пʼятниця, 18 листопада 2016 р.

Жив і працював по совісті


Найвищою нагородою в колишньому СРСР був Орден Леніна, яким винагороджували за особливо видатні заслуги у різних видах діяльності, зокрема й у трудовій. Саме за трудові звершення Ордена Леніна удостоївся ряд працівників Радомишльщини, передусім – сільськогосподарської галузі.
У когорті кавалерів головної державної відзнаки був і екскаваторник районного  об’єднання «Сільгосптехніка» Іван Протасеня. Його зазвичай теж віншували як трудового звитяжця, проте нагорода Івана Олексійовича Орденом була обрамлена ще й справжнім героїзмом. 


Свій родовід Іван вів з Білорусі, був він старшим сином у родині колгоспників зі Старцевичів Мінської області. Проте хлопець з діда-прадіда від землі в армію потрапив служити на Балтійський флот. Там матрос Протасеня успішно освоїв професію машиніста, тож, коли повернувся після служби у рідне село, його направили на курси екскаваторників.  На Білоруській екскаваторній станції й почав він свій трудовий шлях. Згодом сів за кермо трактора вже у місцевому колгоспі.
Тут звела його доля з молодим агрономом – радомишлянкою Галиною Селюченко, яку сюди направили працювати після закінчення сільгоспінституту. Невдовзі після одруження молоде подружжя долучилося до масового патріотичного руху й вирушило піднімати цілинні землі у Казахстанських степах.
Загін новоселів з Білорусі утворив у Кустанайській області «Радгосп «Мінський», і закипіли напружені та справді героїчні трудові будні. Бо ж починати доводилося, як мовиться, «з нуля», у голому степу, на ентузіазмові й романтиці. Попервах і літували, і зимували у наметах, що не завжди утримували потужні степові піщані завії та суховії.
Але свою справу першопрохідці цілини зробили: землі освоїли, засіяли й зібрали врожаї, які здивували світ. А ще – заклали на зроду необжитих обширах села та селища для нащадків.
Іван Протасеня, що осідлав гусеничний трактор С-80, невпинно видавав на цьому сталевому коні, якого прозивали «цілинником», і норму, і понад норму. Недарма, коли 1957-го готувався чималий перелік трудівників, що представлялися за трудові здобутки до урядових нагород, заслужено потрапив до нього. До звершень у праці додався й його героїчний вчинок, звістка про який швидко поширилась цілинними просторами.
Одного зимового дня Протасеня вирушив буксирувати до залізничної станції вагончик з цілинниками, що від’їздили у відпустку до рідних місць. На зворотному шляху зі станції мав доставити вантажі з устаткуванням. Добре знаний і вторований шлях пролягав урвистим берегом річки Тобол. Раптом тракторист відчув, що на зледенілій дорозі вагончик повело донизу вбік кручі. Рішення прийшло блискавично: Іван різко розвернув трактора і поставив його впоперек причепу, зупинивши у такий спосіб катастрофічне сповзання. Страшній біді вдалося запобігти. До урвища зоставалося трохи більше метра…
Невдовзі груди Івана Олексійовича Протасені прикрасив найвищий радянський орден.
Попри досягнення і здобутки, цілинна епопея згодом почала згасати. З одного боку подальша експлуатація освоєних земель вже не потребувала стільки людських ресурсів, а з іншого – скоротилися й відповідні державні фінанси. Тож багато цілинників повернулося до рідних місць.
У 1961 році родина Протасень вирішила переїхати до Радомишля. На ту пору у подружжя вже народилося двоє діток – Майя та Аркадій.
Іван Олексійович і Галина Олександрівна поруч трудилися в «Сільгосптехніці». Не злічити, скільки сотень тисяч тонн торфу, яким удобрювалися збіднені органікою поліські землі, навантажив екскаваторник Протасеня. Видобував він мергель, копав будівельні котловани, ставки, меліоративні канали. І це чи не в кожному господарстві району, де завдяки внесеній органіці чи зрошеній або осушеній місцині врожаїлися ниви, віддячуючи за турботу. Бо ж робилося все на совість, з віддачею, відповідально, сумлінно.
Належав трудівник до тих, кого в радянські часи називали ударниками. Власне, зобов’язав до цього статус орденоносця, тож не міг собі дозволити жодних послаблень. Недарма додалося йому вже й у Радомишлі трудових нагород.
Від його кремезної й плечистої статури повсякчас віяло міццю, завзяттям та надійністю. І ці риси промовисто доповнювали щиру й відкриту вдачу Івана Олексійовича.
На жаль, хвороби та смерть не зважають на характери чи титули. Підкрались вони до Івана Протасені на самісінькому злеті його великого і натхненного життя.  Відійшов він у вічність у 1978-му, ледь розмінявши друге своє півстоліття.
Та залишився у вдячній світлій пам’яті не лише рідних, а й усіх, хто його знав, хто жив і працював поруч з цим відкритим серцем та душею справжнім чоловіком і невтомним трудівником.

Газета «Зоря Полісся», 18 листопада 2016 р.


Немає коментарів:

Дописати коментар