші набори листівок робилися безпосередньо в німецькій друкарні, і друкували їх також там, під самісіньким носом у німецької влади. Бо на другому поверсі друкарні жив гебітскомісар. Але підпільники дізналися, коли він там ночує чи не ночує. Отож, вони зайшли. Лагутенко дав команду вмикати рубильник. Увімкнули, і перші листівки лягли на талер. Звичайно, це було вкрай небезпечно. Але хлопці були запальні і відчайдушні. Їм хотілося щось зробити на шкоду ворогу. Вони часто повторювали: «Батьківщина прийде і спитає: де ти був і що робив».

Пам’ятаю, як забігали німці й поліцаї, коли перші листівки з’явилися в Радомишлі. Метушня була страшенна. Листівки були розклеєні на парканах, на будівлях, навіть на будинках управи і поліції! Поліція, між іншим, містилась там, де й у радянські часи була міліція.

Згодом Ткаченко з Лагутенком і його дружиною винесли вночі частину шрифту, трохи фарби, паперу. Ткаченко зберігав усе це в пляшках, закопаних вдома на городі. А потім, коли вже накопичилась достатня кількість шрифту, хлопці обладнали таку собі підпільну друкарню в майстерні Лагутенка. Олексій під час окупації відкрив у місті художню майстерню, де малював ікони, картини, інше. Але німці вирішили продати той будинок, тому знову постала проблема, куди переховати друкарське начиння. Перевезли те все до Лагутенка додому, де у сараї викопали такий собі погрібець і друкували вже там.

- А як Ви стали членом підпільної групи?

-  Це було не запрошення мені. Лагутенко дав Ткаченкові завдання познайомитися зі мною. Хоч сам був зі мною дуже добре знайомий. З його сестрою я навчалась в одному класі, і не раз бувала у них вдома.

Познайомилися ми на Андрія, 13 грудня. Моя двоюрідна сестра запросила мене на вечорниці. які влаштовувала з подругами. Одна з них, Надійка, зустріла на вулиці Ткаченка (йому, до речі, було вже двадцять чотири, а їй – шістнадцять) і до нього: «Приходьте до нас гуляти на Андрія!...» До господині навідався вельтфельдшер, бо корова захворіла. І його до компанії запросили!

Отак ми й познайомилися з Ткаченком. Начебто й випадково, хоча Микола мав це на меті. А сестрі моїй через мене ще по тому й від дівчат «дісталося»: «Бач, взяла до компанії сестру, то вона від нас гарного хлопця відбила…»

Одруження у нас теж вийшло кумедним. Коли Микола приніс посвідку про наше одруження й показав, я глянула й промовила:

- Вітаю тебе.

- А чому тільки мене? – перепитує.

- Тебе і Марію, - додаю. Бо там помилково замість Дар’ї записали Марію.

- А безпосередньо до підпільної роботи як прилучилися?

- Коли Ткаченко зі мною познайомився, запрошував мене на прогулянки, на вистави до міського театру. Він уже знав, що я студентка, майбутній філолог. І якось дає мені такий зім’ятий аркушик паперу: « А ну ж  бо перевір, там є помилки чи нема...»

Я з таким задоволенням перевіряю: «Ось помилка, і ось, і ще...» А у зміст зовсім не вникаю, мені доставляв радість сам пошук помилок. На цьому попервах усе й обмежилося. Та минув деякий час, і Ткаченко прийшов до мене з новим текстом та й каже: «Перевір ось, де є помилки». І тут я вже зрозуміла, що стала причетною до якоїсь підпільної організації. Їм потрібна була грамотна людина, а я на той час уже закінчила два курси філологічного факультету. Отак я стала коректором підпільної друкарні.

А як постала загроза, що мене можуть забрати на роботу в Німеччину, Ткаченко мене фактично врятував завдяки лікареві Микульському. Микульський видав мені фіктивну довідку, яка врятувала мене від відправки в Німеччину. Крім того, німці не відправляли до Рейху заміжніх. Тому Ткаченко запропонував одружитися. Це був нібито й розрахунок, хоча й почуття тоді вже між нами справді були.

