Найвищою нагородою в колишньому СРСР був
Орден Леніна, яким винагороджували за особливо видатні заслуги у різних видах
діяльності, зокрема й у трудовій. Саме за трудові звершення Ордена Леніна
удостоївся ряд працівників Радомишльщини, передусім – сільськогосподарської
галузі.
У когорті кавалерів головної державної
відзнаки був і екскаваторник районного
об’єднання «Сільгосптехніка» Іван Протасеня. Його зазвичай теж віншували
як трудового звитяжця, проте нагорода Івана Олексійовича Орденом була обрамлена
ще й справжнім героїзмом.
Свій родовід Іван вів з Білорусі, був він старшим сином у
родині колгоспників зі Старцевичів Мінської області. Проте хлопець з
діда-прадіда від землі в армію потрапив служити на Балтійський флот. Там матрос
Протасеня успішно освоїв професію машиніста, тож, коли повернувся після служби
у рідне село, його направили на курси екскаваторників. На Білоруській екскаваторній станції й почав
він свій трудовий шлях. Згодом сів за кермо трактора вже у місцевому колгоспі.
Тут звела його доля з молодим агрономом – радомишлянкою
Галиною Селюченко, яку сюди направили працювати після закінчення
сільгоспінституту. Невдовзі після одруження молоде подружжя долучилося до
масового патріотичного руху й вирушило піднімати цілинні землі у Казахстанських
степах.
Загін новоселів з Білорусі утворив у Кустанайській
області «Радгосп «Мінський», і закипіли напружені та справді героїчні трудові
будні. Бо ж починати доводилося, як мовиться, «з нуля», у голому степу, на
ентузіазмові й романтиці. Попервах і літували, і зимували у наметах, що не
завжди утримували потужні степові піщані завії та суховії.
Але свою справу першопрохідці цілини зробили: землі
освоїли, засіяли й зібрали врожаї, які здивували світ. А ще – заклали на зроду
необжитих обширах села та селища для нащадків.
Іван Протасеня, що осідлав гусеничний трактор С-80,
невпинно видавав на цьому сталевому коні, якого прозивали «цілинником», і
норму, і понад норму. Недарма, коли 1957-го готувався чималий перелік
трудівників, що представлялися за трудові здобутки до урядових нагород,
заслужено потрапив до нього. До звершень у праці додався й його героїчний
вчинок, звістка про який швидко поширилась цілинними просторами.
Одного зимового дня Протасеня вирушив буксирувати до
залізничної станції вагончик з цілинниками, що від’їздили у відпустку до рідних
місць. На зворотному шляху зі станції мав доставити вантажі з устаткуванням.
Добре знаний і вторований шлях пролягав урвистим берегом річки Тобол. Раптом
тракторист відчув, що на зледенілій дорозі вагончик повело донизу вбік кручі.
Рішення прийшло блискавично: Іван різко розвернув трактора і поставив його
впоперек причепу, зупинивши у такий спосіб катастрофічне сповзання. Страшній
біді вдалося запобігти. До урвища зоставалося трохи більше метра…
Невдовзі груди Івана Олексійовича Протасені прикрасив
найвищий радянський орден.
Попри досягнення і здобутки, цілинна епопея згодом почала
згасати. З одного боку подальша експлуатація освоєних земель вже не потребувала
стільки людських ресурсів, а з іншого – скоротилися й відповідні державні
фінанси. Тож багато цілинників повернулося до рідних місць.
У 1961 році родина Протасень вирішила переїхати до
Радомишля. На ту пору у подружжя вже народилося двоє діток – Майя та Аркадій.
Іван Олексійович і Галина Олександрівна поруч трудилися в
«Сільгосптехніці». Не злічити, скільки сотень тисяч тонн торфу, яким
удобрювалися збіднені органікою поліські землі, навантажив екскаваторник
Протасеня. Видобував він мергель, копав будівельні котловани, ставки,
меліоративні канали. І це чи не в кожному господарстві району, де завдяки
внесеній органіці чи зрошеній або осушеній місцині врожаїлися ниви, віддячуючи
за турботу. Бо ж робилося все на совість, з віддачею, відповідально, сумлінно.
Належав трудівник до тих, кого в радянські часи називали
ударниками. Власне, зобов’язав до цього статус орденоносця, тож не міг собі
дозволити жодних послаблень. Недарма додалося йому вже й у Радомишлі трудових
нагород.
Від його кремезної й плечистої статури повсякчас віяло
міццю, завзяттям та надійністю. І ці риси промовисто доповнювали щиру й
відкриту вдачу Івана Олексійовича.
На жаль, хвороби та смерть не зважають на характери чи
титули. Підкрались вони до Івана Протасені на самісінькому злеті його великого
і натхненного життя. Відійшов він у
вічність у 1978-му, ледь розмінявши друге своє півстоліття.
Та залишився у вдячній світлій пам’яті не лише рідних, а
й усіх, хто його знав, хто жив і працював поруч з цим відкритим серцем та душею
справжнім чоловіком і невтомним трудівником.
Газета «Зоря Полісся», 18 листопада 2016 р.
Немає коментарів:
Дописати коментар