Якось Ткаченко зайшов до мене і каже: «Давай пройдемось». Пройдемось, то й пройдемось... Наблизились  до приміщення редакції, зайшли чужим двором.

На другому поверсі друкарні жив гебітскомісар. Але він нібито мав бути у відрядженні. Микола виніс щось замотане в ганчірку. Що то було, він не сказав. Аж раптом з дверей виходить гебітскомісар і щось там верзе німецькою. Ткаченко миттєво охоплює мене  в обійми і цілує. А гебітскомісар, сміючись, коментує: «Швайн, швайн…». Тобто свиня. І ми пішли звідти. Дорогою не промовили ані слова. Ткаченко повернув на Рудню, а я попрямувала прямо.

У тому пакунку був набір листівки. Тоді я не знала, що там було. Могла лише здогадуватися. Я навіть боялася все знати. А вже опісля усіх тих подій Микола мене запитав: «А ти знаєш, що ми тоді виносили? То ми виносили шибеницю. Було б і тобі, і мені, і нашим родинам».

- Дар’є Михайлівно, а де підпільники брали матеріали й інформацію для листівок?

- Матеріали для листівок приймали через радіоприймач від РАТАУ з Москви та з радіостанції імені Шевченка, що діяла у Саратові. Приймач склав Анатолій Андрієвський, він ще до війни займався радіоаматорством. Передачі по черзі приймали Лагутенко, Ткаченко і Андрієвський.

Подавали також в листівках інформацію, яка стосувалась безпосередньо місцевих жителів.

В німецьких установах працювало чимало радомишлян, серед них були в нас свої люди.   Євген Шлямар мав з ними зв’язки. Отак діставалися матеріали про місцеві події, про те, коли будуть списки на відправку до Німеччини, коли вимагатимуть здачі зерна... Скажімо, німці планували відправити до Німеччини п’ять тисяч остарбайтерів. А відправили десь лише тисячу дев’ятсот. Певно і листівки тут вплинули. Як вплинули вони й на те, що 80 чоловік за рекомендаціями нашого підпілля були переправлені до партизанів… Микульський допомагав багатьом, виписуючи довідки з надуманими хворобами. Служив у поліції ще Соболь, який тримав зв’язок з партизанами і діяв за їхніми наказами.

Шлямар також, по можливості, діставав папір. Робив це, зокрема, так: намотував аркуші на палицю, загортав ганчір’ям, і з тією палицею йшов. Небезпечно? Так. Але треба ж було якось добувати папір. Бо де його візьмеш...

- Яким чином розповсюджувалися листівки?

- Розповсюджували листівки всі. Але кожен мав свій маршрут. У мене, наприклад, це були Лутівка, Мала і Велика Рача. У Великій Рачі жили мої шкільні подруги. Одній з них – Надії Микитівні Руденко я й передавала листівки.

Лощенко працював шофером, а тому розвозив листівки туди, куди їхав. Це були здебільшого Рівне, Київщина, Житомирщина. У нього в машині був зроблений спеціальний пристрій, за допомогою якого розкидалися листівки.  Нерідко він брав із собою Ніну Лагутенко. Вона сиділа зверху в кузові і звідти розкидала.

Медсестра Марта Пахуцька розповсюджувала листівки серед медиків.

Винахідливістю вирізнялась Ганя Кравченко, дружина Лагутенка. Йшла, приміром, на базар. Купувала сир, сметану. Поки куштувала їх – листівка вже у кошику. Ходила по селах – у Борщів, Верлок -  міняти одежину на хліб, на сало. Навмисно загадувала завелику ціну, щоб не обміняти. Але поки у хаті балакали, торгувалися, листівка опинялась під скатертиною чи ще десь.

Біляченко і Яромко тримали зв’язок з партизанами. Їм ставилося завдання: ідете лісом такою-то дорогою чи стежкою до такого-то дуба чи іншого примітного місця. Залишаєте повідомлення чи листівки там. Далі їх у такий же спосіб передавали інші.

- Це була конспірація?

- Так, усі мали свої завдання, але ніхто нікого особливо не знав і не бачив. Я, наприклад, знала тільки Ткаченка. Завдання давав він мені.

 Про його контакти з іншими підпільниками тільки здогадувалася. Бо, траплялося, запропонує прогулятися. А це вже для мене було мов пароль. Я особливо й не розпитувала, бо боялась знати зайве, відчуваючи, що тортур не витримаю. Ото йдемо до парку. Там і у війну завжди було людно, молоді багато. А йому, певно, треба було серед людей бувати, слухати, про що балачки ведуться, які в кого настрої. Хоча багато хто з городян вважав його зрадником, що, мовляв, не на фронті, а в німецькій установі працює. Що тут вдієш… Під час прогулянки він міг мене на деякий час залишити, мовляв, зараз підійду. По тому про щось вони перемовлялися з Лагутенком, якого я добре знала.

З Андрієвським ми часто бували разом в компанії молоді. Збиралися, гуляли, про своє балакали. І я й гадки не мала, що він у підпіллі. Вже тільки після війни дізналися, хто є хто.

З Шлямарем ми довго листувалися. Кілька місяців тому він помер.

- І що вдалося зробити підпільній друкарні?

- Ми надрукували 25 назв різних листівок, кількістю 18 тисяч примірників, не враховуючи повідомлень радінформбюро. Ось копії листівок, які мені надіслали з архіву. Там збоку напис: “Перекажи про все своєму товаришеві. А знизу зазначено: “Південний Фронт”. Радомишль, звісно, не вказували з метою конспірації.

Про битву під Сталінградом 6 лютого 1943 року було надруковано цілу газету «За нашу Радянську Україну», присвячену цій події. Але підпільники випустили лише один її номер, бо після цього почалися арешти, Ткаченка заарештували, і група розпалась. Бо тільки він розумівся на друкарській справі. Поліції вдалося схопити зв’язкову з листівками. Вона на допиті сказала лише, що листівки брала в Радомишлі. Тоді німці кинулися до радомишльської друкарні. Заарештували Ткаченка, заарештували Анатолія Козловського. А після арешту Ткаченка ще й спалили мою хату.

Чоловік на допитах тримався надзвичайно мужньо. Коли він передав мені свою спідню білизну, я вжахнулась: вона була вся скривавлена і у жовтих плямах. По тому я дізналась, що Ткаченко отримав сімдесят ударів палицею, йому повідбивали навіть м’ясо від кістя, але він ні в чому не зізнався. Його відправили до концтабору. То був сумнозвісний табір смерті Майданек у Польщі, у якому чоловік провів сім місяців. Потім він розповідав мені, як у 1943-му напередодні Жовтневих свят там враз розстріляли 18 тисяч бранців. Перед наближенням Радянської Армії полонених мали кудись далі відправити. Але Миколі пощастило втекти з поїзда. Він трохи переховувався, а затим потрапив у діючу армію. І невдовзі я отримала від нього лист. На фронті Ткаченко був нагороджений двома орденами Слави і медалями.

Частина підпільників після арештів пішла до партизанського загону: Лощенко, Содолевський, Андрієвський, Шлямар... Перші троє там загинули. Біляченка і Яромка німці розстріляли. Їх упіймали з листівками, які вони несли партизанам, у загін імені Суворова. Тримали арештантів у поліції. Цим хлопцям хтось зумів передати пилку, і вони нею перепиляли грати. Яромко спритно проліз через утворений пролаз, а Володя Біляченко був повнішим і протиснутися не зміг. Він казав Яромку тікати і передати все, про що там почули. Та Антось товариша не залишив, намагаючись допомогти вибратися і йому. Аж тут нагрянули наглядачі, і мужніх підпільників стратили.

Лагутенка попередили про арешти, і він із сім’єю, з дружиною і маленькою дитиною, встиг виїхати до Білої Церкви.

Зараз у живих з учасників підпілля зосталась лише я, єдиний свідок тих буремних подій.

   - А невдовзі після розпаду групи наприкінці 43-го до Радомишля прийшло таке жадане визволення…

- Перед тим ще у серпні 1943-го партизани поколошматили німецький гарнізон у Радомишлі. І над містом тоді прокотилися піснеспіви: «Партизанские отряды занимали города!..»

   Під час визволення Радомишля нашими військами точилися запеклі бої. Наша вулиця 9 Січня, від пошти до Лутівки, була суціль закидана понівеченою технікою. Ні пройти, ні проїхати…

   Коли мою хату спалили, я перейшла жити з Рудні знову до батьків, на Лутівку. Під час визвольних боїв ми ховалися у виритій зигзагоподібній траншеї. Щось на зразок бліндажа… Я була з малою дитиною на руках.

   А найбільше запам’ятався День Перемоги. Я була тоді на міській площі. День видався таким сонячним, лагідним, і так радісно було на душі, витало якесь передчуття чогось  приємного. Дивлюсь: там люди обнімаються й цілуються, в іншому місці – теж. До мене підбіг котрийсь юнак і радісно обійняв мене, цілує: «Війна скінчилась, перемога! Перемога!». То була величезна радість, але вкупі з горем, бо у мене на війні загинув брат. І досі серце болить, як пригадую отриману на нього «похоронку».

Чоловік повернувся з фронту в 1946-му. Діставши поранення, він після одужання певний час працював у армійській газеті в Краснодарі.

- Як склалась Ваша доля по війні?

- Після визволення району мене направили вчителювати у Верлок. З кадрами вчителів було сутужно, тому я зі своїми двома курсами інституту, певно, вже вважалась підготовленою до вчительської роботи. Я там попрацювала рік. Викладала і російську, й англійську, і німецьку, й українську. А потім мені запропонували попрацювати в райгазеті, зваживши вже на мій підпільний досвід. Якось до редакції завітав новопризначений завідувач райвно Іщенко. Порозпитував мене, що і як. Коли він дізнався, що я маю за плечима два курси педінституту, здивувався: «Чого ж Ви не вчителюєте?». І звелів звернутися до інспектора райвно, щоб той підібрав мені місце роботи вчителем. Мене  призначили вчителювати у вечірню школу. Там я викладала російську мову і водночас завідувала бібліотекою. У 1949-му продовжила навчання в інституті, хоча вже й заочно. Диплом отримала в п’ятдесят другому. А згодом мене призначили вчителем школи №1. Посприяв цьому директор Микола Осадчий. Викладала я попервах російську, а через кілька років – українську, вже за основним фахом. І так – до пенсії… Школу свою любила завжди, бо в ній навчалась, в ній промайнув мій трудовий шлях. Тому з приємністю відвідувала всі шкільні заходи, свята, на які мене кликали.

Із задоволенням зустрічалась із школярами міських шкіл, куди мене запрошували розповісти про підпілля. Бувала і у дитсадках. Приємно, що діти з цікавістю сприймали ці спогади. Школярі, до речі, виготовили й подарували мені фотоальбом з матеріалами про діяльність підпільної друкарні.

Родинне життя теж склалося добре. Виростили ми з чоловіком трьох доньок, всі вони мають вищу освіту. Гарних зятів маю, онуків. І це нині моя радість та відрада. Але воєнні події й досі у серці. Коли поринаю спогадами у ті буремні роки, немов оживаю й молодішаю… Вони – вагома частинка моєї долі і мого життя.

Газета «Зоря Полісся», 22 січня 2010 р.

Радіорозповідь у передачі «Студії «Радомишль».

Дар'я Михайлівна Ткаченко відійшла у засвіти в квітні 2013 р...